Україна в загальноєвропейському політичному процесі

Для України, як і всіх держав Центральної та Схід­ної Європи, важливим геополітичним чинником є загаль­ноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демокра­тії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріорите­ти, налагодження принципово нових дво- та багатосто­ронніх відносин, а також відповідна внутрішня транс­формація. Стрижнем цього процесу є положення Підсум­кового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників Організації безпеки і спів­робітництва в Європі (ОБСЄ), про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не висуває територіальних претензій до своїх сусідів.

Принципово важливим новим виміром геополітично-го становища в Центральній і Східній Європі стало доб­ровільно взяте Україною і виконане нею зобов'язання про без'ядерний статус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього за розмірами ядерного арсеналу світу, успадкованого від СРСР, значно підвищило межу безпе­ки країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти.

У середині 90-х років XX ст. значно зріс рівень загаль­ної безпеки на Європейському континенті, але певну на­пругу спричиняли локальні конфлікти, які різною мірою зачіпали інтереси багатьох держав світу. Подолання конф­ронтації «комунізм — капіталізм» змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним супер­ництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи: на Сході й Півдні ці процеси мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній і полі­тичній інтеграції.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на те­ренах колишнього СРСР, — прояв антидемократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому ін­тересам прискорення перехідного періоду повинен при­служитися, власне, демократичний характер розвитку.

Збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної дія­льності в Центральній та Східній Європі ускладнює вза­ємодію держав. Це разом з іншими чинниками спричи­нило порушення балансу сил в регіоні, зміцнило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спря­мованістю більшості країн, які постали на руїнах східно­го блоку, є прагнення до взаємодії з Європейським Сою­зом, намагання якомога швидше прикритися «парасоль­кою НАТО».

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропей­ських країн брати участь у європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачала пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 р. було підпи­сано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця уго­да й не надає статусу асоційованого членства, вона спри­яє розширенню взаємодії обох сторін.

Перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не є близькою, але стимулює прагнення молодих держав до загальноєвропейських стандартів. Один із перехідних варіантів — створення спеціальних структур, наближених до західних організацій, що умож­ливлює діалог, консультації з ними. Такою структурою є Рада північноатлантичного співробітництва, створена на­прикінці 1991 р. Практика регулярних консультацій у ме­жах ЄС передбачає проведення зустрічей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ, оборони країн молодої демократії. Входження нових країн до ЄС — це результат копіткої діяльності сторін. Україні належить пройти цей шлях.

Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вона докладає чимало зу­силь для розширення відносин у межах Центральноєвро­пейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням у цьому напрямі стало набуття нею 1996 р. статусу повноправно­го члена ЦЄІ, що є відчутним кроком до реалізації стра­тегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування в європей­ський економічний простір.

Останніми роками стала чіткою позиція України що­до СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Європи за­галом є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не влашто­вує Москву. Однак такий підхід, власне, і вирізняє пози­цію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Такі плани наштовхувалися на серйозний опір. Франція не по­годжувалася, щоб «парасолька НАТО» прикривала Угор­щину та ігнорувала Румунію. Італія наполягала на вклю­ченні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці (на дода­чу до традиційно недружньої православної Греції) теж не є привабливою. У США та Росії спершу теж несхвальне поставилися до цих пропозицій. А ФРН побоювалася, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.

За останні роки еволюціонували відносини країн мо­лодої демократії з НАТО, який одночасно з розширенням на схід у пошуку нової моделі встановлює тісні відноси­ни з Росією. За останні роки Північноатлантичний альянс зосередився на запобіганні конфліктам і врегулю­ванні криз, а не на підготовці можливих широкомасш­табних воєнних операцій. Відчутнішою стала його полі­тична роль у сфері збереження безпеки і стабільності.

НАТО активізував свою участь у подоланні кризових ситуацій та миротворчій діяльності: підтримка зусиль ООН щодо приборкання агресії Іраку в 1990 p., дії щодо налагодження миру в колишній Югославії. Щоправда, не всі держави схвалювали його дії. У миротворчих опера­ціях брали участь і військовослужбовці українського ба- тальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з ман­датом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.

Водночас воєнні дії НАТО щодо «приборкання гумані­тарної катастрофи в Косово» 1999 p. межували з можливі­стю зруйнування досить хиткої рівноваги в системі міжна­родних відносин на континенті. Така політика Північноат­лантичного союзу з новою силою продемонструвала гостро­ту «морального виміру» «впровадження» демократичних засад розвитку через воєнний примус. Подальший перебіг подій у цьому регіоні ставить під сумнів засади нової до­ктрини альянсу щодо «географічних меж відповідальнос­ті», які виходять за кордони його країн-учасниць.

Практика останніх десяти років свідчить про заціка­вленість Північноатлантичного союзу в співробітництві з Росією, Україною та іншими державами пострадянсько­го простору, що знайшло свій вияв у спеціальній програ­мі «Партнерство заради миру». У руслі цього співробіт­ництва 7 травня 1997 р. у Києві було відкрито Інформа­ційний центр НАТО — перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Його завдання — оперативне ін­формування про справи в НАТО. Відповідно почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель, які офіційні особи називають особливим партнерством, що визнає міжнародну значущість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. 29 травня 1997 р. в Сінтрі (Португалія) парафовано Хартію про особливе пар­тнерство НАТО з Україною. Президент України та глави держав урядів блоку підписали Хартію про особливе пар­тнерство на саміті НАТО в Мадриді. В липні 1997 р. Хартія Україна—НАТО набула чинності. Показово, що НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності кордонів держав-учасниць, гарантує їм територіальну ці­лісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої кра­їни. Адже окремі політичні сили сусідніх держав неодно­разово висували певні територіальні претензії до Украї­ни. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Конкретний внесок України в загальноєвропейську безпеку полягає в тому, що вона не успадкувала «ядерного менталітету» СРСР, відмовилася від конфрон­таційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верхов­ною Радою, Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 p., чинна Конституція Украї­ни, угоди з сусідніми країнами. Конституція України є важелем консолідації суспільства, поглиблення демокра­тичних перетворень і ствердження територіальної ціліс­ності України. Так, якщо впродовж тривалого часу від­носини України з Росією були центральними в політич­ному житті Києва і невирішеною проблемою національ­ної зовнішньої політики, то підписання в травні 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів, їх ратифікація в 1998—1999 pp. зна­менує якісно нові політико-правові засади у відносинах між ними. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, забезпечують рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини й з іншими пострадянськими державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробі­тництва, передусім економічного. Україна виходить з іс­торичних зв'язків, що склалися в колишньому Радян­ському Союзі, вважає за доцільне переводити їх на нале­жну політико-правову основу.

Новим виміром взаємин у СНД стало формування від­носин чотирьох країн: Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об'єднання ГУАМ. Характерно, що больовою точкою для кожної з них були територіаль­ні проблеми: Абхазія для Грузії, Карабах для Азербай­джану, Придністров'я для Молдови та Севастополь і Крим для України. Ці країни відчували на собі тиск гео-політичних амбіцій Росії. Водночас певною мірою збіга­ються їхні економічні інтереси. Об'єднує їх і прагнення до посилення свого статусу на пострадянському економі­чному та політичному просторі. Проте, як свідчить пере­біг подій, об'єднання ГУ AM поки що не отримало певно­го організаційного оформлення і обмежується проведен­ням зустрічей лідерів цих країн та міністрів.

Не менш важливими для геополітичного становища України є налагодження відносин з іншими сусідами: на­дання українсько-польським відносинам характеру стра­тегічного партнерства; ратифікація україно-молдовського договору в 1996 p.; підписання 1997 р. договорів із Біло­руссю про державний кордон, з Румунією про відносини добросусідства й співробітництва. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише протягом 1997—2000 років понад 20 державних, 150 міжурядових і 50 міжвідомчих угод і документів. Це свідчить, що Україна в новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи парт­нерські й добросусідські відносини.

Особливість геополітичного становища України поля­гає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Євро­пи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Схі­дної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після Другої світової війни. Перша — межа, що розмивається і зникає, — між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи. Друга — захі­дний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка відда­ляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна, послідовно інтегруючись до загальноєвропей­ської спільноти, розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створен­ня системи глобальної безпеки, утвердження нового гео­політичного простору, що відповідатиме вимогам XXI сто­ліття. Із прийняттям її до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися прин­ципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці дер­жавного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнарод­ний Валютний Фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО «Парт­нерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку співробітництва з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який від­повідає її індивідуальним вимогам і можливостям.

Аналіз конкретного геополітичного становища Украї­ни та зовнішньополітичних кроків свідчить про нарощу­вання зусиль до утвердження нашої держави в лоні євро­пейських народів, у світовому співтоваристві. Помітні й здобутки української дипломатії, що позначається на зростанні обсягів та якості відносин з близькими сусіда­ми і з країнами інших регіонів. Хоч і повільно, але зро­стають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері по­сідають капітали США, ФРН і Великобританії, чому сприяли політичні та економічні чинники.

Системні особливості сучасних геополітичних процесів та роль України в їх розвитку фокусуються на таких аспектах:

1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі XX—XXI століть, ще не завершилися. Врахування близь­ких і віддалених (як бажаних, так і небажаних) потенцій­но можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай ва­жливе для України та інших країн Європи. Тому в ін­тересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво-та багатосторонній основі в межах загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи, дотри­мання загальнолюдських фундаментальних цінностей.

2. Конструктивними в діяльності держав молодої де­мократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, коригування стратегічних пріоритетів з урахуванням но­вих реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського континенту.

3. Долаючи труднощі, Україна продовжує процес роз­ширення своєї дипломатичної присутності у світі, поступо­во стаючи впливовою європейською та світовою державою, дедалі більше перетворюючись на реального та активного суб'єкта міжнародних відносин, який має свої національ­ні інтереси і вирішує їх в колі європейських народів.