logo
Виборча система екзамен

40.Специфіка парламентських виборів 2006 року в умовах політичної реформи

Закон України “Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України"” (2005р.) ознаменував перехід виборчої системи в стан “всевладдя” політичних партій [9]. Це стало механізмомпрактично реалізації домовленостей провідних політичних сил, досягнутих у процесі вирішення владного конфлікту на останніх президентських виборах. Компроміс щодо посилення у виборчому процесі політичних партій був закладений ще у конституційних змінах 2004 р. Принциповим для такого переформатування було проведення виборів на пропорційний основі (за партійними списками), зниження загороджувального бар'єру для проходження до парламенту, забезпечення контролю за ходом голосування з боку парламентських сил. У парламентській кампанії 2006 року єдиним механізмом реалізації громадянином свого права бути обраним стали політичні партії. Самі ж політичні партії (блоки) могли брати участь у виборчому процесі за умови, якщо вони набули офіційного статусу не пізніше, ніж за рік до парламентської кампанії (така норма існує з 1998 р).Треба звернути на те, що законодавчі новації все більше проводили розподіл суб'єктів виборчого процесу на парламентських та позапарламентських. Суб'єкти виборчого процесу, які мали за рік до виборів у поточному складі парламенту власні партійні фракції, мали першочерговий доступ до формування системи виборчих комісій. Тут необхідно підкреслити відмінність правового регулювання від ситуації 2002 р. Тоді провідну роль у формуванні вертикалі виборчих комісій мали партії, які на попередніх виборах подолали загороджувальний бар'єр. У 2006 р. виборче право сприяло парламентським фракціям, які могли бути утворені не лише за результатами попередніх виборів, а й шляхом політичної або “технологічної” дезінтеграції. Інші суб'єкти виборчого процесу мали обмежений доступ до процесу укомплектування системи виборчих комісій.Парламентські вибори 2006 р. зберегли практики двох попередніх кампаній щодо мінімальної “явки” виборців та її впливу на легальність виборів. Вибори визнавались такими, що відбулись, не зважаючи на активністьгромадян. У той же час, був знижений загороджувальний бар'єр для участі партій у розподілі депутатських мандатів з 3 до 4%. Загороджувальний бар'єр у 2006 р. подолали 5 партій та виборчих блоків [10, с. 24].IV. НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

Нормативно-правова база для проведення виборів включала в себе Конституцію України 1996 р. (із поправками від грудня 2004 р.), Закон України „Про вибори народних депутатів України” 2004 р. (далі – закон про парламентські вибори), Кодекс адміністративного судочинства України 2005 р. (КАСУ) із відповідними поправками, а

також Закон України „Про Центральну виборчу комісію”, Закон України „Про політичні партії в Україні” та окремі положення Кримінального кодексу України.

Під час 2003-2004 років колишнім Президентом Леонідом Кучмою було ініційовано процес конституційної реформи, що мав на меті передачу деяких президентських повноважень Верховній Раді та Кабінету Міністрів України. 2004 року було досягнуто політичний компроміс між силами, що підтримували Президента, та іншими політичними силами, внаслідок чого, серед іншого, було змінено виборчу систему із переходом від змішаної системи до повністю пропорційного представництва. З цією метою 25 березня 2004 року Верховна Рада проголосувала за новий закон про парламентські вибори. Втім, через подальші суперечки конституційні поправки не було прийнято 8 квітня 2004 року. Ще тоді, коли ці конституційні поправки мали форму законопроекту, Венеціанська Комісія Ради Європи3 вказала на те, що деякі передбачені зміни викликають запитання, зокрема, це стосується запровадження концепції „імперативного мандату” для парламентарів4 та можливого регресу в захисті основних свобод внаслідок значного розширення повноважень Генерального прокурора України.

Пропоновані поправки до Конституції знову набули актуальності на початку грудня 2004 р. як елемент можливого розв’язання кризи, що розгорнулася після неналежного другого туру президентських виборів 21 листопада 2004 р. 8 грудня 2004 р. Верховна Рада України прийняла декілька законодавчих актів, які часто називають „політичним пакетом”.

Внаслідок конституційної реформи Верховній Раді надається повноваження формувати Кабінет Міністрів і подавати кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра Президенту, за яким формально залишається право призначати Прем’єр-міністра. Інші ключові фігури, такі як Голова Антимонопольного комітету України, Голова Фонду державного майна України, Голова Державного комітету телебачення та радіомовлення України призначатимуться Верховною Радою, а не Президентом, як раніше, за яким лише збереглося право пропонувати кандидатури на ці посади.

B. ЗАКОН ПРО ВИБОРИ

Закон України „Про вибори народних депутатів України”, або закон про парламентські вибори, було прийнято 25 березня 2004 року і згодом істотно змінено в новій редакції від 7 липня 2005 року, що набрала чинності 1 жовтня 2005 року. Значною новелою був перехід від змішаної пропорційно-мажоритарної системи (за якою 225 депутатів обиралися в єдиному загальнодержавному окрузі, а інші 225 – у 225-ти одномандатних округах) до повністю пропорційної системи, за якою всі 450 народних депутатів України обираються в єдиному загальнодержавному окрузі. Крім того, кандидати можуть балотуватися лише за партійними списками / списками виборчих блоків. Незалежні кандидати, що не належать до жодної політичної партії чи блоку, не мають змоги балотуватися, що суперечить пункту 7.5 Копенгагенського документа ОБСЄ 1990 р. Це обмеження ще більше посилюється через те, що подавати списки кандидатів можуть лише ті політичні партії, які були засновані принаймні за рік до дня виборів. Незалежність кандидатів чи також обраних народних депутатів надалі обмежується через зазначене вище запровадження в Конституції концепції „імперативного мандату”, яка не дозволяє парламентарю переходити до іншої партії/ блоку чи покидати свою фракцію залишаючись при цьому незалежним депутатом у парламенті.

Верховну Раду нового скликання обрано на п’ятирічний термін; це на рік довше, ніж термін повноважень Ради попереднього скликання. Прохідний бар’єр для розподілу депутатських мандатів між партіями/ блоками було знижено від чотирьох до трьох відсотків. Всупереч попереднім рекомендаціям ОБСЄ/БДІПЛ та Венеціанської Комісії, прохідний бар’єр обраховується на основі всіх відданих голосів виборців, включаючи недійсні бюлетені та голоси „проти всіх”, що не виражають чіткого вибору виборця, який можна врахувати при розподілі мандатів.

ОБСЄ/БДІПЛ спільно з Венеціанською комісією Ради Європи було встановлено, що закон про парламентські вибори може забезпечити достатню основу для проведення демократичних виборів у відповідності з міжнародними стандартами за умови його добросовісного виконання.

Для забезпечення більшої стабільності правової бази пунктом 2 Заключних положень закону про вибори встановлювався 240-денний термін до дня проведення виборів, протягом якого не дозволялися будь-які нові зміни та доповнення до закону. В подальшому Парламент неодноразово переглядав цю норму, скоротивши цей термін удвічі, а згодом зовсім скасувавши її.7 Хоча ці поправки могли бути обґрунтованими, виборче законодавство все ж таки має бути мінімально стабільним в інтересах як виборців, так і інших учасників виборчого процесу. Однією з передбачених пізніх поправок до закону про парламентські вибори передбачалася можливість включення виборців у списки виборців у день голосування; цей законопроект було прийнято Верховною Радою також лише за 12 днів до виборів, він викликав жваві коментарі та обговорення у ЗМІ, проте зрештою не був підписаний Президентом.Ці події призвели до плутанини серед виборців та виборчих комісій нижчого рівня по всій країні.