Фашизм і неофашизм

Фашизм (лат. fascio — пучок, в'язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найви­щої реальності та догматизованого принципу соціальної справед­ливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократи, лібера­лізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, роз­бурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єд­ність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму — то­талітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демокра­тії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспі­льством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загар­тованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати со­бі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому сві­ті безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіан­ської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму за­перечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки кла­си роз'єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітни­ків, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де фун­кціонували фашистські режими, професійні спілки забо­ронялись. Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну струк­туру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеч­чині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закін­чилися повоєнні спроби «чорних полковників» у Греції та «горил» у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм —різноманітні варіанти відтворення елементів Ідео­логи І політичної практики фашизму, соціальну базу яких станов­лять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як не­від'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерів­ський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в США. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про «вищу» і «нижчу» раси в таких концепціях, як «пере­вага англосаксонської раси», «расова війна». Один із «те­оретиків» американського неофашизму М. Рут головни­ми перевагами англосаксів вважав «здорове почуття нерівності», «загострену недовіру до демократії»; проле­таріат і службовців визначав як «дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забру­днюючи планету».

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гас­лом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фа­шизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твер­дження, що людина — хижа і зла, неофашисти викорис­товують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приво­ду. З куряви століть вони витягують приклади жорстоко­сті Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх воло­дарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство. Визна­ючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасно­го способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як

сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи ар­гументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вро-дженість, біогенетичну природу феномена насильства, ус­падковану людиною від своїх пращурів із тваринного сві­ту, що передається з покоління в покоління через гени.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи місти­чного змісту положенню про спадковість духовного жит­тя поколінь, Анріх до «народного суспільства» включає не тільки живих людей певної національності, а й чис­ленні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спря­мовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилаючись на «волю мертвих», має право нав'язувати свої незаперечні рішен­ня всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організа­ційні структури. З 70-х років ці організації проводять за­гальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спро­бами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Євро­пи, Америки, більшості країн Ази, в Австралії та краї­нах Африки. Резиденція світового координаційного нео­фашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як ре­акційна та ідеологічна течія приречений на поразку.