Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій

Сучасний період розвитку суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах життя. Але суб'єкти управління не завжди розу­міють внутрішні причини того, що відбувається, неспро­можні адекватно реагувати на небезпечні процеси. Нерід­ко це є наслідком відсутності прикладних методик моні­торингу, експертизи та оптимізації конфлікту.

Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов'язаній з регулюванням конфліктів та управлінням ни­ми, із співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоре­тичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекепікіна, В. Небоженко, М. Шрен, Е. Степанов, К. Боулдінг та ін­ші розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реаль­ним зіткненням суб'єктів на ґрунті певних суперечливо усвідомлених переваг Інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються цілковитому усуненню.

За нинішнього соціально-політичного розвитку Укра­їни актуальним є дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього пов'язана із слаб­ким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обста­вин, як перехідний період.

Якщо перехідний період, який є трансформацією со­ціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), аналізувати з позицій конфліктології, то очевидними стають такі його особливості:

— всі найважливіші сфери суспільного життя прони­зує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологіч­ний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набу­ває вирішального значення;

— якщо за стабільних умов соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (бо­ротьба в межах режиму), то в перехідний період — вер­тикальний (боротьба за режим).

Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньо­му СРСР, а потім в Україні та деяких інших пострадян­ських державах досліджують у політико конфліктологіч-ній площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багатопартійності, політико-економічні колізії в державному і приватному секторах економі­ки, а також політичне підґрунтя етнічних процесів. По­ряд з теоретичним аналізом пропонують механізми, які можуть згбезпечити зниження негативних наслідків.

Більшість соціально-політичних конфліктів може бу­ти оптимізована на будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом управління ними.

Управління конфліктом —врегулювання, розв'язання, приду­шення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в ін­тересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління забезпечує мінімі­зацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності. Позитивну його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Вважають, що оптимальним варіантом дій щодо кон­флікту є запобігання тавідвернення. Наскільки це можливо, однозначної думки нема. Адже конфлікт виникає, коли порушується консенсус, а консенсус з'являється, коли врегульовується конфлікт. У відносинах соціальних спільнот суперництво та співробітництво пронизують більшість конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт здебільшого марні. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлене сенсу. Інша річ, ко­ли йдеться про відвернення великого, відкритого, трива­лого конфлікту. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідни­ки підкреслюють, що управління як таке не може стати формою вирішення суперечностей між об'єктивними по­требами розвитку і суспільною оболонкою, в якій він реалізується. Якщо така оболонка перешкоджає розвит­ку, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управ­ління не може відвернути або замінити соціальну рево­люцію чи локальні колізії, але воно здатне мінімізувати неминучі втрати і збільшити досягнення. В цьому й по­лягає сутність управління конфліктом.

Для локалізації конфліктогенного поля важливо вмі­ти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній си­туації, їх умовно поділяють на морально-правовий, сило­вий, реалістичний (примусово-переговорний), ідеалістич­ний, інтегративний.

Морально-правовий (нормативний) підхід. За цього підходу можливе врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода щодо цих норм.

Силовий підхід. Використовується, коли сильніша сторона намагається придушити слабшу, нав'язати їй свою волю. Але його використання здебільшого не усу­ває причини, зберігає загрозу нового загострення. Крім того, слабка сторона може не підкоритися, чинити паси­вний опір, що може провокувати «подвійний», «заблоко­ваний» конфлікт. Перемога з використанням сили є пе­рехідною, а за певних умов переможець може стати пе­реможеним. Такими засобами користувався тоталіта­ризм, намагаючись усунути конфлікти. Цей підхід спри­чиняє поглиблення, ускладнення конфліктів, викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.

Однак це не означає, що силова модель не може використовуватись взагалі. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у разі по­рушення законів, захисту честі й гідності окремих грома­дян, суспільства в цілому. За таких обставин, якщо для влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення мети, вона, врешті-решт, перетворю­ється на інструмент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. Тому в сучасному світі політичною стає тен­денція до ненасильницьких форм вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід. Його називають іще методом торгу, або примусово-переговорним. За такого підходу суть конфлікту розглядається як вроджене прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, можливе тільки перемир'я, яке довготривалої стабільно­сті не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимча­сове врегулювання проблеми. Цей підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових еконо­мічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід. Ефективний, коли між зацікав­леними сторонами, незалежно від стану і статусу, вста­новлені відносини, які цілком відповідають індивідуаль­ним поглядам кожної. В основу покладено визнання того, що на даний час усі сторони зазнають небажаних втрат, але водночас і всі виграють. Задоволення інтересів відбу­вається без явного чи прихованого примусу, що забезпе­чує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Багато вітчиз­няних політиків кінця 80-х — початку 90-х років XX ст. вважали такий підхід компромісом, найкращим способом розв'язання конфліктів.

Інтегративний підхід. Передбачає, що кожна зі сто­рін, відмовившись від своїх попередніх цілей і цінностей, знаходить нові, взаємоприйнятні. А позаяк вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмеж-ний, то обов'яз­ково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Щодо поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи: пряме протиборство чи конкуренція; ухи­лення; пристосовництво; уступки, співробітництво.

Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вив­чення принципів і стадій управління конфліктним про­цесом. Деякі вчені серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація.

У політології існує поділ управління конфліктним про­цесом на етапи:

1.Інстшпуціоналізація — встановлення чіткої проце­дури врегулювання конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах.

2. Легітимізація конфлікту. На цьому етапі слід про­аналізувати норми та правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.

3. Управління конфліктом —структурування конф­ліктуючих груп. На цьому етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою до-тично до груп, які репрезентують інші інтереси, але вод­ночас — і посередницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди по­тенційно є небезпечнішими для конфлікту, ніж ті, що належать до організованих груп.

4. Послідовне ослаблення конфлікту завдяки переве­денню його на інший рівень. Для реалізації даної процеду­ри використовують шкалу, що охоплює можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: «друг — сою­зник — партнер — співробітник — суперник — против­ник» і т. ін. Французький дослідник Ж. Фове вирізняє такі рівні: «відносини співробітництва — відносини про­тидії — відносини суперечностей — непримиренні відно­сини». Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агресивність — війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальним є редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних відносин із ними.

Для вирішення конфлікту існують і спеціальні конф­лікте логічні процедури: парламентські дебати, у згоджу -вальні комісії, громадський, арбітражний, третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинст­во, конституційний суд.