20. Вплив політичної кризи та виборів 1994 р. На партійну систему України
У 1994 р. основною причиною політичної кризи стала боротьба між парламентом і президентом за контроль над владою і фактично представляла собою протистояння між двома тенденціями суспільного розвитку України: спрямованого на зміцнення президентської влади і, навпаки, на її обмеження. У 1994 р. перемогла перша із зазначених тенденцій, що привело до формування в Україні сильної президентської влади, очолюваної Л.Кучмою.
Політична ситуація в Україні у перші роки незалежності залишалася напруженою. Нова влада проголосила програмні орієнтири своєї політики: забезпечення народові достатку, прав і свобод; побудова соціально спрямованої економіки, що передбачає необхідність глибоких економічних реформ; роздержавлення та приватизація, забезпечення рівних умов господарювання всім його суб'єктам. Однак ейфорія щодо оперативного і кардинального вирішення суспільно-економічних проблем швидко минула. Передусім не було вироблено чіткої концепції державотворення, що сконцентрувало б зусилля широких народних мас. За грудень 1991 — квітень 1994 р. Верховна Рада України прийняла кількасот законів, але за відсутності концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися нежиттєздатними і не забезпеченими відповідними механізмами впровадження.
Верховна Рада претендувала на всю повноту влади в країні, але із запровадженням посади Президента розпочався непростий, а почасти — болісний процес розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Державний апарат у центрі й на місцях почав давати збої.
З метою оптимізації структури влади у червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на п'ять років, а продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 p., яка залишалася чинною до 28 червня 1996 р. Таких поправок було майже 200.
Прагнучи зміцнити повноваження Президента, Л. Кравчук у лютому 1992 р. заснував Державну думу України — консультативний орган при Президентові. Утворення непередбаченого Конституцією органу влади, який перебирав на себе частину функцій Верховної Ради, викликав потужний спротив. Під тиском Верховної Ради наприкінці 1992 р. Думу було розформовано.
Не вдалося Л- Кравчуку зміцнити й створений навесні 1992 р. інститут представників Президента на місцях.
То була спроба реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові. Проте у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в регіонах. Таке протистояння Президента і Верховної Ради було не на користь розбудові незалежної держави
Внутріполітичне життя України визначали розбіжності між полярними політичними силами. Дискусії точилися з таких ключових питань, як ринкова чи планова соціалістична економіка, незалежна Україна чи відродження Союзу тощо. Усе це знижувало ефективність діяльності Верховної Ради, уряду, місцевих органів влади.
У січні 1992 р. уряд Російської Федерації відмінив державний контроль над ціноутворенням. Кабінету Міністрів України, щоб якось захистити український ринок в умовах "прозорих" кордонів від напливу покупців з Росії, довелося продублювати ці заходи. Непідготовлена лібералізація цін призвела до розвалу системи державного управління народним господарством, розриву економічних зв'язків, платіжної кризи, розкручування інфляційної спіралі, розбалансованості фінансово-кредитної системи, падіння виробництва, зубожіння населення. Уряд прем'єр-міністра В. Фокіна втратив довіру громадян і в жовтні 1992 р. був відправлений у відставку.
13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром Л. Кучму. Головним недоліком роботи попереднього уряду новий прем'єр-міністр вважав втрату державного контролю за процесами у народному господарстві республіки. У пошуках ефективної моделі управління уряд Л. Кучми спочатку спробував відновити галузеве централізоване регулювання народним господарством, зокрема запровадити держзамовлення на республіканському і регіональному рівнях, стабілізувати економіку, опираючись на державний сектор. Проголошені наміри реалізувати не вдалося, оскільки адміністративні заходи не були забезпечені необхідними економіко-правовими актами. Обвал економіки продовжувався.
Для виходу зі складного становища у народногосподарському комплексі країни прем'єр-міністр Л. Кучма у травні 1993 р. зажадав у Верховної Ради додаткових повноважень. Пропонувалося запровадити спеціальний режим управління економікою країни, підпорядкувати уряду Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, здійснити подвійне підпорядкування держадміністрацій на місцях, надати право Кабінету Міністрів видавати декрети до травня 1994 р.
Президент Л. Кравчук виступив проти цих пропозицій, оскільки їх реалізація звузила б його повноваження. Згідно з пропозицією Л. Кравчука уряд мав очолити Президент, виконання окремих доручень якого покладалось би на віце-президента. До його повноважень мали належати видання указів із законодавчо неврегульованих економічних питань.
Верховна Рада відхилила ці пропозиції, але й уряд не отримав надзвичайних повноважень. Ситуація зайшла в глухий кут. Становище в країні продовжувало погіршуватися. За цих умов 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу, який перекинувся на інші галузі промисловості. Страйкарі висунули не лише економічні вимоги, а й політичні — надати Донбасу регіональну автономію, провести в країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк набув апогею 14—15 червня. Ситуація ставала дедалі напруженішою.
У цей час Верховна Рада прийняла постанову про референдум щодо довіри Президенту і вищому законодавчому органу держави. Завдяки цьому вдалося ослабити соціальне напруження і припинити страйк. Згодом рішення про референдум Верховна Рада відмінила, але у вересні 1993 р. постановила провести дострокові вибори в парламент навесні 1994 р. і вибори Президента — у червні того ж року. Уряд Л. Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов'язки прем'єр-міністра був призначений Ю. Звягільський. У червні 1994 р. уряд знову очолив В. Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.
Вибори до Верховної Ради навесні 1994 р. відбулися за мажоритарною системою, відповідно до якої кандидатів висували у територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив політичних партій та громадських об'єднань на виборах. На один депутатський мандат в середньому претендувало по 13 осіб. Тому передвиборча кампанія відбувалася у надзвичайно напруженій боротьбі.
У першому турі виборів 27 березня 1994 р. було обрано тільки 49 депутатів, у другому ще 289. З 24 по 31 липня відбулися довибори у 59 зі 112 округів. За результатами виборів 25% місць здобула КПУ, 5,9% — Рух, 5,34% — СелПУ, 4,15% — СПУ. Отримали місця в парламенті також представники Української республіканської партії, Конгресу українських націоналістів, Партії демократичного відродження України, Демократичної партії України, Партії праці, Соціал-демократичної партії України, Української консервативно-республіканської партії, Громадянського конгресу України. Безпартійних було — 221 депутат (55,6%) з 397 обраних.
На виборах відчутної поразки зазнали пропрезидентські політичні сили. Майже третина виборців віддала свої голоси партіям лівої орієнтації. Невдала внутрішня політика попереднього керівництва країни зробила гасла комуністів та соціалістів знову привабливими для мільйонів громадян держави.
У складі нової Верховної Ради нараховувалося дев'ять депутатських груп і фракцій: комуністична, рухівська, соціалістична, центристська, аграрна, групи "Реформи", "Єдність", "Державність", міжрегіональна. Певна кількість народних депутатів залишилася поза фракціями і групами. З часом кількість, склад, назви депутатських груп змінювалися
На посаду Голови Верховної Ради України було висунуто 9 кандидатур. Оскільки у парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, то перемогу здобув лідер СПУ О. Мороз.
У напруженій політичній боротьбі відбувалися президентські вибори влітку 1994 р., на яких балотувалося 11 претендентів — Л. Кучма, Л. Кравчук, І. Плющ, П. Таланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В. Пинзеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь. Згодом Л. Скорик та В. Пинзеник зняли свої кандидатури; не змогли зібрати по 100 тис. голосів на свою підтримку М. Рудь та І. Валеня. Кандидатами було зареєстровано 7 осіб. У першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, і був призначений другий тур на 10 липня 1994 р., в якому змагались Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 14 млн 660 тис. голосів (52%), а Л. Кравчук 12 млн 100 тис. голосів (45%).
- IV. Всенародні Збори Української Народньої Республіки
- 5. Виборча система України за конституцією 1919 р.
- 6. Виборча система України за Конституцією 1925р.
- 7. Виборча система України за Конституцією 1937р.
- 8. Вибори до Установчих Зборів в 1917 р. На території України
- 9. Реформування виборів в урср за часів перебудови
- 10. Становлення інституту виборів Президента в Україні
- 11. Президентські вибори 1994 р. – засіб формування перехідного реформаційного авторитаризму
- 13. Взаємозв’язок партійної та виборчої системи в Україні в результаті переходу до змішаної системи парламентських виборів 1998 р.
- 14. Імплементація міжнародних стандартів у сфері забезпечення виборчих прав громадян
- 15. Президентські вибори 1999 року та легалізація влади в Україні
- 16. Діяльність змі – гарантія прозорості й гласності виборів
- 17.Діяльність неурядових організацій по забезпеченню демократичності виборчого процесу.
- 18. Електоральна участь як чинник трансформації виборчої системи та індикатор громадянського суспільства
- 19.Становлення партійної системи незалежної України (кінець 80-х-початок 90-х рокіх)
- 20. Вплив політичної кризи та виборів 1994 р. На партійну систему України
- 21. Вплив запровадження змішаної виборчої системи (1998, 2002 рр.) на партійне будівництво в Україні. Дія законів Дюверже в Україні.
- 22. Перехід до пропорційної системи та партійна структуризація Верховної Ради у 2006 р. Показник ефективності кількості партій
- 23. Вплив інституту Президента на партійну систему
- 25. Конституціоналізм в Україні наприкінці 90-х років хХст.
- 24. Розвиток інституту парламенту в Україні (1991-1994р.Р.)
- 25. Теоретичні засади конституціоналізму
- 26. Роль релігійних організацій у виборчому процесі в Україні
- 27. Імперативний мандат та партійний імперативний мандат в Україні
- 28. Причини запровадження електронного реєстру виборців в Україні
- 30. Загальна характеристика автоматизованої телекомунікаційної системи «Державний реєстр виборців».
- 32. Функціонування телекомунікаційної системи «Державний реєстр виборців »
- 33. Правовий статус цвк
- 34.Склад, порядок формування та організації діяльності цвк
- 35. Вибори як індикатор політичного режиму в Україні в 2004-2008рр
- 37. Парламентська виборча кампанія 1998 року: зміни виборчої системи та їхній вплив на розстановку політичних сил у вр.
- 38. Демократизація політичної системи під час виборів президента України 2004 рр
- 39 .Вибори до Верховної Ради у 2002 році – особливості нормативно – правового регулювання, перебіг виборчої кампанії, результати та їх вплив на функціонування п. С.
- 40.Специфіка парламентських виборів 2006 року в умовах політичної реформи
- 41. Позачергові парламентські вибори 2007
- 42. Заснування інституту президентства в Україні в 1991р
- 43. Вибори президента 1994 р . Нормативно-правове регулювання , виборча кампанія
- 46. Відродження місцевого самоврядування в Україні
- 47. Трансформація муніципальної виборчої системи
- 48. Формування місцевих органів влади за мажоритарною системою
- 49. Ефективність застосування пропорційної системи на виборах до органів місцевої влади
- 50. Взаємодія партійної виборчої системи на місцевому рівні в Україні
- 51. Партійний імперативний мандат для депутата місцевої ради
- 52. Залежність дискурсу місцевої влади та громадськості від типу виборчої системи
- 54. Інститут референдуму в Україні: становлення, проблеми та нормативно-правове регулювання
- 55Пит. Порядок розподілу депутатських мандатів при встановленні результатів виборів до вру.
- 56. Порядок і строки призначення, організаційне забезпечення проведення виборів Президента України визначається Законом України «Про вибори Президента України» та Конституції України.
- 56.Порядок обрання Президента України
- 58. Територіальна організація виборів Президента України
- 64.Особливості ведення передвиборчої агітації при проведенні виборів президента україни.
- 67. Порядок визначення результатів виборів Президента України
- 68. Порушення принципів виборчого права та легітимність політичної влади
- 70.Роль виборчих органів у здійсненні контролю виборчого процесу.
- 73. Особливості порушень виборчого законодавства під час кампаній 2006, 2007 р.
- 74. Референдум 1991 року: особливості та історичне значення
- 75. Референдум 200 р., його вплив на політичну систему, проблема імплементації результатів
- 78.Види,форми і способи відповідальності суб'єктів виборчого процесу
- 79.Пит. Політична відповідальність як результат застосування пропорційної системи виборів.
- 80 . Особливості конституційної відповідальності порушників
- 81. Адміністративна відповідальність
- 83Особливості цивільної відповідальності у виборчому процесі