Зміст і основні характеристики політичної модернізації

Теорія політичної модернізації в її сучасному розумінні викристалізувалася з багатьох концепцій, що містять інші висновки й рекомендації, мають різну соціально-політичну спрямованість і є нерівноцінними за науковою значущістю. Серед її представників — західні політологи й соціологи С. Ліпсет, Г. Алмонд, Р. Уарт, Д. Аптер, Ф. Ріггз, Л. Біндер, С. Верба, Д. Коуелман, Л. Пай, Д. Лапаламбара, С. Хантінг-тон, В. Цапф, С. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціо-ні, У. Ростоу, П. Бергер та інші.

Політична модернізація — 1) комплекс науково-методологіч­них засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру І на­прямів політичних змін на Історичній, сучасній і постсучасній ста­діях загальноцивілізаційного розвитку з розкриттям на рівні окремо взятих соціумів усієї сукупності відносин: держава — між­народнасистема, держава —громадянське суспільство, держа­ва — особистість та Ін.; 2) практичне вті­лення елементів раціоналізації влади і політичної бюрократії через органічне поєднання політичних, економічних і духовних чинників соціального розвитку; зростання здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання відчу­ження населення від політичного життя й забезпечення його гру­пової та індивідуальної участі ньому; постійневдосконалення нормативної га ціннісної систем суспільства.

Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя. Вона розвиваєть­ся у двох основних вимірах:

— спонтанно (стихійно) через поступове нагрома­дження передумов у певних сферах суспільного життя, вдале поєднання яких дає якісно новий поштовх;

— свідомо (цілеспрямовано) завдяки вольовим зусил­лям впливових суспільних груп або правлячих еліт.

Успіх модернізації в обох випадках залежить від то­го, наскільки реально існуючі національні інститути та ментально-психологічні орієнтації населення співвідно­сяться з її метою.

Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:

а) усвідомлення мети;

б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;

в) період трансформації;

г) інтеграція суспільства на новій основі.

Функціонування різних моделей політичної модерні­зації в різних історичних умовах дає змогу визначити її загальні характ.еристики. Одна з найважливіших — раці­оналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її гро­мадянами, оскільки з цими поняттями пов'язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. Зазначені чинники владно-політичного розвитку станов­лять основу прагнень впливових політичних, економіч­них і культурних прошарків населення (еліт), здатних виступати рушіями соціально-політичних змін у суспіль­стві. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні.

Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналіза-ція), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удоскона­лення (осучаснення) традиційних інститутів, які в проце­сі модернізації суттєво змінюють свої функції та харак­тер діяльності, а також через формування нових.

Інституціоналізація не може мати кількісно-формаль­ного виміру. Суспільств з Інституційним порядком, який охоплював би все соціально-політичне життя, в історії не зафіксовано. Рівень націоналізації визначається якісними показниками: здатністю структур суспільства до адаптації за нових умов, ступенем їхньої складності, рівнем автономності (самостійності) щодо соціальних груп або інших інститутів, взаємною узгодженістю су­спільно-політичної діяльності.

Новоутворені, вдосконалені інститути мають тенден­цію до збереження, однак інституціоналізація не є незво-ротним процесом, її межі можуть не лише розширювати­ся, а й зменшуватися під час модернізації суспільства. Такий процес одержав назву деінституціоналізації. Най­характернішим його виявом є розвиток приватної сфери, яка, порівняно з державною, має стійку тенденцію до са­морозвитку й саморегуляції.

Характерним для процесу модернізації є й структу­рно-змістове перетворення політичної системи, спрямо­ване на розкриття всіх її потенційних можливостей, фор­мування політичної структури соціальної дії. До найваж­ливіших складових цього процесу належить політична стратегія, що передбачає реалізацію довгострокових про­грам, а також політична тактика як інструмент перетво­рень за конкретно-історичних умов. Вміле поєднання стратегії й тактики у процесі модернізації політичної си­стеми сприяє її адаптації до нових проблем, підвищенню готовності до непередбачуваних ситуацій.

Важливим чинником модернізації є забезпечення ши­рокої участі громадян у політичному житті. Забезпечува­ти її покликані політичні партії та групи за інтересами, модернізаційний потенціал яких обумовлений їх функці­ями. Найважливішою серед них є функція структуризації політичного життя, завдяки якій суспільство постає як певна система організованих інтересів..Важливе значення має також функція соціальної інтеграції, що дає змогу партіям та групам інтересів виконувати, з одного боку, роль посередників, єднальної ланки між громадянами і владою, а з іншого — сприяти спілкуванню представни­ків різних верств населення.

Ціннісною основою політичної участі є процес крис­талізації модернізаторських ідеологій, які можуть вико­нувати як стабілізаційні (скеровані на традиційні про­шарки суспільства), так і мобілізаційні (зорієнтовані на осучаснені групи населення) функції. Стабілізаційні за­безпечують поєднання централізації та децентралізації, створення системи державного й місцевого управління, орієнтованої на гнучкі й різноманітні форми політичної участі населення, а також створення нових різновидів інститутів, які забезпечували б канали для ефективного ді­алогу між владою та населенням. Не менш важливим є відносно рівномірний розподіл серед різних верств суспі­льства таких ресурсів участі, як гроші, освіта, знання ме­ханізмів винесення політичних рішень, вільний час, до­ступ до засобів масової інформації тощо. Мобілізаційна функція покликана забезпечити ціннісне наповнення і виправдання головних напрямів модернізації певного су­спільства.

Ще однією складовою модернізації політичної систе­ми є створення цілісної, взаємопогодженої на різних її етапах і рівнях системи політичної соціалізації. Вона має бути спрямована на забезпечення зворотного зв'язку особи з політичною системою, створення якомога більшої кількості самостійних відповідальних соціально-політич­них суб'єктів, здатних до самостійної обробки одержува­ної інформації, до творчого, раціонального використання власного й сукупного досвіду в індивідуальній поведінці.

Нині значне місце відводиться вдосконаленню норма­тивної й ціннісної систем суспільства, зорієнтованих на формування принципово нового (модернізованого) поля (тла) політичної культури активістського типу, що передбачає: активну роль особи в політичній системі; утвердження тенденції щодо забезпечення соціально-спра­ведливої рівності в суспільстві; універсальність законів і примат права перед системою владно-управлінської бюро­кратичної ієрархії; домінування соціально-державного за­мовлення на всебічний розвиток і вдосконалення профе­сійних та особистих якостей суб'єктів політики. Для фор­мування нового тла політичної культури надзвичайно важливе значення має розкриття соціального потенціалу інституту громадянства — забезпечення громадянськості.

Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модерні­зація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політич­ний розвиток яких відбувався у формі неперервного ево­люційного та революційно-реформаторського процесу. Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, мо­дернізація в розвинутих країнах триває й досі, їі розви­ток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широ­комасштабних суспільних перетворень. Відповідно вирізняють кілька історичних типів мо­дернізації західної цивілізації:

— доіндустріальний (XVI — XVII ст.) — перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від за­собів виробництва та існування;

— ранньоіндустріальний (XVIII — початок XX ст.) — перехід від мануфактури до машинного, фабрично-завод­ського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;

— пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років XX ст.) — виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова ор­ганізація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задово­лення соціальних потреб людини, поглиблення міжнарод­ного поділу праці;

— постіндустріальний (із 70-х років XX ст.) — інди­відуалізація виробничого процесу і перетворення його на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманіза­ція суспільного життя, інформаційна революція.

2. Вторинна (відображена), або неорганічна модерніза­ція. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна мо­дернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовні­шніми чинниками розвитку і характеризується нерівномі­рністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах. Цей тип модернізації було втілено у країнах другого і третього ешелонів капіталістичного розвитку. Перші з них мали певні передумови розвитку капіталізму та індустріального виробництва, але модернізація відбува­лася там переважно під впливом іззовні. Такий характер модернізації в цих країнах було спричинено: домінуван­ням відносин особистої залежності у виробництві; низь­ким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку; нерівномірністю соціального розвитку, зосередженням на­ціонального потенціалу лише на одному з його напрямів (скажімо, створення військово-промислового комплексу). Незважаючи на такий негативний потенціал, деякі країни другого ешелону капіталізму спромоглися досягти успіху в процесі розвитку неорганічної модернізації (Японія, ін­дустріальні країни Азії та ін.).

У країнах третього ешелону внутрішніх передумов капіталізму практично не існувало, а тому й модерніза­ція в них набула викривленого характеру. Це виявилося в таких основних протиріччях:

— зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та елементами модернізації;

— здійснення модернізації переважно неоколоніаль­ними методами за принципом «центр — периферія»;

— домінування як суб'єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колоніальної адміністрації;

— невідповідність форсованої вестернізації (насліду­вання західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (у тому числі місцевих політичних і культурних еліт).

Попри це, деяким країнам завдяки модернізації вда­лося досягти за показниками соціального й техніко-еко-номічного зростання рівня країн другого ешелону капіта­лізму (Венесуела, Колумбія, Індія, Пакистан та ін.).

Усе, що породжувало полярність органічної та неор­ганічної модернізації, має зникнути з появою історично нового типу особистості, характерними рисами якого ста­нуть: раціонально-свідоме сприйняття політичної еліти й політичних лідерів; орієнтація на політичні процеси та інститути, які відповідають міжнародним нормам сучас­ного соціального управління; інтерес до суспільне значу­щих проблем, поєднаний з активною політичною участю; поінформованість про соціально-політичну ситуацію та її зміни, бажання благодійно впливати на її розвиток через громадську думку та інші соціальні інститути; компе­тентність у всіх напрямах суспільної діяльності, прагнен­ня бути корисним суспільству; культура співіснування в межах малих груп і всього громадянського суспільства.