Діалектика взаємовпливу політики і моралі

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття — добро, справе­дливість, чесність, порядність — не лише характери­зують політичну діяльність влади, держави, партії чи по­літика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку мо­ралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсором­ний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, ке­рується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її скла­дність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайсько­го мислителя Конфуція політична державна влада є від­лунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної пове­дінки є сповідування «кожному належне»: «...цар має бу­ти царем, міністр—міністром, батько—батьком, син—си­ном». На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом — дао. Природний закон справедли­вості має перемогти, людина повинна вірити в це і підко­рятися йому. Вчення давньокитайських мудреців сутніс­тю морального обов'язку вважали необхідність дотриму­ватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії — Геракліт, Де-мокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: «Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни ».

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і по­літичної етики з позиції демократії, яку він вважав най­вищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов'язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарюва­ти над самим собою. Демокріт доводив, що джерело мо­ралі в душі людини, імпульси якої мають контролювати­ся розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соціального обов'язку. Спра­ведливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототож­нювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей «розчиняється у всеза-гальному», тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота, їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Су­купно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мі­кросвіт). Ідеальна, досконала держава («Політія») є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на мо­ральних принципах. Політика — наука про те, як на під­ставі знання про людину зробити її суспільне корисним громадянином.

Аристотель, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною іс­тотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч. політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мисли­телів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про бо­жественне походження державної влади, про .духовну ви­щість церкви над нею, відповідно трактував природу мо­ральних норм, сутність етичних принципів. Єдине дже­рело моралі — всемогутня воля Бога, підкорятися їй — моральний обов'язок кожної людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в полі­тиці, проповідувані античними мислителями та їхнім по­слідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які за­соби, в тому числі й аморальні — підступність, насильст­во, вбивство, обман тощо. «Мета виправдовує засоби», — це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на во­рожнечі, адже людина — егоїстична істота, керується за­коном самозбереження. «Війна всіх проти всіх» загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утво­рюють державу («левіафан»), яка своєю волею і приму­сом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети: «Тільки в державі існує загальний масш­таб виміру доброчесності й пороків». Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позба­вляється її найважливішої функції — бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони уклада­ють суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких — закріпити і га­рантувати цей закон. Тому «благородна» природа істин­ної моралі уможливлює «розумний» державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політич­них і моральних цінностей брали активну участь й укра­їнські вчені — філософи Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення мораль­ним засадам громадсько-політичного життя, підкреслюва­ли наявність у людини «свободної волі», здатності «виби­рати те, що стосується мети» (Г. Кониський).

Концепцію «громадського гуманізму» представляли українські мислителі ренесансної доби, серед яких виді­лявся С. Оріховський-Роксолан. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору лю­дей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємо­допомоги. Тому держава («освічена монархія») повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє щасливе життя. Мо­ральний обов'язок громадян — служити державі, керува­тися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті об­стоював французький політичний мислитель Ж.-Ж. Рус­со, вважаючи, що людина за своєю природою схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв'язання дилеми політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з'ясовували І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що диктує свобода, моральність, її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Навпаки, наскільки існуючий правопо­рядок відповідає автономії людської свободи, настільки він виступає соціальним простором моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними моти­вами, а не практичними потребами. Гегель, з одного бо­ку, ототожнює моральність і політичну дійсність («те, що дійсне, те розумне»), з іншого, на місце моральної добро­чинності ставить санкціоновану державою добропоряд­ність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить К. Марксу, який прагнув з'ясувати су­спільні засади політичних та моральних поглядів, причи­ни соціально-політичного та морального відчуження лю­дей. Формула Маркса — «... мета, для якої потрібні не­справедливі засоби, — несправедлива мета». Він висту­пив проти «моралізуючої критики» політики, з'ясовував умови, зміна яких здатна настільки гуманізувати обста­вини людського життя, що вільний розвиток кожного був би умовою розвитку всіх. Водночас Маркс абсолюти­зував моральні якості такого суб'єкта суспільно-політич­ного життя, як пролетаріат, перебільшував значення ре­волюційного насильства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. до проблем взаємодії політики та моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв'язку з чим його називали «новим Макіавеллі». Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження вла­ди, головний її засіб — насильство. Однак не завжди участь у політиці — аморальна. На основі принципів християнської моралі («не вбий», «не свідчи неправди­во») і вимог раціональної політичної доцільності (вико­ристання насильства і засобів примусу), Вебер пропо­нував розмежувати «мораль переконання» (Кант) і «мораль відповідальності» (Макіавеллі).

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти соціальної дифе­ренціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б'юконен, СІЛА), значення моральних регуляторів соціально-відповідаль-ної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюю­чи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у новітній соціально-філософській полі­тичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізо­ваної концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають «другого дихання» ідеї «облаго-родження» політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнш­тейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспі­льно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики по­літики і моралі, розумінні їх значення для суспільства допомагає знання чинників суспільного життя, їх функ­ціонального призначення.