Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів

Політичне життя суспільства характеризується бага­томанітністю політичних процесів, які розкривають спря­мованість політичної діяльності соціальних суб'єктів.

Політичний процес — послідовність подій, зумовлених певними об­ставинами; сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політична подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з політичною владою з метою впливу на неї задля задово­лення власних вимог і побажань.

Політичні обставини — умови політичного функціонування і роз­витку суспільства, які виражаються у співвідношеннях політичних сил щодо оволодіння, утримання й використання політичної влади.

У політичному процесі розрізняють суб'єктивний (мо­тиваційний) аспект — діяльність індивідів і суспільних груп, і об'єктивний аспект — глобальний результат цієї діяльності.

Суб'єктивний аспект діяльності людей ста­новлять ідеологія, політична доктрина, політична про­грама, система цінностей і норм, що їх люди поділяють, особисті схильності та емоції, знання ситуації, у якій лю­ди реалізують свої цілі. Наслідком політичної діяльності може бути зміна відносин: політичної влади, суспільних, міжкласових, міжгрупових, міжнаціональних та всере­дині цих спільнот.

Об'єктивний аспект політичної дія­льності часто не відповідає прагненням суб'єктів полі­тичного процесу, бо поряд із сподіваними результатами можуть бути й несподівані, що ускладнює його прогнозу­вання.

Політичний процес здійснюється через різні комуні­кації, канали зв'язку, взаємодії. Це можна простежити на прикладі зіставлення «входу» й «виходу» в політич­ній системі. Якщо на «вході» найсуттєвішим з огляду на функціонування політичної системи є вплив на неї різ­них політичних сил, які немовби «завантажують» її, то на «виході» повною мірою виявляє себе владно-управлінська спрямованість політичної системи, її роль регулято­ра в суспільстві.

Оскільки політичний процес є діяльністю, він пов'я­заний з певними видами політичної діяльності, а отже, по-різному виявляє себе за адміністративно-командної системи, різних форм демократії (представницької чи прямої), за самоврядування. Найважливіше значення завжди має ступінь участі в політичному процесі як ши­роких мас, так і кожного громадянина.

Політичний процес охоплює способи і стиль політичної діяльності, форми і методи її здійснення в межах політич­них інститутів, способи реалізації наявних політичних норм, а також різноманітні види політичної діяльності: збирання, аналіз і використання інформації, ухвалення і здійснення рішень, соціальний контроль. У політичному процесі відбувається реалізація політичних норм, підго­товка й проведення дискусій з політичних проблем, обсто­ювання політичних позицій з використанням різних засо­бів і методів політичної боротьби. Характерна його риса —тісний зв'язок із політичною владою, а учасники — різно­манітні суспільно-політичні сили, партії, рухи.

Політичні процеси можуть бути близькими між со­бою, суперечливими і несумісними. У них виникають і виявляються негативні явища, породжені невдоволен­ням людей політичними сподіваннями, що призводить до розчарувань, політичного охолодження та відчуження, втрати політичної довіри до влади, роз'єднання і конф­ліктів. Політичний спад за певних умов може перерости в застій і кризу в політичному житті суспільства.

Політичні конфлікти і кризи відіграють особливу роль у політичному житті.

Політичні конфлікти — зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів, дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громад­ських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, вій­ськово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).

Політичні конфлікти можуть бути зовнішньо- і внут­рішньополітичними. Зовнішньополітичні — це міждер­жавні конфлікти як збройні, так і незбройні. Збройні конфлікти являють собою спробу протиборствуючих сто­рін досягти своєї мети з допомогою військової сили. Во­ни небезпечні ймовірністю втягнення нових сил, виходу з-під контролю. Міждержавні конфлікти без застосуван­ня зброї — це дипломатичне протиборство, митні, фінан­сові, торговельні та інші «війни», що виражають еко­номічні й політичні інтереси держав. Внутрішньополі­тичні конфлікти — це конфлікти усередині суспільства, державної системи, політичної партії або іншої громад­сько-політичної організації.

Політичні конфлікти мають соціальну основу, зумов­люються різними інтересами політичних суб'єктів щодо політичної влади, кадрової політики. Вони виникають із багатьох причин, зокрема: під час переходу до нових умов життєдіяльності суспільства (структурна перебудо­ва економіки, становлення нових економічних відносин); за умов соціальної невизначеності, невизначеності у політичному житті; за погіршення економічної та екологічної ситуації, зниження життєвого рівня; за воєн­них авантюр; порушення соціальної справедливості, бю­рократизму, силових методів; за величезних розмірів корупції в державних органах і в усьому суспільстві; за неконтрольованих розмірів злочинності.

Ефективне вирішення політичних конфліктів можли­ве на основі взаємних поступок через переговори. Це пе-

редбачає вироблення кожною зі сторін позиції, яка ви­значає межі можливих поступок і характер можливих компенсацій за них. На основі вироблених позицій мож­ливі безпосередній контакт між сторонами конфлікту (їх­німи представниками, наділеними відповідними повнова­женнями) або звернення до третьої сторони, яка здійснює третейські функції. Невирішений конфлікт завжди криє в собі можливість загострення. Ймовірно, можуть з'явля­тися й нові обставини для розв'язання конфлікту, що за­тягнувся, але тоді рівень можливих поступок і ціна зго­ди будуть іншими.

Конфлікт, який існує тривалий час, спричинює кризу.

Політична криза — фаза політичного процесу, яка харак­теризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової ситеми, партій.

Політична криза веде або до нового етапу, нового сту­пеня суспільного розвитку, або до катастрофічної ситуа­ції, яка має свою логіку — крах усього, що прогнило.

Частковими політичними кризами в суспільстві є конституційна, парламентська, урядова, внутріпартійна. Найтяжчою є політична криза суспільства. Шляхи вихо­ду з неї різні і залежать від ступеня розвитку демократії в суспільстві, від бажання й готовності сторін піти на взаємні поступки з урахуванням їхніх меж і характеру, можливих компенсацій за них. Вихід із політичної кри­зи передбачає усвідомлення причин її виникнення, фор­мування уряду, який користувався б довірою народу, консолідацію мас навколо програми виходу зі складного становища. За політичної кризи можлива ситуація, яка вимагає відновлення стабільності в суспільстві, відвер­нення екстремістських дій, грубих порушень правопо­рядку й законності. Правомірним тоді є впровадження згідно з чинним законодавством особливого (надзвичай­ного) стану.

У сучасній політичній практиці під час вирішення спірних суспільно-політичних проблем чимраз частіше ви­являється прагнення сторін до політичного консенсусу — досягнення загальної згоди. Мета його — врахування ін­тересів усіх сторін і досягнення позитивного результату. Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для здійснення інтересів власних. У цьому полягає його гуманізм. Консенсусне рішення є конструк-тивним, бо всі сили тих, хто домовляється, будуть спря­мовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїм про­тивником. В основі консенсусної системи — спрямова­ність на досягнення позитивного результату. Коли йдеть­ся про консенсус, про можливості його досягнення, необ­хідно брати до уваги стан суспільства. За сприятливого су­спільного стану для досягнення консенсусу не слід відки­дати пропозиції іншої сторони якою б неприйнятною вона не видавалася, а заручитися згодою того, хто вніс пропо­зицію на спільний пошук способів вирішення проблеми.

Важливим завданням політичної діяльності є забезпе­чення стабільності суспільно-політичного життя.

Політична стабільність — стан динамічної рівноваги політичних сил.

Вона досягається завдяки інтеграції суспільства на засадах спільних для всіх громадян цінностей і норм, універсалістської правової системи, розширення прав членів суспільства. Серед способів досягнення політичної стабільності — позитивна інтеграційна ідея суспільного розвитку; вирішення соціально-економічних проблем певних соціальних груп населення або населення певних регіонів; розв'язання територіальних і національних кон­фліктів; підписання акта про національне примирення; проведення «круглого столу» всіх політичних сил; вста­новлення мораторію на страйки тощо.

Невід'ємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична опозиція.

Політична опозиція — легальна форма протистояння, протидії пев­ної соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові.

Вона бореться або за владу, або за вплив на неї, за симпатії виборців. Опозиція — це й угруповання партій, парламентських фракцій, які протистоять правлячим по­літичним силам. Загалом вона обмежує монополію вла­ди, є необхідною противагою їй, своєрідним контролем за нею з боку суспільства, здійснюваним із допомогою кри­тики, гласності. Опозиція стимулює політичну діяльність влади в інтересах усього суспільства.

Політична опозиція буває конструктивною і деструкти­вною. Конструктивна критикує помилки правлячої партії, владних структур і пропонує ефективніші рішення, нерідко співпрацює з владою в загальнонаціональних інтересах. Де­структивна перетворює критику влади на мету, на засіб дискредитації влади, перших осіб держави, правлячої пар­тії, відмовляється від співробітництва з владою.

У політичному житті сучасного суспільства набув поши­рення популізм. У 90-х роках XIX ст. і в 20-х роках XX ст. у СІЛА він був ідейно-політичною доктриною та політич­ною течією, загалом позитивним явищем, оскільки акцен­тував на відповідальності держави за добробут народу. Ни­ні практика популізму здебільшого постає в негативному аспекті.

Популізм — загравання певних політиків іполггичних сил із маса­ми, гра на хніх труднощах та обіцянки надзвичайних успіхів у ви­рішенні соціально-економічних проблему разі приходу до влади.

Вирішення політичних завдань у суспільстві забезпе­чується апаратом державного управління. Звісно, ідеаль­на (веберівська) модель державного механізму з «раціо­нальною бюрократією» трапляється нечасто. Але в прин­ципі державний механізм і державні службовці (бюрок­ратія) посідають провідне місце й відіграють вирішальну роль у втіленні політичних рішень. Важливими чинника­ми утримання бюрократії під контролем і в межах на­лежного їй місця і ролі є парламентський устрій та роз­винена багатопартійність.

Отже, політичне життя сучасного суспільства є склад­ним, багатогранним і організованим, у ньому кожний суб'єкт займає своє місце і має можливість для самовияв­лення.