Методологія політології

Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й спе­цифічні методи дослідження, прийоми, підходи. Зарубіж­на політологія застосовує нормативно-онтологічний і емпірико-аналітичний підходи до аналізу політичних явищ. Політика оголошується «сферою вибору, а не необхіднос­ті». Поряд із цим застосовуються психологічні та інституційні підходи. Поширений біхевіористський метод, пов'я­заний з вивченням політичної поведінки особи і соціаль­них груп, перевіркою цих досліджень досвідом.

Важливим засобом у методологічному арсеналі політо­логії є діалектичний метод. Діалектика виходить з необхідності визнання впливу економічної сфери на полі­тичну. Для подолання вульгарно-матеріалістичного підхо­ду треба брати до уваги той факт, що економіка зумовлює політичні процеси лише в кінцевому підсумку й тільки в головних істотних аспектах. На зміст і функціонування політичних процесів великий вплив справляють різні со­ціальні чинники: історія, мораль, культура, співвідно­шення класових і національних сил тощо. Політика, у свою чергу, є активним і цілісним компонентом, що впли­ває на всі процеси суспільного розвитку. Політологія ви­ходить із цих методологічних положень при вивченні ди­намізму, стабільності політичних процесів і явищ.

Для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвит­ку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і рево­люцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змо­гу зрозуміти логіку їх розвитку.

Істотне значення має методологічне дослідження супе­речностей як джерела й рушійної сили політичних проце­сів. Через взаємодію суперечливих політичних чинників реалізуються закони політичного життя, якому властиві різні протиріччя: між суб'єктами політичного життя, кла­сами, націями, соціальними групами, особами. Ці супе­речності визначають характер і спрямованість політичних процесів, структуру політичної системи, організацію та функціонування політичної влади. Значний вплив йь кон­кретні форми, процеси політичного життя мають протиріччя між різними елементами політичної системи, її інституційною і нормативною підсистемами, між полі­тичною практикою і політичними нормами, політичнимиінститутами і політичною культурою та свідомістю. Роз­межування основних і похідних суперечностей сприяє з'я­суванню тенденцій політичного розвитку. Досліджуючи політичні суперечності, конфлікти, важливо виявляти їх джерело, структуру, спрямованість, шляхи розв'язання.

Останнім часом поряд з діалектичним методом у політологічних дослідженнях набуває поширення синерге­тичний метод (грец. sinergetikos — спільний, узгоджено діючий). Синергетика, не будучи жорстко детермінованою сукупністю методологічних принципів та понять, ви­ходить не з однозначного, загальноприйнятого поняття політична система, а з притаманного їй набору власти­востей — взаємопроникнення, відкритості, самооргані­зації, випадковості, наявності асиметричних структур, нерегулярності зв'язків і функціональної нестабільності. Базуючись на ідеї нелінійності та застосування міждисци­плінарних досліджень, синергетичний метод передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.

У вивченні політичних процесів застосовують такі ос­новні методологічні принципи: об'єктивність, історизм і соціальний підхід.

Принцип об'єктивності. Орієнтує на вивчення об'єк­тивних закономірностей, які визначають процеси полі­тичного розвитку. Кожне явище розглядають як багато­гранне й суперечливе. При цьому вивчають всю систему чинників — позитивних і негативних. Об'єктивність політичних знань передбачає, що процес їх здобуття від­повідає реальній дійсності, незалежним від людини зако­нам пізнання. Об'єктивність наукових висновків базуєть­ся на доказовості наукових фактів.

Принцип історизму. Передбачає розгляд фактів і по­літичних явищ у конкретно-історичних обставинах, у взаємозв'язку та взаємозумовленості, з урахуванням роз­становки та політичної орієнтації соціальних, національ­них груп, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні системи, важливо брати до уваги генезис, зміст їх компонентів, еволюцію і тенденції розвитку.

Принцип соціального підходу. Застосовується для по­долання вульгарного соціологізму, міфологізації політич­ної реальності, протиставлення загальнолюдських, націо­нальних і класових ідеалів та цінностей. Соціальний під­хід має особливо важливе значення, коли оцінюють про­грами, реальну політичну діяльність партій, лідерів, їх роль у політичному розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній бо­ротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові ін­тереси із загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й світового співтовариства в цілому.

Істотне значення для дослідження політичних явищ має проблема взаємозв'язку емпіричного й теоретично­го. Політична практика тісно пов'язана з політичною на­укою, є джерелом політичного знання, його рушійною силою і критерієм істинності наукових положень. Вона дає науці фактичний матеріал, який підлягає теоретич­ному узагальненню. Кінцевою метою політичної науки є не здобуття знань, а їхнє практичне застосування і вплив на політичні процеси. Політична діяльність зумовлюєть­ся не тільки волею, інтуїцією, досвідом, а й широким на­уковим осмисленням проблем політичного буття. На від­міну від інших видів соціальної діяльності, вона має гли­боко усвідомлений характер. Політична наука не відо­кремлює матеріальну, практичну й духовно-теоретичну діяльності, вона розглядає їх у нерозривній єдності. По­літичні відносини реалізуються і втілюються у конкрет­ній політичній діяльності людей. Тому вивчення полі­тичного життя в динаміці дає змогу з'ясувати цілі, спо­соби, засоби, результати і якості основних елементів політичної діяльності. При цьому важливе методологіч­не значення має положення про суб'єктивність мети й об'єктивність її змісту, передбачення можливих побіч­них наслідків політичної діяльності. Практичний підхід орієнтує дослідника не тільки на вивчення змісту полі­тичних процесів, а й на особистісні, соціально-психоло­гічні, моральні компоненти політичного буття. Діяльнісний підхід у дослідженні соціального життя в останні роки поширився в соціально-філософській і частково по­літичній науці. Але політологія поки що його мало вико­ристовує, хоча й має справу з найдинамічнішою сферою суспільного життя.

У політологічних дослідженнях істотне значення ма­ють системний підхід і структурно-функціональний ана­ліз. Змістом системного підходу є філософські уявлення про цілісність об'єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію системи із середовищем, загаль­ні закономірності функціонування й розвитку систем; про структурованість кожного системного об'єкта, актив­ний характер діяльності суб'єктів соціально-політичнихсистем. Під час системного аналізу визначають елементи досліджуваних явищ (політичні інститути й норми, структурні підрозділи держави тощо), специфіку їх зміс­ту та функціонального призначення. На цій основі вста­новлюють системні зв'язки між елементами, які виража­ють властиві об'єкту єдність і цілісність. Так, при аналі­зі політичної системи визначають різні функціональні зв'язки, координацію, взаємодію, субординацію її еле­ментів. При цьому політичні явища розглядають як скла­дні, відособлені феномени, що мають свій склад і струк­туру, виконують певну функцію в загальній системі.

Системний підхід виступає істотним моментом діа­лектичного методу пізнання. Він дає змогу глибше пізна­ти суть політичних явищ, повніше розкрити й усвідоми­ти роль та функції компонентів системи. Важливого методологічного значення набуває характеристика систе­ми як органічної сукупності елементів, а не їх простої суми. Усвідомлення взаємозв'язків у системах, взаємоза­лежності її компонентів сприяє розумінню тенденцій по­літичного розвитку, динамізму політичних процесів, на­цілює на виділення основної ланки в ланцюзі політичних явищ. Системний підхід дає змогу розкрити основу, сис­темну якість, завдяки яким усю суперечливу різноманіт­ність політичних сил можна зрозуміти як єдине ціле. Ме­тодологічна роль системного підходу значно зростає, ко­ли він поєднується з принципом історичного аналізу явищ і виступає як системно-історичний підхід.

Однак у працях деяких західних політологів суспіль­ні системи розглядаються як статичні, якісно незмінні. Дж. Тернет зазначає, що в таких теоріях йдеться про су­спільство, в якому немає історичного розвитку. Таке ба­чення суспільства є недосконалим, позаяк не передбачає існування в ньому таких явищ, як відхилення, конфлік­ти й зміни.

Розуміння динамічності політичного життя, бачення не тільки механізму функціонування, а й механізму роз­витку досягаються з допомогою системно-історичного підходу. Реалізація його передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виника­ють у процесі історичного розвитку людського суспільст­ва. Надзвичайно важливе значення має й питання про ос­нови наукових типологій. Такою основою є соціально-класова структура, а в кінцевому підсумку — характер економічних відносин суспільства. Цей підхід дає змогу не лише пізнати закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв'язок і, навпа­ки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подіб­ність політичних систем.

Важливим є застосування порівняльного методу в по­літології. Донедавна в основному застосовували тільки метод протиставлення з метою показати наукову неспро­можність та методологічну хибність концепцій західних політологів. На Заході спостерігалось аналогічне ставлен­ня до нашої політичної науки. «Якщо в нас епітет «бу­ржуазна» щодо слова «наука» означав, що це зовсім не наука, а суцільна магія або навіть шарлатанство, то на «тому боці» такий самий зміст укладався в поняття «марксистське», — зазначає Г. Шахназаров.

Однак монопольне панування одного погляду, одного підходу ніколи не стимулювало розвиток науки, майже завжди вироджувалося в догматичне спрощенство і по­верховість. Порівняльний аналіз сприяє усвідомленню проблем цілісного, взаємопов'язаного й суперечливого світу, орієнтує на пошук не лише відмінностей, а й спіль­них рис. Він застосовується до таких функцій політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й цілісності, мобілізація і розподіл ресурсів, розв'язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення сподівань і вимог громадян.

Актуальна проблема в політології — пошук і викори­стання показників для порівняння різних політичних систем. Наприклад, при порівнянні ступенів розвитку де­мократії в різних країнах таким показником може бути реальна політична активність громадян у політичних процесах. Цікавим є вибір критеріїв порівняльного ана­лізу політичних партій: інтереси класу чи верстви, які виражає партія; ідейно-теоретичні цінності та настанови партії, функції політичного керівництва; добір і просу­вання лідерів на політичні державні пости; контроль за їхньою діяльністю, вироблення і реалізація курсів внут­рішньої та зовнішньої політики своїх держав та участь у цих процесах.

До спеціальних методів дослідження в політології на­лежить група методів, що ґрунтуються на різних варіан­тах дослідження структури, функцій політичних проце­сів та інститутів — методи, запозичені політологією з ін­ших наук. Широко використовують методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статисти­ки, моделювання. Об'єктом цих досліджень є функціону-вання політичних інститутів, дії політичних суб'єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. При цьому використовують аналіз стати­стичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв'ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об'єктом, соціально-політичний експеримент. Політологія концеп­туально забезпечує розробку та застосування спеціальних методів дослідження, теоретично зорієнтовує, збагачую­чись і розвиваючись завдяки здобутій інформації. При­кладні функції політології розширюють, застосовуючи спеціальні методи.

Отже, в сучасній світовій політичній науці виокрем­люють загальні функції політики, які виступають у ци­вілізованому суспільстві на перше місце (підтримка сус­пільного порядку, гарантії свободи й гідності громадян, уникнення конфліктів, забезпечення соціальної злагоди). Це зумовлює мету й завдання політичної освіти як скла­дової формування політичної свідомості та культури гро­мадян, їх ціннісних орієнтацій та настанов. Політична освіта спрямована на надання політиці гуманістичного характеру, стримання виявів у політичній діяльності егоцентричності, нетерпимості, ідеологізації, раціоналізму. Розв'язанню цих завдань і покликана сприяти сучасна політична наука.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте актуальність політології як науки і навчальної дисци­пліни про політику.

2. Назвіть основні поняття, категорії і методи політології.

3. Проаналізуйте зв'язок політології з тими науками, які ви вивча­єте у своєму вузі.

4. Що ви розумієте під політичною просвітою населення? Назвіть найважливіші складові й завдання цього процесу.

5. Проілюструйте прикладами зв'язок політології з життям. Як ви уяв­ляєте застосування політологічних знань у своїй практичній діяльності?

Теми рефератів

1. Предмет політології: характерні особливості та структурні елементи.

2. Політологія в системі соціально-гуманітарних наук.

3. Прогностична функція політології та її значення.

4. Завдання політології як науки та навчальної дисципліни в полі­тичному розвитку сучасної України.

Література

Актуальные проблемы современной зарубежной политической науки. — М., 1992.

Бебик В. М. Базові засади політології. — К., 2000.

Бутенко А. П., Миронов А. В. Сравнительная политология. — М., 1998.

Гаджиев К. С. Введение в политологию. — М., 2000.

Голосов Г. В. Сравнительная политология. — Новосибирск, 1995.

Дегтярев А. А. Предмет и структура политической науки // Вестник МГУ. Сер. Политические науки. — 1996. — № 4.

Краснов Б. И. Политология как наука и учебная дисциплина // Социаль­но-политический журнал. — 1995. — № 1.

Методика преподавания политологии в высшей школе // Вопросы об­щественных наук: Межведомств, науч. сб. — Вып. 91. — К., 1992.

Політологічний енциклопедичний словник. — К., 1997.

Політологія у схемах, таблицях, визначеннях. — К., 1999.

Рогачев С. Я. Предмет политологии и ее место в системе социальных наук // Государство и право. — 1993. — № 5.

Рудич Ф. М. Політологія. — К., 2000.

Хекер Е. Що є політична теорія // Політологічні читання. — 1993. — № 1.