Теоретичне осмислення і типологія політичних конфліктів

Поняття «конфлікт» розглядали з різних точок зору. Спеціалісти-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому. Психологи розцінювали як зіткнення протилеж­них цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єк­тів взаємодії. Політологи вважають, що конфлікт вира­жає не просте зіткнення, а зіткнення, пов'язане з усклад­неннями та боротьбою у владних відносинах.

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в іх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із бо­ротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політич­ного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку протиріч, поділяючи їх на антагоністич­ні, властиві «експлуататорському» ладові, та неантагоні­стичні, притаманні соціалістичному суспільству. Науко­ва неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що «соціалістичні» конфлікти були часто гострі­шими від «капіталістичних», а в твердженні про можли­вість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.

Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, Н. Макіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, М. Вебер. За всі­єї різноманітності підходів спільним для них є розумін­ня політичного конфлікту як постійно діючої форми бо­ротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства уявляв як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жа­добу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.

У сучасній літературі з історії конфлікту наукові на­прями поділяють на дві групи залежно від того, яке міс­це відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два під­ходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.

Т. Парсонс:

1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;

2) кожне суспільство — добре інте­грована структура;

3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи;

4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільст­ва, який забезпечує стабільність та інтеграцію.

Р. Дарендорф:

1) кожне суспільство змінюється в ко­жній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці прони­зане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постій­ний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Ці моделі різняться тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга — на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії — співробітництво і конф­лікт — постійно присутні в суспільному житті в певних поєднаннях.

До спроб раціонального осмислення природи соціаль­ного конфлікту вдавалися ще давні філософи, але вироб­лення власне конфліктологічних концепцій можна дату­вати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроб­лені Г. Зіммелем, який запропонував термін «соціологія конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладної спрямованості, зо­середилися на аналізі й розв'язанні реальних конфлікт­них ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічну сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.

Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоши­ренішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх ін­тересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та систе­ма розподілу таких цінностей, як влада, соціальний пре­стиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відно­син, за якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддава­тися регулюванню. На думку Б. Краснова, конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різ­ного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умо­вою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу та авторитет. Польський вчений К. Полецький стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.

Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є суперечність, зіткнення. Це, хоч і необхід­на, але не основна умова. Конфлікт передбачає усвідом­лення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'є­ктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріч­чя і обрали як спосіб його вирішення зіткнення, бороть­бу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, за відвертого зазіхання на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні та політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.

У політичній науці ще не вироблено універсальної типо­логії конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерва­тори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжнос­ті в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли во­ни виходять за певні межі, виникає конфліктний потенці­ал, формується передконфліктна ситуація.

В Україні кон­флікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуні­стичного (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна пере­мога індивідуалістських цінностей вільного демократич­ного суспільства; 3) реанімація колективістських ціннос­тей у ліво- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів. Пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інте­ресів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як но­менклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне правлячих груп перетворитися на еко­номічно панівний клас. Такий інтерес вступив у супереч­ність з інтересом широких верств населення, яке було на­лаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як супере­чність щодо вільного визначення вільним громадяни­ном своєї етнічної та громадянської належності. Влас­тивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Просте­жується і в країнах, де національні меншини компакт­но проживають у районах, що колись належали їхнім етнічним батьківщинам (проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифіка­ції було зумовлене тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизна­чення своєї етнічної та громадянської належності. Че­рез це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неан­тагоністичні (примиренні) таантагоністичні (непри­миренні). Вони вважають, що невміння чи небажання ви­рішення неантагоністичного конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в анта­гоністичну. Натомість пошук взаємних компромісів, спо­собів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перетворити конфлікт на неантагоністичний.

Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологі­чного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.

В об'єктивному історичному процесі розрізняють кон­флікти, що несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за пе­вних умов — негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб'єктів—учасни­ків конфліктів.

Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита — від­верте протистояння, зіткнення, боротьба, та закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точи­ться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території ко­лишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди». Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їхні структу­ри, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно обсто­юють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:

— конфлікт між владою та громадськими силами, ін­тереси яких не представлені у структурі владних відносин;

— конфлікт всередині існуючої влади, який пов'яза­ний із внутрігруповою боротьбою за розподіл владних по­вноважень і відповідних позицій, зі спробами обґрунту­вання нового курсу в межах існуючого політичного ладу.

Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони торкаються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональ­них та інших відносин. Нині часто спостерігається один із різновидів соціального конфлікту — міжетнічний, по­в'язаний із протиріччями, що виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали кра­ху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Понят­тя «конфлікт» використовують у політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткнення всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).

Деякі вчені (І. Прокопенко, В. Малишенко) визнача­ють декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, по­в'язаних із генезисом владних відносин: 1) у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її визнання чи невизнання (йдеться про «народну» легіти­мацію, що основана на довір'ї мас до вла/ці, на підтрим­ці політичної еліти); 2) конфліктні відносини в політич­ній еліті щодо обсягу владних повноважень, обґрунтуван­ня їхньої необхідності; 3) боротьба й протистояння полі­тичних еліт на міжнародній арені.

Кожний конфлікт можна вивчити з допомогою базо­вих параметрів, до яких належать рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, техно­логія врегулювання. Вирізняють певні етапи перебігу конфлікту, тобто його динаміку. Російський вчений В. Смолянський пропонує виокремлювати такі стадії: 1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуа­ції); 2) переходу потенційного конфлікту в реальний (ус­відомлення зазіхання на власні інтереси); 3) конфлікт­них дій; 4) розв'язання конфлікту.

Конфліктна ситуація не завжди переростає в конф­лікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація (англ. eskalation — поступове розширення, підсилення) до кульмінаційних точок, а потім — спад і завершення. Кон­фліктові притаманна багатомірність, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в ін­шій сфері. Часто після завершення конфлікту виникає ще один етап — постконфліктний синдром, який характери­зується напруженням у відносинах сторін, які щойно кон­фліктували. У разі загострення він може започаткувати новий конфлікт. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт, конфлікти у Північній Ірлан­дії, Іспанії та ін. Завершення конфлікту може бути класи­фіковане за ступенем розв'язання — як повне або частко­ве вирішення, та за характером наслідків — як успіх, компроміс, вихід з компромісу, поразка.

Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у сві­ті існує лише одне місце, де нема конфліктів, — кладо­вище.