80. Національний інтерес, як основа зовн. Політ держави

Національний інтерес, інтереси (англ. national interest, нім. Staatsräson, фр. raison d'état) - система цілей і завдань зовнішньої політики держави. Згідно з ученням школи політичного реалізму, національні інтереси є причиною міжнародних відносин як таких.

Головне завдання зовнішньої політики будь-якої держави - це забезпечення її внутрішнього розвитку. Сила держави й сьогодні є важливішим засобом забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних цілей.

Міжнародна політика повинна базуватись на двох принципах: захищаючи й сприяючи реалізації власних інтересів, будь-який суб'єкт міжнародних відносин повинен з повагою ставитись і до інтересів інших держав. Це означає, що розум держави, виражений в його національному інтересі, полягає в усвідомленні як власної сутності й природи, так і природи оточення. Цю аксіому й намагається усвідомити сьогодні Україна, розробляючи концепцію зовнішньої політики та національної безпеки.

81. Міжнародні організації та Україна

З початку 90-х рр. Україна вийшла на міжнародну арену як самостійний суб’єкт міжнародної політики. Курс на інтеграцію України в Європу означає не однолінійну орієнтацію на шкоду двосторньому співробітництву з іншими держав. н.а щучку систему взаємовідносин у глобальному простору Європа – Росія-Азія – Північна Америка, яка в свою чергу складається з важливих для України інтересів регіональних “угрупувань”, де на першому місці суміжні держави. Саме із встановлення дружніх відносин з Росією, Білорусією, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, Молдовою розпочався “вихід” України в Європу.

Україна бере активну участь у будівництві верхнього поверху” нової архітектурної безпеки, яка складається з таких організацій і структур як ОБСЄ, НАТО. ЗЕС, Рада Європи. Наша держава вносить безпосередньо вклад у зміцнення міжнародної безпеки своєю активною участю у миротворчих операціях, що проводяться під егідою ООН і ОБСЕ. Українські миротворці та дипломати добре зарекомендували себе в Анголі, Молдові, республіках колишньої Югославії, Таджикистані, Гватемалі, Грузії. Таким чином Україна демонструє світові, що вона є не тільки споживачем, а й виробником безпеки.

У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлантичних структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з НАТО. Ставлення до цього як у політиків, так і у громадян України неоднозначне. Кількості прихильників і противників зближення з НАТО приблизно одинакові, при цьому значний відсоток “невизначених” є свідченням амбівалентного співіснування у масовій свідомості двох образів Альянсу – старого “ймовірного противника” і нового “стратегічного партнера”.

82. Сутність геополітики

Термін "геополітика" в науковий обіг ввів шведський науковець Р. Челлен нг рубежі ХІХ-ХХ століть. В основу концепції геополітики він заклав поєднання п'яти елементів політики: демографполітики, кратполітики, економполітики, соціополітики та геополітики. Р. Челлен геополітику вважав наукою про державу як географічно-соціальний організм, в основі якої лежить феномен простору. Геополітика зводилася на перших порах до встановлення контролю над відповідними територіями.

Становлять інтерес підходи до розуміння сутності геополітики представника Франції В. Де ля Бланша. На його думку, політична теорія має два аспекти - географічний (навколишнє середовище) та історичний (людина, яка освоює простір). Головною діючою особою геополітики він вважав людину. По-новому підійшов до геополітичних досліджень професор Істонського університету США С. Хантінгтон. В основу геополітичних реалій він поклав концепцію "зіткнення цивілізацій". Виходячи із багатополярності сучасного світу, він вважає, що поняття "цивілізацій" дає змогу вирізнити сучасні міжнародні, міжрасові й міжрелігійні конфлікти.

Найбільш теоретично розробленою є концепція американсько-польського аналітика 3. Бжезінського. Крах радянської комуністичної імперії різко порушив цивілізаційне стримування на основі ядерного балансу. У своїй праці "Велика шахівниця" американський аналітик вводить поняття "геостратегічні гравці", під яким розуміє держави, що мають волю і спроможність застосувати за кордоном силу для геополітичних впливів на свою користь.

83. Основні геополітичні характер Укр. Держ

Українська геополітика має суттєве політологічне напрацювання. Основною проблемою осмислення геополітики стала дилема "Схід - Захід" як основний вектор напруженості. Проблеми геополітики значно змінювалися на всіх етапах українського державницького існування. Основною "віссю" геополітики князів Київської Русі був напрям "північ – південь. Визнанням Галицько-Волинської держави було одержання у 1253 р. князем Данилом Романовичем королівської корони від Папи Римського. Геополітика козацько-гетьманської держави зробила величезний вплив на зовнішню політику багатьох тодішніх держав. Звільнившись героїчною виснажливою боротьбою від Речі Посполитої, Україна погіршила своє геополітичне становище і змушена шукати захисту в московських царів, що призвело в кінці XVIII ст. до втрати незалежності.

У роки української революції 1917-1920 pp. Україна не змогла утримати суверенітет і аж до 1991 р. перебувала у складі радянської тоталітарної імперії. Вимушеним вектором майже на століття став промосковський. Розпад Радянського Союзу й поява незалежної України змінили геополітичний простір Європи. Україна стала однією з потужних осей світової геополітики. Геостратегія незалежної України визначається взаємодією і перехрещенням євроазійської, євроатлантичної і чорноморської (південно-східної) парадигм. Незалежна Україна, розташована на перетині найпотужніших центрів світової геополітики, знаходиться у пошуках свого місця у світі, визначення власних національних геополітичних інтересів і зовнішньополітичних пріоритетів.

84. Завдання і напрями зовнішньої політики України

2 липня 1993 року Верховна Рада України схвалила “Основні напрямки зовнішньої політики України”. Цей документ визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. Зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найголовніших..завдань: •утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; •забеспечення стабільності міжнародного становища України; •збереження територіальної цілістності держави та недоторканості її кордонів; •включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту народу; •захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном

Вона розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами та міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємодопомоги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи. Україна, наголошується в документі, не є ворогом жодної держави. Вона беззастережно засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати будь-які міжнародні спори виключно мирними засобами. Ми не висуваємо жодних териториальних претензій до своїх сусідів, так само, як і не визначаємо жодних териториальних претензій до себе. В сучасних умовах, підкреслюється в документі, додержання прав людини не є лише внутрішньою спавою окремих держав. Україна додержується принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки і вважає, що загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці і миру у всьому світі. В своїй зовнішній політиці вона обстоює підхід “безпека для себе – через безпеку для всіх”. Наша держава керується принципом примату права в зовнішній політиці, визначаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Її неодмінний принцип – сумлінне використання всіх своїх міжнародних зобов'язань.

85. Політичний конфлікт: сутн, ознаки, причини виникнення

Взаємодія учасників політичного процесу нерідко пов'язана з виникненням між ним суперечностей різного ступеня напруженості, які нерідко переростають в стадію політичних конфліктів. Конфлікт - невід'ємний атрибут політичного життя, політичного процесу. Найважливіші конфлікти між людьми і соціальними групами концентруються у сфері політики. Політика є не що інше, як сфера діяльності по дозволу і відтворюванню конфліктів.

При виявленні коренів, причин того або іншого соціального конфлікту необхідно враховувати цілий комплекс обставин: економічні, політичні інтереси, соціальний престиж, ідеологічні, національні, релігійні чинники і т.д.  Основними джерелами конфліктів в суспільстві є розшарування суспільства, розділення його на соціальні і соціальні групи, прошарки, класи. Підводячи підсумок приведеним інтерпретаціям природи і причин соціального конфлікту, можна зробити загальний висновок. Він зводиться до того, щоконфлікт - це зіткнення двох або більш різноспрямованих сил з метою реалізації своїх інтересів в умовах протидії. Конфлікт - це повсюдне явище. Кожне суспільство, кожна соціальна група, соціальна спільність в тому або іншому ступені схильні конфліктам. В науці існує спеціальна галузь соціологічного знання - конфліктологія.

86. Структура, функції, динаміка політ конфлікт.

Конфликт вырастает из конфликтной ситуации, которая составляет базу конфликта. Конфликтной ситуацией называют такую ситуацию, в которой проявилась и осознана сторонами несовместимость действий одной стороны с

нормами и ожиданиями другой.

Конфликтная ситуация включает прежде всего объект конфликта. В конфликтную ситуацию входят и участники конфликта (оппоненты). Участники конфликта обладают разной «силой», имеют разный ранг в зависимости от того,

кого они представляют (например, человек говорит только от своего имени или выражает мнение большинства людей).

В структуре конфликта также выделяют внутреннюю и внешнюю позицию участников.

Динамика - Первая стадия - накопление обострения противоречий из-за резкого расхождения интересов, ценностей, установок; фрустрация,неудовлетворенность, угрозы. Вторая стадия - острые разногласия, разрушение прежней структуры, нормальных связей; атака одной из сторон своего противника через открытое противоборство. Третья стадия - тенденция к нормализации конфликта и ликвидации его как такового.

Негативні функції : • порушують систему комунікацій та взаємостосунків між людьми; • заважають досягненню цілей організації; • послаблюють групову єдність; • ставлять під загрозу інтереси конкретних учасників конфлікту

Позитивні: сприяє самоаналізу особистості, самоосмисленню своїх потреб, інтересів, виокремленню найбільш пріоритетних, усвідомленню своїх взаємостосунків з людьми, самовдосконаленню особистості (на основі почуття невдоволення собою). сприяють здійсненню соціально-політичних та економічних реформ, встановленню нових підходів до розв'язання певних соціальних проблем, змушують шукати нові способи взаємодії між людьми та виконання спільної діяльності.

87. Типологія політичних конфліктів

 З погляду масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів, розрізняють зовнішньополітичні (міждержавні) і внутрішньодержавні конфлікти. Зовнішньополітичні конфлікти — це конфлікти між двома або кількома державами за сфери впливу і панування на світовій арені. Внутрішньодержавні конфлікти можуть виникнути між політичною елітою і масами.

Найтиповішими конфліктами є такі:

• конфлікти між основними гілками влади. и можливість конституційного вирішення (Росія у жовтні 1993 p.);

• конфлікти всередині інститутів влади. конфлікти між партіями і суспільними рухами з різними ідеологічними орієнтаціями;

• конфлікти між різними ланками управлінського апарату.

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:

• статусно-рольові конфлікти.

• статусно-рольові конфлікти часто виникають між різними рівнями влади.

Треба зазначити, що існують і інші типології конфліктів, а саме: конфлікт потреб, конфлікт інтересів і конфлікт цінностей, для яких характерні такі риси:

Інституціалізовані і неінституціалізовані конфлікти. За характером нормативного регулювання виділяють інституціалізовані і неінституціалізовані конфлікти. Перші підпорядковуються встановленим правилам гри, нормативно регулюються, протікають відкрито і у мирних формах, другі - тяжіють до стихійності.

Відкриті і приховані (латентні) конфлікти. За мірою публічності конфлікти можуть бути відкритими і прихованими (латентними)

88. етнополітичні конфлікти

Етнополітичний конфлікт — це соціально-кризова ситуація, зумовлена незбіганням інтересів і цілей етнічних груп у рамках спільного етносоціального простору.

Однією з причин етнополітичного конфлікту є етнотери-торіальні спори та суперечки. В багатьох випадках такі конфлікти виникають через прагнення еліти етнічної спільноти створити власну державу. 

Вагомою причиною етнополітичних конфліктів є порушення прав національних меншин, дискримінація етнічних груп. В ряді країн Латинської Америки, Алжирі, Сенегалі, Мадагаскарі законодавство взагалі не визначає статус етнічних та мовних меншин. Навіть європейська держава Франція не підтримує ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, яка є концептуальною для визначення статусу національних меншин. Така позиція породжує проблеми та сутички на етнічному підґрунті.

Виділяють етнополітичні конфлікти за сферами проявів та причинами виникнення (етнотериторіальні, етноекономічні, етнокультурні, етнорелігійні, етнопсихологічні, етноісторичні тощо).

Вирішити етнополітичний конфлікт майже неможливо, а врегулювати його — одна з найскладніших проблем етнополітичного менеджменту. Аналізуючи подібну проблематику, російський дослідник Айрат Аклаєв зробив спробу комплексно розглянути форми макрополітичного регулювання етнокон-фліктів, виділивши при цьому основні стратегії, способи та методи.

89. Сутність та структура політ. Комунікації

Політична комунікація - процес обміну політичною інформацією в межах певної політичної системи, а також між даною системою і суспільством загалом. У ході цього процесу політичні еліти намагаються сформувати за допомогою ЗМІ сприятливу для себе громадську думку. Якість політичної комунікації визначається рівнем розвитку громадянського суспільства, тобто суспільства, в якому влада залежить від громадян і існує для громадян, а не навпаки. Обмін політичною інформацією на горизонтальному рівні між членами суспільства і організаціями та на вертикальному рівні між різними елементами політичної системи відбувається тим інтенсивніше, чим вищим є досягнутий у суспільстві рівень демократії.

Ідеальна модель політичної комунікації передбачає наявність діалогу між "правлячою елітою" та "керованими масами" за допомогою незалежних ЗМІ

Структура :

1) змістовний елемент(комунікатор, повідомлення, засіб передачі, адресат)

2) формальний

90. ЗМІ у системі масової комунікації

Засоби масової інформації (ЗМІ) є однією з найважливіших інституцій суспільства. Вони спеціально створюються для збирання, обробки та розповсюдження інформації. ЗМІ утворюють складну систему інституцій, які мають змогу за допомогою технічного обладнання передавати інформацію. До ЗМІ належить преса, радіо, масові довідники та енциклопедії, телебачення, кіно-, звуко- і відеозаписи. Характерними рисами ЗМІ є: а) публічність; б) наявність спеціальної технічної апаратури; в) взаємодія в часі та просторі комунікаційних партнерів; г) однобічна спрямованість дії від передавача до отримувача; г) розвинутий, десперсивний характер аудиторії. Серед функцій ЗМІ виділяють такі: інформаційна, освітня, контрольна, соціалізації, мобілізації, формування громадської думки, артикуляції і агрегації, критики, інтеграції політичних суб'єктів, інноваційна, оперативна.

ЗМІ мають свої особливості впливу, а саме: непомітність, відносна безперешкодність, глобальність, швидкість, можливість робити об'єктом аналізу будь-яке явище, опосередкованість впливу на політичну поведінку, особливе маніпулювання, використання PR-технологій і звичайне обдурювання. Політичний вплив ЗМІ розрахований безпосередньо на свідомість і почуття людей.