35. Вибори як індикатор політичного режиму в Україні в 2004-2008рр

Зміна влади чи зміна режиму?

За три роки, що минули з часу перемоги опозиції на виборах 2004 р., політичний режим в Україні виявляє значний імунітет до змін. Для обгрунтування даної тези я пропоную порівняти формальні і неформальні правила здійснення влади (політичний режим) часів президентства Л. Кучми і тих які склалися після обрання на цю посаду В. Ющенко.

Що змінилося:

• Помінялася риторика влади (ідеологема стабільності змінилася ідеологемою проведення реформ).

• змінилося ставлення влади до ЗМІ і поліпшився стан ЗМІ в Україні.

• Запропоновано ряд ініціатив щодо реформування структури органів управління та територіального устрою країни.

• Позитивні зміни відбуваються в політичній культурі населення більшості регіонів України, що наближає її до громадянського типу.

• Політичні інтриги в оточенні президента В. Ющенка вийшли на поверхню, що може вказувати на більшу відкритість влади в порівнянні з принципами її здійснення часів Л. Кучми.

• У перший рік президентства В. Ющенка відбувалися позитивні зміни у співпраці державних і недержавних установ, проте, з часом інтерес влади до інститутів громадянського суспільства помітно охолов.

• З 1.01.2006 р. вступили в дію доповнення до конституції від 8.12.2004 р., які суттєво впливають на суперництво між виконавчою і законодавчою владою в Україні. Однак, неефективність політичної реформи призвела до серйозного інституційному кризи в квітні-червні 2007 р., до сумнівного, в правовому відношенні, розпуску парламенту і політичного компромісу, сутністю якого стало рішення провідних політичних «гравців» провести позачергові парламентські вибори у вересні 2007р.

Що не було зроблено:

• Не було закінчено жодне розслідування діяльності високопоставлених посадових осіб з фальсифікації результатів президентської виборчої кампанії, не був притягнутий до відповідальності жоден високопоставлений чиновник за корупційні дії, не закінчено слідство у справі про вбивство Г. Гонгадзе.

• Не була проведена реформа правоохоронних органів і не була завершена реформа судової системи. Тому порушення прав громадян під час затримання та проведення досудового слідства хоча й у меншій кількості, але все ж таки зустрічаються і понині.

• Не було створено громадянське мовлення, про яке так багато було сказано представниками нової влади.

Перелік того, що проголошувала, але чого не зробила "нова влада", міг би бути значно довший. Тут я виділив тільки ті гасла, які в разі їх реалізації мали означати затвердження "цінностей Майдану" і тим самим демонструвати зміни в принципах здійснення влади.

Що залишилося:

• Збереглася практика неконкурентного призначення кандидатів на посади різних рангів. Свідченням цього є провал кадрової політики нової влади.

• Стиль прийняття політичних рішень залишається непрозорим і непублічним. Так, за словами Є. Захарова, Голови правління Української Гельсінської групи та співголови Харківської правозахисної групи, за десять місяців 2005 р. президент В. Ющенко видав 42 указу з грифом "для службового користування (ДСП)". З них п'ять указів були видані після 1 квітня 2005 р., коли президент дав публічну обіцянку подібну практику не використовувати. За той же період кабмін видав 13 постанов і розпоряджень з грифом "ДСП" [21]. Отже, за твердженням Є. Захарова, практика використання незаконних грифів зберігається, хоча в меншому ступені, ніж під час президентства Л. Кучми. Двома іншими яскравими проявами непрозорості прийняття рішень є угода від 4 січня 2006 р.. про постачання російського газу до України і результати виборів Голови Верховної Ради 6 липня 2006

• Корупція як систематичне явище, притаманне недемократичний управління, не ліквідована. Це означає, що відносини між представниками влади та громадянами в цілому зберігаються на рівні патронажно-клієнтельських. За оцінками авторитетної міжнародної організації Transparency International, у 2005 році за рівнем корупції Україна посідала 107 місце з 158 країн світу. З показником 2.6 з 10.0 можливих (чим нижчий індекс, тим вище рівень корупції) Україна опинилася поруч з Нікарагуа, Палестиною, В'єтнамом, Замбією і Зімбабве. У 2006 і 2007 рр.. рівень корупції знизився, але незначно. У 2006 р. Україна перебувала на 99 місці, з показником 2.8 разом з Домініканської Республікою, Грузією, Малі, Монголією і Мозамбіком.

• За словами В. Сівковича (депутата Верховної ради від Партії регіонів), в Україні збереглися структури, що здійснюють прослуховування телефонних розмов державних службовців, політиків та окремих громадян. У перший рік президентства В. Ющенка залишалося близько тридцяти структур, які здійснюють зняття інформації з каналів зв'язку [22]. Для порівняння: у 2002 р. було видано 40 тисяч санкцій на зняття інформації, а за дев'ять місяців 2005 р. - 11 тисяч санкцій [23]. Прикладом збереження такої практики став скандал з прослуховуванням співробітниками СБУ кабінету екс-міністра юстиції Р. Зварича.

• Фіскальна політика держави з її головним інститутом - податковою міліцією - залишилася без змін.

Отже, нова влада не зуміла перемогти спадщина "кучмізму", що може свідчити як про глибину проникнення політичної корупції в усі пори суспільства, так і про "зараження" цією хворобою нової влади. Нездатність подолання "кучмізму" свідчить про моральну терпимості політичного класу (еліти) до проявів політичної корупції, а значить, ставить під сумнів саме визначення її як "новій". Чи справді в Україні відбулося оновлення еліти? І що є критерієм оновлення? Ці, поки що риторичні питання, що можуть стати предметом окремого дослідження.

№ 36. Вибори народних депутатів у 1994 р.: особливості нормативно-правового регулювання, перебіг виборчої кампанії, результати та їхній вплив на функціонування політичної системи

Із проголошенням незалежності Україна робила перші кроки на шляху демократичних перетворень, враховуючи складну політичну ситуацію. Масові акції протесту донецьких і луганських шахтарів, викликані глибокою економічною кризою в країні, змусили Верховну Раду призначити дострокові парламентські на 27 березня 1994 року та президентські вибори на 26 червня 1994 року. За мажоритарною системою обиралися 450 кандидатів у народні депутати, кожен із яких мав набрати понад 50% голосів виборців із числа тих, що взяли участь у голосуванні, за умови, що візьмуть участь у голосуванні не менше 50% виборців, внесених у списки. Якщо жоден кандидат не набирав понад 50% у першому турі, два кандидати з найвищим результатом проходили у другий тур. Вимога набрати понад 50 % голосів залишалась і для другого туру, так що завдяки можливості голосувати проти обох нерідко бувало, що і другий тур не визначав переможця, причому в цьому випадку доводилося проводити в окрузі повторні вибори, починаючи кампанію з самого початку. Те ж саме траплялось і в разі, коли в голосуванні брало участь менше 50% виборців. Як наслідок для виборів 1994 була характерною значна кількість округів, які так і залишилися не представленими в парламенті до самого закінчення його повноважень. Перший тур виборів відбувся 27 березня. Явка виборців становила приблизно 75,6%. Однак, у 401 виборчому окрузі жоден із кандидатів не набрав більше 50% голосів, бо явка була нижче 50%. Через це лише 49 народних депутатів були обрані одразу. Тому на початок квітня (4 або 11 квітня) були призначені другі тури. Під час цих переголосувань також не вдалося обрати всіх народних депутатів, бо в 20-ти округах була занадто низька явка, а в 92-му виборчому окрузі ніхто не зміг набрати більше половини голосів виборців. Тому спочатку були визнані повноваження 331 депутата, обрання яких не викликали сумнівів. Потім були визнані повноваження депутатів, які представляли округи № 228, 370 і 418. Таким чином, обраними вважались 336 народних депутатів, і український парламент зміг почати свою роботу, бо потрібну мінімальну кількість депутатів (300) було досягнуто. У 112-ти виборчих округах були призначені нові голосування на літо. Парламентські вибори в Україні 27 березня 1994 року, на яких усі депутати обиралися за одномандатними виборчими округами в два тури, вважаються сьогодні найдемократичнішими. За твердженням політологів, юридичних підстав для дострокових виборів як Верховної Ради, так і Президента України тоді не було, але могли бути політичні домовленості. Політологи також вважають, що саме в результаті таких домовленостей і були проведені одночасні президентські і парламентські вибори 1994 року. За результатами опитувань Центру економічних та політичних досліджень імені Разумкова, в 1994 році в чесність парламентських виборів (припускаючи певні порушення) вірила майже половина населення - 46%.