2. Релігія в політичній системі.

З часу існування держави і церкви як соціальних інститутів між ними встановлювалися різноманітні взаємовідносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нормами. Згідно з релігієзнавчою теорією, існують такі види, чи стани, правового статусу церкви в системі державно-правових режимів:

1. Держави з офіційно узаконеною і фактично панівною церквою або державною церквою. Такі державні режими інколи називають теократичними.

2. Держави з конституційно визнаною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань.

3. Держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви.

Перший вид, чи стан, правового статусу церкви в державі характеризується тим, що вона є складовою державного апарату. Церкві як органові держави надано певні повноваження державно-владного характеру. Вона виконує державно-політичні та адміністративно-правові функції в державі (юридичні повноваження в кримінально-правових, цивільних справах тощо). Політичний союз держави і церкви надав церкві узаконене право брати участь у політичному житті країни (представництво духовенства в державних органах, політичні церковні союзи тощо), встановлював обов'язкові релігійні церемонії під час проведення державних заходів (коронація монархів, релігійна присяга тощо). У соціально-економічній сфері союз держави і церкви базується на спільних економічних інтересах, внаслідок чого церква на основі закону отримує від держави субсидії з капіталовкладень, землю у власність, звільнення від податків). Встановлюється безперечне монопольне право церкви, релігійної ідеології на систему виховання та освіти.

Другий стан правового статусу церкви в державі характеризується конституційно-правовим визнанням у суспільстві однієї традиційно існуючої релігії (конфесії) серед інших. Рівночасно визнається відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Відповідними правовими актами регламентується панівний стан як офіційної, так і інших конфесій. Найчастіше цей вид правового статусу церков у суспільстві зумовлений тим, що офіційно визнана традиційна релігія має великий вплив на більшу частину населення, історично пов'язана з формуванням національної держави, безпосередньо вплетена в етнічну культуру тощо.

Третій стан правового статусу церкви в державі характеризується відокремленням у цілому церкви (релігійних організацій) від держави. Правовий режим відокремлення церкви від держави передбачає:

1) відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян держави;

2) невтручання держави у внутрішньоцерковні справи, канонічну культову діяльність, церковне самоуправління;

3) церква не виконує жодних державних функцій — соціально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінансується з державного бюджету;

4) церква не втручається в суверенне право держави, тобто верховенство, самостійність, повноту, неподільність влади у зовнішніх відносинах.

5) відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії та їхню рівноправність у всіх галузях господарського, державного, соціально-політичного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії (незалежно від віросповідання);

6) правову регламентацію позакультової діяльності релігійних організацій у державі та контроль за дотриманням ними установлених державою законів;

7) охорону законочинної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих.

Власне в цих основних нормах визначаються зміст і сутність режиму відокремлення церкви від держави як відповідної правової форми взаємовідносин держави та церкви, державних органів і релігійних організацій.