Засоби масової інформації як «четверта влада»

Інформація завжди впливала на оновлення, зміну за­старілих систем, у тому числі на політичне життя, обу­мовлюючи пошук нових підходів, рішень. Наприклад, під час заколоту в серпні 1991 р. у Москві Президент США Дж. Буш довго не наважувався визначити своє ста­влення до нього, і лише побачивши на екрані телевізора Б. Єльцина на танку, остаточно підтримав демократичні сили. Так невелика за обсягом, але виразна інформація відіграла неабияку роль у перебудові системи американо-радянських відносин.

Історії відомо немало ситуацій, коли під безпосеред­нім впливом поширеної ЗМІ інформації (дезінформації) владні структури, відповідальні посадові особи змінюва­ли свою позицію, приймали серйозні політичні рішення. Але поширенішим і значущішим є їх опосередкований вплив на погляди, настрої, переконання широкого загалу громадян, на формування громадської думки.

Громадська думка — відображення ставлення народу (в цілому або окремих спільнот) до влади, її діяльності, політики.

Громадська думка може бути єдиною, монолітною, моністичною, виражати волю всього народу, але частіше вона має плюралістичний характер: окремі спільноти (со­ціальні, етнічні, професійні, вікові) можуть мати свої підходи, погляди та вимоги. Тоді постає питання про формування громадської думки більшості на основі узго­дження поглядів, досягнення консенсусу між різними верствами населення.

Розуміння ролі громадської думки випливає з теорії народного суверенітету, органічно пов'язане з нею. На­родний суверенітет означає повновладдя народу. Щоб су­веренність народу мала постійний характер, потрібен постійно діючий механізм формування, виявлення та ви­словлювання його волі. Таким механізмом і є врахуван­ня владою громадської думки.

Характер, спрямованість громадської думки можуть бути неоднозначними. Уявлення, що громадська думка і ЗМІ, які відіграють вагому роль у її формуванні, повинні обов'язково мати антивладну, антиурядову спрямованість, опозиційний характер, надто спрощені. Адже непоодино­кі випадки, коли інтереси, дії, кроки влади і народу збі­гаються. Один з прикладів цього — акт проголошення незалежності України, який підтримали різні верстви українського народу. Зусилля владних структур і перева­жної більшості ЗМІ України були спрямовані на всенарод­ну офіційну підтримку цього документу, що й визначило спрямованість громадської думки, знайшло юридичне за­кріплення у підсумках Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р.

Але така «співзвучність» політики владних структур і настроїв громадської думки спостерігається далеко не завжди. Тому ЗМІ виконують важливу функцію — гро­мадського, суспільного контролю за діяльністю влади, всіх її гілок, установ, посадових осіб, а в разі виявлення помилок, прорахунків мобілізують громадську думку на боротьбу проти цих явищ. Внаслідок цього нерідко вини­кають хвилі протесту, які набувають різних форм: публі­кації на підтримку критичних виступів, депутатських запитів у парламенті, страйки, мітинги, демонстрації, пі­кетування тощо.

Оскільки головне завдання влади — підпорядкуван­ня людей своїй волі, а ЗМІ володіють потужними мож­ливостями впливу на їх свідомість і поведінку, це дає до­статні підстави розглядати ЗМІ як «четверту владу» (по­ряд із законодавчою, виконавчою та судовою). Нерідко при вживанні цього терміна використовують лапки («четверта влада»), ніби підкреслюючи, що засоби масо­вої інформації одночасно і влада, і «не зовсім влада». Підставою для цього є те, що законодавча, виконавча, судова гілки влади можуть використовувати засоби при­мусу, не ігноруючи, звичайно, і засоби заохочення до виконання владних вимог. ЗМІ позбавлені такої можли­вості. Лише переконливість, привабливість, щирість ар­гументації привертає на їх бік прихильників та послі­довників. Якщо влада діє за допомогою авторитету сили, то ЗМІ — силою авторитету.

Волевиявлення влади має адресний характер. Наприк­лад, акти законодавчої та виконавчої влади звернуті або до всього населення країни, або до певних верств (селян, сту­дентів, військовослужбовців та ін.), судової — до безпосе­редніх учасників судової справи. Акції ЗМІ такої адресно­сті не мають. Вони є «дифузними» (розпорошеними), адре­совані всім і нікому конкретно. Тому один виступ ЗМІ мо­же бути підтриманий всім народом, а на інший ніхто не відреагує. Масштаб і активність громадського відгуку зале­жить від переконливості, доказовості, привабливості пози­ції ЗМІ. Не раз реакція широких мас досягає межі, коли владі доводиться з ними рахуватися. Саме це змушує владу до корекції своїх намірів чи дій. Це спостерігається, коли певні пропозиції, програми, проекти виносять на широке обговорення. Нерідко таке обговорення розпочинають ЗМІ з власної ініціативи. Однак в обох випадках ЗМІ виступа­ють колективним експертом. Попередня оцінка, широке громадське обговорення, всебічна експертна оцінка намі­рів та пропозиції влади у ЗМІ дає змогу уникнути поми­лкових рішень, необдуманих кроків. Тому владні струк­тури повинні бути зацікавленими в таких обговореннях, сміливіше їх організовувати чи йти назустріч пропозиці­ям ЗМІ про їх проведення, уважно ставитися до вислов­лених думок, дбаючи про суспільні інтереси.

Нерідко коригуючий вплив ЗМІ стосується перегляду здійснюваних кроків. Змусити владні структури відмови­тися від їх задумів важко, але ще важче протидіяти зро­бленому. Та відомі непоодинокі випадки, коли наполег­ливість, принциповість ЗМІ змушували відступати навіть вельми авторитетні владні органи.

Корекція намірів та реальних дій влади під впливом ЗМІ свідчать, що вони є реальною суспільною силою. Вод­ночас дієвість їх виступів залежить від здатності влади аде­кватно сприймати критичні зауваження, реагувати на них. В іншому разі громадське невдоволення може досягти «критичної маси», коли неминучою стає уже не корекція намірів чи дій, а зміна політичної влади (наприклад, під час парламентських, президентських виборів). У країнах із ста­лими демократичними, парламентськими традиціями на виборах щоразу вирішується питання, чи збереже правляча партія більшість у парламенті й право формувати уряд, чи поступиться опозиційній партії. Підсумки протистояння правлячої та опозиційної партій значною мірою залежать від підтримки ЗМІ, їх впливу на настрої електорату.

Впливаючи на владу, формування громадської думки, ЗМІ є важливим інструментом соціального управління, їхня роль особливо залежить від умов діяльності — існу­ючого політичного режиму.

Головною ознакою тоталітарного режиму є здійснен­ня всезагального, всеохоплюючого, тотального контролю над усіма сферами життя суспільства — від відносин вла­сності до особистого життя громадян. Цю функцію вико­нує держава, як правило, разом із правлячою політичною партією, яка найчастіше у тоталітарному суспільстві є єдиною (принаймні легально існуючою) партією. При цьому відбувається своєрідне злиття функцій держави та партій, коли нелегко визначити, чи то держава «поглинає» партію, чи партія «поглинає» державу. Такий пар­тійно-державний (державно-партійний?) механізм підпо­рядковує собі всі важелі впливу на народ, в тому числі й ЗМІ, на які покладається завдання інформаційно-пропа-гандистського обслуговування режиму. За таких умов й мови не може бути про них як самостійну ланку політич­ної системи суспільства.

Тоталітарний режим не припускає існування легаль­ної опозиції, опозиційних чи непідконтрольних йому ЗМІ. Дозвіл на видання або вихід в ефір надається тіль­ки «надійним» і «перевіреним». Наприклад, над усім, що публікували ЗМІ колишнього СРСР, був встановлений жорсткий цензурний контроль. А над ним — контроль партійних органів. Головною місією ЗМІ було зміцнення, всебічна підтримка і вихваляння існуючого режиму. Во­дночас преса, радіо, телебачення були насичені критич­ними публікаціями, але критика було суворо «дозована». Так, у районних газетах критикували керівників госпо­дарств, підприємств, окремих чиновників районних уста­нов, але не районне керівництво. Так само органи масо­вої інформації обласного рівня могли «стерти на порох» районних керівників, але щодо обласних існувало «табу». Ще суворішими були ідеологічні обмеження. Значну роль у діяльності засобів масової інформації було відведено штучним пропагандистським кампаніям, спря­мованим на формування «образу ворога».

Перебудова, на хвилях якої була започаткована у 80-ті роки XX ст. гласність, істотно змінили становище та функції ЗМІ, суттєво послабила цензурні пута. Але глас­ність не є тотожною свободі слова. Значне розширення те­матичного спектра виступів засобів масової інформації не означало повної свободи висловлювання думки.

Саме тому одним з найважливіших завдань Україн­ської держави після проголошення її незалежності стало формування і забезпечення демократичних засад діяль­ності ЗМІ. Конституція України, інші законодавчі акти багато уваги приділяють цим проблемам. Зокрема, ст. 34 Конституції України проголошує: «Кожному гарантуєть­ся право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно зби­рати, зберігати, використовувати і поширювати інформа­цію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». У Законі «Про друковані засоби масової інформації (пре­су) в Україні» це правило окреслено дещо повніше: «право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію».

У реалізації свободи слова, у набутті засобами масо­вої інформації належного їм статусу вагому роль відіграє подолання державно-партійної монополії. Законодавство значно розширило коло осіб, які мають право на засну­вання ЗМІ. А законодавчі обмеження спрямовані проти їх монополізації. Всі ці зміни закладають засади їх орга­нізаційної, певною мірою матеріальної, незалежності, права на власний розсуд визначати, яку інформацію слід продукувати та транслювати.

Однак реальна практика перших десятиліть свідчить, що конституційні, законодавчі засади свободи слова реа­лізуються із значними складнощами, що утруднює вико­нання ЗМІ суспільних функцій.