Нова риторика періоду Римської імперії

Перш ніж сказати щось іншим, скажи це собі

Учень Квінтіліана Пліній Молодший став відомим як автор ве­ликого, на 100 сторінок, енкомію володарю «Панегірик Траяну» та дев'яти книг послань (листів) до різних осіб і однієї книги ділового листування з імператором Траяном. Стилем він намагався бути схожим на Цицерона, але це тільки підкреслювало велич Цицеро-на, а не його.

Про нові течії у риториці свідчила творчість популярного у І ст. н. е. філософа і мораліста Луція Аннея Сенеки. У філософ­ських трактатах Сенека впроваджує нову форму тексту, новий стиль — діатрибу. Це проповідь-суперечка, в якій проблема розгля­дається одночасно з різних боків, тому текст має не лінійну компози­цію, аргументація тримається не на послідовності зв'язків, а на су­міжності, сурядності окремих, коротких «набігів» думки. Не розгор­тання тези, а емоційні повтори в несподіваних мовних формах од­ного міркування є характерними для Сенеки. Він не користувався складною системою засобів класичної риторики, а витворював свою. Писав короткими фразами, перебиваючи сам себе запитаннями, вводив розмовну лексику, творив неологізми. Про римську ритори­ку цього часу О. М. Корнілова писала: «Так із вільного словника і нестрогого синтаксису складалася та мова, яку прийнято називати «срібною латинню», а з логіки коротких ударів і емоційного ефек­ту — той стиль, який у Римі називали «новим красномовством»².

Зразком такого стилю може бути публіцистичний памфлет Се­неки на імператора Клавдія після його смерті «Огарбузення», який треба розуміти як каламбур до слова «обожнювання». Кожного по­мерлого імператора причисляли до сонму божеств. Комізм ситуа­ції породжувався тим, що в Римі гарбуз був символом дурості. Майстерно висміюючи Клавдія за допомогою високих цитат Го-мера, Евріпіда, Вергілія та народних приказок і грубих слів, Сене­ка прославляє молодого, вихованого ним імператора Нерона, та доля насміхається і над Сенекою: за наказом цього ж Нерона йому доводиться різати собі вени.

Про те, яким бути оратору і красномовству в цілому, знаходимо цікаві думки в оратора й історика Корнелія Таціта в його рито­ричній праці «Розмова про оратора». Таціта хвилюють не окремі питання риторики, а її місце в новому суспільстві. Класичне красно­мовство було пишним і красивим, бо мало міцну основу — мораль і філософію. В суспільстві, де владарює тиран, тому красномовству місця немає, потрібне інше. І в своїй «Історії» Таціт відмовився від цицеронівської пишноти, а звеличив трагічну монументаль­ність. Однак це шлях геніїв.

Для розуміння розвитку риторики важливими є два поняття: першої софістики і другої софістики. Вони розмежовуються знач­ним часовим простором і змістом. Час першої софістики — це V ст. до н. е., коли вчителі риторики і водночас логіки, філософії — любомудри, — мандруючи Елладою, творили красивий світ на ро­зумі і знаннях. Час другої софістики — це II ст. н. е. в Римській імперії, уже без пієтету логіки і філософії і без мрій вдосконалити суспільство. Це певний синтез грецької і римської культур, але обмежений групою інтелектуалів, які не можуть кардинально впли­нути на суспільство. Імператорська влада не давала простору для обговорень її. Політичне красномовство зачахло. Судове красно­мовство, що раніше проголошувало моральні і політичні ідеали, тепер, призначене і дозоване імператором, також не мало значення в суспільстві. Воно вироджується в апологію самого себе та в інвек­тиву на супротивника. Поживу для розвитку одержало тільки епі-дейктичне красномовство — безкінечні похвали богам, владі, містам, особам, речам. Віртуози слова жартували, складаючи по­хвали навіть горшкам, мишам, мухам.