Особливості використання індивідуальних та загальних політичних технологій

Індивідуальні політичні технології використовуються окремими політиками, громадськими, державними дія­чами, загальні - колективними суб'єктами політичного процесу: групами тиску, політичними партіями, лобіст­ськими групами, громадськими об'єднаннями.

До найпоширеніших індивідуальних політичних тех­нологій належать публічні виступи, участь у бесідах, дискусіях, розв'язанні конфліктів; прогнозування полі­тичної діяльності; виступи на радіо, телебаченні; підго­товка матеріалів для друкованих засобів масової інфор­мації тощо. Кожна технологія має свої особливості, завдяки яким створюється певний імідж політика, його авторитет і популярність, формується і збагачується до­свід політичної діяльності.

Готуючись, наприклад, до публічного виступу, полі­тик передусім повинен знати про час, мету його і відпо­відно готуватися до спілкування з аудиторією. На цьому етапі важливою є підготовка тез (структури) виступу, ви­значення суті, спрямування розмови, ймовірних запи­тань. Необхідно попрацювати над зовнішністю, жестику­ляцією, диханням тощо. Усе це і є технологією політич­ного виступу.

В індивідуальних політичних технологіях домінують індивідуальні риси особистості політика. Саме на них відповідно акцентують в інтересах політика.

Серед найзагальніших і найпоширеніших є технології прийняття політичного рішення і технології виборчих кампаній.

Технологія прийняття політичного рішення — процесреалізації політичної мети на основі накопиченої інформації.

Кожне політичне рішення є невід'ємним елементом політичного процесу, результатом попередніх дій. Інши­ми словами, це своєрідний процес, за якого накопичена інформація, розвиваючись, перетворюється на відповідні спонукальні акти (вказівки, розпорядження, накази то­що). Політичні рішення є елементом політичного проце­су і не можуть існувати статично, їх класифікують:

1. За спрямованістю на конкретну проблему. Рішен­ня правильне (проблема вирішується відповідно до мети); рішення нейтральне (проблема залишається на поперед­ньому рівні); рішення неправильне (проблема стає ще гос­трішою, загальна ситуація погіршується).2. Як правові та неправові. Правові — рішення, при­йняті згідно з конституцією, законами та розпорядчими актами конкретної держави. Неправові — рішення, при­йняті всупереч чинним законам і актам.

3. На основі суб'єктно-об'єктних відносин. Це озна­чає, що суб'єкт влади при прийнятті рішення може одно­часно бути і його об'єктом. Верховна Рада України, на­приклад, приймає певні рішення щодо організації влас­ної діяльності.

4. За ступенем значущості. Значні, або кардинальні; чергові (радикально ситуації не міняють); нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань, на­приклад, утворення різних дорадчих органів, тимчасових комісій, робочих груп тощо).

5. За термінами дії, виконання, реалізації. Довготри­валі (різноманітні мораторії); безперервної дії (дія бага­тьох статей конституції країни), короткотривалі (рішен­ня про заборону мітингу, пікету, страйку тощо).

Процес прийняття політичного рішення має кілька етапів: а) підготовчий (відбір і аналіз інформації); б) роз­робки проекту рішення (проекту програми); в) затвер­дження і прийняття до виконання рішення; г) реалізації прийнятого рішення; г) автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків.

Дотримання вимог усіх етапів може забезпечити при­йнятому рішенню адекватність щодо ситуації. Це ще залежить і від компетентності тих, хто готує його, і сту­пеня врахування громадської думки, знання суспільно-політичної ситуації.

Технологія підготовки і прийняття політичного рішен­ня розпочинається з аналізу суспільно-політичних відно­син у тій сфері, якої воно стосуватиметься. Спершу необ­хідно вивчити, наскільки предмет майбутнього рішення відповідає реальності, чи не стосуватиметься воно псевдо­проблем, удаваних відносин. Відтак необхідно серед бага­тьох подій і явищ вирізнити саме тенденційні, а також ви­значити їх сутнісні особливості. На цьому етапі важливою є об'єктивність інформації, доступ до її джерел.

На етапі підготовки проекту політичного рішення мо­же працювати одна особа або група осіб. За колективної підготовки проекту є більше шансів серед альтернатив­них точок зору знайти ту, яка задовольнила б інтереси багатьох. Особливо важливим є колективне вироблення рішень, що стосуються інтересів великої групи людей — конституцій, меморандумів, програм і заяв політичних партій, об'єднань, груп тощо. На цьому етапі великого значення набуває визначення перспективи рішення (про­гностичний аналіз того, наскільки дієвим, результатив­ним буде рішення, як сприятиме воно розв'язанню проб­лем у суспільстві, між суб'єктами політичного процесу).

Не менш складним є процес затвердження політичного рішення та прийняття його до виконання. Іноді він відбувається в безкомпромісній політичній боротьбі. І хоча в парламентах, окремих політичних партіях відпрацьова­ний певний механізм розгляду і прийняття рішень, боро­тьба навколо них нерідко триває довго, гостро і непрогно-зовано. Особливо складними є ці процеси в країнах зі слаб­кими демократичними засадами і традиціями, де немає чі­ткого поділу влади між її гілками і механізмів противаг, що часто зумовлює прийняття нелегітимних рішень, а от­же, перешкоджає створенню відповідних умов для їх реа­лізації. Легітимність рішень — це насамперед дотримання чинних законів. Залежить вона і від сприйняття громадя­нами ідеї, змісту політичного рішення. Поєднання цих умов здатне забезпечити виконання прийнятого рішення. Незаконність політичного рішення породжує різні «групи тиску», лобістські групи. В демократичних суспільствах лобіювання певних рішень, законів давно набуло цивілізо­ваних форм, стимулює ефективне їх виконання. Це офіцій­ні виступи в парламентах, на з'їздах, інших зібраннях по­літичних партій, у засобах масової інформації, організація листів, телеграм, дзвінків тощо.

Здійснення ухваленого політичного рішення є склад­ним, часто тривалим і суперечливим процесом. Воно по­в'язане з відповідними змінами соціально-політичної, економічної ситуацій. Тому після прийняття рішення, як правило, ще залишається ймовірність багатовекторності, непрогнозованості розвитку політичного процесу. Це ви­магає від усіх, хто причетний до його прийняття, певних зусиль щодо його реалізації. Нерідко виникає необхід­ність доповнення, радикального доопрацювання уже при­йнятого рішення.

Технології прийняття політичних рішень великою мі­рою зумовлені характером політичного режиму. За авто­ритаризму, тоталітаризму рішення приймають здебільшо­го в закритому, таємному режимі вузьким колом людей, не беручи до уваги точки зору опозиції. За демократичних режимів дбають про чіткість процедури прийняття полі­тичних рішень, використовуючи компроміс, консенсус. Це сприяє уникненню соціальних, політичних конфлік­тів, забезпечує стабільний розвиток суспільства. Стрижнем політичної діяльності, політичної участі, а значить, і використання різноманітних політичних тех­нологій, є влада, яку здобувають або демократичним (всенародні вибори), або недемократичним (насильство, авторитаризм, диктатура) шляхами. Іноді ці шляхи поєд­нуються або взаємодоповнюються.

Відповідно до виборчої системи (мажоритарна, про­порційна, змішана, куріальна), суб'єкти політики обира­ють певні виборчі технології.

Виборчі технології — сукупність політико-організаційних, інфор­маційних, пропагандистських та Інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об'єднання.

Здебільшого починаються вони з формування коман­ди кандидата або іншого суб'єкта політичного процесу. Команда кандидата на виборах — це групи політичного аналізу, по роботі із засобами масової інформації, підго­товки і поширення матеріалів, організації масових захо­дів, «швидкого реагування». Кожна з груп, маючи конк­ретні функції, взаємодіє з іншими, працюючи на єдину програму і мету.

Починають передвиборчу кампанію з ґрунтовного аналізу політичної ситуації як у конкретному виборчому окрузі, регіоні, так і в країні. Аналізу підлягають істо­ричні й географічні особливості, соціально-демографіч­ний портрет; соціально-економічна ситуація; політичні сили та політичні орієнтації громадян (виборців); резуль­тати попередніх виборів (розстановка політичних сил); наявність впливових політиків, громадських діячів, не­формальних лідерів; особливості засобів масової інформа­ції; інформація про головних конкурентів тощо.

Відтак виробляють відповідну стратегію виборчої кампанії, беручи до уваги сильні й слабкі сторони супер­ників, ситуацію у виборчому окрузі, проблеми, які пере­дусім турбують виборців, головні принципи, засоби про­ведення виборчої кампанії, створення іміджу кандидата тощо. Предметом особливої уваги є програма кандидата на виборах, для якої важливими є:

— наявність поглядів щодо найактуальніших проб­лем — соціальних, економічних, політичних, духовних, етнокультурних тощо;

— чіткість, зрозумілість, логічність;

— конкретність щодо змісту і строків розв'язання іс­нуючих у регіоні проблем.

Підготовці виборчої програми передує вивчення гро­мадської думки шляхом соціологічних та експертних опитувань.

Існують технології підготовки і виступу перед аудито­рією (виборцями), у засобах масової інформації, участі в дискусіях, дебатах тощо. Готуючись, наприклад, до ви­ступу на телебаченні, насамперед слід мати загальне уяв­лення про конкретну назву, жанр (інформаційна програ­ма, дебати, дискусія, телеінтерв'ю), сценарій, регламент, режим передачі (прямий ефір, запис), склад учасників.

Найчастіше стратегію виборчої кампанії вибудовують так, щоб підтвердити причетність кандидата до політич­ної сили, партії, блоку, владної структури, авторитетно­го лідера; створити певний ідеологічний контраст з інши­ми кандидатами, сформувати його позитивний імідж на тлі конкурентів, зробити ставку на відповідні суспільно-політичні структури, засоби масової інформації.