Політичні рішення і технологія їх реалізації

Основними елементами процесу управління є збір та оцінка інформації, ухвалення рішення, організація його виконання, здійснення контролю, координація і регулю­вання дій, перевірка виконання та оцінка результатів. Стрижнем управлінської діяльності є ухвалення рішень. Вибір цілей і способів їх досягнення, визначення завдань є головними в політиці, оскільки якість обраного рішен­ня значною мірою зумовлює результативність управлін­ня. Саме тому його нерідко характеризують як цілеспря­мовану діяльність щодо вироблення і втілення в життя політичних рішень.

На відміну від інших видів політичної діяльності, по­літичні рішення належать до типу позапрактичних дій, які є абстрактним уявленням про бажані або можливі ре­зультати й безпосереднім імпульсом просування до них. Проте, як і вся політика, ухвалення політичних рішень має орієнтуватися на два рівні оцінок і прогнозів: 1) рі­вень громадської думки (як розуміють процеси і якими бачать їхнє майбутнє широкі верстви населення); 2) оцін­ки експертів, спеціалістів (економістів, соціологів, політо­логів, юристів та ін.). На жаль, часто політичні рішення ухвалюють не тільки без урахування оцінки експертів, а й навіть ігноруючи громадську думку, що негативно позначається на їхній результативності.

Політичні рішення, торкаючись певною мірою інтересів різних категорій людей, можуть сприяти як узгодженню, примиренню цих інтересів, так і їх загост­ренню, переростанню суперечностей у конфлікт. Прави­льні політичні рішення гармонізують різнобічні інтереси класів, націй та інших соціальних груп, поєднують ло­кальні інтереси із суспільними. Для вироблення таких рішень суб'єкт управління повинен знати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки й наст­рої тих, хто має виконувати рішення; ставлення до рі­шення соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовольнити. Для цього кожна політична система володіє каналами передачі суб'єктові управління, який ухвалює рішення, сигналів про динаміку суспільних по­треб та інтересів. Таку передачу можна здійснювати, на­приклад, через представницькі органи, політичні партії та громадські організації, інші спеціальні структури, під час зустрічей депутатів із виборцями тощо. Сигнали в центри ухвалення рішень можуть надходити і через неофіційні канали.

Великий вплив на такі центри можуть здійснювати різні форми вияву громадської думки (організація суспі­льних починань; комітети за участю осіб, які користую­ться великим суспільним авторитетом; делегації від гро­мадян; подання органам влади петицій; публікація в пре­сі відкритих листів; поширення листівок і прокламацій). У критичних ситуаціях громадськість може вдаватися і до масових акцій (марші протесту, демонстрації, страйки і навіть протизаконні дії — захоплення приміщень, бло­кування доріг та ін.).

Врахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення повинно доповнюватися залу­ченням до процесу вироблення рішень широкого кола спеціалістів, експертів, представників зацікавлених соці­альних груп і політичних сил. Тільки завдяки цьому мо­жна виявити сильні та слабкі аспекти пропонованих рі­шень.

Груповий, колегіальний принцип вироблення рішень суб'єктом управління — атрибут політичного життя за демократії. Звісно, він не виключає, а навпаки, передба­чає персональну відповідальність кожного за певну робо­ту або її частину. Ігнорування колективного характеру управлінської діяльності призводить до помилок і прора-хунків, негативних наслідків. Проте, як свідчать дослі­дження, висока згуртованість групи, яка виносить рі­шення, може спричинити порушення правил раціональ­ності. Саме тому до складу груп, з яких складається суб'єкт управління, обов'язково мають входити особи різ­них поглядів і позицій, здатні обстоювати їх.

Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної діяльності. Такий вибір здійснюєть­ся на практиці двома методами: голосуванням за більші- стю голосів і консенсусом. Голосування за принципом більшості — один із найпоширеніших способів вироблен­ня політичних рішень, який цілком відповідає демокра­тичним процедурам. Проте нерідко ухвалені в такий спо­сіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішими є рішення, ухваленіметодом консенсусу (тобто згоди всіх завдяки компромісові). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього необхідні хоча б частковий збіг інтересів і наяв­ність спільної або вищої цінності. На національному рів­ні такою вищою цінністю, що об'єднує всіх, є досягнення або збереження незалежності й цілісності держави.

Вироблення політичних рішень супроводжують такі труднощі:

— обмеження вільного і всебічного аналізу всіх мож­ливих варіантів рішень і зведення їх до одного, який по­дається як єдино можливий і правильний;

— блокування інформації про умови й чинники, які спричинятимуть перешкоди для реалізації обраної аль­тернативи;

— перебільшення чи нехтування можливих наслідків обраного рішення, тенденційне акцентування на позитив­них результатах і замовчування негативних наслідків.

Отже, тільки гласність про процес вибору альтернати­вного варіанта рішення, повне уявлення про умови, в яких це рішення буде реалізовуватись, і відкрита інфор­мація про ймовірні наслідки можуть забезпечити під­тримку рішення громадськістю, дати йому шанс на вті­лення в життя.

Значною мірою це залежить від умілого використан­ня суб'єктами управління політичних інструментів орга­нізації та регулювання соціальних відносин. Сучасна со-ціотехніка управління охоплює комплекс інструментів впливу, основними серед яких є правові норми, засоби тиску і заохочення, умовляння і маніпулювання. Різня­ться вони між собою способом, який використовують суб'єкти управління, щоб домогтися схвалення індивідом чи соціальною групою виробленого рішення та бажаної моделі поведінки.

Правові норми є найефективнішим засобом впливу на людей з високим рівнем правової та політичної культури. Проте в усіх країнах, у тому числі й тих, де вже сформо­вано правові держави, як додатковий чинник для стиму­лювання поваги до правових норм використовують іпримус. Схилити до підтримки політичних рішень органів влади можна також засобами тиску: позбавленням робо­ти, забороною на професії, позбавленням певних прав, якими користуються слухняні або здатні до компромісів люди (можливості їздити за кордон та ін.). З цією метою використовують і засоби заохочення: доступ до послуг та благ (спеціалізованих магазинів, майстерень і поліклі­нік), надання інших переваг. Використання суб'єктом управління свободи розпоряджатися різними благами, що мають притягальну для людей силу, ставить їх часто перед непростим вибором: між поведінкою, що відповідає їхнім принципам, але спричиняє покарання або ж відсу­тність заохочення, і поведінкою, яка ігнорує ці принци­пи, але натомість дає блага й привілеї.

Часто суб'єкти управління для здійснення впливу на людей вдаються до умовлянь, які створюють враження доцільності рішення, а отже, є вигідним індивідам і со­ціальним групам, відповідає їхнім інтересам. Соціотехніка умовлянь складається з двох основних груп: раціо­нальна аргументація (логічні докази, використання ста­тистичних даних, фактів, прагматичних аргументів то­що) і нераціональна аргументація (використання не сили аргументів, а сили авторитету осіб, які підтримують об­рані рішення; апеляція до думки більшості; формування емоційного чинника завдяки висміюванню, використан­ню національних почуттів тощо).

Одним із видів регулятивного впливу є маніпулюван­ня, яке використовують для корекції поведінки окремих громадян або соціальних груп. Робиться це без їхнього відома шляхом утаювання інформації, яка могла б впли­нути на людей, створенням, а потім насаджуванням сте­реотипів (класових, національних, релігійних та ін.) для деформованого сприйняття дійсності.

Способи й засоби підвищення ефективності політичного управління

Сучасна соціотехніка управління охоплює комплекс апробованих у різних країнах засобів, методів і способів підвищення ефективності управлінської діяльності. Особ­ливо важливе значення має оптимізація його інформа­ційного забезпечення, оскільки будь-яка керована систе­ма не спроможна функціонувати і виробляти відповідні рішення без повної, достовірної та оперативної інформа- ції. Відсутність такої інформації позбавляє суб'єктів управління можливості виносити адекватні рішення. Не­достовірний характер інформації, намагання прикрасити її, породжують різноманітні суспільні проблеми. Помил­ковим є також властиве деяким суб'єктам управління прагнення мати якомога більше інформації з місць, що утруднює процес вироблення рішень, оскільки інформа­тивними є лише сигнали (дані, повідомлення), які дають знання для зменшення ентропії (невизначеності ситуа­ції). В Україні, наприклад, циркулюють сотні мільярдів різних документальних матеріалів (щорічно до 4 тис. на кожну людину). Майже 90 відсотків такої «інформації», що надходить у центральні органи, експерти визнали не­потрібними.

Необхідною умовою ефективного управління є органі­зація дієвого контролю за виконанням рішень. Відсут­ність такого контролю призводить до того, що навіть усе­бічно продумані та обґрунтовані рішення нерідко зали­шаються лише на папері («у сфері чистого мислення») і не знімають гостроти наявних проблем. Проте контроль не повинен перетворюватися на потік всіляких переві­рок, інспекцій і ревізій, які відривають людей від прак­тичної роботи, створюють на місцях ситуацію нервознос­ті. Контрольна діяльність має бути організована так, щоб у разі виявлення порушень і відхилень представники суб'єктів управління допомагали шукати способи їх усу­нення, як це робиться, скажімо, у багатьох західних кра­їнах. Крім того, нормою демократичного суспільства і правової держави є здійснення контролю за центрами ви­роблення рішень з боку громадян або організацій.

Неможливо підвищити ефективність управлінської ді­яльності, якщо не покласти край її надмірній централіза­ції. Звісно, стратегічні функції центру необхідні в будь-якій політичній системі. Проте, як свідчить досвід, немо­жливо правильно і своєчасно вирішувати всі питання з одного центру. За командно-адміністративної системи під прикриттям принципу «демократичного централізму» управління всіма більш-менш важливими справами здій­снювалося на рівні вищих центрів влади, що перетворю­вало об'єкти управління в слухняне знаряддя виконання.

На ефективність політичного управління суттєво впливає участь в управлінській діяльності різних катего­рій населення. Все це вимагає вироблення демократично­го механізму залучення до управлінських процесів наро­ду, розкриття його ініціативи. Водночас необхідні докорінна перебудова організаційних структур управління, ліквідація зайвих ланок, скорочення управлінського апа­рату й підвищення його ефективності. Цей процес вима­гає підпорядкування апарату представницьким органам, оптимізації управління шляхом раціонального розподілу функцій, висуненню або відбору вмілих і талановитих організаторів-професіоналів, їх змінюваності з огляду на віковий ценз або згідно з демократичною процедурою, відкликання осіб, які не виконують своїх обов'язків.

Управління суспільством неможливе без особливої ка­тегорії управлінців. Життя не підтвердило марксистсь­ких прогнозів, що управління людьми буде замінене управлінням речами. Проте апарат управління має ґрунтуватися на високому професіоналізмі та глибокому знанні основ науки управління. Працівники такого апа­рату мають володіти сучасною інформаційною технологі­єю, постійно підвищувати рівень кваліфікації, освоювати управлінський досвід в інших країнах.

Створення цілісної, ефективної та гнучкої системи управління має важливе значення для функціонування демократичної політичної системи, формування грома­дянського суспільства і правової держави. Перехід від ко­мандно-адміністративних до демократичних методів упра­вління сприятиме підвищенню ефективності політичної діяльності та реалізації творчого потенціалу суспільства.