12.1 Сутність, зміст, еволюція та роль міжнародних відносин і зовнішньої політики держави

Розподіл відносин між народами на зовнішні та внутрішні пройшов під час виникнення держав. Після появи суверенних держав, а з ними й кордонів, відразу відбулося виділення зовнішньої політики, під якою розумілись дії, що виходили за митні кордони. Внутрішні відносини відрізняються від зовнішніх тим, що, як правило, базуються на відносинах підкорення та панування. Зовнішні ж відносини можуть будуватися тільки на рівноправних засадах.

Одночасно з розподілом відносин на внутрішні та зовнішні держава встановлювала контроль над діями будь-яких іноземних сил на своїй території, а непідконтрольні акції розцінювались як втручання до внутрішніх справ.

У традиційних суспільствах (рабовласницькому, феодальному) прагнення до завоювання нових земель було цілком природним. Звичайно, завоювання освячували ідеєю "богообраності" певного народу. Суперечки та конфлікти між державами переростали в війни. За 56 століть людської цивілізації відбулося 14,5 тисячі війн, у яких загинуло 3,6 млрд людей.

В історії зафіксовано 8000 мирних договорів, велика кількість з яких укладалася на вічні часи, а строк дії не перевищував 10-ти років. Війна сприймалась як споконвічний історичний феномен. Стародавні римляни говорили: "Хочеш миру — готуйся до війни".

Військова сила держави вважалася самостійною категорією і лише приблизно відповідала рівню її соціально-економічного розвитку. Не випадково "варварські племена" не раз громили цивілізовані країни. Кожний вважав мир своєю перемогою. Пакт Романа - мир по-римському наступив, коли все Середземномор'я та Західна Європа виявилися підконтрольними Риму.

Після великих географічних відкриттів XV ст. в міру розвитку капіталізму в Європі відбулися зміни у міжнародній політиці: вона набула глобального характеру. Двадцяте століття багате на міжнародні події. Усе століття пройшло під знаком небезпеки й виявилося найкривавішим в історії людства. На зміну блоковому протиборству імперій після першої світової війни прийшла Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин, яка була схвалена країнами-переможницями: США, Англією, Францією, Італією, Японією.

У центрі даної системи вперше опинилася міжнародна організація - Ліга націй. Але вона не змогла вирішити міжнародні проблеми. Знову почалася світова війна.

У 1945 р. була створена ООН, але переможна ейфорія була нетривалою. Система міжнародних відносин, яка була сформована в роки "холодної війни", суттєво відрізнялась від проектів воєнної пори. Більше ніж за 50 післявоєнних років у світі відбулося понад 250 війн, у яких брало участь 90 держав, а загинуло понад 35 млн осіб. Але в міру накопичення ядерної зброї змінилися акценти в формулі прусського генерала Клаузевиця: "Війна - це продовження політики іншими засобами." Але ядерна війна не може бути продовженням політики.

Нині в міжнародних відносинах протистоять два процеси: міжнародні конфлікти та міжнародне співробітництво. Найбільший ступінь конфліктності характерний для регіонів Близького й Середнього Сходу, колишньої Югославії, колишнього СРСР, Африки та ін. У Сербії, Хорватії, Грузії, Афганістані, Іраку, Чеченській Республіці та деяких районах Північного Кавказу конфлікти вилилися у справжні військові дії із значними людськими жертвами, руйнуванням міст та сіл. Тому дуже важливою проблемою міжнародних відносин є припинення військових конфліктів, подолання конфліктних ситуацій шляхом переговорів, компромісів та досягнення балансу інтересів між конфліктуючими сторонами.

Зовнішня політика - це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства, метою яких є здійснення своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої. Головною метою зовнішньої політики є забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика пов'язана з пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені. Одночасно зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а в системі держав, у системі міжнародних відносин.

У кінцевому рахунку як внутрішня, так зовнішня політика вирішують одне завдання - забезпечують збереження, ствердження та розвиток існуючої в даній державі системи суспільних відносин. Але в рамках такої принципової спільності кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку. Методи вирішення внутрішньополітичних завдань визначаються тим, що держава володіє монополією на політичну владу в даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які в принципі рівноправні й відносини між якими складаються у результаті боротьби та переговорів, різного роду узгод та компромісів.

Одним з найважливіших напрямків зовнішньополітичної діяльності держави є дипломатична діяльність. Що таке дипломатія? Слово "дипломатія" походить від грецького слова "диплома" (у Стародавній Греції - подвійні дошки з письменами, які підтверджують повноваження).

Дипломатія — це один з основних засобів зовнішньої політики держави, офіційна діяльність держав та урядів, міністрів іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном, делегацій на міжнародних конференціях з питань захисту прав та інтересів держави, її установ та громадян за кордоном.

У залежності від історичного моменту завдання дипломатії змінювались: від обслуговування війни до перетворення її на систему засобів проведення переговорів та забезпечення мирних умов взаємодії держав.

Зовнішньоекономічні цілі держави реалізуються також шляхом установлення та розширення торгово-економічних, науково-технічних, кредитно-фінансових та культурних зв'язків. Такі зв'язки підтримуються як на офіційному рівні, так і за допомогою суспільних та приватних організацій, установ.

Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримання дипломатичних відносин. Вони передбачають взаємне визнання, що особливо важливо за появи в світовій спільноті нової незалежної держави, на яку в разі визнання розповсюджується принцип суверенітету та невтручання до внутрішніх справ, що є головною умовою, якою формалізуються міжнародні відносини. Невизнання однією державою іншої - це не просто показник того, що вони з будь-яких приводів "не дружать", а ситуація, яка виводить їх відносини з царини політико-правового регулювання та рівноправного існування. У цьому розумінні дипломатичні відносини - це необхідний мінімум нормальних зв'язків між країнами.

У наш час на політичній карті світу існує приблизно 220 держав. Якщо уявити розмаїття відносин між ними в вигляді ниток, що зв'язують їх одне з одним, то в більшості випадків вони закінчаться вичерпанням лінії підтримки дипломатичних відносин. Дійсно, інтенсивність та глибина двосторонніх контактів у масштабі всього світу в цілому є незначною. Що пов'язує Бангладеш та Фіджі, Руанду та Парагвай, Фінляндію та Нікарагуа, Люксембург та Пакистан, окрім взаємного визнання факту існування та чергових вітань з приводу національних свят? Навіть провідні країни світу не вважають можли­вим скрізь відкривати свої посольства, постійні представництва та консульства.

Розміри та кількість офіційних установ однієї держави в іншій завжди відображають реальний рівень контактів та зв'язків, що залежать від історичних відносин, що склалися, та важливості того чи іншого регіону для зовнішньої політики даної країни.

Тісна взаємодія у політичній, військовій, економічній та культурній сферах між державами об'єктивно перетворює їх відносини на повнокровне співробітництво, яке реалізується шляхом різноманітних (окрім дипломатичних) каналів. Але, безперечно, найважливішу функцію дипломатія як засіб спілкування між країнами виконує за колективного узгодження інтересів. Особливо актуальним є її значення в наш час, коли світова спільнота має світові та регіональні інститути, найважливішим із яких є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка була заснована в 1945 р. з метою підтримки колективної безпеки в світі, і діє нині як механізм узгодження позицій країн у зовнішній політиці.

У статуті ООН закріплені принципи міжнародного співробітництва: суверенна рівність усіх її членів, розв'язання міжнародних суперечок мирними засобами, відмова від загрози силою або її застосування, невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції суверенної держави.

Структура ООН складається з Секретаріату на чолі з Генеральним секретарем, якого обирають кожні 5 років, Ради Безпеки, яка налічує 15 країн, та Генеральної Асамблеї, до складу якої входять усі країни - члени організації.

Найефективніший важіль впливу на зовнішню політику належить Раді Безпеки ООН (РБ ООН). До її складу входять США, Великобританія, КНР, Росія та Франція (постійні члени ), які мають право накладати вето на рішення, які приймає РБ. Це право було використане з 1946 по 1990 рік 223 рази, в основному США та СРСР, що було викликано глобальним протистоянням двох держав у роки "холодної війни" та суттєво обмежувало реальні можливості впливу ООН.

Починаючи з 1991 р., коли намітився перехід від тотального протистояння до стратегічного партнерства великих держав, механізм прийняття конкретних політичних рішень став більш дійовим.

У політологічних дослідженнях ООН часто порівнюють із "світовим урядом". Як прообраз світового уряду, ООН має деякі регулятивні функції, наприклад право вжиття санкцій відносно окремих держав. Але практика реальних взаємовідносин на міжнародній арені показує, що держави не бажають безперечно підкорятися рішенням міжнародних інститутів та додержуватись їх.

Всесвітніми інститутами в економічній сфері є засновані в 1946 р. Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) і Міжнародний Банк Реконструкції та розвитку (МБРР), членами яких є 150 країн світу.

Практично всі сфери та галузі людської діяльності, що мають зовнішньополітичне та міжнародне значення, представлені світовими інститутами. За своєю організаційною будовою вони є своєрідними філіями ООН: Міжнародний Дитячий Фонд (ЮНІСЕФ), Верховний Комісаріат ООН у справах Біженців, Всесвітня Продовольча Рада, ІОНЕСКО (Всесвітня організація у справах освіти, науки та культури), Світова організація торгівлі (СОТ), Всесвітня Організація Здоров'я (ВОЗ) та інші. Україна є членом більшості міжнародних організацій.

Наприкінці XIX – на початку XX ст. в теорії міжнародних відносин були дуже розвинені уявлення про визначальну та провідну роль зовнішньополітичного фактора у внутрішній політиці держави. В цей період міжнародні відносини переживали кризу егоїстично-індивідуалістичного спрямування, були відсутні міжнародні інститути, які могли б спрямувати вирішення конфліктів та протиріч у мирне русло. Прихильники "силової концепції" політики виходили з того, що міжнародна політика - це боротьба за силу незалежно від того, що є її метою. Вважається, що саме звідси бере свій початок такий напрямок у підході до міжнародних відносин, як геополітика. Цей термін використовується досить часто, що говорить про життєздатність силової концепції. До того ж існує, принаймні, дві сфери його застосування. Перша з них має на увазі взаємозв'язок між географією та політикою. І дійсно, причини суперництва, пошук союзників часто визначаються географічними факторами: прагненням мати вихід до моря, означити свої кордони природними межами та інше. Друге можливе значення даного терміна полягає в розумінні міжнародної політики в цілому як протиборства та протистояння великих держав в той або інший період світової історії.

Географічне місцеположення країни суттєво впливає на її поведінку на міжнародній арені. Деякі країни займають більш вигідне положення, ніж інші. В житті країн географія значною мірою відбивається на долях їх народів.

Острівна Британія з 1066 р. фактично не знала нападів, що дозволяло їй активно й успішно протистояти силам наполеонівської Франції та гітлерівської Німеччини. Польща ж, розташована на рівнині, навпаки, стала об'єктом розподілу між Прусією, Австрією та Росією у XVIII ст., а в середині XX ст. - предметом суперечок між Німеччиною та СРСР.

Природні ресурси держави є потенціальною складовою могутності держави. Германія та Японія практично не володіють запасами нафти, що зумовлює їх загарбницькі геополітичні спрямування.

В умовах науково-технічної революції величезне значення має опанування окремими видами сировини та матеріалів стратегічного характеру, що може дуже несподіваним чином підвищити міжнародну активність навколо деяких країн (наприклад південь Африки).

Індустріальний розвиток держави разом із сильним аграрним сектором можуть додавати державі вагу в міжнародних справах. Японія є "карликом" у військовому відношенні, але її вплив на світову торгівлю та виробництво багатьох товарів є беззаперечним.

Найвагомішим аргументом важливого значення економічного потенціалу є Велика Вісімка - найбільш розвинені в економічному відношенні країни (США, Японія, Германія, Канада, Франція, Великобританія, Італія, Росія), яка нині перетворилася на офіційний міжнародний орган, що впливає на світову політику й міжнародні відносини.

Зовнішня політика будь-якої держави визначається та реалізується на засаді об'єктивних та суб'єктивних факторів.

До об'єктивних факторів зовнішньої політики сучасної держави відносяться:

1 Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні й у світі в цілому.

2 Різноманітні об'єктивні інтереси країн, груп країн у системі міжнародних відносин.

3 Географічні та природні умови країни, регіону.

4 Існуючі міжнародні організації та установи.

5 Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо.

6 Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали тощо.

7 Національний склад населення країни або регіону.

До суб'єктивних факторів зовнішньої політики держави відносяться:

1 Особисті якості людей, які працюють в апараті зовнішньополітичних установ, компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.

2 Якість підготованих та підписаних зовнішньополітичних документів.

3 Настрій, суспільна думка серед населення з приводу основних проблем, напрямків зовнішньої політики.

На засаді зовнішньополітичної діяльності окремих держав складаються певні міжнародні відносини.

Міжнародні відносини - це сукупність економічних, політичних, культурних, правових, військових та інших зв'язків і взаємовідносин між народами, державами, економічними, політичними, науковими, культурними та релігійними організаціями й установами на міжнародній арені.

На складання міжнародних відносин впливають різноманітні фактори: досягнення суспільно-політичних наук, існуюча економічна та політична ситуації в світі, баланс військових сил, діяльність міжнародних організацій, вплив окремих держав, стан природного середовища тощо.

У сучасних умовах провідними тенденціями розвитку міжнародних відносин є:

- по-перше, посилення взаємозалежності та цілісності світу, яка зумовлена тим, що вирішити проблеми, з якими людство зіткнулося наприкінці XX ст., можна тільки спільними зусиллями всіх народів;

- по-друге, збереження соціальної неоднорідності світу, посилення тенденцій багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку. Полюсами міжнародних відносин можна вважати найбільш розвинені індустріальні країни (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Японія); індустріально-високорозвинені країни (Бразилія, Південна Корея, Таїланд, Сингапур, Гонконг та ін.); середньорозвинені країни; слаборозвинені країни та країни, що розвиваються. Інтенсивно розвивається економічна та політична інтеграції держав у регіональному масштабі;

- по-третє, загострення протиріч між новими реаліями світового розвитку та традиційними підходами до вирішення проблем;

- по-четверте, підвищення ролі політичних засобів у вирішенні конфліктів та протиріч;

Міжнародні відносини аналізуються суспільно-політичними науками з метою їх усебічного вивчення та теоретичного обґрунтування. Сучасна політологія вивчає міжнародні відносини в трьох головних напрямках.

Першим із них є розробка глобалістсько-футурологічних концепцій, в яких майбутнє суспільство прогнозується сталим та стабільним як з економічної, так і з політичної точки зору. В основі його духовно-політичного розвитку лежить планетарна свідомість, найважливішу роль відіграють загальнолюдські норми та цінності, необхідними передумовами є структури громадянського суспільства. Найбільш повне вираження ці риси знайшли в концепції "життєстійкого суспільства", що висунулась на перше місце в сучасній західній глобалістиці.

Другий напрямок теоретичного обґрунтування міжнародних відносин пов'язаний із створенням загальнометодологічних теорій (теорія війни та миру Р.Арона, теорія факторів К.Райта, теорія "рівноваги" Дж. Ласкі та ін.). Найважливіше місце серед цих теорій займає теорія прагматизму та політичного реалізму Г.Моргентау, який вважає, що міжнародна політика повинна розроблятись на засаді сучасних політологічних теорій і тим самим збільшувати надійність передбачення. Раціональна міжнародна політика, за уявленням Г.Моргентау, є гарною, якщо вона зменшує ризик та збільшує користь. Зовнішня політика будь-якої нації повинна забезпечувати задовільняння першочергового інтересу вижити, вистояти перед загрозою небезпеки ззовні. Моральні принципи можуть застосовуватись щодо дій держав не абстрактно, а лише відповідно до конкретних обставин місця та часу. Г.Моргентау навіть не припускає, що окрема держава може оголосити себе носієм моральних законів усього світу.

Третій напрямок вивчення міжнародних відносин - це конструювання спеціальних концепцій, які дозволяють аналізуваати стан міжнародних відносин. Наприклад, теорія світових систем, міжнародних організацій, міжнародного конфлікту, загальної безпеки тощо. Концепція загальної безпеки - це нова сукупність принципів підходу до проблем безпеки в ядерному світі. Важливий внесок у формування концепції загальної безпеки зробила Незалежна комісія з питань роззброєння та безпеки. Вона визначила головні принципи забезпечення загальної безпеки: визнання неможливим виживання у загальній ядерній війні та перемоги в ній; виключення застосування військових засобів для вирішення політичних та ідеологічних конфліктів; негайне зниження рівня озброєнь, розробка моделі "розумної достатності"; спільні зусилля всіх або більшості країн світу як єдиного шляху досягнення загальної безпеки; досягнення повної міжнародної безпеки.