4. Партійна система України

Можна виділити такі етапи у розвитку української багатопартійності:

1) 1990-1991рр. — створення перших альтернативних політичних партій на базі громадсько-політичних об’єднань не комуністичної орієнтації, неформальних суспільних рухів часів перебудови.

2) 1992-1994рр. — легалізація найбільш впливових на той час партій — КПУ та НРУ, інтенсивне заповнення політичного простору партіями, які проголосили себе носіями традиційних для західної політичної науки ідеологій - соціалістичної, соціал-демократичної, ліберальної, консервативної, християнсько-демократичної, націонал-демократичної та ін. (далі такі партії називатимуться партіями “брендового” типу).

3) 1995-1998рр. — перші розколи в партіях “брендового” типу (утворення ПСПУ, СДПУ(о)), започаткування та інтенсивний розвиток тенденції утворення партій адміністративним шляхом, а також партій - “політичних проектів”, які створювалися фінансово-промисловими групами та окремими особами для реалізації власних політичних інтересів.

4) 1999 – 2002рр. — розподіл політичного простору найбільш впливовими партіями, посилення тенденції розколів “брендових” партій, утворення значної кількості дрібних партій

5) 2002р. – по даний час  — консолідація опозиційних партій, витіснення парламентськими політичними партіями і блоками інших політичних сил з політичної арени, припинення процесу масового утворення нових партій у зв`язку з набуттям чинності нового Закону “Про політичні партії”.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994. На сьогодні налічується близько 158 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного:

• у багатьох з них відсутній свій електорат;

• спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій;

• вкрай слабкі ідеологічні засади;

• переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету;

• відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення;

• спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим;

• відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі.

Аналіз розвитку партійної системи України дозволяє зробити висновок, що вона є багатопартійною системою малих партій. Політичне майбутнє таких партій, як свідчить досвід зарубіжних демократій, пов'язане зі створенням блоків.

Билет 18. 1. Конституція П. Орлика

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Згідно з цією Конституцією, Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. «Гетьманське самодержавство» обмежувалося Генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників та виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм з полкової та сотенної старшини, депутатів і послів із запорозького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст.

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів.

Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає у тому, що в Україні

1.відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха;

2.відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені;

3.всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову;

4.державні службовці повинні складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману;

5.старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони;

6.справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману;

7.генеральна старшина звітує перед гетьманом про роботу;

8.державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія;

9.на утримання гетьмана призначаються окремі землі;

10.полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом;

11.гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства;

12.проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей:

1.обмеження влади гетьмана,

2.представницьке управління,

3.поділ державної влади,

4.закріплення прав і свобод особи,

5.справедливість у розподілі суспільних благ,

6.підтримка соціальне незахищених верств населення тощо.

Найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обгрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.