logo
politologia

35. Особливості держави як політичного інституту.

Термін держава можна розуміти: як організацію великої сусп. групи; як відносини влади-ціле співвідноситься з частковим; ідентифікується виключно з її адмін. Органами та із системою правових норм.

Держ організація характеризується такими рисами: право на застосування сили; суверенність; апарат держави; пов’язана із територією.

Генезис держави: рабовласн, буржуазна, соціалістична.

Питання про форму д має 3 аспекти: форма правління, ворма д устрою, політ режим.

Деякі західні політологи пропонують обирати критерієм політ режимів принцип оцінки методів і техніки проведення д політики:політ автократіїї і демократії.

В Радянський літ-рі політ режим визначався як система методів здійснення держ влади: жорстко-авторитарний, автократ-демокр, демокр-авторит, розгорнуто-демократичний.

В літ-рі з ТДП виділяють тоталітарний, авторитарний і демократ режими.

Форми д устрою розрізняють унітарні, федеративні і конфедеративні.

З точки зору відносин між місц і держ владою: система бюрократичного централізму, принцип демократичного централізму.

Елементи організ структури апарату держави: престав органи, держ адміністрація, виконавчі органи, органи прокуратури, контролюючі органи.

Громадянське суспільство-сфера спонтанного волевиявлення вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян, яка захищає від прямого втручання органів держ влади.

Критерії правової держави-Кант, Гегель, розкривали значення прав людини.

36. Правова держава: основні риси.

У правовій державі виділяють як мінімум чотири основних ознаки: поділ влади; верховенство закону; суворе дотримання прав і свобод людини; соціальна і юридична захищеність особистості.

Крім цього іноді виділяють також і інші ознаки правової держави:

Зосередження всіх прерогатив державно-владного регулювання в системі державних інститутів; Наявність розвиненого громадянського суспільства; Створення антимонополістичної механізмів, що перешкоджають зосередженню владних повноважень у якому-небудь одній ланці або інституті; Встановлення в законі і проведення на ділі суверенності державної влади; Формування суспільством на основі норм виборчого права законодавчих органів і контроль за формуванням і вираженням законодавчої волі в законах; Відповідність внутрішнього законодавства загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права; Правова захищеність усіх суб'єктів соціального спілкування від довільних рішеннях кого б то не було; Піднесення суду як зразка, моделі і засобу забезпечення правової державності; Відповідність законів праву і правова організація системи державної влади; Єдність прав і обов'язків громадян. Ознаки правової держави відображають основні його риси, які обов'язково мають у ньому присутній. Поділ влади означає, що кожна з трьох існуючих вдержаві влади (законодавча, виконавча і судова) повиннабути незалежною від іншої і в своїй діяльності підкорятися лише закону. Верховенство закону означає, що держава і особистість у своїхдіях перш за все повинні відповідати закону, тобто ніхто немає права порушити закон. Захист прав і свобод людини - це перш за все конституційні гарантіїтого, що людина є вільною, а її права - неможливо порушити бездозволу на те суду. Держава зобов'язана захищати людину, а людинавідповідно зобов'язаний захищати свою державу.

Правова держава немислима без розвиненого громадянського суспільства. Суспільство може стати лише тоді розвиненим, коли воно почне розуміти основоположні ідеї правової держави і почне втілювати їх в життя.У правовій державі державна влада не може залежати ні відкого, але тим не менше вона виходить вічно залежною від народу, тобтодержавна влада не може бути суверенною ні в одній державі.

Влада завжди повинна залежати тільки від народу і більше ні від кого.

У правовій державі внутрішнє законодавство повинно відповідати загальноприйнятому міжнародному

Суд також в будь-якій державі повинен бути моделлю для всіх. Єдність прав і обов'язків громадян - важлива запорука побудови правовоїдержави. Правова держава просто немислимо, коли одні громадяникористуються більшими правами, ніж інші.

37. Основні ознаки держави: 1) Суверенітет. 2) Всезагальність. Держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав;3) Примус. Монопольне право на примусовий вплив щодо населення. 4) Право на застосування сили. 5) Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. 6) Суверенна законотворчість. 7) Апарат держави. 8) Монопольне право на збирання податків. 9) Територія.

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави. Вона охоплює: 1. Органи державної влади, які є представницькими, і як правило, законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві); 2. Органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях); 3. Президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами; 4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство законів у державі. Розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні); 5. Контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура (діє в Росії, Україні, Іспанії, а в англосаксонських країнах вона функціонує в системі судової влади), різноманітні контрольні відомства; 6. Органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час.

Функції держави. Серед політологів побутують різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні. Внутрішні функції:

- правотворча;- правоохоронна;- економічно-господарська;- соціальна ;

- культурно-виховна;- екологічна; - наукова; - спортивна; - майнова тощо.

Зовнішні функції:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність та суверенітет держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька — розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами, поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

38. Політичний режим – система формальних і реальних способів, ресурсів і стратегій взаємодії держави та суспільства, опосередкованих через існуючу політичну культуру в цілому.У вітчизняній і політологічній літературі  прийнято розглядати політичний режим як елемент форми  держави поряд з іншими елементами – формою державного правління та формою державного устрою.

Політичний режим розкриває характер відносин між:1)   державою і громадянами;2)   вищими органами  державної влади (главою держави,  урядом, парламентом, вищими судовими органами); 3)   державою і органами регіонального і місцевого самоврядування, а у федеративних державах – між державою і  суб’єктами федерації; 4)   державою і партіями;

5)   правлячими елітними групами і опозицією; 6)   виборчою системою і формою державного правління; 7)   партією і групами тиску; 8)  ідеологічними і неідеологічними формами політичного процесу.

Сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним: права держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає,  гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав  людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності  політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Характеристика політичного режиму передбачає не тільки юридичні гарантії здійснення прав і свобод  громадян, а також ступінь розвину тості структур судового і несудового захисту цих прав, ступінь зрілості інститутів  громадянського суспільства, здатних не дозволити політичній  владі виходити за рамки правового поля.

Наступною істотною ознакою політичного режиму є  розподіл влади між вищими державними органами:  главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями, їх механізм стримувань і противаг. Політичний режим також залежить від співвідношення  повноважень між центральною владою і суб’єктами  федерації, органами самоврядування.

Крім того, з’ясування істотної риси політичного режиму має значення вивчення відносин між партійними лідерами, партійною елітою, партійним апаратом і партійною масою, механізмів політичної мотивації, закладених у  організаційній структурі партії.Важливою рисою політичного режиму є відносини між  правлячою елітою і опозицією. Тут береться до уваги юридичний статус опозиції, форми легітимності, її типи (партійний, громадський, військовий), а також масштаби опозиційного впливу на суспільство.

39. Політичний режим можна охарактеризувати як систему формальних і реальних способів, ресурсів і стратегій взаємодії держави та суспільства, опосередкованих через існуючу політичну культуру в цілому.

У політичній науці існує в основному усталена типологізація політичних режимів – тоталітарний, авторитарний, демократичний і їх варіації.

Тоталітаризм – це уніфікована система, що характеризується переважно насильницьким як морально-психологічним, так і фізичним впливом у процесі реалізації влади. Виділяють правовий тоталітаризм – фашизм, нацизм і лівий – комунізм. Деякі автори додають ще й такий різновид тоталітаризму, як теократичний, характерний для країн, у яких верховна влада належить клерикам.

Авторитаризм – недемократичний спосіб управління, за якого влада правлячої еліти не обмежена законом і непідконтрольна громадянам, що відсторонені від процесу прийняття рішень. З тоталітаризмом авторитарні режими поєднує автократичний, необмежений законом характер влади. А відрізняються різним ступенем тиску на демократичні свободи, ступенем жорстокості державного контролю над життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів при здійсненні влади. Розрізняють наступні різновиди авторитарних режимів: військово-бюрократичні (встановлюються в результаті воєнних переворотів), партійні (реалізуються через монополізацію політичної влади певною партією або добре організованою й згуртованою командою, завдання яких полягає в подоланні кризових явищ у суспільстві), національні (обов’язковою умовою є домінування представників однієї етнічної групи у владних структурах і витіснення представників інших національностей), режими особистої влади (специфікою режиму є прихована чи явна персоналізація не тільки влади, але і її інститутів).

Під демократичним режимом реалізації влади слід розуміти організацію взаємодії між державою і суспільством, що базується на усталеній системі цінностей: народний суверенітет, самоврядування, багатопартійність, плюралізм, свобода, повага до прав людини й т.д.

Основною ознакою демократії є визнання суверенності народу – єдиного джерела влади в державі. Суверенність народу виявляється також у можливості змінити уряд без залучення сили, тобто шляхом переобрання.

Ознакою демократичного режиму є конкуренція політичних сил не тільки при отриманні, але і при здійсненні влади.

40. Особливості політичного режиму в Україні.

Щодо типу функціонального політичного режиму в Україні, необхідно означити такі моменти:

З огляду на ці основні фактори можна зробити висновки: політичний режим є наслідком – його обумовлюють політична культура, соціально-класова структура суспільства, конкуренція еліт тощо.

В Україні спостерігається досить чітка нерівність ідеологічних переваг серед різних соціальних груп і статусів. Значна частина представників різних політичних еліт так чи інакше сформувалася й активно функціонувала в складі партійно-господарської і комсомольської номенклатури радянської системи влади, увібравши в себе відповідні ціннісні орієнтації і механізми прийняття політичних рішень. Оскільки в Україні, на відміну від інших пострадянських країн, не відбулася зміна еліт, то, як наслідок, постійно декларується прихильність ідеалам демократії за панування авторитарних методів управління. Класифікувати політичний режим в Україні за нестабільної соціально-політичної ситуації в період трансформації досить проблематично. Скоріше, можна говорити про змішування різних типів режимів за відсутності якогось одного, що явно домінує. З одного боку, формальний поділ влади, Закон про партії, свобода слова, виборче право, з іншого – залежність суддів, примат виконавчої влади, негласна цензура, непідконтрольне використання адмінресурса в період виборів, підтасовування результатів голосування на користь провладних кандидатів. Такого роду приклади свідчать про серйозні авторитарні тенденції влади за досить слабких демократичних інститутів її обмеження.

41. Загалом, сформувалися три підходи до співвідношення громадянсь­кого суспільства і держави: 1) держава і громадянське суспільство — збіжні соціальні системи; 2) держава і громадянське суспільство — різні соціальні сис­теми, первинною (провідною) є держава, що контролює грома­дянське суспільство; 3) держава і громадянське суспільство — різні соціальні сис­теми, держава виконує службову (підпорядковану) роль щодо громадянського суспільства.

Але - громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взаємозв'язку, перше неможливе без другого. Завдяки державі людська спільнота набуває цивілізованості і стає суспільством. Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, і призначення її полягає в тому, щоб слугувати йому. Громадянське суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянського суспільства залежить ступінь демократизму держави.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї грунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету. Це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому. Принцип виборності - вибори є найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу. Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи. З одного боку, конституційне проголошення і закріплення прав і свобод особи є політико-правовою основою розмежування громадянського суспільства й держави. З другого боку, права і свободи є найголовнішою ланкою, котра з'єднує громадянське суспільство й державу; завдяки наявності у громадян політичних прав вони підпорядковують державу своєму впливові та здійснюють контроль над нею. Оскільки реальність прав і свобод особи є одночасно однією з основних ознак правової держави і найважливішим надбанням громадянського суспільства, то це означає, що вони - правова держава і громадянське суспільство - взаємно передбачають одне одного.

42. Поняття та функції соціальної держави.

Соціальна держава — це правова держава, яка проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.

У цьому зв’язку підкреслимо, що розвинена, «повноцінна» соціальна держава як держава соціально-демократичного типу виконує, взагалі кажучи, всі функції останньої. Але специфічними функціями, в яких виражається, власне соціальність держави, є наступні:

- соціально-активізуюча (сприяння економічній активності працездатних верств населення);

- соціально-правозабезпечувальна (забезпечення реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав усіх громадян);

- узгоджувальна, «консенсусна» (зміцнення соціального миру й злагоди у суспільстві).

43. Сутність і значення громадських об’єднань в політичному житті суспільства.

У політичній cфері носіями політичної діяльності та політичних відносин є різні організації, а насамперед політичні партії. Політична партія — це організація, що об’єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності — захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.

Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, вони покладають на своїх членів певні обов’язки та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям стати могутнім чинником підвищення рівня організованості політичного життя. У тих суспільствах, де існує розвинута система політичних партій, діяльність яких базується на правових нормах, панує й політична стабільність. Суспільство за таких умов здатне цивілізовано вирішувати всі політичні проблеми, що виникають, використовуючи для цього різноманітні засоби, не боючись ані кризи, ані анархії.

Отже політичні партії є важливою ланкою, що з'єднує громадянське суспільство й державу, є політичні партії.

Ознаки політичних партій: добровільність об’єднання; певна тривалість існування в часі; наявність організаційної структури; прагнення влади; пошук народної підтримки.

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичної партії:

– ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти);

– рядові члени партії;

– прибічники.

44. Етимологічно поняття партії означає частину, сторону цілого, елемент політичної діяльності.

Ліберальне трактування партії – як ідеологічне єднання.

Традиційне визначення партії пов’язується з виборчим процесом, висуванням кандидатів, прагненням зад оволодіти виконання і законодавство владою.

Політична партія – політична організація, яка об’єднує на добровільних засадах людей зі спільними інтересами, що реалізуються в основоположних ідейних настановах і програмах з метою впровадження їх через оволодіння політичною владою та здійснення державного керівництва.

Функції партії:

1. Соціальна. (З'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп).

2. Активізації та об'єднання. (Представлення інтересів великих суспільних груп на державному рівні).

3. Ідеологічна. (Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів, соціально-політичних стратегій тощо).

4. Політична. (Участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності).

5. Управлінська. (Участь у здійсненні державної влади).

6. Електоральна. (Організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло).

7. Виховна. (Інституалізація політичних конфліктів; формування громадської думки; політичне виховання суспільства або його частини).

8. Кадрова. (Формування політичної еліти: підготовка й висунення кадрів для апарату держави, керівників громадських організацій, зокрема профспілок; рекрутування та соціалізація нових членів).

45. Партії відрізняються за · соціальною основою; · організаційною побудовою і характером членства; · ідеологією; · місцем у системі влади; · цілями, методами й засобами діяльності.

Відповідно до соціальних груп розрізняють класові, національні, жіночі, селянські, регіональні та інші політичні партії. Залежно від типу організаційної структури партії поділяються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Ці партії є децентралізованими об'єднаннями, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в період виборчої кампанії. Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав як найбільшого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членство, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Вони беруть активну участь у виборах (соціал-дем., соціалістичні, комуністичні, християнські партії). За ідеологічною ознакою партії поділяються на ідейно-політичні, прагматичні та харизматично-вождистські. Ідейно-політичними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованості: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фашистські, християнські, ісламські тощо. Прагматичні - це такі партії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем. Це інтеркласові партії, або партії виборців. Харізматично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діютьяк групи його підтримки.

Іншій поділ - на ліві, центристські і праві, який був започаткований у часи Великої франц. революції, коли в залі засідань праворуч розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч - радикали, а помірковані займали місця в центрі зали. Соціальною базою лівих партій (комуністичн., соціалістичн., соціал-демократ.) є здебільшого наймані працівники, правих (ліберальних, консервативн., націоналістичн., фашистських тощо) - власники.

За місцем у системі влади розрізняють парламентські і непарламентські. Для парламентських партій характерне використання форм і методів діяльності в межах правових норм держави. Своїх цілей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й формують за результатами виборів. Характерними рисами непарламентських партій є доктрииальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламентська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою увагу вони зосереджують на досягненні доктринальних цілей.

За цілями й характером діяльності партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні.

46. Політичні партії і партійні системи.

Партійна система – це сукупність партій, які тісно пов’язані між собою і державою, та беруть участь у здійсненні влади.

М.Дюверже та його послідовники виділяють одно-, дво- та багатопартійні системи. Дж. Сарторі розширив цю типологію, виділивши однопартійну гегемоністську з домінуючою партією, двопартійну обмеженого плюралізму, атомізовану систему.

Однопартійна система властива авторитарним, особливо тоталітарним режимам, коли управління здійснюється однією партією.

Двопартійна система характеризується домінуванням двох потужних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша – в опозиції.

Багатопартійна система характеризується як така, що передбачає реальний вплив на функціонування державних інститутів суспільства (парламенту, уряду, судових структур) більше двох політичних партій.

Партійна система з партією-гегімоном характеризується пасивним становищем однієї партії за відсутності реальної партійної конкуренції. Усі інші партії мають організаційну автономію, але визначають керівну роль правлячої партії.

Партійна система з домінуючою партією передбачає існування кількох партій, одна з яких упродовж тривалого часу перемагає на виборах й одноосібно формує уряд.

Найпоширенішою є партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох - п’яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборних мандатів.

Поширеною є партійна система крайнього плюралізму, яка передбачає боротьбу за владу між шістьма і більше партіями. За наявності великої кількості невеликих партій вони переважно утворюють блоки або коаліції.

Атомізована партійна система - не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким

кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції.