Логічні помилки у структурі силогізму

Логічні помилки цього типу можуть бути пов'язаними з вище розглянутими помилками визначення і поділу понять.

1. Первинна неправда (ргоіоп раеиооя) — помилкова теза викладу стає причиною наступних помилкових суджень або взагалі заво­дить їх у глухий кут: помилка породжує помилку. Якщо проголо­сити помилкову тезу, що столи сплять, а цей предмет є нашим сто­лом, то висновок, що наш стіл спить, буде таким же помилковим, як і теза.

2. Підміна тези (і§погагіо еІепсЬі — недоведення доказу) може трапитися через незнання промовцем матеріалу або через надмірне захоплення ним, тоді губиться ниточка міркування. Не довівши попередньої тези і не зробивши висновок, промовець переходить до іншої тези, починає її доводити, але результату втішного не буде, бо не було нормального початку.

3. Змішування кількох питань в одному (іаііасіа ріигіит т1еіго§а1:іопит) приведе до помилкового висновку, тому що в ході логічної процедури в структурі силогізму не можна буде відповісти на всі запитання відразу. Наприклад: Усі люди або щасливі (ро­зумні, дурні, ледачі), або ні.

4. Змішування причини і наслідку може трапитися з вини про­мовця, який наступну подію подає як причину попередньої, хоча вона є наслідком. Або так невиразно подасть події, що не можна зрозуміти, де наслідок, а де причина: все згоріло II була пожежа; не зібрали врожай II пропало все.

5. Аргументація неправдивими судженнями (Гаїїасіа Гаїкі тесііі) приводить до неправдивого висновку.

6. Помилки в першому терміні і (або) в середньому терміні си­логізму призведуть до неточності у висновку: всі чоловіки є зрад­никами, Іван є чоловік; висновок: Іван є зрадником.

Цю саму логічну помилку можна кваліфікувати як іншу помил­ку — ігнорування необхідних умов для середнього терміну силогіз­му, бо не вказано, в яких умовах чоловіки можуть бути зрадниками.

7. Порочне коло (сігсиїиз уіііовив) — типова логічна помилка, коли теза підтверджується тими самими аргументами, з яких сама виведена, в результаті утворюється коло, з якого іншого виходу немає, повертаємося до тези (наприклад, у мовленні дітей: люблю, бо подобається; подобається, бо я таке люблю).

Дві логічні помилки — висновки про все ціле за його частиною і висновки про частину за її цілим — бувають тоді, коли частина не однорідна з цілим, не зливається з ним, коли ціле не є гомоген­ним, тобто таким, що субстанційно є єдиним.

Помилка в останньому посиланні (аа іпйпіпнп) доказу не при­веде аргументацію до чіткого завершення або переведе її на іншу тезу. Тоді опонент скаже: То ми не про це говоримо.

Висновки

Кожна промова, текст мають завершення (конклюзію). Закінчення бувають двох типів: риторичний елегантний фінал або підсумко­вий доцільний фінал. Елегантний фінал означає, що промова (ви­клад і аргументація) повинна закінчитися якимось красивим прийо­мом: поезією, жартом, самоіронією, несподіваним, але влучним порівнянням або доречним каламбуром. Таким фіналом часто за­вершуються епідейктичні, публіцистичні промови. Слухачі мають одержати естетичне задоволення, полегшення, відчути гарний настрій. Промовець ніби відсторонюється від викладу й доказів, даючи слухачам волю самим далі розібратися й зробити свої вис­новки. До їхніх висновків можна буде повернутися вже при іншій нагоді. Над елегантним фіналом треба багато працювати, і він вдається тільки високомайстерним, обдарованим, творчим ораторам.

Доцільний підсумковий фінал потребує таких висновків, які повинні бути релевантними темі й доказам. Такий фінал є основ­ним в академічних, науково-навчальних, дорадчих промовах.

Риторика виробила три типи доцільних (релевантних) фіналів: підсумкові, типологічні й апелювальні.

Підсумкові висновки

У таких висновках синтезуються результати всієї роботи (і викла­ду й аргументації), підбиваються підсумки й остаточно формулю­ються закони чи правила. Синтез матеріалу надає можливість у висновках побачити цілісний образ предмета розмови і предста­вити його слухачам. Тому ці висновки можна назвати синтезними.

Слід пам'ятати, що у висновку це може бути вже третій повтор теми викладу й основних доказів, отже, або це вже — істина, або, де її немає, — треба зробити уточнення, яка інформація про пред­мет розмови пропонується слухачам і чому.

Підсумок можна робити двома шляхами: або збирати всі знання про предмет розмови, висловлені вище, або ці знання впорядкову­вати за етапами, послідовно, як розгорталася лінійна структура повідомлення (за моделлю «аЬ оуо»).

При обох підходах можна окремо виділити авторське бачення і підсилити акценти повторами, тоді виразніше постане сам пред­мет розмови, його сутнісні ознаки, функції і призначення.

Якщо підсумок грунтується на предметі розмови, то врахуйте деякі застереження:

— розмежовуйте об'єктивне в предметі і суб'єктивне у вашому баченні цього об'єктивного;

— розрізняйте явище, факт, подію й оцінку;

— на цьому етапі вже не вводьте нових точок зору;

— розрізняйте суттєве і випадкове; наголошуйте на суттєвому;

— вже не додавайте нових даних, не розширюйте і не звужуйте предмет розмови;

— намагайтесь дотримуватися стрижня думки, не відволікай­тесь цікавинками; для них мало бути місце в основній частині, у викладі;

— не переформульовуйте до невпізнання вихідні положення, але й дбайте про те, щоб не було набридливих мовних повторів.

Підсумок за структурою повідомлення повинен відображати головне не в предметі, а в логічній схемі розповіді про нього. Це певна анотація, короткий огляд сказаного, виведеного з розмови про предмет.

Основні застереження (правила) до нього такі:

— схарактеризуйте загальну структуру повідомлення;

— не перебудовуйте на ходу повідомлення;

— не вирівнюйте всі частини повідомлення, тому що воно вже відбулося і висновок не відповідатиме дійсності; щоб не виникла потреба в цьому, «пройдіть подумки» виклад матеріалу перед про­мовою;

— не пропускайте важливих, на Ваш погляд, пояснень при пе­реході від однієї частини до іншої; контурне (схематично) нага­дайте їх;

— не змінюйте термінологію, повторіть її ще раз, щоб закріпи­лася у сприйманні слухачів;

— перевірте, чи відповідають висновки задекларованим поло­женням на початку виступу і чи відповідають на запитання, по­ставлені там.

Типологічні висновки

Типологічні висновки поглиблюють уявлення про предмет і та­ким чином надають слухачам можливість ще раз зрозуміти тему. Типологічні висновки не зводяться до переказу основних положень повідомлення про предмет чи структури цього повідомлення, тобто до повтору змісту викладу промовець не повертається. Типологічні висновки бувають двох видів: типологічні висновки з перспекти­вою і типологічні висновки з фоном.

Типологічні висновки з перспективою показують, як певна проблема, подія, факт, явище «вписуються» в історію питання і в перспективу, задають напрям гіпотетичного розвитку сучасного ста­ну предмета на майбутнє.

Загальна схема типологічного висновку: «вчора — сьогодні — завтра» або «що було — що є — що буде» завжди викликає заці­кавлення у слухачів. Типологічний висновок використовує ана­логійні прийоми підсумовування матеріалу, екстраполяцію частин викладу одна в одну та прогноз розвитку як самого явища, пред­мета, так і науки про нього.

Виводячи типологічні висновки з перспективою, слід зважати на рекомендації (правила), вироблені риторикою:

— не робіть далекого прогнозу, на нього може не вистачити ма­теріалу;

— пам'ятайте, що прогноз — це тільки ймовірне судження, тому не давайте жорстких, категоричних прогнозів;

— не прогнозуйте недостатньо аргументовану тезу;

— пам'ятайте, що гарний прогноз мобілізує сили слухачів, а поганий — пригнічує, розслабляє;

— робіть висновок про предмет «тут» і «зараз», не мрійте бага­то, щоб не втратити довіру у слухачів.

Типологічні висновки з фоном подають предмет у ряду одно­рідних, споріднених або подібних предметів чи ставлять його в опозицію до них: як предмет викладу виглядає на фоні інших, чим вигідно вирізняється. Промовець має знайти таке місце предмета розмови, щоб його можна було розкрити і відповідно показати у кращому (чи гіршому) світлі. У типологічних висновках з фоном також задіяна екстраполяція частин викладу, але просторова (у сфе­ру поширення), тоді як у типологічних висновках з перспективою використовується екстраполяція часова (темпоральна: у глибину віків).

Складаючи типологічні висновки з фоном, треба потурбувати­ся, щоб фон (матеріал про інші явища, предмети, поняття, відно­шення) був доцільним, правдивим і доповнював уявлення слухачів про предмет даного викладу. Фон може бути однорідним до пред­мета викладу (суголосним, подібним), а може бути контрастивним (опозиційним, протилежним).

Апелювальні висновки

Апелювальні висновки — це пряме звертання до слухачів при завершенні промови. Якщо підсумкові висновки — це синтезова­ні утворення (логічні), а типологічні — аналітичні (логічні), то про апелювальні висновки можна сказати, що вони конкретно-чуттєві, емоційні (паралогічні). Вони використовуються в судово­му, епідейктичному, конфесійному, публіцистичному красно­мовстві.

У судовій практиці поширені такі апелювальні висновки: «Ви­сокий суде! Я визнаю, що мій підзахисний винен, але...». Словом:

«хай кине в нього камінь, хто сам без гріха!». Апелювальні вис­новки доречні у лекціях на морально-етичні теми, у полемічних виступах, у бесідах з молоддю, з віруючими.

Апелювальні висновки зменшують дистанцію між промовцем і слухачами та інтимізують ситуацію спілкування. Такі висновки використовуються для емоційної розрядки, щоб зняти напругу міркувань і подивитися на предмет розмови ніби збоку: без логіки, а на почуттях. Тому перед апелювальними висновками треба все з'ясувати з тезами, аргументами, ілюстраціями і фактажем та підсумками, щоб сказати: «Тепер, коли нам все відомо про... , я звертаюся до вас...».

Використання апелювальних висновків також вимагає дотриман­ня певних правил мовної поведінки:

— не питайте дозволу в аудиторії на те, Як вам завершувати промову;

— не підкреслюйте надто дистанцію між вами і слухачами, але й не втрачайте її;

— користуйтеся горизонтальною моделлю спілкування (партне­ри в спілкуванні), а не вертикальною — зверху вниз;

— не рекламуйте себе;

— не характеризуйте аудиторію, особливо негативно;

—не протиставляйте ні себе аудиторії, ні окремі групи слухачів між собою;

— не забігайте наперед, особливо з негативними оцінками;

— не змушуйте відповідати, коли того не хочуть;

— переконайтесь, чи доречним було використання саме такого (апелювального) типу висновків.

Маючи до роботи три типи висновків, промовець повинен сам зорієнтуватися в конкретній мовній ситуації, яким типом скориста­тися. При логічній демонстрації краще скористатися підсумковими висновками, при аналогійній більше підходять типологічні виснов­ки, а при паралогічній демонстрації (емоційній) зручніше робити апелювальні висновки.

Проте слід пам'ятати, що риторика — наука переконувати — завжди радить вибирати те, що є доцільнішим у конкретній мовній ситуації. Цим і повинен керуватися мовець.

ЕЛОКУЦІЯ

Етап мовного (вербального) вираження промови є органічним у мисленнєво-мовному рухові від мотиву, ідеї, задуму, який стиму­лює думку, до формування самої думки у внутрішньому слові, а згодом у значеннях зовнішніх слів і, нарешті, у вимовлених сло­вах. Процес породження мовлення досі залишається таємницею, хоча сучасні дослідники запропонували чимало його моделей (рівневих, циклічних, еквифінальних)¹. Основою рівневих та цик­лічних моделей є уявлення про процес породження мовлення — побудови комунікативних одиниць як низку послідовних кроків, циклів, етапів, модулів². С. Д. Кацнельсон так подав процес пере­ходу від думки до слова: «.. .від активізованих елементів свідомості до окремих подій і станів, від подій і станів до пропозицій і мис-леннєвих структур складнішого порядку, від глибинних семанти-ко-синтаксичних структур до поверхневих речень, оснащених лек­семами і граматичними формами, і від останніх до... фонологіч­них структур — таким є в загальних рисах шлях, який здійснюють елементи свідомості в процесі породження мовлення»³.

Еквифінальна модель допускає не тільки поетапні фази пород­ження мовлення, а й паралельні, суміжні, супровідні, одночасні, що й видається імовірнішим, оскільки процес породження мовлен­ня залежить від багатьох чинників, які діють не тільки послідовно, один за одним, але й паралельно, одночасно, вибірково і взагалі «якось інакше». У цьому «якось інакше» і криється загадка поро­дження мовлення. Питаннями породження мовлення і текстотво-рення займаються кілька наук — мовознавство, психолінгвістика, когнітивна лінгвістика, досліджуючи ці чинники. До останніх на­лежать: інтелект, оперативне мислення і база знань людини, відоб­ражена в лексиконі; емоційно-вольова і психічна сфери, а також мовна здатність людини. З погляду когнітивної лінгвістики мовну здатність можна трактувати в таких трьох складниках: а) мовні знання (з фонетики, граматики, лексики, слововживання і слово­сполучення, комбінаторики); б) позамовні знання, одержані пізна­вальним досвідом і представлені у мовній формі; в) знання прин­ципів і прийомів мовного спілкування, стилів і жанрів, мовних ситуацій.

Домовленнєві етапи підготовки промови відображені у попе­редніх розділах риторики — інвенції та диспозиції. На етапі заду­му мовець оперує слідами свого попереднього досвіду — енгра-мами, тобто уявленнями про предмети. Це прототиповий рівень пам'яті, на основі якого відбувається кодування невербальної і вер­бальної пам'яті. Правій півкулі кори головного мозку властиве цілісне і однойменне сприймання світу, а лівій — ступеневе, по­слідовне, аналітичне.

Оперативні одиниці свідомості і мислення — енграми — правої півкулі пов'язуються з мовними корелятами їх у лівій півкулі. Так відбувається перехід від цілісного сприймання ситуації до її розчле­нування (від гештальту, фрейму)', до компонентів, до лінійного ряду. Починаються операції розчленування початкового задуму, категоризації основних елементів.

Відбувається формування «матриці» майбутнього висловлення. Цей момент (етап, модуль, крок) можна назвати пропозиційним, бо на ньому утворюється судження — граматичне ядро (предикатив, пропозиція) речення. Цей етап називають глибинно-синтаксичним (що скажу?, про що?) представленням (або семантико-синтаксич-ним фреймом)². На ньому відбувається синтезування синтагматич­них структур.

Наступним кроком є побудова поверхневої структури висловлен­ня, при якому відбувається заповнення місць у структурі пропо­зиції номінативними елементами (лексемами, лексичними слово­сполученнями, фразеологізмами), тобто формується поверхневий семантико-синтаксичний фрейм. Починається текстотворча робота мовця з лексиконом — системою, в якій кожна мовна одиниця збері­гається разом з правилами її використання, з її можливостями вжи­вання. Лексикон — це мережа одиниць з різноманітними складни­ми, рухливими взаємозв'язками, серед яких є стійкі валентні мо­делі (предикативні сполуки), традиційні, новітні тощо.

Зважаючи на це, можна уявити, якою складною є робота ора­тора над промовою на етапі елокуції, коли задіюються механізми розчленування початкового задуму. Тут можуть відбуватися різ­номанітні мислительні операції над структурами представлення знань: актуалізація (що є особливо важливим?), категоризація (ви­ділити основні категорії), атомізація (дійти до деталі, риси, озна­ки), декомпозиція (перегрупування), контрастування (з метою ви­ділення, підкреслення чогось), формування релевантної множини і вибір з неї найточнішого мовного елемента (слова, форми, сло­восполучення), заміни їх, перенесення за значенням, функцією тощо.

Конкретна елокутивна робота («одягнення» змісту у точну мов­ну форму) залежатиме від призначення і теми виступу, ситуацій­них умов, аудиторії слухачів і відбуватиметься відповідно до них з більшою або меншою мірою деталізації, увиразнення, образності чи узагальнення, абстрагування. До змісту елокутивної роботи входять номінування (називання) суб'єктів і об'єктів дій, ознак, обставин, відношень і залежностей та граматикалізація (грама­тичне введення в пропозиційні структури) суб'єктів та об'єктів, відношень і залежностей. На цьому етапі підготовки виступу ора­тор має подбати про те, щоб уникнути помилок (девіацій), пов'яза­них з мовною компетенцією (спричинених його поганим знанням мови), і помилок, пов'язаних з його низькою комунікативною компетенцією (невмінням говорити).

Предмет традиційної в класичній риториці елокуції у сучасній лінгвістичній науці розділився на дві близькі і взаємопроникні мовні науки: стилістику як науку про стилістичну систему мови, про стиль, стилі і мовну поетику та риторику як науку про ефек­тивну мовну комунікацію і теорію фігур (колишня елоквенція) та види красномовства. Те, що риторика в радянському суспільстві була зневажена і вилучена з навчальних планів освітніх закладів, призвело до того, що зміст риторики стали вводити до предмета стилістики, яка сама здобулася на право навчальної дисципліни у вищих навчальних закладах гуманітарного профілю тільки в 60-х рр. XX ст. У середній школі стилістика і досі не має визнання, хоча вона як наука про функціональні типи мови там потрібна чи не найбільше з усіх лінгвістичних розділів нормативного курсу ук­раїнської мови. Так, вчення риторики про фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури) ввійшло окремим розділом у сти­лістику — тропи і стилістичні фігури. А вчення риторики про стиль — як лад, склад («слог»), спосіб доцільного й ефективного мовлення — в стилістиці розширилося, розгалузилося відомостями про стилі усної і писемної форм мови, про стилі мови і мовлення, про функціональні стилі й підстилі та їх жанрову диференціацію. І в такому функціональному описі вчення про стилі повернулося до сучасної риторики, бо риторика як наука переконливого мовлен­ня немислима без знання функціональних стилів. Кожний стиль має свої мовні засоби переконання і специфічне прийомотворення. У сучасній риториці розділ елокуції складається з двох частин: вчення про стилі і вчення про фігури як про принципи і засоби фігурального вираження думки у мові. В цьому розумінні вчення про фігури включає тропіку як вчення про фігури слова і власне фігури як побудови, що виражають фігуральність думки. На по­чатковому етапі риторики фігури сприймалися як відхилення від звичайного способу вираження думки для одержання естетичного ефекту (вважайте, від прямої тактики). І тільки поступово, з розвит­ком риторики, розвинулася ціла наука про фігуральність мови як сукупність засобів її увиразнення, образності й естетизації. Таке ^ розуміння фігур (тропи і фігури мови) представлене майже в усіх сучасних лінгвістичних і літературознавчих стилістиках та прак­тичних риториках.

Фігуральність мови

Дещо відмінним від традиційного є трактування фігуральності і дії основних тропів — метафори, метонімії, синекдохи, гіпербо­ли та інших — в теорії фігур, яку розробила і висвітлила у праці «Загальна риторика» «Група т» (від першої літери грецького слова теїаіога — переміщення, віддалення) бельгійських вчених Ж. Дю-буа, Ф. Еделін, Ж.-М. Клінкенберг, Ф. Менге, Ф. Пір, А. Трітон'.

Виходячи з традиційно усталеного визначення стилю як мовно­го відхилення від звичайного практичного вираження думки, вони вибудовують конструкцію ніби двох рівнів мови. Якщо є відхи­лення, то має бути норма, від якої щось відхиляється. Цю норму можна вважати точкою відліку для відхилення. Якщо відхилення породжують якусь експресію волі, інтелекту, емоцій і вона може викликати естетичне задоволення, створювати ефект, то виходить, що норма має бути нейтральним дискурсом, без прикрас, натяків, без багатозначності, з прямими тактиками, де, наприклад, лисиця є тільки лисицею, а не хитрістю літературного персонажа, тобто без підтекстів. Цей нейтральний дискурс «Група т» називається нульовим ступенем мови, де все має бути однозначним. Проте в реальній мовній практиці завжди є той, хто говорить, отже, особис­тість мовця, що якоюсь мірою, хоч і найменшою, але авторизува­тиме, маркуватиме свій дискурс, отже, нульовий ступінь — це умовність. До цього нульового ступеня ближчою буде практична побутова мова, яка є переважно номінативною, однозначно назив­ною: це стіл; сідай за стіл; пиши вправу. Проте й практична мова не позбавлена фігуральних відхилень, про що свідчать такі вирази розмовного мовлення: у мене вікно [перерва]; іди на пару [занят­тя]; постав чайник [воду] на голову [щоб помити].

Використовуючи розмежування: «норма» і «відхилення», прак­тична і художня мова (як функціональні різновиди) — можна ви­будувати конструкт, що схематично виглядатиме так:

Практична мова має незначний ступінь відхилення від нульово­го ступеня і, отже, малий семантичний простір для фігуральності (кут ВАД). Тому вона простіша і всім зрозуміла незалежно від сту­пеня освіченості й естетичного виховання мовців (слухачів). Ху­дожня мова має значно більші і різноманітніші ступені відхилення залежно від індивідуально-авторського художнього світобачення, і відповідно більший семантичний простір (кут ВАС) для мета­болічних (з гр. теїаЬоІе — зміна, перетворення) процесів, тобто метаплазм, метатаксисів, метасемем, металогізмів, в результаті чо­го одержуємо фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури).

Саме тому, що в художній мові ступені відхилення високі і в дискурсах різних авторів можуть бути різними, сприймання худож­ньої мови не є легким. Воно потребує певної освіченості й естетич­ного чуття, уважного вчитування, наступного повернення до тексту, тому що з першого прочитання не все можна збагнути. Отже, один і той самий образ може по-різному тлумачитися різними читачами, бо кожний по-своєму прочитує фігуральність вислову. Тому фігу­ральні образи на фоні нейтрального мовлення є незвичними, вони живучіші, наступні покоління мовців вчптуватимуть їх у культурні дискурси свого часу, якщо цим образам не судитиметься забуття. Фігуральність практичної мови не тільки не високосяжна, а й не оригінальна. Це повтор образних штампів на зразок: Я тобі сто [тисячу] раз казав; Страх який гарний!; Це мені як ножем по сер­цю тощо. Фігуральність художньої мови є поетичною й оригіналь­ною, свіжою. Наприклад:

1. Чорна земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні, сину чорної землі! Тобі не лестощі, тобі мовчазним бути. Тобі горіти страш­ною думкою і в серці, в м 'язах тіла складати силу. Схід і захід сонця несуть на тебе вогонь, потоп, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій широкій землі, ніхто не розділить тягарів твоїх. Сам-один, по коліна в твердій землі, ти здвигнеш налитими пружними м 'язами і струснеш планетою. Так буде (У. Самчук).

2. На південь стікає зоряна імла Чумацького шляху. Якийсь чумак чи хлібороб проїхав возом по небесній дорозі, збив на ній срібну куряву, і стікає вона на жито-пшеницю, щоб не жури­лись ми хлібом (М. Стельмах).

3. Вересень бив у золоті дзвони соняшників, і їм, як гобої, ни-зинно вторували пізні гречки. Дні тепер стояли у шелестах зо­лота, у вибухах блакиті, в потоках музики і чорнобривців, а ночі народжували печаль перелітних птахів. Ця печаль забрідала і в людське серце, і ставало жаль чи отих крил, що забирали з со­бою літо, чи того, що й ти не можеш злетіти, як птиця. Ось такни і є вересень: удень надійний, вночі тривожний. Таким і^\ люби його і тоді, коли він б'є у золоті дзвони соняшників, і тоді, коли відриває літо від землі та й садовить тебе за мудрість кни­жок (М. Стельмах).

4. ...трави міцно Дрімає всесвіт на травині прикуті ногами підперши зіркою щоку до галери степу... стоїть по пояс в Україні

ромашка в білому вінку

душа морозу жайворонок озирнувся:

плаче квітами сонце сідає росою.

(Т. Мельничук)

5. Відректися метафори кроки жінки розіп 'ятої тільки заглушить на шпальтах газет білий голос сгігу

повішеної коли це зима

на шибеницях ефіру

засушеної зелений голос трави

між пресом обкладинок коли це весна

розбухлих книг

боїться залишитися синій голос моря

віч-на-віч коли це літо

зі смутком багряний голос лісу

з осіннім попелом ^{коли ие осшь} дощу золотий голос волі ...з ораціями коли це воля.

що кільчаться ^ Калинець)

із зерна

на золотих полях

уст

Наведені приклади переповнені різноманітними і складними

тропами та фігурами.

В середні віки, коли поширювався погляд на риторику як науку прикрашання промов і власне вся практична риторика зосереджува­лася на фігурах, ритори нараховували до 200 фігур, розмежовую­чи найтонші відтінки логічних, паралогічних і риторичних значень. Нині в підручниках мови і літературознавства називається кілька основних найпоширеніших тропів і фігур. У навчальному посібни­ку для вищих навчальних закладів «Риторика» Є. В. Клюєва наво­диться список тропів і фігур у такому порядку:

Тропи

Власне тропи Невласне тропи

1. Метафора 1. Апосіонеза

2. Катахреза 2. Астеїзм

3. Синестезія 3. Паралепсис

4. Алегорія 4. Преокупація

5. Прозопопея 5. Епанортоза

6. Метонімія 6. Гіпербола

7. Синекдоха 7. Літота

8. Антономазія 8. Перифраз

9. Гіполаг 9. Алюзія

10. Еналага 10. Евфемізм

11. Епітет 11. Антифраза

12. Оксюморон 12. Риторичне запитання

13. Антитеза ІЗ. Риторичний оклик

14. Антиметабола 14. Риторичне звертання

15. Емфаза

16. Клімакс

17. Антиклімакс

18. Антанакласіс

19. Амфіболія 20.Зевгма

21. Каламбур

22. Тавтологія

23. Плеоназм

Фігури

Мікрофігури Макрофігури

1. Метатеза Конструктивні Деструктивні

2. Анаграма 1. Паралелізм 1. Інверсія

3. Анномінація 2. Ізоколон 2. Анастрофа

4.Гендіадіс 3. Епаналепсис 3. Еліпс

5. Аєреза 4. Анафора 4. Парцеляція

6. Апокопа 5. Епіфора 5. Гіпербатон

7. Синкопа 6. Анадиплозис 6. Гимеза

8. Синереза 7. Симплока 7. Анаколуф

9. Протеза 8. Діафора 8. Силепсис Ю.Парагога 9. Хіазм 9. Акумуляція

11. Епентеза 10. Епанодос 10. Ампліфікація

12.Дієреза 11. Асиндентон П.Експлеція

13. Поліптотон 12. Полісиндетон 12. Конкатенація

14. Етимологічна фігура 13. Апокойнез

15. Алітерація 14. Кіклос

16. Асонанс 15. Гомеотелевтон

17. Паліндром

Тропи й фігури успадкувалися з риторики й поетики у стилісти­ку і тому більшість з них мають однакові визначення, функції й досить широке використання у цих окремих науках, наприклад, епітет, метафора, порівняння та деякі інші. Проте є фігури й тро­пи, які були породжені давньою риторикою і у зв'язку з її наступ­ним пригасанням призабулися, влилися в інші фігури, навіть якщо і вживаються в мовленні, то не визначаються як окремі фігури, а є частинами інших.

І. Качуровський в «Основах аналізу мовних форм» описує 155 фігур і тропів. Щоправда, серед них частину складають такі, які вже мають у лінгвістиці традицію опису їх як системного явища (відношення) у лексиці (наприклад, антонімія, символ) або які опи­суються як стилістичні прийоми: стилізація, корекція тощо. Дав­ні ритори визнавали таку фігуру, як апологізм (визнання рації су­противника в такому пункті, який не має істотного значення)'. У сучасних риториках і стилістиках така фігура не подається, а слово апологія визначається у «Риторичному словнику» 3. Куньч як «надмірне вихваляння кого-небудь, чого-небудь; упереджений захист»². Не завжди дослідники ідентично визначають і тлумачать фігури і тропи. Наприклад, І. Качуровський епімону називає емфа­тичною фігурою, що полягає в «кількаразовому, без інтервалу, пов­торенні того самого слова в реченні чи вірші або вірша чи виразу у якійсь великій синтаксичній чи ритмічній групі»³ і наводить при­клади:

Марно кидаю виклик полям:

—Де ти, Жанно, о Жанно, о Жанно? (Ю. Клен)

Доле, де ти, доле, де ти?

Нема ніякої.

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої...

(Т. Шевченко)

Під цією ж назвою «епімона» 3. Куньч подає: «те саме, що й ретардація»⁴.1. Качуровський визначає «ретардацію» як «гальму­вання, затримування розвитку дії в сюжетному, в тому числі й ліро-епічному, творі, яке переважно досягається шляхом дигресій, які належать не до стилістики, а до архітектоніки»⁵, і проілюстрував рядками з пісні: «Роман косу покидає (тричі), Катерину переймає (двічі)». Традиційно прийнято і епімбну, і ретардацію розглядати в навчальному процесі як види повторів. Можна сподіватися, що наступні наукові дослідження усього загалу мовних тропів і фігур на широкому стильовому тлі функціонування української мови приведуть до створення обґрунтованої класифікації і повного опису всіх видів тропів і фігур.

Тропіка

Традиційні терміни «троп» (гр. Ігоров — зворот) і «фігура» (лат. й§ига — образ, вид) позначають такі мовні явища, які мають між собою спільне і відмінне.

Спільним є те, що ці явища є відхиленням від загальноприйня­тих висловлень, які можна вважати нульовим ступенем, тобто відхи­лення, і є властиво фігуральністю. Стосовно нульового ступеня, який називають нейтральним, і фігури, і тропи не є нейтральними. Вони є суб'єктивно-емоційними, це виражають у змісті, мають кон­кретного автора-мовця і одночасно є аксіологічними, бо містять певну оцінність, заради чого вони, власне, і утворюються. Зреш­тою, і тропи, і фігури — це певне переосмислення з різною мірою зміни семантики. Тому тривалий час терміном «фігури» називали і фігури, і тропи в тому розумінні, що і першим, і другим властива фігуральність (образність).

Розрізняють тропи і фігури за дивергентними (лат. с^ІVег^епиа — розходження) ознаками:

• тропи—це операція фігураль- • фігури—це операція фігу-ності (відхилення) одного чи ральності цілих груп слів;

двох слів (щоправда, на фоні фігури — великі;

контексту); тропи — малі; • фігури — це зміна або спеці-

• тропи — це зміна (перетворен- альна побудова цілих струк-

ня) основного значення одно- тур;

го слова чи словосполучення; • фігури — це перетворення в '• тропи — це зміна значення межах законів синтаксису і

слова за законами логіки, шля- самих законів синтаксису;

хом аналогії; • фігури — це варіації струк-

• тропи — це варіації значень; тур.

З погляду семіотики тропи можна розглядати як .транспозицію знаків, тобто операцію аналогічного типу (за аналогією), при якій одна мовна одиниця займає місце іншої, яка матеріально відсутня, а виявляється лише ідеально — через значення (Ну ти й герой! — ска­зав я малюку; нахабність —друге щастя [нахабні люди щасливі]).

Про тропи Є. Клюєв фігурально (тобто також тропом) висло­вився так: «...маючи троп, ми маємо одну мовну одиницю (слово чи словосполучення) і привид іншої мовної одиниці», а для фігур використав троп «привид порядку» (там, де немає смислової впо­рядкованості, наприклад анафора) і «привид безпорядку»' (там, де вона є, наприклад інверсія і т. ін.).

Тропи

У сучасній літературознавчій стилістиці, лексикології назива­ють переважно три тропи: метафору, метонімію і синекдоху, що виникають в результаті семантико-функціонального переносу. До того ж існують пошуки першотропу, тобто одного основного, най­першого, якому б мали підпорядковуватися інші як його різнови­ди, бо вже давно помічено, що вони якось споріднені і взаємопе-рехідні. Цю думку висловив ще в 1910 р. у праці «Символізм» Андрій Бєлий: «...форми зображальності невіддільні одна від одної:

вони переходять одна в одну...; один і той самий процес живопи­сання, переходячи різні фази, постає перед нами то як епітет, то як порівняння, то як синекдоха, то як метонімія, то як метафора...»².

Були і є спроби звести всі тропи до метафори як основного, ви­хідного тропу, до метонімії (Умберто Еко) і навіть до синекдохи («Група т»).

Основними спільними ознаками тропів є їх аналогійний харак­тер і паралогічність, тому що перенос відбувається за аналогією, що е ніби логічною помилкою, але такою, яка відкриває нові риси явища і збагачує читача новими знаннями (глобус капусти, кон-вертики хат — Л. Костенко; жоржини хмар — В. Свідзінський; вечори з Євангелія — Б.-І. Антонич; в 'язали мислі у тугий сніпок — М. Осадчий; вишня колише гілкою світ, сонце снідає росою, вишня пасе солов 'я, метелик білим рукавом утерся — Т. Мельничук).

Здатність мови до тропеїчності робить її багатшою на переносні значення й відтінки, динамічнішою, свіжішою й образнішою.

Метафора

Метафора — це найпоширеніший і найпродуктивніший у рито­риці троп, а тому найвідоміший мовцям і найбільше досліджений мовознавцями.

Намагаючись дістатися до суті метафори, дослідити її природу і механізм такого продуктивного процесу, як метафоризація, вчені висловлюють різні думки стосовно того, чим є метафора, що ле­жить в її основі³ — порівняння, аналогія, тотожність чи подібність.

І те, що кожний дослідник має рацію, бо аналізований ним матеріал дає йому підстави висловити саме таку думку, вже переконує нас у тому, наскільки складним і різноаспектним явищем є метафоризація і наскільки розгалуженою і багатовимірною є метафора як троп. Йосип Мандельштам вважав, що «тільки через метафору розкрива­ється матерія, бо немає буття без порівняння, бо й саме буття — це порівняння»'. Звичайно, поет, мабуть, мав на увазі порівняння в широкому розумінні цього поняття, яке включає в себе і зіставлення.

Порівняння має тричленну структуру: суб'єкт порівняння, об'єкт порівняння й ознака, за якою відбувається порівняння: дівчина гар­на, як калина. Метафора відрізняється від порівняння тим, що третій член не названий, він тільки вгадується як «привид», а тому нечіткий, розсіяний. Це залишає великий простір для творчого уявлення слухача (читача) самому «вгадати» ту ознаку, яку він «ба­чить» або «хоче бачити» (дівчина така свіжа, як калина; дівчина така ніжна, як калина; дівчина така красива, як калина).

Метафори класифікуються за двома принципами: традиційним риторичним і лексико-граматичним.

За традиційним риторичним принципом серед метафор виділя­ють такі:

— стерті метафори, або загальномовні, такі, в яких уже втрачено свіжість, несподіваність асоціативного зв'язку між віддаленими предметами. Їх вживають усі мовці, не відчуваючи фігуральності, відхилення. Значення цих метафор стає ніби прямим: ніжка сто­ла, носик чайника, вушко голки, ручка дверей;

—до стертих метафор близькими є фразеологічні метафори, або метафори-формули: пуд солі з'їсти, сіль землі; камінь за душею, наріжний камінь, камінь спотикання; нагріти руки, тягти руку, мати руку, своя рука владика, дати по руках, під гарячу руку, їсти очима тощо;

— різку метафору можна побудувати на протилежному полюсі асоціацій. Ця метафора вражає новизною, несподіваністю і непе-редбачуваністю асоціативного зв'язку. На перший погляд, такого зв'язку ніби немає. Тільки на фоні дискурсу, добре знаючи текст і підтекст, поміркувавши, повіриш у його істинність:

Цей став поеісплений, осінній, чорний став,

як антрацит видінь, як кремінь крику

вилискує Люципера очима.

І не спіши вперед,

бо чагарями спогадів прослалася

твоя дорога дальня.

(В.Стус)

Отаке ти. людське горе, отака ти, чорна хлань, демократіє свободи і свободо німувань.

(В.Стус)

Розгорнена метафора містить кілька метафоризованих компо­нентів і охоплює більший семантичний простір у висловленні:

Зажурених двоє віч,

криві терези рамен,

гербарій дзвінких долонь —

з ночі.

Ти десь живеш на призабутім березі

моїх змілілих пам 'ятей. Блукаєш

пустелею моїх молодощасть,

як біла тінь суворої скорботи.

Наді мною синє віко неба:

сіро-чорна шлакова труна геть обшила душу.

(В.Стус)

Метафора з часів античної риторики й філософії була і є в центрі уваги вчених-лінгвістів, філософів, психологів, бо це один з основ­них шляхів пізнання реальності й ідеалу шляхом перенесення по­нять з однієї сфери в іншу: від конкретно-чуттєвої до абстрактної, від матеріальної до духовної. Метафору можна назвати логікою в образі, настільки точно вона може передати сутність обраного яви­ща, субстанції в образі.

Метафора є в науці, культурі, освіті. В часи розвитку інформа­ційних технологій, інтенсивного розвитку реклами, коли вимагаєть­ся короткий, чіткий, але ємкий та образний вербальний текст, який би швидко запам'ятався, засвоївся і «збудив» свідомість саме на цей, актуалізований предмет, роль метафори у мовному спілкуванні зростає. Визначний філософ і письменник X. Ортега-і-Гассет вва­жав, що метафора подовжує «руку» інтелекту, її роль у логіці мож­на уподібнити до вудочки на рибалці чи рушниці на полюванні.

Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису і пояснення склад­них явищ у процесі наукового дослідження. В результаті сформу­вався цілий клас наукових метафор.

Метафору використовують як назву для нових предметів, ре­чей, явищ: мишка (для управління комп'ютером), лапка (у швейній машині), собачка (деталь), кросівки, вітрівка, в 'єтнамки, бікіні та багато інших. Так виникають загальномовні метафори, які че­рез часту вживаність і поширеність втрачають свою фігуральну ознаку.

Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна і основ­на функція метафори — образна. Вона здатна швидко й точно акти­візувати перцептивні можливості слухача, викликати спрогнозо-ваний відгук у свідомості й почуттях. Вміння мовця творити свої, оригінальні метафори — це великий талант. Про це говорив ще Арістотель. Навчитися метафоризувати важко, але можливо. Ме­ханізм конструювання метафори складається з кількох етапів.

Перший етап — це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження — суб'єкта метафори.

Другий етап — пошук додаткового об'єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціа­цію об'єкта метафори.

Третій етап — це синтез обраних об'єктів — суб'єкта та об'єк­та, при якому ознаки обох створюють новий образ.

Як приклад можна навести пошук і створення метафори для рекламування мобільного телефону «Нокіа», описані А. Бичковою у журналі «Реклама»:

Ознаки об'єкта: Асоціації, що виникли за аналогією до цих ознак:

мініатюрний іграшка, метелик, птах

забезпечує постійний зв'язок бути завжди напоготові, контро­лювати, непомітно, поряд, дім, батьківщина

надійність не підведе, можна йти в розвідку, Штірліц

відома торгова марка популярний герой, радість впізнан­ня, зірка, герой фантазій

престижний крок до успіху, впевненість у собі, супермен

зручний, простий завжди зі мною, ти не один у лісі

для використання і полі

Наступний етап — зіставлення між собою асоціацій, в резуль­таті чого народилася розгорнена метафора, в якій використано образні аналогії:

мініатюрний — птах

постійний зв'язок — мобільний телефон

надійність — не підведе, Штірліц

відома торгова марка — популярний герой

престижний — супермен

зручний — ти не один (а з телефоном)

В результаті відбору варіантів метафора втілилася в такий рек­ламний малюнок: Штірліц на фоні весняного неба з мобільним телефоном у руці мрійно дивиться на журавлів. Внизу напис: «Кра­ще «Нокіа» в руці, ніж журавель у небі», модифікований з відомої приказки «Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі».

Синестезія (від гр. вупаівйіеків — одночасне сприйняття) — різновид метафори, побудований на поєднанні лексем, що позна­чають різні сфери чуттів або щось сприйняте одночасно різними органами відчуттів. В результаті синестезії утворюються синте­тичні художні образи з акустичними компонентами:

Коливалося флейтами

Там, де сонце зайшло;

Гей над дорогою стоїть верба, Дзвінкі дощові струни ловить.

(П. Тичина) Метонімія

Метонімія (від гр. теїопутіа — перейменування) — це мета­форичний троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті асоціації за суміжністю їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у відпустці (співробітники відділу), немає серця (жорстокий).

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є сти­льовою рисою живої розмовної мови. Як скомпресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усно­му мовленні, відповідно продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знає весь будинок, село повчало тощо.

У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу. Напри­клад: Кругом листочки обведу та й списую Сковороду (Т. Шевчен-| ко); Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всі скіфи зо­лоті. Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось гортать, — то що ж лишилось? Піднімати брили. Історію по золоту читать; Вони твій хист поклали під фуганок; В тіні олив, закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні пташеня­та того Саду, пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).

Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чаїний жаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і степові озеречка, і чаїний жаль над ними (М. Стельмах).

Синекдоха (від гр. купеїоіосЬе) — це різновид метонімії, такий тропеїчний зворот, в якому ціле подається через назву його части­ни, загальне — через його часткове вираження: влаштувався на роботу, може, яку копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися шматком хліба [дружно жили]; має десь руку; не показує носа.

Метонімія і синекдоха пов'язані функцією заміщення назв на грунті асоціації за залежністю і суміжністю. Проте якщо метоні­мія заміщає назвою цілі його частини (слухав Шопена), то синек­доха заміщає назвою частини ціле, що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не написав «Реве та стогне...», тобто ніхто ще не може писати так, як писав Шевченко; Старий Мар­тин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем [дасть притулок і догляд]; Човни ж везли у десять пар волів, явив­ши тільки вуса з-під брилів (Л. Костенко).

У риториках такі тропи називають фігурами заміщення.

Парономазія

Парономазія (гр. рагопотакіа — «біля називання») — стилістич­на фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь вагань (Д. Фальківський); будьте безумні — не зимні, атоми утоми (П. Тичина); серпанок серпня (І. Драч);

груди грудня (М. Вінграновський); у білій білоті недосягання (В. Стус); Зимно, зимно вітер над землею віє. І кричить, і виє, і когось шукає (О. Олесь).

Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде їх до смислового зближення. Виникають нові несподівані умовно-асоці­ативні образи: Синь уже синіє. Ніч іде нечутно, та для міста ночі наче і нема (В. Сосюра); Борвій-буран схопив дерева в бран;

І ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже злотом-променем жива (І. Драч); Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом — Черніг (Л. Костенко); / вже болить душа на дуб здубіла, в цій чужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус).

Широко використовується звуко-семантичне зближення слів у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням, зазнають поетичної семантизації і створюють асоціативно-узагальнену фор­му, яку називають паронімічною атракцією (лат. аіїгасгіо — притягу­вання). Паронімічна атракція може формуватися на фольклорній ; семантичній паралелі: Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й діб­ровонька... Та заболіло тіло бурлацькеє біле, ще й головонька (Нар. пісня). Наприклад, в українській культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації і ніби притягує до себе різні дис-трибути: білі руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт на калині; плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Лу-ценко) тощо.

На зв'язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина] на скро­нях — зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова — ви-, никла асоціативно-узагальнена поетична формула білий біль', ...бо-і лем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим болем бєздоріж... (Л. Ко-. стенко); Білого болю, як білого терну (І. Драч); Прив 'язана за коси І до сосни біліє, наче біль, за біль біліша (В. Стус).

Риторичне запитання

Це дуже давня риторична фігура, відома ще з часів античної риторики. За лексико-граматичним вираженням вона не відріз­няється від звичайного запитання. Специфіка риторичного запитан­ня полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Наприклад: Золоте Відродження змалювало людству мадонн. А хто змалював наших босоногих мадонн із сапкою в ру­ках чи серпом на плечі та дитям біля перс, що знали не шовки, а лише нерівне шорстке полотно? І чи зрозуміють це ті, що вже не знатимуть полотна і полиневого смутку давнини? (М. Стельмах);

Душа полів, ти пам 'ятаєш стерні? Оцю печаль, покинутість оцю? (Л. Костенко).

Риторичне запитання не потребує відповіді у двох випадках. Перший — найпоширеніший, тому що відповідь і так усім слуха-| чам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слуха-| чем. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на зразок: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак автор, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації, трагізм або комізм її, звернути на неї увагу співрозмов­ників.

| Слід зауважити, що фігура риторичного запитання не є такою [ простою, як здається на перший погляд. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що в нього є на це запитання зовсім інша відповідь (всі думають так, а насправді все інакше). В такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Тому Є. В. Клюєв вважає, що риторичне запи­тання, як і риторичний оклик та риторичне звертання, — це фігу­ри, що грунтуються на критерії щирості'. Наприклад: Житечко-житечко, хто ж тебе косити буде? Пішли твої косарі на війну, і тільки з-за обріїв страшний косар смерті дає знати про себе; О па-м 'ять і смуток землі, чи минулися ви? Чи минулись? Бо й тепер од печалі сивіє жито... (М. Стельмах).

Вглядаюсь в осінні стерні —

Куди ти біжиш, дорого?

І як ти озивешся — з такої німоти?

(В.Стус)

Душе моя обпалена, І як ти ще жива?

(Л. Костенко)

Риторичне звертання

Риторичне звертання — це також фігура античної риторики, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мов­ця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця тощо, тобто ця фігура також тримається на «принципі щирості». Саме в риторич­них звертаннях предметом звернення буває, як правило, не конк­ретна особа, а якісь речі, уявлення, поняття, глобальні субстанції тощо.

Земле рідна! Мозок мій світліє... (В. Симоненко)

Верни до мене, пам 'яте моя!

Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах?

(В. Стус)

Добрий ранок, моя одинокосте! (Л. Костенко)

Риторичний оклик

Риторичний оклик — це фігура, що виражає захоплення, яке мали б зрозуміти всі, приєднатися до мовця, і живе ця фігура та­кож на «принципі щирості». Наприклад:

Ах, скільки радості, коли ти любиш землю, Коли гармонії шукаєш у житті!

(П. Тичина)

О полини, сиві полини! Хто посіяв вас на землі нашій? Чи вас посіяли по степах неораних прадавні скіфи?.. А може, ви посія­лись по всій землі нашій у давні роки козаччини?..

Яка дивовижна стійкість, яка живучість! (І. Цюпа)

Чоловіче мій, запрягай коня! Це не кінь, а змій — миготить стерня.

(Л. Костенко)

Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний еле­мент, коли мовець окликом висловлює для когось, захоплення чи­мось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Риторичне порівняння

Порівняння — це фігури, в яких мовне зображення особи, пред­мета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб: дівчина струнка, як тополя; волошки сині, як небо; надворі тепло, як улітку; руки, як білі лебеді; Синіє день, як пізні капусти (Л. Кос­тенко).

В основі порівняння лежать логічні операції виділення найсут­тєвішої ознаки описуваного предмета і пошук іншого предмета, для якого ця ознака є виразнішою, а потім зіставлення з ним і опис ; цієї ознаки: Сплив вересень синій, як терен. Жовтень палає, чер-\ воний, якглід (О. Гончар). У порівнянні розрізняють суб'єкт порів­няння (те, що порівнюють), об'єкт порівняння (те, з чим порівню­ють) і ознаку, за якою один предмет (суб'єкт) порівнюється з іншим (об'єктом). Ознака може визначатися за кольором, формою, розмі­ром, запахом, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Порівняння бувають логічні й образні. При логічних порівнян­нях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предме­тами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, озна­ки порівнюваних предметів, але виділяється щось одне: Конкурс пройшов організовано, як і в минулому році; Все склалося так добре, неначе на замовлення; Брови в Івана широкі, яку батька;

Хлопчаки, як дорослі, зосереджено копали грядку (Усне мовл.);

І на Україні я сирота, мій голубе, як і на чужині (Т. Шевченко).

Логічні порівняння використовують у науковому, офіційно-діло­вому, розмовному стилях. Вони додають до предмета нову інфор­мацію.

Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоп­лює одну якусь найвиразнішу ознаку, часом несподівану, і робить її основною, ігноруючи всі інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

1. Порівняльний зворот (непоширений і поширений) зі сполуч­никами як, мов, немов, наче, неначе, неначебто, ніби, нібито, немовби, немовбито. Наприклад: Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона кали­на, довгобраза, як червонобокі яблучка, губи були повні та чер­воні, як калина (І. Нечуй-Левицький); Мене спиняє біла піна гре­чок, запашна, легка, неначе збита крилами бджіл (М. Коцюбин­ський); Неначе білі пави, пливуть хмарки у небі (М. Рильський);

Пливе над світом осінь, як медуза... (Л. Костенко).

2. Форма орудного відмінка. Наприклад: А серденько соловей­ком щебече та плаче; Синє море звірюкою то стогне, то виє;

І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко); Черво­нобоким яблуком доспілим скотився день... (М. Рильський).

Порівняльні конструкції з орудним відмінком мають давнє по­ходження. В них знайшли відгомін метаморфозні вірування пра­українців, тобто вірування в можливість перетворення (матері — в зозулю, дівчини — в лілею, тополю, мавку, брата й сестри — у квіти братики-й-сестрички, козака — в явора, чоловіка — у вовку­лака, сліз — у квіти тощо). Мова українського фольклору вироби­ла свою поетичну стилістику, в якій відобразила і закріпила такі й аналогічні асоціації. Це й синтаксичні паралелізми порівняльного характеру в народних піснях на зразок: Летіла зозуля та й стала кувати. Ой то ж не зозуля, то рідная мати. Найповніше такі об­разні асоціації виражаються конструкціями з орудним відмінком, які важко назвати чисто порівняльними, бо вони зберігають ще ту анімістичну метаморфозність: сльози матері стали квітами ма­теринки (українська легенда). Виразними є такі конструкції в на­роднопоетичній стилістиці Т. Шевченка: / на диво серед поля то­полею стала; А весною процвіла я [дівчина] цвітом при долині...;

Та випливи русалкою завтра серед ночі; Буде над ним його мила квіткою стояти; Прилинути голубкою; Полетіти пташкою.

Метаморфозні конструкції поступово набували функцій образ­них порівнянь і ставали продуктивними стилістемами. У творчості Т. Шевченка актуалізовано такі конструкції уже порівняльного ха­рактеру: серденько соловейком щебече та плаче; червоною кали­ною постав на могилі; орлом сизокрилим літає [Ярема]; вию со­вою; слава сонцем засіяла; громада жмелем загула; байстрюки Єкатерини сараною сіли. У порівняннях типу гадюкою зашипіли ступінь злиття компонентів (сем) суб'єкта й об'єкта порівняння найвищий. Тому такі порівняльні конструкції з орудним відмінком фразеологізувалися: стояти стіною, дивитися вовком [чортом]...

Побудовані на принципі заперечення, порівняння допомагають виділити в суб'єкта певну ознаку (сему) через його спорідненість з об'єктом. Прийом заперечення ніби руйнує цю тісну спорідненість і тим загострює враження. Обов'язкова в цій порівняльній конст­рукції частка не розрізняє (на основі спільної ознаки) суб'єкт і об'єкт та створює роздільну порівняльну ситуацію, що виражається

Е одночасно риторичною фігурою — синтаксичним (стилістичним)

паралелізмом:

Не русалонька блукає, • То дівчина ходить...;

:, Не сон-трава на могилі

Вночі процвітає. . То дівчина заручена

Калину сажає.

(Т. Шевченко)

§ В аналогічних порівняннях часто суб'єкт означає істоту, а об'єкт ^ береться зі світу природи або і суб'єкт, і об'єкт — з природи. По­рівняння можуть мати кілька видів граматичного вираження.

1. Підрядне речення: / блідий місяць на ту пору із хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав (Т. Шевченко); Долиною повилась річечка, неначе хто кинув нову синю стрічку на зелену траву (М. Коцюбинський); Спливло жит­тя, як листя за водою (Л. Костенко).

2. Конструкції з формами ступенів порівняння прислівників і прикметників: кращий, ніж...; вищий, ніж...; чорніше чорноїземлі блукають люди (Т. Шевченко).

3. Описові порівняння на зразок: Листку подібний над землею, що вітер з дерева зрива, хто мову матері своєї, як син невдячний, забува (В. Сосюра); Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко).

4. Речення порівняльної структури, в яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину: Кров твоя —рубін коштов­ний, кров твоя — зоря світання (Леся Українка); Я — невгаси­мий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух (П.Тичина).

5. Порівняльно-приєднувальні конструкції, побудовані за прин­ципом образної аналогії: Л у к а ш. Ой скажи, дай пораду, як про­жити без долі! Доля. Як одрізана гілка, що валяється долі!

(Леся Українка); Як мисливець обережний, звіробійник довго­літній, посивілий слідопит прилягає теплим ухом, щоб почути шум далекий, до ласкавої землі, — так і ти, поете, слухай голоси життя людського, нові ритми уловляй ірозбіжні, вільні хвилі, хаос ліній, дим шукання в панцир мислі одягни (М. Рильський).

Не гнівайтесь на мене, діти!

Старий я став, сумний, сердитий,

Боюсь німої самоти,

Коли нема куди іти

І ні до кого прихилитись...

Так у степу осіннім птиця

Махає раненим крилом

Услід за радісним гуртом,

Що е синю далеч відпливає...

Гукнути б — голосу немає.

(М. Рильський)

В українському фольклорі трапляються заперечні порівнян­ня (Ой то ж не зоря — дівчина моя з новенькими відерцями по водицю йшла) та невизиачені порівняння (такий, що ні в каз­ці сказати, ні пером описати; дівчина — ні змалювать, ні опи­сать).

Акумуляція (від лат. аіскшішіаііо — нагромадження, збирання) — риторична макрофігура, в якій нагромаджується кілька дій і по­нять з паралельними картинами, додатковими описами, побічни­ми зауваженнями, а в результаті виходить ціле художнє полотно. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах. На­приклад: Данило любив, як, вигинаючись, б 'ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину нажито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійна сіяв у рахман­ну землю зерно і надії, і вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні — тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба й золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бен­тежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих, спокійних орачах (М. Стель­мах).

Експлеція (гр. ехріеге — заповнювати) — риторична макрофігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, винятків, в результаті чого основне формулювання розсіюється і думка послаблюється. Наприклад: звичайно, можливо, ви дозволи­те, якщо ваша ласка, то після чогось могла б відбутися й наша розмова (замість короткого і конкретного висловлення: нам треба поговорити).

Конкатенація (лат. сопсаїепаїіо — ланцюжок) — риторична макрофігура нагромадження шляхом нанизування підрядних ре­чень одне на одне. В результаті весь зміст тексту можна вмістити в « одному складнопідрядному реченні з послідовною підрядністю.

Такі фігури використовують в епічних текстах для створення ефек-; ту розлогості, широкого простору думки або в ігрових, дотепно » зв'язуючи весь текст в одному підрядному сполучному слові або

якомусь іншому.

; Наприклад: До колоса, до цар-колоса Данило мав незмінний тре-• пет душі, чекав із ним зустрічі ще тоді, /коли він лише вгадувався 'і в зеленому весняному сповитку, любувався, /як на його по-дівочо-' му ніжних віях тихо бриніли цвіт і роса, радів, /коли він набирав­ся сили й у тиховійній задумі схиляв голову (М. Стельмах).

Антономазія

Антономазія (гр. апіопотааіа — перейменування) — різновид синекдохи, який формується в результаті переносу імені — пе­рейменування. Це перейменування означає, що замість назви пев­ної особи вживається назва такої її ознаки, риси, властивості, дії, речі, завдяки якій цю особу не можна сплутати з іншими. Наприк­лад: Автор «Кобзаря» писав: Се той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину. Блискоче ніч перли­ною Растреллі [Андріївська церква в Києві, роботи Растреллі], з гори збігає Боричів узвіз... (Л. Костенко). Є два види антономазії:

1. Використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльни­ка — Дон Жуан, ревнивого — Отелло, скупого — Плюшкін, пус­того мрійника — Манілов, слухняного трудівника — Іван.

2. Вживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літератур­них персонажів. На такі приклади багата українська література:

Пузир, Калита, Часник, Галушка, Марко, Безсмертний, Тарас Тря-сило.

Антономазія вимагає попередніх фонових знань, тобто знань про ознаки і властивості того, чиє ім'я або назва використовується. Обидва види антономазії характеризуються виразною експресією, широко вживаються у публіцистичному, науково-популярному мов­ленні, у фольклорі, в усній розмові, в художніх творах піднесено романтичного або принижено сатиричне характеру. Наприклад:

У чистім полі, в полі на роздоллі, де колосочки проти сонця жму­ряться, Вернигора, Вернивода й Вернидуб—три велетні—зібра­лися та й журяться (Л. Костенко).

Персоніфікація

Персоніфікація (лат. регхопа — особа + іасеге — робити), уособ­лення, або прозопопея, — різновид метафори, в якому ознаки істо­ти переносяться на неістот (предмети, явища, поняття, тварини), тому персоніфікацію ще називають- одухотворенням, уособленням. Є підстави думати, що персоніфікація належить до найдавніших метафоричних явищ мови, вона відображала анімістичний погляд людей на природу, при якому весь світ населявся духами: говорив, сміявся, плакав, тужив. Тому уособлення вважається найвиразні­шою ознакою фольклору, зокрема казок, легенд, народних опові­док, загадок: Зелена дібровонько, чого рано зашуміла⁷ «Ой як же мені не шуміти? Через мене татари йдуть, шабельками бранців тнуть, ведуть волиночку, молодую україночку (Нар. балада);

В хустках всміхаються личка жоржин, в смушках сховались коралі шипшин (О. Олесь); Чистенькі віконця сміються до сон­ця (М. Підгірянка); Важким холодним сном за хатою спала зем­ля (М. Коцюбинський); Пішов козак світ за очі; Грає синє море, грає серце козацькеє, а думка говорить: «Куди ти йдеш не спи­тавшись? На кого покинув батька, неньку старенькую, молоду дівчину?)).

Особливу художню силу мають персоніфіковані звертання:

Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море. Воно знає, де мій милий. Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?.. Чом вас вітер не розвіяв в степу, як пилину? Чом вас лихо не приспало, як свою дитину?.. (Т. Шевченко).

Персоніфікація конкретизує образ, уявно робить його доступ­ним для сприймання кількома аналізаторами: візуальним, акустич­ним, дактильним тощо. Елементи персоніфікації є в епітетах на зразок: глупа ніч, німий докір, сумна дорога, кучеряві хмари. На­приклад: Плачуть голі дерева, плачуть солом 'яні стріхи, вмиваєть­ся сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться (М. Коцюбин­ський).

Алегорія

Алегорія (гр. а11е§огіа — інше говорю, іносказання, інакомов-лення) — різновид образного називання. Алегорія використовуєть­ся тільки в художній мові і є зрозумілою лише в цілому тексті на відміну від метафори і персоніфікації. Яскравими зразками алего­ричних текстів є байки, притчі, а також загадки та прислів'я, при­казки. Наприклад: Слово — золотий ключ; Слово — срібло, мов­чання — золото.

Алегорію, або «злиття кількох метафор», можна назвати вели­кою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток метафо­ричного образу, все зображення має переносне значення: персо­нажі, їх дії, місце, час тощо. Все це виражається системою мовних засобів, яка включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору. Олександр Потебня зазначав, що алегорія подає в окремих означеннях загаль­не'. Очевидно тому алегоричні твори, написані про певне явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже на іншу епоху і є актуальними в ній. Власне, алегоричні образи актуальні завжди: коник-стрибу­нець, лисиця-жалібниця, ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потре­ба в езопівській мові вічна.

В основі алегорії лежить порівняння смислу й образу. Образ несе певний закріплений за ним смисл. Алегоріями можна вважати ліричні вірші «Каменярі» Івана Франка та «Досвітні огні» Лесі Українки. Як зазначав сам Франко, основою вірша були конкретні враження робітників, що «товкли каміння на дорозі». Проте одно­часно твір є і «пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, а певно, й не один інший». Автор на конкретних враженнях зробив широкі узагальнення: Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі; кров'ю влас­ною і власними кістками твердий змуруємо гостинець і за нами | прийде нове життя, добро нове у світ: ми ломимо скалу, рівняєм | правді путі, і щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Е; Алегорія широко використовувалася в античній міфології, кла-і; сичній риториці й поетиці, у гомілетиці.

; Іронія

і, Іронія (гр. еігопеіа — лукавство, глузування, удавання) — різно­вид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вжи­вається слово з позитивним значенням. Арістотель визначав її як «такий вид смішного, коли говоримо інакше, ніж почуваємо». Іро­нію важко точно визначити, встановити її межі, бо вона, по-перше, прихована в лексичній семантиці, отже, важко вловима, по-друге, різнооб'ємна, часто зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна в тексті і виявляється тільки в зіставленні кількох одиниць.

У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з по­зитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз «Ге­рой!» сприймається буквально як назва людини з виразними озна­ками геройства. Однак інший вираз «От іще герой!» про того, хто зумисне зробив поганий вчинок, є виразно іронічним.

Іронією у широкому значенні називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до осо­би, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. На­приклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім 'єю, складається тільки (тільки!} з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель ЛюсЇ) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе зна­ти, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, і Явдоха спить на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має пра­во вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя Івана Івановича: чотири кімнати, а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі.., бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати.., тому що свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що викриває себе сам герой через внутрішнє мовлення.

Парадокс — риторична фігура у вигляді несподіваного твер­дження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів. Напри­клад: Завтра починається сьогодні; Сила жінки в її слабкості, Найкраща оборона — це напад. Найкращий експромт — добре підготовлений; Піти. щоб повернутися; Тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив. Парадоксальні вирази при­вертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці. Однак творення оригінальних парадоксів вимагає від автора та­ланту.

Пародія (гр. рагоаіа — жартівлива переробка) — посилена іро­нія, яка завершується повним роз'єднанням, відокремленням фор­ми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом, а частіше прямо протилежним.

О. Потебня називав пародією особливий рід стилістичної іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами «протилеж­ності між високим складом словесної оболонки й вульгарністю або низькістю думки»', приземленістю. Пародія є засобом для ство­рення таких уявлень, в яких особи і події постають у комічному вигляді. Пародійні тексти справляють гумористичний ефект. На­приклад: \

Ідеальний публіцист

Він пише сміливо, не боячись нікого —

Слабого, Усе, що вказує йому його натура

Й цензура. Він може написать філіппіку завзяту

За плату.

(В. Самійленко)

...Дівчино! Хай око твоє голубе, та не за фізичнії вади коха­ний любити не стане тебе, коли ти не любиш Неводи. Юначе! Ти мусиш любити стократ сильніше, ніж любиш кохану, Колум­бію — округ і Джорджіо — штат, Монтану і Луїзіану. (О. Ірва-нець).

Перифраза (від гр. регірЬгахІБ — описовий вираз) — троп, яким поняття не називається, а описується, тобто виражається двома або кількома словами. Певний час перифраз живе як свіжа, образна назва: королева полів (кукурудза), чорне золото (вугілля), дочка Прометея (Леся Українка), гірська орлиця (Ольга Кобилянська), великий Каменяр (Іван Франка), Кобзар (Тарас Шевченко), народи-ний філософ (Григорій Сковорода), лицар української поезії (Ва­силь Симоненко).

Алюзія (лат. аііикіо — натяк) — троп, дуже близький до аналогії та алегорії. Те, про що натякається, впізнається як факт літерату­ри, історії, політики або суспільного життя, але не називається. Читач чи слухач повинен сам здогадатися, відтворити в пам'яті і потім зрозуміти суть тексту. Алюзію часто використовують у пуб­ліцистичному та художньому стилях, де в такий спосіб обігруєть-ся якесь явище суспільного життя, персонаж або факт художнього стилю. Наприюіад: О, гроно п 'ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри (сонет «Лебеді» М. Драй-Хмари). П'ятірне гроно — це київські неокласики, а слова крізь бурю й сніг — це назва збірки М. Рильського неокласичного періоду.

Еналага (гр. епа11а§е — перестановка, повернення) — риторич­на фігура, яка досягається невідповідністю граматичних норм до змісту повідомлення і тим збуджує увагу: а він давай питати, що ми їмо? (до дитини за обіднім столом); кого чекаємо? (до однієї людини, що чекає). Еналага характерна для розмовного мовлення, інтимно-довірливого експресивного спілкування та його відобра­ження у художньому стилі. Про це свідчать наведені нижче при­клади еналаги з кіноповісті «Зачарована Десна»: Часом і досі зда­ється мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до роботи; Ой! Лев тоді як стрибне та як рикне!.. як же я не закричу, та не забі­гаю, та не затопаю ногами. Ото був страх, ото був біль! (О. Дов­женко).

Апосіопеза (гр. ароаіорап — замовклий) — риторична фігу­ра умовчання, коли на якомусь слові обривається фраза, і те сло­во, яке мало б бути названим, ніби вгадується, воно й так усім відо­ме. Мотивами, що викликають апосіопезу, частіше бувають етичні ситуації (страх або незручність називати речі своїми іменами), надмір емоцій, непередбачуваність ситуації, ономатопоетичний (звуконаслідувальний) фон, невласне пряма, внутрішня мова. В усній мові фігура умовчання передається паузою, а на письмі — ' крапками.

Майстерно користувався фігурою умовчання Михайло Коцю­бинський:

— Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. — шепотять бліді уста дівчини. — ...Я—теплична рослинка... вибуяла в штуч­ному теплі, у душній атмосфері теплиці... Перша буря зламає мене, вирве з корінням... І замість бажаної користі живим докором стануть передімною закривавлені серця родини й моє власне роз­бите, знівечене життя... Боже! Що це зі мною? Звідки легко­духість така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Ну, годі... Піти туди, куди серце кличе й обов 'язок... З силою, яку я почуваю в собі, з силою любові можна багато зробити... Тільки не лякатись, тільки не втратити надії і... все буде добре... («Хо»).

Преокупація (лат. оссираііоп— втілення) — невласне троп, яким те, що заперечується, те й утверджується. Це суперечність між оче­видним і заперечуваним часто використовується в гумористичних текстах для створення ефекту комізму:

1. Не дай Бог, потім сметанки та, не дай Бог, і ще чого-не­будь, — це така —я вам кажу — симфонія, що... давайте зараз же їхати на бекасів...;

1. Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді сухий, — підсушує його.

Робиться г(е або в печі, після тогоякхліб випечено, або на плиті, коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча.

Трапляється, звичайно, що піч розносить, а на плиті порох пахкає.

Видовище це дуже інтересне, воно нагадує феєрверк в пар­ку культури й відпочинку під час народного гуляння. Виходить, значить, що ви і вдома були, і на феєрверку побували (Остап Вишня).

Градація (від лат. §гааа1іо — поступовість, послідовність), або клімакс (від гр. Ісіітак.5 — драбинка, сходинка), — риторична фігура, що поступово і послідовно або розширює значення, або звужує через низку називань. Градація є висхідною (від кон­кретного до загального) і низхідною (від загального до конкрет­ного): планувати роботу треба на день, тиждень, місяць, рік.

Плеоназм (від гр. ріеопагтоз — надлишок) — невласне троп, що досягається надлишковістю якоїсь ознаки, тому що вона вже є в іншому слові, в результаті ця ознака в плеоназмі більше реалі­зується: побудуємо українську Україну, народна демократія.

Паралепсис (гр. рагаїеірвіх — пропуск) — невласне троп, яким повідомляється те, про що автор ніби не хотів би говорити (автор проговорився). Наприклад: я ж не кажу, що ви вкрали, просто зникло при вас; хіба хто думає, що ви дурень, просто люди не зна­ють, що вмієте, тощо.

Тавтологія

Тавтологією (гр. Іашо — те саме + 1о§ок — слово) називається стилістична фігура, яка утворюється в результаті повтору тих са­мих споріднених слів. Від парономазії тавтологія відрізняється тим, що в ній є не тільки звуковий повтор, а й семантичний: любити великою любов'ю; ненавидіти лютою ненавистю; сидьма сиді­ти; ревма ревти; вільному воля, спасенному рай; січень січе, лютий лютує, березень плаче, квітень квітує;

На кричаний крик мій—мовчазне мовчання... Я ж прагну спочатку почути ячання. І всесвіту розум поставлю на чати — Я хочу спочатку початок почати...

(І. Драч)

Як стилістична фігура у вжитку тавтологія близька до лексич­ного повтору, парономазії та інших явищ звуко-семантичного збли­ження слів:

Білий подих — Троянда білі пелюстки Ронить на білий папір. Хто білішого вірша напише? Отака біла-біла хата Серед білого-білого цвіту.

(І. Драч)

У практичній мові тавтологія є небажаним явищем. Вона може створювати враження безпорадності, одноманітності мовлення. Проте в художньому мовленні, якщо тавтологія має ідейно-естетич­ну мотивацію, вона стає виразною стилістемою. Такою є тавтологія з семантикою чужинності у поезіях Т. Шевченка, М. Рильського, В. Стуса. Наприклад:

Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині, Поки ляже в чужу землю. В чужій домовині.

(Т. Шевченко)

«

Самотня ти, тополя, стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

(М. Рильський)

І вже болить душа, на дуб здубіла, В цій чужаниці, чужбі, чужині!

(В. Стус)

Чіпляйся за кручу, як трен колючий, Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. Бо вже ослонився безокрай чужинний, Бо вже чужинецький ощирився край. Прощай, Україно, моя Україно, Чума Україно, навіки прощай.

(В. Стус)

Метатеза (гр. теїаіЬеаіа — перестановка, переміщення) — риторична мікрофігура, різновид каламбуру, що супроводжується перетворенням змісту слова: плюралізм — плювалізм.

Анаграма (лат. ап^гаттаїіктоа — перестановка) — близька до метатези риторична мікрофігура, що здатна створювати гумо­ристичний ефект: деревостійкі морози, короткозорий — далеко­зорий.

Анномінація (лат. аппотіпаїіо — інакше найменування) — ри­торична мікрофігура, що побудована на різкому зрушенні семан­тики в близьких за звучанням словах: приватизація — прихвати-зація, демократія — дермократія.

Фігури кількості

До фігур кількості належать фігури, що виникли на зіставлен­ні двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною оз­накою.

Ця спільна ознака є характерною для одного із зіставлюваних предметів.

Якщо вона приписується предмету більшою мірою, то вини­кає гіпербола, якщо меншою мірою — виникає мейозис, різнови­дом якого є літота. Це менш продуктивний і малочастотний тип фігур.

Гіпербола (гр. ЬирегЬоІе — перебільшення) — образне пере­більшення, яке виявляється в тому, що якась ознака приписується предмету в такій мірі, в якій вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне призначення гіперболи — зверну­ти увагу на цей предмет, підкреслити позитивні чи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо.

Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях для надання тексту більшої виразності й переконливості: умру зі сміху; збожеволію від роботи; море сліз;

Горами хвилю підійма... (Т. Шевченко).

Гіпербола популярна в усі часи, але найбільш характерною вона була для барокової культури.

Про гіперболу О. Потебня писав так: «Гіпербола є результат ніби­то деякого оп'яніння почуттям, яке заважає бачити речі в їхніх справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випад­ках, зустрічається у людей тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною брехнею»'.

Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов'язана з метафо­рою. Таку гіперболу називають метафоричною гіперболою. Кож­на образна метафора має у собі якусь долю гіперболи, бо вже сам факт метафоризації якоїсь ознаки виділяє її і збільшує на тлі неак-туалізованих ознак. Наприклад: Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях цих біда! Мечем і кров 'ю писані кросвор­ди ніхто уже повік не розгада (Л. Костенко); О семигори горя, цвинтар велій; Я—магма магми, голос болю болю (В. Стус).

Мейозис (від гр. теіохіз — зменшення) — протилежна гіпер­болі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність.

В усному мовленні це такі стійкі вирази, як ні гроша, ні копій­ки; нікуди не годиться; нікому не треба; на макове зерня тощо.

Літота (від гр. Іііоіех — простота) — різновид мейозису, зу­мисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між інши­ми і зневаги до неї (О. Потебня). Наприклад:

У цій же річці чаплі по коліно;

Йому аби за скелю зачепитись, що аж за комір сиплються зірки;

Але ж яке ревіння безнастанне! Це описать—зламається перо (Л. Костенко).

Парцеляція

Парцеляція (від фр. рагсеїіе — частка) — прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтак­сичної структури на інтонаційно й пунктуаційне ізольовані комуні­кативні частини — окремі речення. В результаті членування одного речення, переважно складного або досить поширеного, виникає дві частини, з яких основна (більша) називається базовою, а менша — парцелятом. Стилістичний акцент зосереджується саме на парцеляті.

Парцельовані конструкції виконують у тексті змістопідсилю-вальну і ритмомелодійну функції. Парцелят набуває комунікатив­ної самостійності й тим привертає до себе увагу читача, ніби «ви­падаючи» з рівного ритму. Наприклад: На воротях, виряджаючи нас, тужила мати. Сива, стара й безпорадна; Падали колоски, і в шелестінні їх — брязкіт бокалів вина... Скигління голодної дітво­ри: хліба!.. Трояндовий сміх жінок-красунь... Тужне зітхання з-під дрантя (А. Головко); Він дістав з-за пазухи шинелі сніданко­ву пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик: — Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає (Гр.Тютюнник).

Парцеляція є експресивним явищем усної мови. Її виникнення пояснюється тим, що в безпосередньому живому спілкуванні немає можливості все до слова наперед продумати. У процесі говоріння виникає потреба інтонаційно виділити окремі одиниці, розшири­ти й уточнити їх допоміжною інформацією. У художній мові пар­целяція використовується для створення стилістичних ефектів жи-вомовності, невимушеності, спонтанності спілкування: О, вже сошеняни пасіку привезли, — подумав Данило. —Знов на те місце, що й торік; От скажіть мені, чого воно так: як граю і не слухаю, виходить щось інтересне-інтересне... І красиве! (Гр. Тютюнник).

При парцелю ванні цілісна змістово-синтаксична структура чле­нується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга — парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної струк­тури: А повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як божевільні, дзвони. Великі, середні й ма­ленькі...(М. Коцюбинський); У вибалку — село. Важкою сірою ковдрою туман укрив його. Убоге й стомлене (А. Головко).

Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. Її використо­вують:

1. В описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: А там ячмінь хилиться й тче...тче з тонких вусів зеле­ний серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок (М. Коцюбин­ський); Ішов стернями. Межами поміж хлібів (А. Головко).

2. Для передачі емоційно-психічного стану персонажа: Я уто­мився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже (М. Коцюбинський); Во-лодькові очі все ширшають і ширшають, на щоках з'явились рум 'янці. Щось дуже сильне тягне його туди. Так хотілося б, так дуже хотілося б... Бачити. Чути. Знати. (У. Самчук).

Стилістична парцеляція характерна для внутрішніх монологів, які сприймаються як одна цілісна надфразна синтаксична єдність, для функціонального типу текстів-роздумів. Функцію парцелятів виконують не тільки члени речення (як у синтаксичній парцеляції), а й різні види простих речень — неповних односкладних, слів-речень: Біжіть, конімої, порідній дорозі. Несітьмене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти почну роботу. Всі дні, а їх буде безліч, вставатиму бадьоро і ні одного не віддам умарне. Почну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, і хай приймає гарт, і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя — в Тебе, в Батьківщину, в Працю (У. Самчук).

3. Для конкретизації змісту базової частини вислову. Напри­клад: Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін:

-ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах. Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

4. Для ритмізації прози, створення в читача ефекту «присут­ності», безпосередності відчуттів, на які зорієнтоване зображен­ня: Над ставом, що колись належав економи, як проходив Давид, шуміли верби хором жіночим, тужливим [...]. І от — плакуча вер­ба біля млина над урвищем ламає руки, хитає головою, мов жу­рить когось. «А — с!..» І шуміли верби хором жіночим, тужли­вим (А. Головко); Спустів степ. Скінчився концерт житніх струн, сталевих смичків. Де-не-де чорніє мережання ріль. Виприсне, тихо стане. Тихо, жовто й сумно... (А. Головко).

Парцеляцію можна вважати стилістичною трансформацією син­таксичних структур. Це стилістичне явище характерне для художніх текстів авторів, мова яких має виразні ознаки народнорозмовного мовлення. Наприклад: День був насуплений, сірий. Накрапав до­щик. Ліниво, байдужна, без надії спинитись. Хотілось щось пе­режити, сильне й гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя. Виспівать недоспівану пісню, що лежала у грудях, згор­нувши крила; Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєно, силь­но, до всіх і всього (М. Коцюбинський).

Еліпс

Еліпс (від гр. еіірвув — пропуск) — риторична фігура, що ха­рактеризується відсутністю одного чи обох головних членів ре­чення, але вони легко компенсуються контекстом: На небі сонце —

серед нив я (М. Коцюбинський); Гей ! На коні! Всі—у путь! (її.. Ти­чина); За ланом лан...; Село в снігах і стежка ані руш (Л. Костен­ко); Біля білої вежі чорне дерево. Спи. Ми самотні в безмежжі (Л. Костенко).

Залежно від того, який головний член речення відсутній і яке розташування наявних членів, еліпси бувають різних видів. На­приклад: Ниви у червні (М. Коцюбинський); У нього очі наче во­лошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими, житніми колосками. Це — Пилипко. А ще сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо бідняки. І ха­та ген та за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу — курці ступити ніде... (А. Го­ловко).

Еліпсація належить до явищ експресивного синтаксису. Виник­ло це явище в живому спілкуванні і стало ознакою розмовної мови. Художня мова використовує еліпси як засіб створення стилістич­ного ефекту напруженості ситуації, схвильованості мовлення, чіткості й динамізму. Наприклад: Я вранці — до конюшні, аж і коня немає; Враз до села — постріл (А. Головко); У ті степи не­міряні, небачені, під небеса такої висоти! Тут землі щедрі. Тут річок без ліку. І через те отак тут споконвіку — життя і смерть на відстані стріли; Але в курганах скіфських — не монголи. На пекторалі — теж не Оріснт (Л. Костенко).

Період

Період (гр. регіоаоа — коло, круговерть) — риторична фігура, в якій цілісна, завершена думка подається в ускладненому простому реченні, багаточленному складному реченні або кількох окремих реченнях, що структурно й інтонаційно поділяється на дві части­ни — члени періоду. Перший член (протазис — підвищення) ха­рактеризується нагромадженням інформації, поступовим підви­щенням голосу до найвищої точки. Потім настає виразна пауза, завдяки якій звертається увага на зміст наступного члена періоду. Другий член періоду (апозис — зниження, або наступник) завер­шує думку різким спадом інтонації і поступовим зниженням тону голосу до рівня початку мовлення. У такий спосіб виходить ніби замкнене інтонаційне коло періоду:

Щоб красувався вбогий переліг Нєчувано багатим урожаєм, Щоб гречка розливалася, як сніг, Пшениця слалась маревом безкраїм, Щоб кукурудза в строгому ладу

Підкорювала все нові простори, Щоб жайворонки пісню молоду Підносили над колосисте море, Щоб хліб, як сонце, сяяв на столі У кожній хаті, домі та колибі... II Уклін земний працівникам землі! Вам, сіячі, плугатарі, спасибі!

(М. Рильський)

Період з двох членів називають двочленним (гр. сіїкоіоз), а пе­ріод з трьох членів — тричленним (гр. Ігікоіок). Кожний член пе­ріоду може мати кілька колон (менших частин — на один-два віршо­вих рядки).

Період належить до найдавніших фігур античної риторики. Ве­ликим майстром періодів був давньогрецький ритор і оратор Горгій, тому цей період у риториці називають горгієвською фігурою. Місткий за змістом, вишуканий за формою і самобутній інтонацій­но, період поширився у публіцистиці, поезії, художній прозі.

Члени періоду можна назвати засновком і висновком. За кількістю конструкцій, що входять до них, вони різні, але зміст їх та інтонація створюють враження єдності й рівноваги цих частин. Фінал періоду називається клаузулою, він замикає кільце періоду. Нагромадження інформації в протазисі (частіше) і в аподозисі (рідше) досягається повторами і паралелізмами синтаксичних кон­струкцій, тому період має свою змістову, структурно-синтаксичну і ритмомелодійну архітектоніку. Для періоду важливого значення набуває саме звучання тексту, бо виникла ця фігура у Давній Греції, в епоху культури живого вишколеного слова, яка потребувала гар­монії думки, змісту, граматичної будови, ритму і мелодії звучання. Тому період частіше використовується у поезії і свідчить про май­стерність автора:

Якби знав я чари, що спиняють хмари, Що два серця можуть ізвести до пари, Що ламають пута, де душа закута, Що в поживу ними зміниться отрута! II То тебе би, мила, обдала їх сила, Всі би в твоїм серці іскри погасила, Всі думки й бажання за одним ударом. Лиш одна любов би вибухла пожаром, Обняла б достоту всю твою істоту, Мислі б всі пожерла, всю твою турботу, II Тільки мій там образ і ясніє й гріє... Фантастичні думи! Фантастичні мрії!

(Іван Франко)

Коли весна рожева пролетить

І землю всю вбере і заквітчає,

Коли зелений гай ласкаво зашумить

І стоголоса заспіває,

Коли весні зрадіє світ увесь

І заблищить в щасливій долі,

І ти одна в квітках і травах, в полі десь,

Серед весни, краси і волі

Не зможеш більше серце зупинить,

Що в грудях буде битись, мов шалене.

І скрикнеш, //—знай, не долетить

Уже твій скрик тоді до мене.

(О. Олесь)

У прозовий текст період вносить ритмомелодійні риси віршової мови і тим самим додає їй тієї якості, про яку писав ще Арістотель:

форма прозового тексту не повинна бути ані зритмізованою, ані позбавленою ритму. Зритмізована форма видається слухачеві штуч­ною і одночасно він очікує її, тому проза має бути ритмічною, але тільки до певної міри.

Далека красо моя! Щасливий я, II що народився на твоєму бе­резі, що пив у незабутні роки твою м 'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах (О. Довженко).

Ранніми веснами, коли на заболоченому Поліссі ще не бралися сіяти, коли на Сулі, на Пслі та на Ворсклі, розпускаючись першим найніжнішим цвітом, сяяли білі вишневі садки, — II над відкрити­ми степами Півдня проносились страхітливі чорні бурі (О. Гон­чар).

За семантико-семантичними відношеннями між частинами періоду, системою ізоколон періодична структура може отриму­вати окрему характеристику як семантичний вид періоду. Такі відношення можуть бути означальними, часовими, предикатни-ми, причиновими, протиставними, порівняльними, умовними та ін.

Період означальний:

Хто біг крізь тьму в атаку, Кого не міг спинить гармат охриплий крип, Хто бачив на снігу крові багряні маки, //— Той брат мені навік.

(В. Сосюра)

Період часовий:

Після довгого літнього дня. коли сонце сідає, а розпечена земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на бліде, втомлене днем небо з 'являються крадькома несміливі зорі, в останньому промінні сонця справляє грища мушва, а дивно м 'яке, злото-рожеве повітря приймає віддаль бузкові тони і робить простори ще ширшими і ще глибшими, II — Маланка з Гафійкою волочать курною дорогою утому тіла й приємне почуття закінченого дня (М Коцюбинський).

Період предикатний:

Знай, Батьківщина — II це ріка, що серед поля, поза селом, ген попід лісом, тихо плине, це в саді нашому дерева, зілля, квіти, це на ланах пшениця золотокоса, це той, що віє з піль пахучий теплий вітер, це на левадах скошена трава в покосах, це наші всі пісні і молитви щоденні, це рідна мова — скарб, якого ти не згубиш, це небо синє вдень, а серед ночі темне, це, моя Олю, все, що ти так щиро любиш (Б.-1. Антонич).

Період причиновий:

Її [стерню] ще не витіпала негода, не зчорнила бита дощами земля, а тому вона аж світиться, аж сміється, II — і добрий од неї йде дух, хлібний, дух достиглого збіжжя (Є. Гуцало).

Період протиставний:

Нехай ботаніки розв 'язують питання

Про різнобарвний лист у пору опадання,

Про ці розливи фарб, про пишну цю красу, //—

Я в серці з юних літ до скону пронесу

Це листя трепетне на полі голубому,

Ці барви пушкінські, цю урочисту втому,

Це горде золото, що падає у прах,

Ці прожилки тонкі на кленових листах,

На листі дубовім ці лінії різьблені,

Цю суміш смішливу найяскравіших плям,

Цю смерть, увінчану таким живим життям.

(М. Рильський)

Період порівняльний:

Слово — це діамант: то сяє й сміється, то обернеться мут­ною сльозою, то виблискує яскраво-гнівно або ласкаво, спокійніше з добротою, то спалахне, мов зірка провідна, яка народжує надії, мрії, сподівання, або веселкою заграє і так бадьоро запалає, нена­че вабить, і кличе, і навіть надихає (Г. Косинка).

Період умовний:

Коли в бою спиню свою ходу і на промерзлу землю упаду, мов для обіймів розпростерши руки, коли на дальніх пагорбах мене вогка земля навіки поглине II —як знак любові, відданості й злуки, у віщім сні, моїм останнім сні, на серці похололому нетлінно лежатиме неспаленим в огні шматок землі твоєї, Україно! (Л. Первомай-ський).

Нехай у грудях ти чудове серце маєш І серце те усіх звабля,

Бо всіх до нього ти ласкаво пригортаєш, Та коли ти Вкраїни не кохаєш, //— Ти не моя!

(М. Вороний)

Період може включати в себе кільцевий повтор, що формує рамку строфи чи тексту. Такий період називають обрамленим:

Речі прості і чисті люблю я:

Серце для друзів відкрите, Розум до інших уважний, Працю, що світ звеселяє, Потиск руки мозолястої, Сині світанки над водами, Шум у лісі зелений і шум золотий, Спів солов "іний і пісню людську, Скромну шипшину і горду троянду, Мужність і вірність, Народ і народи //— Я люблю.

(М. Рильський)

Оберненим періодом є такі ритмічно організовані синтаксичні структури, в яких висновок, узагальнена частина, міститься на початку речення, перед градацією. Наприклад:

На рідні землі сіячі вертають, // Щоб сіяти святе зерно своє, Щоб знов заграло українське поле Врожаєм щастя, зродженим навік, Щоб знов засяло сонце світлочоле На вольних водах українських рік.

(М. Бажан)

Як риторична фігура період може будуватися на структурі про­стого речення, але такий ритмомелодійний період не є поширеним явищем, навіть у поезії. Наприклад:

За кожну п 'ядь землі, за кожен зойк дитяти, \ За сльози матерів, за рідну братню кров З нас кожен — чуєте? — II себе віддать готов... (М. Рильський)

АКЦІЯ

Треба говорити голосно, щоб

тебе почули.

Треба говорити тихо, щоб тебе

послухали.

П. Клодель

Акція (від лат. асііо — дія, дозвіл) є завершальним етапом ора­торської дії — виголошенням промови. Як правило, промовці не надто замислюються над цим завершальним актом; здається, що коли вже все на попередніх етапах продумано, підготовлено і підіб­рано, то з озвученням змісту проблем не буде. А даремно. Якраз невдале виголошення промови може звести попередню роботу нані­вець, ніби ілюструючи суть українського прислів'я: «Вміла готувати, та не вміла подавати». Тому п'ятий розділ риторики при­свячений саме цьому завершальному акту риторичної дії— публіч­ному виголошенню промови. Основу цього розділу складають з'я­сування умов спілкування, характеристика оратора й аудиторії, ме­тодичне застереження і прийомотворення, інтонування тексту, пара-лінгвістичний супровід, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, в тому числі й дикція, тобто все для того, щоб, як радив Цицерон, «достойно» виголосити промову.

На попередньому етапі (мнемоніка) промову зміцнено в пам'я­ті, визначено порядок і послідовність її та «прив'язано» до мож­ливих ситуацій. Тепер треба підготувати себе — оратора, пам'ята­ючи, що трибуна, кафедра чи стіл для виступу — безжальні, про­мовець за ними «оголений» більше, ніж на пляжі'.

Яким би гарним не був голос, але якщо це один і той самий, то він досить швидко втомлює слухачів. Тому не слід безперервно говорити більше 40 хв, а краще — до 20—ЗО хв.

Якщо вже підготовлено все, що треба сказати, то тепер промо­вець мусить застерегти себе від того, чого не треба казати, бо май­стерним вважають оратора, який не тільки скаже, що треба, але й не скаже того, чого не треба говорити. На жаль, іноді трапляється так, що промовець захоплюється живим мовленням, заговорюєть­ся, виходить за межі запланованого, в результаті збільшується ймовірність мовних помилок, прикрих обмовок і просто зайвини.

Перед початком виступу промовця охоплює хвилювання, збен­теження або навіть страх, тому бажано знати напам'ять перші вис­лови, рухи і жести, щоб не розгубитися перед ситуацією. Якщо вони будуть вдалими, то наснажать промовця впевненістю до кінця промови. Помилки на початку виступу, коли промовець хвилюєть­ся, особливо небезпечні, бо не тільки зіпсують настрій оратору, а й можуть відхилити його від теми.

Треба пам'ятати, що хоч на перший погляд і здається нам легким живе побутове мовлення, насправді ж монологічний виступ «вжи­ву» є надзвичайно складним. В ньому задіяні нейролінгвістична, анатомофізіологічна й акустико-артикуляторна системи, тому про­мовець повинен стежити за своїм здоров'ям і не виступати хворим, бо це може позначитися і на якості промови і на здоров'ї промовця.

Інтонування

Наголоси і паузи. Готуючись до виступу, слід наперед уявити його звучання. Можна потренуватися перед дзеркалом, щоб поба­чити свій вигляд. Це треба робити ще й тому, що навіть майстерно написаний текст не завжди добре «лягає» на звучання, окремі сло­ва можуть виявитися зайвими, а синтаксичні конструкції — одно­манітними.

Перед початком роботи над інтонуванням тексту треба «осві­жити» в пам'яті зміст. «Робота над інтонацією полягає не в тому, щоб щось вигадувати і витискувати з себе, — писав К. Станіславсь-кий. — Вона відбувається сама собою, якщо існує те, що вона має виявити, тобто думка про внутрішню сутність»'.

Багато мовотворчих, вимовних порад, які пропонував акторам К. Станіславський, не зайві і для звичайного промовця. Наприклад:

«Нехай паузи поділять думку, що викладається, на її складові час­тини, але щоб кожна з цих частин не втрачала своєї належності і безперервності»².

Логічні паузи, на думку К. Станіславського, «мають одночасно два взаємопротилежні призначення: поєднувати слова у групи (мовні такти), а групи — відмежовувати одну від одної. Між двома логічними паузами треба вимовляти текст і «випльовувати» його частинами»³.

Якщо на підготовчому етапі логічне структурування інформації (матеріалу про предмет) вдало проведено, то воно допоможе віднай­ти потрібні логічні паузи і логічні наголоси у тексті, завершити текст закономірним умовисновком. «Спробуйте по-різному розпо­ділити паузу й наголоси, і ви отримуватимете все нові й нові зна­чення ... паузи разом з наголосом чітко виділяють головне слово, виносять його, немов на таці, і подають окремо від інших»⁴.

К. Станіславський помітив і таку ваду неуважного мовлення, як пустослів'я, і описав її: «Від часу та від звички зафіксовані слова

починають вимовлятися механічно і підпадають під владу м'язів язика. Такі слова вимовляються, обминаючи свідомість. При цьому відбувається роз'єднання тексту і підтексту. Слова стають пусти­ми, бездушними, холодними, не зігрітими, не виправданими дум­кою, формальними. Так виникає зміщення і мимовільне словогово-ріння, що випереджає роботу думки, почуття, волі та всіх душевних елементів. Вони плентаються за механічно вимовленим словом, як подорожній услід потягу на залізниці»'.

Особливого значення надавав К. Станіславський психологічній паузі у сценічному мовленні та й взагалі у процесі живого мовного спілкування: «Психологічна пауза дає життя думці, фразі й такту, намагаючись передати підтекст. Якщо без логічної паузи мова без­думна, то без психологічної вона позбавлена життя... .Психологічна пауза говорить без слів. Вона замінює їх поглядами, мімікою, ви­промінюванням, натяками, ледь вловимими рухами і багатьма інши­ми свідомими і підсвідомими засобами спілкування. У паузі пере­дають ту частину підтексту, що йде не тільки від свідомості, а й від самої підсвідомості, яка не піддається конкретному словесно­му виразу. Вона не підлягає жодним законам, а їй підкоряються всі без винятку закони мовлення. Психологічна пауза спроможна за­мінити собою логічну, не знищуючи її»².

Звичайно, К. Станіславський перебільшує самостійність і са­модостатність психологічної паузи, коли зауважує, що вона не підлягає жодним законам, а їй підкоряються всі без винятку зако­ни мовлення. Психологічна пауза — це вже результат інтенції мов­ця, його настановлення на промову, його задуму, тобто всього того, що було вже здійснено на першому етапі підготовки промови — інвенції, сформовано в тезах і доведено на наступному етапі — диспозиції, що, можливо, залишилося поза словами на етапі мов­ного оформлення виступу — елокуції, того, що передумано і пере­жито мовцем на етапі мнемоніки, тобто зміцненні майбутньої про­мови у пам'яті.

Психологічна пауза з'являється на останньому етапі підготовки промови — в акції, тобто в процесі виголошення промови, і тому вона ніби самостійна. Проте тут вона є просто зовнішнім виявом того, що оратор пережив і хоче сказати для слухачів, а у промовця вона зароджувалася, можливо, навіть із задумом в інвенції.

В ситуації живого спілкування частина інформації може пере­даватися за допомогою паралінгвістичних (паравербальних) за­собів: міміки, жестів, поз, кінесики, голосових модуляцій. У книзі Мехребієна «Невербальна комунікація» називають такі показни­ки: міміка, жести, пози — 55 %, інтонація і модуляції голосу — 38 % і лише 7 % інформації залишається для слів'. Такі дані, мож­ливо, є перебільшеними, але вони наводять на думку, що обстежу­валися якісь специфічні комунікативні ситуації, наприклад, на вок­залі (куди?, на який?, скільки?) чи в магазині (почім?, якого?, скільки?). В таких мовних ситуаціях більше слів випускається, ніж говориться, але ці ситуації стандартні, і мовлення в них клішоване, воно не може репрезентувати все, навіть побутове, мовлення, не кажучи вже про наукове, художнє, офіційно-ділове, публіцистичне.

Жести. Готуючись до останнього етапу — виголошення промови (акції), слід продумати, якими можуть бути рухи і жести промов­ця. Якщо рухів буде багато і недоладних, то у слухачів складеться враження, що промовець розгублений, метушливий. Якщо, навпа­ки, їх буде дуже мало і знову ж недоладних, то промовець здавати­меться переляканим, невпевненим у собі.

К. Станіславський писав: «Зайві жести — це сміття. Гра актора, переобтяжена багатьма жестами, подібна до малюнка, зробленого на брудному аркуші паперу... Нехай кожний актор передовсім при­боркає свої жести настільки, щоб не вони володіли ним, а він — ними»².

Отже, краще буде, якщо промовець наперед продумає кілька «рятівних» рухів, позу, додатковий предмет (ручку, аркуш, указку, папку тощо), який можна буде взяти, щоб знайти місце рукам, підбе­ре до всього цього гарну форму (можна і перед дзеркалом) і ці дії запам'ятає, щоб потім не робити якихось негарних, випадкових рухів або не німіти.

Надмірне хвилювання перед відповідальною промовою чи дуже важливими для промовця слухачами може перейти в переляк і за­шкодити не тільки виголошенню промови, а й здоров'ю промовця (холодок у грудях, оніміння рук, нестача повітря, все забувається, тексту не бачиш).

К. Станіславський описав такі ситуації з акторами, однак ана­логічні можуть траплятися і зі звичайними промовцями: «Ви не можете собі уявити, яким злом для творчого процесу є м'язова судо­ма і тілесний затиск. Коли вони утворюються в головному органі, люди з прекрасним від природи звуком стають хрипливими чи втра­чають здатність говорити. Коли затиск трапляється в ногах, актор ходить, немов паралітик; коли затиск у руках — руки холонуть, пе­ретворюються на кілки і піднімаються, як шлагбауми. Такі ж затис­ки з усіма їхніми наслідками бувають у хребті, шиї та в плечах. Вони у кожному випадку по-своєму спотворюють артиста і заважають йому грати, але найгірше, коли затиск охоплює обличчя і викривляє його, паралізує, змушує скам'яніти міміку... Затиск може з'явитися у діафрагмі та інших м'язах, що беруть участь у процесі дихання, порушити природність цього процесу і викликати задишку»'.

Запобігати таким небажаним явищам можна, добре готуючись до кожного виступу, а також займаючись психологічним тренін­гом і технікою дихання та мовлення. Найбільшою окрасою промо­ви є її зміст, думки, знання. Про це писали ще античні ритори:

«Найбільшою шаною користуються ті промови, виголошення яких супроводжується виникненням знання, якого раніше не було» (Аріс-тотель)²; «Промова мусить квітнути і розгортатись тільки на ос­нові повного знання предмета; Красномовство є чимось таким, що досягається більшими труднощами, ніж це здається, і народжуєть­ся з дуже багатьох знань і старань» (Цицерон)³. Глибокі знання того, про що говорить промовець, дають йому впевненість у собі.

Для того щоб уникнути надмірного хвилювання, промовець може переконати себе в тому, що його думки краще за нього ніхто не висловить, що ніхто краще за нього не знає аналізований ним матеріал, що цей виступ — один з низки інших і якщо буде невда­лим, то є шанс наступний зробити кращим, що кожна невдача — це крок до наступної перемоги, це, зрештою, досвід, через який треба пройти.

Кожний промовець повинен пам'ятати, що розум, воля, емоції мають бути у певній рівновазі і завжди з перевагою здорового глуз­ду. І якщо емоції, воля виходять з-під контролю розуму, то це обо­в'язково негативно позначиться на змісті промови, на її інформатив­ній якості. У кожної людини, а тим паче в оратора, педагога, му­сить бути свідоме ставлення до себе, самооцінка співвідношення власних реальних і потенційних можливостей з реальними суспіль­ними потребами. «Людина є особистістю тому, — писав визначний психолог С. Рубінштейн, — що вона свідомо визначає своє став­лення до оточення і самої себе. Без спроможності свідомо зайняти певну позицію немає особистості»⁴.

Звучання промови. Для того щоб виробити навички гарно го­ворити (озвучувати текст), потрібно бути уважним до звучання мови, слухати зразкове, живе (природне) мовлення, володіти моду­ляцією голосу, відпрацьовувати техніку дихання і техніку вимови.

Якщо актор має озвучити чужий текст, К. Станіславський ра­дить: «Перш ніж говорити, слід визначити порядок у словах моно­логу і правильно поєднати їх у групи, мовні такти. Тільки після цього можна буде розібрати, яке слово якого стосується і зрозумі­ти, з яких часток складається фраза або ціла думка. Читання за мовними тактами містить у собі важливу практичну користь: воно допомагає самому процесові переживання. Встановлення мовних тактів і читання по них необхідне ще й тому, що вони примушу­ють аналізувати фрази і вникати в їхню сутність. Не осягнувши її, не скажеш фрази усвідомлено.

Звичка говорити по тактах зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою у поданні, але ще й глибокою за змістом, бо змусить вас постійно думати про сутність того, про що ви говорите»'.

Значною вадою під час виголошення промови, виступу може стати однотонність звучання. Тільки високоавторитетні промовці з глибокими, змістовними думками можуть дозволити собі розкіш говорити однотонне й дуже тихо. Однотонні виступи звичайних промовців не привертають уваги слухачів, не зачіпають свідомість, заколисують одноманітністю, і слухачі мимоволі переключаються думкою на щось своє.

Для того щоб уникати однотонності звучання, промовець ще на етапі елокуції має добирати влучний і образний мовний матеріал, шукати свої, незвичні прийоми поєднання слів і виразів, часом епатажні, вигадливі звороти, в результаті чого його мовлення на­буватиме оригінальних ознак.

Неабияке значення в подоланні одноманітності звучання мають навички володіння модуляцією власного голосу. Модуляцією (лат. тоаиіагіо — розмірність, гармонійність, ритм, від тоаиіог — розмірюю) називають зміну тональності, сили, ритму, звучності го­лосу. Цю мовну здатність оратора високо цінував великий Леонардо да Вінчі: «Модуляції голосу — найпрекрасніша з усіх чарівностей красномовства. Це музика мовлення». Наша мовна практика дає нам приклади прекрасної модуляції звучання, що огортає як свіже лагідне повітря, лл'ється приємно, як чиста вода, оживляє і підно­сить слухачів. 1 навпаки, є настільки однотонне чи дражливе зву­чання, що хочеться «вимкнути» його, як надокучливий транслятор.

Техніка дихання і техніка мовлення

Для того щоб виконати одну з важливих порад Цицерона, а саме:

«необхідно надати красу самому мовленню», кожному промовцеві треба звернути увагу на те, як він дихає і як виголошує промову, як вимовляє звуки,звукосполучення,слова й вирази.

Риторична практика виробила кілька правил, виконуючи які можна відпрацювати дихання так, щоб воно було легким для про­мовця і непомітним та приємним для слухачів. Від дихання зале­жить самопочуття промовця і озвучення промови, адже звуки тво­ряться на видихові.

На дихання оратора впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх належать розмір приміщення (замале або велике для певної кількості людей, з доброю або поганою акустикою, неесте­тичне, непровітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, поспішність, доброзичливість або недоброзичливість ауди­торії та керівництва тощо.

Внутрішні чинники залежать від самого промовця, тому, врахо­вуючи їх та дотримуючись певних правил дихання і вимови і тре­нуючись, можна досягти значних успіхів на цьому шляху^]:

— Слід обрати зручне місце і зручну позу. Краще говорити зав­жди стоячи, з трохи піднятою головою, розправивши плечі, тоді мовні органи будуть вільними, не затисненими.

— Вдихати й видихати повітря треба безшумно, не втягуючи і не сопучи, не хекаючи і не крекчучи, не натужно, так, щоб слухачі не помічали дихання промовця, бо якісний звук утворюється тільки на спокійному струмені повітря.

— Вдихати повітря слід тільки через ніс, спокійно, вільно, без­шумно.

— Починати мовлення можна лише тоді, коли в легені набереться повітря стільки, що його вистачить на вимову певної структурно-логічної частини тексту, щоб не робити позачергового, рятівного вдихання, яке може порушити плавність і ритм мовлення. Отже, цю структурно-логічну частину тексту треба уявляти внутрішнім зором або пробігти поглядом у тексті, щоб зорієнтуватися, на­скільки вона довга.

— Слід витрачати повітря рівномірно і не допускати повного видиху, тому що звучання може перейти на неприємний для слуха­чів фальцет (італ. ГаїкеМо, від Гаїво — неправильний, помилковий). Складається враження, що промовець втратив наснагу, а він же повинен бути для всіх невтомним. Не рекомендується починати промову репліками на зразок «Оце вже я втомився розповідати...».

— Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання по­вітря в легені. Поповнювати запас повітря (піддихувати) треба своє­часно і непомітно.

— Промовець має орієнтуватися, яка сила звучання йому по­трібна, щоб набрати відповідну кількість повітря. Якщо треба го­ворити гучніше, сильніше (для великої аудиторії), треба більше набирати повітря. Проте й великий надлишок повітря також зава­жатиме утворенню звучання.

— Ніколи не треба говорити на крайній межі сили свого голосу, особливо починаючи промову. Бажано обрати середній рівень, щоб за потребою можна було підняти силу голосу чи опустити.

У слухачів повинно скластися враження, що промовець може ще говорити багато і гарно.

Кожний промовець повинен знати можливості і межі свого го­лосу і не перенапружувати голосові зв'язки, щоб не бути смішним.

— Риторична практика радить обов'язково готуватися до про­мови не тільки письмово (писати текст виступу), а й усно, тобто озвучувати промову. Добре, якщо є можливість записати промову на магнітофонну стрічку і прослухати себе, щоб уникнути поми­лок і вилучити все непотрібне.

Композиційні частини промови

І. 1. Звернення — це аргумент від особистості промовця. При­значення цієї частини виступу дуже важливе. Поява оратора, його поведінка, жести і міміка, перші слова звертання до слухачів ма­ють створити позитивний образ промовця, ауру доброзичливості і спонукати присутніх до слухання виступу. Для себе промовець повинен зразу ж завважити, чи та аудиторія слухачів і чи ті умови спілкування, на які він розраховував свій виступ.

Одне з обов'язкових правил риторики гласить: того, хто гово­рить спрямовано, хто до вас звертається, треба обов'язково вислу­хати. Це правило має характер автоматизму, його треба завжди дотримуватися, і виробляти цю звичку бажано з дитинства. Звер­нення промовця має викликати у слухачів напружену увагу. Тому треба постаратися у ці перші хвилини зацікавити слухачів, за­інтригувати, виявити свою повагу до людей. Якщо виступає вже відомий, постійний лектор, то він може цю частину промови ско­ротити.

Виголошення промови і рухи мовця мають бути відповідними між собою, спонтанними і природними. Слід пам'ятати, що сценіч­ний страх, який сковує промовця, можна подолати кількома актив­ними рухами (нахил голови, помах руки, стенання плечима, крок уперед, скромна усмішка). Ці самі рухи можуть виражати додат­кові смисли і привертати увагу слухача. Однак не можна забувати, що надмірна рухливість лектора дратує аудиторію. Голос має бути середнім (не високим і не низьким), тоді оратор матиме можливість то підвищувати його, то знижувати, якщо буде потреба.

2. Називання теми — важливий риторичний аргумент, змісто­вий центр аргументації. Образно цей етап називають «гарними дверима», які відкриває промовець перед слухачем. Вони не ма­ють бути «перекошеною хвірткою». З названою темою слухачі бу­дуть співвідносити всю наступну промову, тому формулювання теми повинне відповідати предмету лекції, бути зрозумілим для ^; слухачів і цікавим. Назвою теми може бути коротке формулюван­ня з важливих питань у вигляді односкладних називних речень. Наприклад: Сучасний стан економіки України. Інколи як назву теми можна використати питальну конструкцію типу: Хто такі демо­крати і чого вони хочуть?

II. Виклад промови — це основна частина, в якій є кілька функ­ціональних типів мовлення.

1. Розповідь, оповідь — як правило, це зачин, історія питання, введення в суть справи, основні попередні факти чи події, що прол­лють світло на проблему, можуть стати вихідною позицією при ; доведенні.

2. Опис — систематичний виклад предмета, його частин, ознак. За допомогою опису промовець готує слухачів до доказу. Опис може бути загальний, конкретний, предметний, інтер'єрний, художній, розмовно-оповідний.

; 3. Доказ, доказовість — це логічне доведення, аргумент логіки. Є предмет доказу і є форма доказу. Формами доказу можуть бути пояснення, приклади, силогізми, досліди, ілюстрації, тому докази мають бути центральними в аргументації. Саме за їх допомогою промовці формують у слухачів переконання.

4. Спростування — це доказ від протилежного, або аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому. Спростування може породити полеміку або суперечку (еристику). Спростування є діалектичним, якщо шляхом спростувань, уточ­нень або й заперечень усі учасники спілкування шукають істину, і \ полемічним, якщо кожний співрозмовник захищає свої інтереси. Діалектичну полеміку промовець може вводити у свій монологіч­ний виступ для того, щоб навести опозиційну до своєї думку і тут же дати їй спростування. Торгуватись на ринку — це означає вести полемічну еристику, в якій інтереси співрозмовників розходяться:

продавець хоче дорожче продати, а покупець — дешевше купити.

5. Заклик — звернення до серця, розуму, емоцій слухачів. Закли­ки частіше використовуються в гомілетиці, проповідях, казаннях та в публіцистичних промовах — політичному красномовстві, в популярних лекціях з морально-етичних та соціальних тем.

III. Висновки — це стислий узагальнювальний зміст висловлено­го, підсумок основних досягнень промови чи дискусії та запев­нення слухачів у своїй повазі до них і вдячності їм.

Комунікативна творчість оратора виявляється в тому, як він змо­же використати всі чи названі форми мовлення, чи окремі — відпо­відно до предмета викладу, мети та умов спілкування й аудиторії слухачів.

Образ оратора

У класичній риториці Давньої Греції і Давнього Риму поняття образу оратора належало до головних. Проте спочатку вся увага риторів була звернена переважно на те, якою має бути переконлива промова, далі, з розвитком риторики, коло зацікавлень дослідників риторики і вчителів у риторичних школах поширюється на три невід'ємні складники риторичного діяння: оратор — промова — слухачі.

У давньогрецькій риториці, головним завданням якої було пере­конувати слухачів засобами живого слова, домінуючою вимогою до оратора була добродійність, здатність викликати довіру у слу­хачів, тобто оратор повинен бути настільки добрим і приємним, щоб люди мимоволі ставали його слухачами, вірили йому. Оскіль­ки антична риторика була міцною сув'яззю логосу (думки і слова), філософії, теорії пізнання світу, то й ритор мав бути високоосвіче­ною і талановитою людиною, а ще і фізично досконалою.

Найповніший образ класичного оратора античних часів постає зтрактатів про ораторське мистецтво Цицерона:«. ..Першою і неод­мінною умовою для оратора є природне обдаровання. Для красно­мовства необхідна особлива жвавість [гнучкість] розуму й чуття», які мові про будь-який предмет надають оздоби. Це «робить при­крашання численним, запам'ятовування—точним і міцним... усе це є дари природи...; якості, дані людині від природи... —швидка мова, звучний голос, сильні легені, міцна статура, склад і вигляд усього обличчя й тіла...»; «Оратор багатий не лише словами, а й думками».

Оратор завжди на людях, а під час промови він підлягає суворі­шому суду, ніж інші, «і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд». Ця гіпербола потрібна була Ци-церонові, щоб відзначити, наскільки відповідальним було в його часи заняття ораторством. На думку Цицерона, «оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам'яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, яку кращих лицедіїв... Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора...».

Оратор не може бути байдужим до предмета промови, йому не­обхідні «.. .ревність і захоплена любов до справи! Без цього у житті не можна дійти взагалі ні до чого великого, а тим більше до того, до чого ти прагнеш». Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада у будь-якій миролюбній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму.

Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова?

Які вірші доладніші за художнє розташування слів?

!• Який актор, що наслідує правді, зрівняється з ораторам, який

| захищає її?

|, А що витонченіше, ніж маса гострих думок?

І; Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу?

| Що є багатшим за промову, насичену змістом різного роду?

'; Немає такого предмета, який був би виражений гарно й достой-

\ но і не став би надбанням оратора!..

Хто на шлях істини настановить полум 'яніше,

\ Хто негідників викрає нещадніше,

І Хто прекрасніше уславить благородних?

; Хто може з такою силою викривати й нищити пристрасті? Хто ніжніше потішить у скорботі?¹

^ 3 вимог, які ставить Цицерон до ораторів, видно, що найкра­щим він вважає оратора всебічно розвиненого і поліфункціональ-ного, у красномовстві якого знання поєднувалися б з мораллю (ето-сом), обов'язок — із задоволенням від естетичної насолоди: «Най­кращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає на­солоду, і справляє на них сильне враження. Вчити — обов'язок оратора, давати насолоду — честь... справляти ж сильне вражен­ня — необхідність».

Зрозуміло, що стати таким оратором непросто. Необхідні не тільки природні дані, освіта та виховання, а й талант. Однак що таке талант у розумінні Цицерона? На це великий оратор відповідає так: «Талант мені потрібен оброблений, як поле, не один раз зора­не, а двічі й тричі, щоб тим ліпшими й більшими були його плоди;

а обробка таланту — це досвід, це звичка слухати, читати, писа­ти. . .»². Отже, талант оратора — це велика праця над удосконален­ням свого власного мовлення, це постійний пошук чогось нового у сфері риторики, адже яким би майстерним не був оратор, кожна проголошена промова — вже за його плечима і, як би не спиралася на попередню наступна промова, вона мусила мати вже щось своє, нове: в темі чи ідеї, повороті думки, логічних ходах, міркуваннях, аргументах, зустрічних спростуваннях, словесних засобах чи не­сподіваних фігурах. Тому що «ораторське мистецтво не може бути жалюгідним і блідим, а повинне бути приємним і розцвіченим най­різноманітнішими предметами, тому гарному ораторові слід бага­то про що почути, багато чого побачити, багато чого осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати...».

! Цицерон, передаючи свій досвід ораторської діяльності учням (бо кожний пристойний оратор в античному світі мусив мати і мав послідовників), розкривав процес підготовки промови, наголошу-

ючи на тому, що оратор має робити і в якій послідовності на кож­ному етапі:

— по-перше, він [оратор] повинен підібрати зміст для своєї

промови;

— по-друге, розташувати знайдене по порядку, зваживши й оці­нивши кожен доказ;

— по-третє, одягти й прикрасити все це словами;

— по-четверте, зміцнити промову в пам'яті;

— по-п'яте, виголосити її достойно й приємно. Далі Цицерон розповідав, як він проходив ці етапи: «...я дізнав­ся і зрозумів, що перш ніж розпочати справу, слід на початку про­мови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити справу, після цього з'ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, нарешті відкинути заперечення; в кінці промови все те, що говорить на нашу користь, розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Далі вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що вислов­люватися ми повинні:

— по-перше, чистою і правильною латиною;

— по-друге, ясно й виразно;

— по-третє, гарно;

— по-четверте, доречно, тобто відповідно до достоїнства

змісту...».

Образ аудиторії. Подолання опору аудиторії

Аудиторія слухачів — це те, заради чого виникала й розвивалася риторика як наука і як педагогічна майстерність, заради чого крас­номовство сягало вершин словесного мистецтва, а оратор працю­вав у поті чола і «згорав» у полум'ї слави або безслав'я. Слухачі є першою рушійною силою для риторики і в риториці, як учні — для педагогіки і в педагогіці.

Слухачі бувають різні: за суспільною роллю, за фахом, за осві­тою, за віком, за мораллю, нахилами й уподобаннями, зрештою, за внутрішньою і зовнішньою готовністю слухати чи ні, сприймати чи відхиляти оратора. Проте промовцю слід пам'ятати головне:

слухачі завжди його судді в нетермінологічному, тобто фігураль­ному, значенні цього слова. І постійним його завданням завжди має бути намагання досягти переваги над слухачами. Те, що ми нині бачимо й чуємо безславних промовців, свідчить, що вони не прагнуть до перемоги над слухачами і не дбають так, як дбали про це оратори доби класичної риторики.

Аудиторія слухачів завжди конкретна, тому точних, безпомил­кових приписів, як підкорити аудиторію, а тим більше подолати її

; опір, не може дати жоден ритор. Однак є кілька чинників, на які вказували відомі оратори і які можна задіяти для досягнення цієї мети. Умовно можна виділити такі види аудиторії: прихильна, бай­дужа, ворожа (навіть агресивна) і комбінована, що поєднує в собі і прихильних, і байдужих (як писав Цицерон, «в'ялих»), і ворожих слухачів.

В європейських риториках XVII ст. (за традицією Цицерона і Квінтіліана) поряд з ампліфікацією розглядали афекти як засоби створення настрою, впливу на душу слухачів. Серед них виділяли пафос (гр. раїЬов, лат. айек.шх) і етос (гр. ейов, лат. тогаїік).

Оратор має передбачити, як не втратити прихильних, здобути байдужих, заспокоїти агресивних. Цицерон вважав, що «вся міць і | мистецтво красномовства полягають у тому, щоб або заспокоюва-| ти, або збуджувати душі слухачів». Досягти цього може тільки той, і хто розуміє людську душу і знає причини, які викликають спалах І чи заспокоєння.

Що для цього потрібно ораторові? Насамперед глибокі знання, які є джерелом красномовства, освіта, гідна вільної людини, говір­ливість (бажання говорити), швидкість і стислість у нападі, який треба сповнити вишуканістю і благовихованням, і така ж швидка реакція, щоб самому відбити напад.

Важливою є здатність оратора швидко орієнтуватися, щоб не і робити трагедії з дрібниць і не стати в результаті цього смішним.

Цицерон зазначав, що для знаходження змісту промови орато­рові потрібні три речі: проникливість, розуміння (наука) і ревність (запопадливість). Він визнавав, що на першому місці серед ознак оратора має бути обдаровання, але без ревності не обійтися, бо «саме обдаровання збуджується у діяльність» ревністю.

Цицерон писав, що для оратора немає нічого важливішого під час «виголошення промови, ніж прихилити до себе слухача і так його збудити, щоб він керувався більше якимсь душевним пори-

Іванням і хвилюванням, між порадою і розумом»'. Як бачимо, ан­тична риторика надавала перевагу почуттям і моралі, а не розуму і практичності.

г!; Чим досягається прихильність і, отже, як можна подолати опір І аудиторії? На це в Цицерона також є відповідь: «Прихильність же | досягається достоїнством людини, її подвигами і бездоганним | життям... ораторові приходить на допомогу ще м'якість голосу, | скромний вираз обличчя, ласкавість мовлення; якщо ж доводиться | виступати різкіше, слід показати, що ти змушений це робити про-I ти волі. Досить корисними бувають ознаки добродушності, благо-| родства, лагідності, поштивості, відсутності жадоби й користолюб-I ства; всі ці прикмети людини дуже сприяють прихильності до неї і

відвертають від тих, хто цими якостями не володіє. Неможливо викликати у слухача ні жалю, ні ненависті, ні ворожнечі, ні страху, ні слів співчуття, якщо всі ці почуття, які оратор прагне викликати у судді, не будуть виражені або, краще сказати, викарбувані на його власному обличчі»'.

Є й суто практичні застереження:

вступ має бути не швидким, щоб слухачі могли зрозуміти суть справи, висновки — не повільними й не затягнутими;

хто говорить коротко і стримано, може повідомити про щось,

але не схвилювати;

ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищуєть­ся співчуттям;

вправно використані веселий жарт, дотепний гумор також викли­кають прихильність слухачів, пом'якшують суворість, показують оратора людиною освіченою й тонкою.

Таким чином, ораторський ідеал класичної античної риторики майже повністю сформований у трактатах Цицерона, оскільки римський оратор врахував і думки своїх попередників — грецьких

риторів.

У риториці Арістотеля варто підкреслити таке актуальне поло­ження про довіру до оратора, яка допомагає подолати опір ауди­торії: «Є три причини, що викликають довіру до мовця... — це розум, доброчинність і доброзичливість...».

У гомілетиці основна вимога до оратора полягала в тому, щоб він відповідав морально-етичному канону християнських запо­відей.

У творіннях першого церковного проповідника Василя Вели­кого сказано: «Хай не буде в тебе софістичних прикрас у слові... промов гордовитих і рішучих, але у всьому відсікай величність. Будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людино­любним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвали­ся сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй та не чекай звинувачень від інших. Не будь тяжким у виговорюваннях, звину­вачуй не скоро і не з пристрасним рухом, бо це — ознака зарозу­мілості; не засуджуй за малозначуще, ніби сам ти суворий правед­ник...».

У «Риториці» невідомого автора (1620 р.) про ритора і його доб-

рослів'я сказано: «Ритор... досить мистецький у науці мовлення... [вміє говорити] доречні й похвальні промови в справах і на міських судах за звичаєм і законом тієї держави, де народився... [добирає] необхідні слова до усякої справи.. .безславної чи слави достойної, багатої чи бідної, праведної чи нечестивої... великі справи стис­лими словами... [щоб були присутні] світлість й сяяння сло­весне...

д Пам'ять створюється вивченням і читанням божественного писання, а також літописів — для зміцнення розуму мовця й слу­хача».

Слов'янський риторичний ідеал найповніше сформований у 10 книгах «Про риторичне мистецтво» (1706 р.) Феофана Прокопо-

• вича, зокрема у розділі «Що робить оратора знаменитим». Зага­лом продовжуючи традиції античної риторики, відповідно визна­ючи її вимоги до оратора, Феофан Прокопович наголошував на патріотичності й почесності місії оратора, на його таланті й пра­цьовитості. Це видно зі «Вступу» до праці, в якому Феофан Про-у копович звертається до молоді, що прийшла вчитися до Києво-I Могилянської академії:

І «Молоді оратори!

у Приступивши до школи красномовства, знайте, що ви прагнете ^ш до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки ко­рисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а на благо релігії і Батьківщини... це є та цариця душ, княгиня мис-^ тецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають 1 з огляду на користь, а лише деякі осягають, як внаслідок нерівних Ц сил таланту, так і через обсяг самого предмета...; потрібно, щоб у ми намагалися вкласти працю і зусилля, рівні тому подиву, котрий Я кожний має перед красномовством... Вас закликає на громадські діла Батьківщина, церква... благає вас взяти участь у полемічних дискусіях; сама слава кличе кожного з вас передати своє ім'я на­щадкам...»'.

і Навіть у часи Прокоповича, а це вже початок XVIII ст., про ора­торство говорилося як про велику, почесну й корисну роботу, яка вирішує найважливіші справи і приносить людині «дивну приємність». Оратор турбується і проводить найважливіші справи «на форумі, в судах, курії, сенаті, царському палаці, у священних храмах і найсвятіших церквах. Він розкриває і переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлу-| мачить священні справи трисвятого і найбільшого Бога, виголо­шує похвали, викладає народові накази і закони. Одним словом,

•^; все, що тільки є у природі речей, може бути предметом [промов] І. оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі справи.

.. .Гравець не так досконало володіє м'ячем, як оратор душею лю­дини»¹.

Цими думками не вичерпується обсяг ідей і зміст інформації про риторику як обов'язок оратора, як дар переконливої мови, що «лікує душі»; інформації, висловленої у десяти книгах «Ритори­ки» Феофана Прокоповича. Він знову закликає молодь до праці:

«Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не об­манути вашого довір'я, сумлінності, зусиль і праці для осягнення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу присвяти­ти цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне й корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кін­ці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цін­ністю перевищує будь-які труднощі і працю»². Як бачимо, це па­фосне ставлення Ф. Прокоповича до риторики й оратора повністю відповідає, а часом і перевищує те, що панувало в античній ри­ториці.

Риторичний ідеал

В античній риториці послідовно виробилися два риторичні ідеа­ли. Для ораторів — носіїв першого ідеалу — головним у риторичній діяльності є переконливість, далі істинність переконливого мовлен­ня, моральність на користь суспільству, чіткість і впорядкованість. Цей ідеал називають сократівським.

Другий риторичний ідеал вважають софістичним. Для носіїв і прихильників цього ідеалу характерною є формальна переконли­вість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираженість і корисливість оратора.

Сучасні ритори вважають, що зараз діють три риторичні іде­али³.

Перший з них можна назвати близьким до софістичного, але нині він дуже американізований, саморекламний, нав'язливий, такий, що повсюдно заполонив собою засоби масової інформації і спря­мований на маніпуляцію свідомістю мас.

Другий риторичний ідеал несе в собі морально-етичні цінності східнослов'янського, давньоукраїнського ідеалу. Він близький до першого античного ідеалу — ідеалу переконаності й істинності, ідеалу Платона і Сократа.

Третій риторичний ідеал сформувався в імперський і радянський часи. Цей риторичний ідеал називають тоталітарним, пропаган­дистським.

Усі ці ідеали у видозмінених формах живуть і нині в мовосфері

(сучасного українського суспільства. І це закономірно. Шкода, що вони разом не становлять єдиної виваженої риторично-ідеальної системи, в якій мали б відповідати певним соціальним моделям життя і поведінки мовців. На жаль, в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський риторичний ідеал, чужий слов'янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної культури. Американ­ський ідеал перемагає наші ідеали у засобах масової інформації і масової культури. Українське суспільство ще не звільнилося і від тоталітарного риторичного ідеалу. Нагальні, закличні, категоричні, безапеляційні промови багатьох наших політиків сприймаються як рудименти радянської епохи: авторитарне мислення, нетерпиме

»1 монологічне мовлення, мовна агресія, телефонне право, влада на слово, підкорення співрозмовника тощо. Все це можна назвати політизованою псевдориторикою.

Слов'янський, давньоукраїнський риторичний ідеал формувався на античних грецьких традиціях та християнських морально-етич­них цінностях. Характерними ознаками для нього є честь, благо­родство, смиренність, милосердя, шляхетність, слухняність, по­божність, духовність. Ці засади сформували риторичний ідеал любові, або ідеал гуманістичної риторики, спрямованої на досяг­нення гармонії стосунків за допомогою засобів мовного спілку­вання.

У грецькій риториці слово любов було багатозначним:

1. Любов конкретно-чуттєва, еротична. Це пристрасть (любощі), і чуттєвий потяг до віддаленого суб'єкта (туга за кимось).

2. Любов-симпатія (почуття внутрішньої близькості, спорід­неність душ). Підвиди: дружба, відданість, інтерес (до науки), по­вага, любов батьків.

3. Любов розумна — повага, розум, обов'язок, опіка. | 4. Любов почуттєва — співчуття, жалість, співпереживання.

Гармонія в риториці — це логічна послідовність міркувань і впорядкованість мовлення, це міра матеріалу і помірність його викладу, певний мовленнєвий лад. В античній риториці гармонія називалася космосом і означала «впорядкованість», «прикра-шеність». Звідси й сучасне значення слова космос (лад всесвіту) | та слова косметика (прикрашеність, упорядкованість).

| Ритори-педагоги завжди вважали, що розум, почуття, волю тре-I ба виховувати на засадах добра, краси, гармонії. Риторика любові ; запобігає конфліктам, пом'якшує конфлікти і суперечки, гармоні-І; зує суспільство. Про це мають пам'ятати не тільки оратори, а й усі мовці, зокрема педагоги, політики, урядовці, лідери суспільної думки.

Основні вимоги до промовців в аспекті риторичного ідеалу мож­на згрупувати в такі позиції:

1. Сповідування певного риторичного ідеалу, тих принципів, які визначають обраний ідеал, реалізація ідеалу в риторичній прак­тиці через дотримання певних рис.

У системі слов'яно-українського риторичного ідеалу, що роз­винувся на ґрунті античної риторики в епохи (барокову, романтич­ну, неоромантичну) українського національного відродження, були необхідними такі риси: системність, чіткість, міра, порядок, рівно­вага, витримка, терпіння, самодисципліна, витривалість, подвиж­ництво.

В такому риторичному ідеалі переважала гармонійна триєдність:

а) ідея, думка, задуми, істинність;

б) моральна спрямованість на добро, етичність, благо, справед­ливість, гуманність;

в) краса як гармонія змісту і форми, доцільність і мовна довер­шеність.

Цей ідеал започаткувався на грунті візантійсько-слов'янської християнської філософії, потім підтримувався ідеями ренесансної західноєвропейської духовної культури та реформаційними впли­вами. Можна вважати, що у XVI ст. в основних рисах визначився український риторичний ідеал (Лаврентій Зизаній, Памво Берин-да, Іов Борецький, Іоаникій Галятовський, Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький та ін.) у контексті загальних реформацій­них змін і слов'янського Відродження. У XVII ст. український ри­торичний ідеал набув рис полемічності, значно зміцнився підтрим­кою українського козацтва, що збройною силою виступало на за­хист українських вольностей, земель, християнської віри і рідної мови (Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького). Це доба українського бароко, наснажена захід­ноєвропейськими ідеями гуманізму, раннього Просвітництва у синтезі з українською ментальністю і суспільно-історичними та культурними процесами на вже роз'єднаних українських землях. Найбільшого розквіту український риторичний ідеал досяг у пе­дагогічній, науково-навчальній і суспільно-культурній діяльності визначних риторів, проповідників, педагогів Київської колегії, а потім Києво-Могилянської академії (П. Могила, І. Гізель, С. Явор-ський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, Г. Кали-новський, О. Козачківський, Ф. Кокуйлович, К. Кондратович, О. Ко-нонович-Горбацький, 3. Козлович)', Всі вони викладали риторику

в Києво-Могилянській академії та колегіумах і семінаріях міст і

і містечок України (наприклад, Чернігові, Переяславі та ін.), писа-

; ли підручники з риторики.

; У XVII—XV III ст. сформувався український бароковий риторич-

' ний ідеал з перевагою кордоцентризму, ліроепічності, естетичності, вільнодумства (його риси помітні в українській літературі з часів Київської Русі, епохи І. Вишенського і Г.Сковороди та аж до кінця

^; XX ст.). Наступні часи додали до риторичного ідеалу свої риси.

Лінгвіцид української мови, постійні заборони й утиски усіх культурних форм суспільного життя у багатьох українців гасили національну свідомість, а в інших її пробуджували, спонукали до опору, гартували волю, змушували до винахідливості у художній мовотворчості. Український риторичний ідеал стає пристрасним,

; вольовим, образним, багатожанровим, бо шукає шляхи свого ви­раження в умовах заборон. Його формують мовотворчість Івана Котляревського, супліки й оповіді Григорія Квітки-Основ'яненка, поеми й особливо послання Тараса Шевченка, записки Пантелей­мона Куліша, публіцистика Михайла Драгоманова, історичні праці і політичні промови Михайла Грушевського, присвяти й промови та поеми Івана Франка, поетична «огненна мова» Лесі Українки, мовні дискусії Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, епістолярій Панаса Мирного, журналістика Олени Пчілки і ще творчість багатьох визначних українських мов­них особистостей.

Тоталітарна самодержавна і радянська епохи породили «мову влади», авторитарне, директивне мовлення, за античною ритори­кою — «агональне» мовлення. Сучасне українське суспільство прагне позбавитися цих тоталітарних нашарувань, оновити свої духовну і культурну сфери, тому надає перевагу конструктивному діалогу, мовному порозумінню, ідеям гуманістичної риторики.

2. Моральний обов'язок оратора — бути чесним, справедливим, доброчинним, відкритим для людей.

3. Висока освіченість оратора. Оратор повинен мати ґрунтовні знання не тільки з предмета мовлення, а й з проблем усього курсу цієї дисципліни і дотичних тем із суміжних наук.

4. Обов'язковим для оратора є вільне володіння сучасною укра­їнською літературною мовою, зокрема її стилістичною системою, функціональними стилями та жанрами, способами та прийомами організації художніх засобів для підготовки й виголошення промов.

5. Виразне індивідуальне мовомислення. Добре, якби кожен ора­тор, промовець мав власний ораторський стиль з характерними індивідуальними рисами свого публічного мовлення, вмів створю­вати потрібну тональність, колорит спілкування.

6. Промовець має бути національне свідомою особистістю і по­зитивно впливати на мовну практику.

До індивідуального ораторського стилю можна віднести:

— усвідомлення потреби і виховання оригінального мовомис-

лення;

— власну мовотворчу манеру, що виявляється в особливостях композиції промови, побудови фраз, схильності до вживання пев­них слів і словосполучень, окремих художніх засобів;

— поведінку промовця в аудиторії; вміння відчувати «центр» спілкування, вчасно переключати увагу слухачів;

— кінесику і міміку та характерні жести;

— техніку вимови і дикцію, ритмомелодику. Отже, той, хто хоче стати майстерним промовцем (оратором, красномовцем), повинен подбати про:

— освіченість і глибокі знання свого фаху та дотичних до нього;

— риторичний ідеал, який би хотів наслідувати;

— пошук промовців, чиє мовлення відповідає його смаку, в кого він хотів би вчитися, знайти свій мовний авторитет;

— власний ораторський стиль;

— вміння вести розгорнений монолог (лекцію) з фахової пробле­матики;

— вміння вести конструктивну бесіду;

— володіння полемічним красномовством, культурою діалогу і полілогу у дискусіях і диспутах;

— морально-етичний облік освіченої і вихованої людини;

— вміння користуватися скарбницею античної і національної риторики, ораторським досвідом попередників і сучасників (вико­ристовувати взірці промов і текстів, прийоми риторичної техніки, стилістичні засоби національної мови).

ВИДИ КРАСНОМОВСТВА

Основні роди, види і жанри красномовства

Основоположник античної риторичної науки Арістотель виді­ляв три основні роди (типи) промов: судові, дорадчі та похвальні (епідейктичні). Це означало, що на той час риторична практика вже нагромадила достатній досвід для диференціації і класифікації промов та систематизації засобів досягнення заданого ефекту від них. Учення про три роди промов у риториці Цицерона дещо відрізняється від Арістотелевого вчення, який вчення про три роди промов розвинув у три види риторики.

У Цицерона вчення про три роди промов — це ті самі судові, дорадчі та похвальні промови, визначені раніше Арістотелем, і водночас це ще й три роди промов, виділені не за сферою і метою (осудження, користь, хвала), а за якістю промов, мовним матеріа­лом, тобто за тією основою, на якій пізніше сформувалося вчення про три експресивні стилі: високий, низький і середній (помірний). Цицерон починає розмову про це так: «Промова буває трьох родів», і виділяє ораторів, які мали «величну поважність думок і пишність слів», «здатні й готові хвилювати й полонити душі», досягали цьо­го промовою «гладкою, стрункою й завершеною». Інші оратори досягали мети «промовою різкою, суворою, грубою, незаверше­ною й незаокругленою». А між ними — «середній і начебто по­мірний рід промов», суміжний з обома, «тече єдиним потоком, І нічим не виявляючись, крім легкості й рівномірності: хіба що щось

вплете, як у вінок, декілька бутонів...»'.

І Кожний рід промов має свою досить загальну, але окремішну | мету. Такою метою для дорадчих промов є користь чи шкода, для | судових — звинувачення чи виправдання, для похвальних — по-I хвала або осуд, поганьблення.

І Дорадчі промови можна вважати найпоширенішою, щоденною і велемовністю. У таких промовах люди дають іншим поради, про­позиції, оцінки, схиляють до своїх думок, спонукають до певних дій, вчинків або, навпаки, застерігають від небажаних думок, шкідливих дій, негідних вчинків. Це виступи перед колективом, громадою, товариськими зібраннями, друзями, сусідами тощо. | Основне, чим мають керуватися в дорадчих промовах орато-і ри, — це орієнтація слухачів на досягнення користі, добра, блага. | Арістотель вважав, що метою дорадчої промови є користь, добро, і благо. Благом є те, що відповідає вказівкам розуму, до чого праг­немо. Для людини благом є те, на що вказує її розум в кожному окремому випадку. Наявність блага робить людину спокійною і са-мозадоволеною, «воно є щось самодостатнє».

Благом є відчуття щастя. Людина відчуває щастя, коли володіє благами. А блага — це і доброчинності душі: щедрість, спра­ведливість, мужність, поміркованість, великодушність, так би мо­вити, духовні блага і доброчинності тіла: здоров'я, краса, сила, і такі якості, як пам'ять, розум, кмітливість. Ці блага породжують інші блага: славу, пошану, удачу. Саме життя є благом. Оратор має своїм красномовством сприяти йому, відвертаючи людей від пога­ного.

Судові промови — це звинувачувальні чи виправдовувальні про­мови позивачів, самозахисні виступи відповідачів, прокурорські звинувачення, адвокатські захисні промови, виступи суддів, свідків, громадських представників, присяжних тощо.

Судові промови характеризуються чітким формулюванням мети, переконливою аргументацією, знанням справи і ситуації, умінням знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки, збільшу­вати або применшувати якийсь факт, передбачати розвиток подій, красномовством зворушливо впливати на судову владу. Джерела свідчать, що риторика почалася саме з судового красномовства у V ст. до н. е. в Давній Греції та Римі (зокрема, в демократичній державі Афіни), нагромадила великий досвід, витворилась у нау­ку на захист закону, справедливості, демократії і гуманізму.

Судове красномовство сформувало такі традиційні види про­мов, кожна з яких має свою етичну рамку і специфічні мовні фор­мули: звинувачувальна (прокурорська промова); захисна (адво­катська промова); самозахисна промова; промова громадського звинувачувача; промова громадського захисника; судова промова.

Похвальні промови

Епідейктичне, або похвальне, урочисте красномовство поряд із судовим досягло великого розквіту ще в античній риториці. В епі-дейктичних промовах хвалять, прославляють, возвеличують осо­бу, факт, подію або, навпаки, гудять, осуджують, ганьблять. Огуд-ливе красномовство мало значно вужчу сферу застосування. Най­більшу славу пожинали саме майстри епідейктичного красномов­ства (Перікл, Горгій, Ісократ, Демосфен, Цицерон).

Із занепадом демократичного ладу в Греції занепадає й політичне та судове красномовство, але епідейктичне продовжувало розвива­тися ще інтенсивніше. Це був час другої софістики. В похвальних промовах прославляли минуле героїв, керівників захисників.

А що ж достойне похвали? Ще Арістотель ґрунтовно описав похвальне красномовство і те, що може бути предметом похвали. Насамперед — це прекрасне. А що таке прекрасне? Це добро­чинність, благо. Доброчинність дає можливість набувати благо. Вона містить справедливість, великодушність, розсудливість, мудрість, мужність, щедрість. Мужність важливіша у період війни, а справедливість — у мирний час. Справедливість — це коли кожний володіє тим, що йому належить за законом. Щедрість ви­являється в тому, що люди не шкодують для доброї справи гро­шей. Розсудливість — це інтелектуальна доброчинність і т. ін.

За Арістотелем, прекрасним є усе справедливе, а справедли­вим — усе досконале. Почесне і прекрасне — близькі поняття, їх треба поєднувати і вихваляти. Арістотель вважав, що похвала при­пускає перебільшення, діянням треба надавати величі і краси.

На думку Цицерона, джерелом епідейктичних промов є оціню­вання осіб, речей, предметів, подій. Уславляти треба достойне в людині: родовитість, красу, силу, вроду, розум, багатство, талант, щедрість, чесність. Особливо люблять люди слухати про добро­чесності, які є благотворними для всіх, а не тільки для тих, кого

прославляють. Цицерон описав типи похвал для кожної доброчин­ності. Терпіння в нещасті, стійкість, гідність — це також предмет для похвал.

Похвальна промова має не тільки переконати, а й захопити. Тому предмет похвал треба звеличити й ошляхетнити. Високе виявляєть­ся в інтелекті, благородності почуттів і вчинків. Для того щоб усе це зазвучало, оратор повинен досконало володіти художніми засо­бами — тропами. Традиційно прийнято звеличувати Бога, боже­ства, героїв, воїнів, захисників вітчизни, правителів і керівників.

Похвальне красномовство було поширене в культурі давньо­українського періоду — в Київській Русі. Свідченням цього є при­клади з найцінніших пам'яток: «Слово про Ігорів похід» та «Сло­во про закон і благодать» митрополита їларіона.

Скарби українського народного мовлення — золотослів — містять високохудожні взірці похвального мовлення. Частково цьо­му сприяли і сприяють такі риси української ментальності, як кор-доцентризм (перевага емоцій над раціо), вроджена ліричність і поетизм сприймання, душевна м'якість.

' Найвищого розвитку українська риторика досягла у Києво-Мо-гилянській академії, зокрема і похвальне красномовство. Тут чи­тались оригінальні авторські курси риторик. Кожний викладач риторики був оратором, автором свого курсу риторики. Відомо, що з 1635 по 1817 рік фонди академії налічували 183 підручни­ки. Спудеї академії жили активним громадським життям, були патріотами. Це виявлялося в тому, що похвальні промови спудеїв були патріотичними, присвячувалися славетним гетьманам, козаць­ким ватажкам, політикам, ученим. Такі промови називалися пане­гіриками, ораціями, виголошувалися на урочистих зібраннях.

Найбільшим майстром епідейктичних промов був Феофан Про-

| копович. На його думку, красномовство почесне і корисне, приєм­не і принадне, воно захоплює людські душі, дає насолоду, тамує душевну спрагу. Ця сила «легко проникає в душу і відводить її звідки захоче, захоплює і жене куди хоче, робить якою хоче, викру­чує, обертає, зміцнює, запалює гнівом, хвилює обуренням, доти­кає любов'ю, спонукає до сліз, розвеселяє, наповнює зворушен­ням чи страхом. Але ті самі емоції, якщо захоче, виполює й викорі­нює без зусиль. ...Красномовство вважається і зображається як цариця всіх наук, так дуже часто воно мало славу, рівну царям...».

У розділі «Про корисність красномовства» Феофан Прокопович значно розширює сфери застосування красномовства у порівнянні з тим, як їх визначали античні ритори.

Він вважав хибним уявлення його сучасників про те, що красно­мовство потрібне, щоб люб'язно вітати гостей, складати сердечні побажання друзям на бенкеті, хоча й не виключав це з практики ора-

і горського мистецтва. Є значно важливіші теми. Адже скільки є ви-

значних громадян і керівників, які добре й розумно керують держа­вою, хоробро ведуть війну, — і їм треба виголошувати похвалу, щоб не впала в забуття сміливість, щоб спонукати інших до благородних вчинків. Треба озброювати красномовством вождів і воїнів, щоб вони могли запалити інших на діяння, бо вік заповнений війнами.

Красномовством можна приборкати бунт і повстання.

Красномовні мужі необхідні в посольствах майже всіх народів, щоб дипломати у союзників здобували допомогу батьківщині, а у ворогів зберегли б авторитет держави і гідно повели доручені їм справи.

«Наша Батьківщина навіть мовчки благає допомоги красномов­ства», — написав Прокопович, тому що багато її преславних под­вигів поминається глибокою мовчанкою, забуття затьмарює славу.

Церква також правомірно домагається допомоги красномовних мужів: народу треба показувати чесноти святих людей, особливо тих, кого породила наша Вітчизна.

Восьма книга «Риторики» Феофана Прокоповича присвячена епідейктичним промовам та засобам, якими можна прикрашати промови. Прокопович вважав, що коли хвалити якусь чесноту, то вона збільшується і зростає не лише в душі того, кого хвалять, а й у інших, і закликав їх до наслідування. Стиль похвальних промов — квітучий, дотепний, прикрашений незвичайними оповідками, по­рівняннями тощо. Похвальні промови дуже важливі і корисні, вони розвивають вміння бачити в людях гарне, створюють атмосферу довіри і доброзичливості.

Виділяють кілька типів похвальних промов залежно від того, кому, чому і з якої нагоди призначається промова.

У похвальних промовах особам треба враховувати (за Прокопо-вичем) п'ять основних джерел винайдення думки: 1) природа лю­дини (тіло, душа, чесноти, пам'ять, знання тощо); 2) доля особи — рід, слава предків, друзі, почесті; 3) навчання — рівень знань: де, коли, в кого вчилася людина, кого перевершила у знаннях; 4) вчин­ки і діяння (розумні, мудрі, сміливі); 5) обставини, як вони сприя­ли величі людини.

У похвалах речам оратор описує красу і пояснює користь від них. Такі промови, як правило, мали тренувальний характер. Це могли бути похвали містам, краям, річкам, установам.

Промови з певної нагоди

Промови на пам'ятні дати: родини, хрестини, присвяти, при­вітання з успіхами і відзнаками, вступні і випускні промови, юві­лейні. Всі вони мають вітальний і величальний характер, але кож­ний з видів таких промов відзначається своєрідністю мовного ети­кету, аргументації і композиції.

Наприклад, на думку Феофана Прокоповича, вітальна промова

до дня народження може містити такі компоненти:

^: — щастя батьків з такої події;

— сім'я і держава чекають добра і щастя від народженого;

— у гарних батьків народжуються гарні продовжувачі роду;

— високоморальні, мудрі, благородні, справедливі, доброчинні батьки;

— діти відтворять і побільшать чесноти батьків;

— успадкують красу і фізичну та моральну силу;

— пора року, місце, час, супутні події додають позитивних аргу­ментів народженому;

— висловлення своїх побажань і думок з цього приводу;

— на завершення піднестися думкою до Бога, щоб він нагоро­див народженого своєю ласкою й оберегами.

Говорити треба енергійно, стрімко (не відхилятися від основної І ідеї), приємно, з радістю, з внутрішнім піднесенням, пафосом. | Наприклад: «Щасливим і для всіх радісним повинен бути день, який | дав світові на благо держави славного, статечного, розумного | мужа... Отже, радію, неначе б це був мій власний день народжен-| ня, і бажаю, щоб він повторювався протягом якнайдовшого часу і щоб наступав завжди щасливий...»'.

Промова до дня народження (іменин) може мати прославлення | святих покровителів народженого (іменинника), його ідейних та

І моральних ідеалів і наставників.

Мова таких промов насичена урочистою образною лексикою, фразеологією, вдалими афоризмами, яскравими тропами (епітета-I ми, метафорами, порівняннями), стилістичними фігурами. І Промову при складанні подяки називають євхаристичною. Цей і термін походить з гомілетики (церковного красномовства), де про-| мову-подяку Всевишньому називають євхаристією. ^! Подячні промови виголошуються при одержанні дипломів, на­город, відзнак, подарунків, звань, посад, допомоги тощо. У такій промові, за Феофаном Прокоповичем, бажано:

— сказати про свою вдячність;

— скромно зазначити, що не бачиш великих заслуг за собою, вартих такої високої відзнаки;

— висловити сумнів, чи зумієш висловити свою вдячність;

— ти сам хотів вислужитися перед добродієм, але тебе випере­дила його ласка;

— ласка виявляється у наданні почестей, посад, звань; любов — у доброчинності і промовах; щедрість — у матеріальній допо­мозі;

— кому і за що, за яких обставин і умов відбулася ця добро­чинність і яка за неї дяка;

— на завершення годиться виразити почуття вдячності словами (тобто подякувати) або пообіцяти зберігати почуття вдячності (тоб­то бути вдячним) і пообіцяти віддячити, тобто заявити про свій обов'язок відплатити добром за добро, честю за честь;

— просити добродія, щоб і надалі не обходив своєю ласкою, і пообіцяти свою відданість у майбутньому, щоб добродій не по­шкодував за свою ласку.

Вітальна гостьова промова

Така промова має виявити нашу радість і душевну прихильність до гостей. Феофан Прокопович радить так будувати ці промови:

— прибув той, кого чекали з великим бажанням;

— чутка не обманула, а принесла правду, втішила приємною звісткою;

— велике емоційне хвилювання перешкоджає нам гарно висло­вити свою радість, достойно привітати гостей;

— ми самі себе поздоровляємо з такою радістю, тому що ду­шею завжди супроводжуємо цих людей, а душа більшає там, де любить, а тому ми ніби повернулися самі до себе.

Джерелами винайдення похвали є:

— наше прагнення й очікування радості;

— заслуги гостя, його чесноти, достоїнства;

— любов до гостя, замилування, захоплення;

— ми віддаємо гостеві наші думки, серця, шану;

— найкращі побажання гостеві.

Все слід оздобити епітетами, порівняннями, метафорами, сти­лістичними фігурами.

Прощальна промова

Залежить від ситуації: з якої причини прощання і як надовго. Рекомендується:

— висловити біль з приводу неминучої розлуки;

— сумнів, чи треба розлучатися, припущення, що можна відкла­сти розлуку;

— чи принесе від'їзд користь;

— розлука — це втрата половини себе;

— розлука — це втрата почуттів, коштів, узагалі всього милого і доброго;

— прохання не забувати;

— завіряння, що не забудеш і сам; розлучаємося тілом, а душею залишаємося разом;

— висловити надію, що буде повернення всьому, що знову буде зустріч.

Усі риторичні рекомендації — це словесні аргументи на користь спілкування, які сприяють гармонійним стосункам між мовцями і слухачами.

Похоронна промова

Цей вид промови випадає з низки названих вище похвальних промов, вона однобічна (адресат ніколи не зреагує і не відгукнеть­ся). Ця промова позбавлена як лестощів, так і страху відповіді. Все вже в минулому, хай хоч і найкраще. Недоліків уже немає, бо їх не можна ні змінити, ні виправити. Не вони суть життя. А чесноти, достоїнства, гідність зможуть наслідувати інші. Тому «про помер­лих або добре, або нічого».

Феофан Прокопович радить у такій промові ширшим робити вступ: невимовний жаль, несказанний біль, якого зазнали всі: дер­жава, церква, громада, друзі, родина. Загинули оплот Вітчизни, трибуна публічних зборів, опора правди, притулок нещасних, при­клад чеснот, стовп церкви, нещадність щодо ворогів...

Стиль вступу має виказувати величезний біль втрати: перери­вання, умовчання, паузи. В основній частині розкриваються заслуги померлого, який заслужив, щоб його пам'ятали. Назвати конкретні чесноти і добрі діяння в один або в різні періоди життя. Треба про­славити подвиги і героїчну смерть, якщо вона славна: у війні, в стихії, при захисті інших тощо.

На завершення треба знову висловити свій жаль, поспівчувати близьким і втішити рідних. Небіжчик жив гідно, залишив їм честь і добру славу. «Бог покликав його для нагород».

Епітафії

Так називають надмогильні надписи. Феофан Прокопович вва­жав їх «десертом красномовства», оскільки вони є мистецьки ви­конаними творами на пам'ятниках, обелісках, могильних плитах, статуях, склепах,арках.

Греки називали надмогильні написи елогіями, похвалами осо­бам померлих і вважали, що ці похвали є невід'ємним обов'язком нащадків. Елогії — це лаконічні сумовито-ліричні панегірики, влучні, виразні, переконливі сентенції, що можуть стати афориз­мами: «тетепіо тогі» (лат. пам'ятай про смерть), «Світ ловив мене, та не впіймав» (Г. Сковорода).

Академічне красномовство

Найважливішим і найскладнішим у риторичній практиці є пуб­лічне ораторство. Власне, антична риторика й виникла як наука про публічну (на площах, зборах, у судах) живу промову. У пізніші

часи поступово почалося розгалуження і відбрунькування інших видів і жанрів промов, розвинулося галузеве (академічне, військове, педагогічне та ін.) красномовство, збагатилося мовними засобами і специфічними технічними прийомами. Проте й досі головним ви­пробуванням для ораторів залишається жива публічна промова пе­ред великою аудиторією, бо вона багатоаспектна, відповідальна і трудомістка.

Публічне красномовство комбінує і синтезує в собі багато ознак. Це видно з таких його характеристик:

а) за змістом воно є суспільне важливим і проблемним;

б) за формою реалізації публічне мовлення є писемно-усним;

в) за відношенням до форми мовлення є книжно-розмовним;

г) за функціональним типом мовлення публічна промова може бути синтезом елементів усіх функціональних мовних типів — розповіді, опису, міркування, монологу;

д) за характером реалізації публічне мовлення є підготовлено-імпровізаційним.

Змістом публічних промов обирають, як правило, дуже важливі і часто проблемні для їх вирішення питання суспільно-політичного, громадського чи виробничого життя. Це можуть бути проблеми, що потребують публічного ствердження чи заперечення, аргумен­тації чи спростування, розв'язання конфлікту та обрання правиль­ного вибору.

Писемно-усна форма реалізації публічної промови означає, що вся підготовча робота (задум, концепція, породження тексту: тези, положення, докази, факти, мовне вираження) фіксується на папері, тобто має писемну форму і належить тільки оратору. Цей писемний етап необхідний для того, щоб промовець сам умів викласти хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо, нічого не забути з основних думок («не загубити думку»), докладніше розібратися у власних судженнях і відчути їх вагу. На цьому етапі промовець може виявити, що те, яке здавалося йому важливим «в умі», вияв­ляється не таким суттєвим, якщо його вже написано на папері. Проте можуть з'явитися якісь нові нюанси думок. Д. Карнегі ра­дить постійно занотовувати свої думки й обдумувати їх, розмірко­вувати. В цей час ніби «ваша свідомість перетворюється у дійсно творчу силу... Записуючи, я відшліфовую як саму думку, так і її словесну форму... значно легше аналізувати факти після їхнього попереднього запису: добре сформульована проблема — наполо­вину розв'язана проблема»'.

Часто людині здається, що вона скаже без написаного тексту швидше, більше, точніше, тому що писання справді трудомістке.

Однак вона не може бути впевнена в тому, як вона це скаже, а не-

оформлена в мову думка або погано оформлена не зможе переконати слухачів, досягти мети.

На етапі виголошення промови підготовлений текст має відчу­житися від паперу і стати ніби усномовним породженням. Тут на­стає зручний момент для мовної імпровізації, але вона буде лег­кою й природною, якщо промовець знатиме, що вона заземлена на уже відшліфований і готовий у голові писаний текст. І якщо через брак доброго настрою чи з іншої причини у процесі виголошення промови не виходить гарна імпровізація, то ніколи не станеться провалу, бо можна легко «опуститись» на надійну платформу — готовий і завчений писаний текст. Цю звичку добре виробити тим, кому промовляти доводиться дуже часто незалежно від бажання, а залежно від потреби (лекторам, викладачам).

Отже, у публічній промові роль писемної і усної форми мови майже врівноважується. Нині писемну підготовку можна полег­шити за допомогою комп'ютера.

Писемно-усна форма реалізації публічного мовлення надає про­мові книжно-розмовного характеру, що виявляється найбільше на підготовчому писемному етапі: у граматичній правильності, дотри­манні норм літературної мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу, у доцільності добору художніх засобів. Книж­ний характер публічної промови залежить від галузевої сфери функ­ціонального стилю: офіційно-ділова, виробнича, політична промова; навчальне, судове красномовство тощо.

\ Розмовний характер промови виявляється передусім у її усному проголошенні і використанні тих мовних виражальних засобів, зокрема емоційно-вольових, які впливають на слухачів і здатні ак­тивізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність. Го­ловна вимога до виголошення публічної промови — це природність, а не штучність спілкування. Природність виявляється у безпосе­редності мовного контакту, звертанні до слухачів та їхній адекватній реакції, невимушеності розмови, спонтанності виникнення і виго­лошення думки, відповідній інтонації, доцільності використання невербальних засобів спілкування (міміки, жестів, поз, рухів), у пристойному вигляді особи промовця.

Для слухачів сприймання виголошуваної промови є важчим, ніж писаного тексту, бо відсутній зоровий образ мови (текст) і повер­татися до сказаного неможливо, його вже немає. Така природа живого мовлення. Тому в процесі виголошення публічної промови можуть залучатися засоби усного розмовного мовлення, не перед­бачені писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори — зв'язки і підхоплювачі тексту, паралельні синоніми або синонімічні заміни, пояснення окремих термінів чи інших слів, легке тлумачення , що не спотворює істинного значення.

Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов вияв­ляється у тісному зв'язку двох основних етапів: підготовчого і ви­конавського. На виконавському етапі імпровізація неминуча, тому що прочитаний без неї текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності. Проте імпровізація буде вда­лою тільки за наявності попередньої доброї мовної підготовки. На думку Д. Карнегі, «добре підготовлена промова — це 9/10 вимов­леної промови»'.

Про значення підготовчого етапу для імпровізації під час про­мови В. Гюго писав так: «Імпровізація — не що інше, як раптове і довільне відкриття резервуара, який називається мозком, але тре­ба, щоб цей резервуар був повний, від повноти думки залежить багатство мовлення. По суті, те, що Ви імпровізуєте, здається но­вим для слухачів, але є старим для Вас; говорить добре той, хто поширює роздуми цілого дня, тижня, місяця, а іноді і цілого свого життя у мовленні, яке триває годину»².

Публічне мовлення має кілька різновидів за галузевим і жанро­вим критеріями.

Лекційно-пропагандистське красномовство має в своєму складі три види виступів (лекцій):

а) власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді і повідом­лення;

б) науково-методичні: навчальні лекції;

в) науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кіно- чи телелекція.

Наукові доповіді і повідомлення, наукові лекції містять теоре­тичні положення з теми якоїсь актуальної проблеми чи питання, докази і факти, ілюстративний матеріал. Виклад повинен бути об'єктивним, незалежним від суб'єктивних уподобань доповідача, добре аргументованим. Тут діють не емоції, а сила доказу, логічність міркувань і закономірність результатів. Стан промовця також має бути стриманим. Такі лекції, як правило, є монологічними.

Науково-популярні лекції до логічно викладеного об'єктивного змісту потребують ще емоційно-експресивних доповнень для того, щоб задіяти всі психічні можливості сприйняття у реципієнтів. Тому науково-популярні лекції мають багато підвидів. Залежно від того, які елементи мовного спілкування вводяться в лекцію, зокрема діало­ги чи полілоги, виділяють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесі­ду, лекцію-інструктаж, лекцію-інформацію, лекцію-підсумок тощо.

Кожний з різновидів лекцій має свої композиційні особливості і прийоми активізації перцептивно-пізнавальних можливостей ре­ципієнтів, і кожний педагог, як щоденний оратор, має знати про них і володіти ними. Лекція-показ — це розповідь з демонстрацією того, що і як треба робити. Лекція-інформація — це послідовний виклад теоретичних положень з великим фактажем. Треба знайти спосіб так подати його, щоб не змішалося все докупи. Лекція-бесі­да — це вміла комбінація монологу і діалогу, що значно активізує увагу і мислення слухачів, робить їх співучасниками творчого пізнання.

До якого б виду не належала лекція, вона має продумуватися і будуватися за певним планом, в якому треба передбачити рито­ричні засоби активізації уваги слухачів.

Політичне красномовство

Політична промова — це заздалегідь підготовлений гострополі­тичний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрун­туванням, конкретними фактами, з накресленими планами, перс­пективою політичних змін.

Політичною промовою може бути парламентський виступ як публічне намагання переконати аудиторію в доцільності певної ідеї, заходів, дій. Для цього використовуються оригінальні пропозиції, аргументи, несподівані думки, емоційний виклад, швидка реакція, «рамка» мовного етикету.

Мітингова прамова — це запальний виступ, переважно на гостро­політичну, актуальну для суспільства або певної частини грома­дян тему, дохідливою для мас мовою, з емоційно-експресивними оцінками. Промовець має на меті спонукати людей до певних, ча­сто протиправних, дій або законотворців — до прийняття відповід­них законів.

Публічний виступ серед населення стимулює ораторську твор­чість, бо він завжди має бути сьогоденний і часто в різних, іноді непередбачуваних умовах: на заводі, у полі, на фермі, в порту, в аудиторії тощо.

Політичні промови майже завжди є гостропубліцистичними, тому що в них є ствердження якоїсь ідеї, погляду, напрямку, ідеоло­гічної позиції, а це неминуче означає відсторонення інших позицій, якщо навіть вони й не називаються. Вираження ідейної позиції, особливо на великий загал слухачів, завжди потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими, «ударними» перифразами, порівняннями і зіставленнями, епітетами й метафорами, мораль­но-етичними антитезами, ствердними запереченнями; повторенням певних ідеологем; гіперболами, актуалізацією окремих слів і ви­разів, влучних і дотичних до ситуації, оказіональним новотворен-ням, аритмічним синтаксисом, експресивним тонуванням. Попередньо підготовлена і написана політична промова завжди має бути розрахована на живе виголошення. І, як правило, політична про­мова вдається тоді, коли вона не прочитана і навіть не виголошена, а з розумом сказана.

Наприклад, можна уявити, як прозвучала під час виборчої кампа­нії промова кінорежисера Р. Синька про Івана Драча, і виділити в ній засоби публіцистичної політичної промови.

Апостол нашої свободи

Я з тих, кого доля не обійшла манівцями, дарувала бути причетним до визначних подій, зустрітися з видатними особами. Щоправда, не бачив живого Леніна — чи він поспішив, чи я не встиг; не вклонився Сталіну, бо той сидів занадто високо. Зате балакав з бабою Ревихою, яка пройшла пішки до Києва, аби помолитися у святинях наших. Щодня був колись при своїй бабуні-пророчиці Ганні, яка прожила 97 літ, а зазнала нашого горя на тисячу років наперед, але жодного разу протягом життя не запла­кала. Я був серед тих, кому стріляли у вічі беркутівці з газових пісто­летів, коли ховали на центральній площі України патріарха Володимира, і тих, хто прощався у зливу на Байковому кладовищі з совістю України — з Олесем Гончаром.

Зібравши розум і совість воєдино, безкомпромісно, боляче, міркую: а • кому сьогодні уособлювати нашу совість? Зваживши всі «за» і «проти», я без вагань віддаю свій голос за Івана Драча.

Чому саме Драч — один із найдостойніших на титул «Совість Украї­ни»? Він — один із небагатьох, які здатні говорити правду, не впадаючи у дрібні чвари, зведення особистих рахунків. Дякуючи людям з діапазоном мислення Драча, ми щасливо вирвалися з імперського ярма, не потра­пили до кривавої пастки, не роздмухали на нашій землі війну, не рубали супротивників лопатами, не стріляли з гармат у власне законодавство.

Відкриваючи у 1996 р. пам'ятник княгині Ользі, Драч не шкодував себе і всіх нині сущих великих: «Ми, тимчасові кияни, прийшли до вічної киянки».

Драч не пнеться на п'єдестал. Його щоденно розривають на шматки:

скажи там, виступи тут, захисти цих, тут Драч — поет, там Драч — полі­тик. За надвантаженням не завжди уздріти непересічної людини, внут- . рішньо зосередженої, по-селянському чистої, вразливої, лише сильнішої за нас духом, пройнятої почуттям високого обов'язку.

Драч спромігся стати оракулом свого часу за будь-яких правителів.

На відкритті пам'ятника Ярославу Мудрому Драч був, як завжди, сам собою, споглядав крізь окуляри, а бачив краще від зрячих, поруч з вищи­ми державними особами почував себе відповідальним лише перед вічністю: «Сьогодні ми освячуємо пам'ятник Ярославу Мудрому, який мудрий тисячу літ. Цей пам'ятник — застереження сьогоденним правите­лям, які мудрі лише при владі».

В інших устах, у присутності Президента держави, це виглядало б за­надто. Але ж це Драч — у нього все узагальнено, задля спільного добра, заради істини — це віщує совість України: або слухай, або згинь.

Заведений на Драча компромат давно не діє, йому не заліпити рота, не запроторити за грати, він — людина планети — звітує лише перед Богом,

власним народом, білими українськими хатами, землею, яка народила його, зростила, яку він ніколи не полишав.

Драч підсвідоме, а ми, його друзі й однодумці, абсолютно реально відчуваємо його генетичну спорідненість із Тарасом Шевченком. Їхня духовна близькість очевидна. Не полишаю мрії зняти фільм про Кобзаря й Драча водночас, зіставити їх у конверсії. Не задля приниження одного й возвеличення іншого. Лише задля одного: якомога виразніше уявити об­раз нашого Пророка, налагодити зв'язок розірваних поколінь, перекона­тися, що нам немає переводу, що всі ми —діти однієї землі, що наші сили невичерпні, що ми боремося й поборемо.

Драч — один з найавторитетніших синів нашого народу. Посланців Божих, апостолів нашої свободи. Є він чи немає його в нашому парла­менті — він завжди там присутній, бо він — один з тих, хто заклав осно­ви нового парламенту. Конституції, основ нашого життя.

Драч неймовірно працьовитий, постійно переповнений ідеями. Він, мов невтомний сівач, сипле зерно, і хоча не завжди в родючу землю, проте не кидає корисні сходи напризволяще, почату справу доводить до кінця, як би не тяжко було.

Така вже доля всіх геніїв і героїв, що вийшли в далеку дорогу з порогу святої української хати — білої, високоморальної, з ясними вікнами до сонця, добра, щасливого життя. ' Р. Синько

Дипломатичне красномовство

Дипломатичне красномовство має кілька видів промов, серед яких поширені:

а) промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах;

б) промови під час дипломатичних актів (угод, контактів, комю-'.. ніке);

в) промови під час візитів, прийомів, прощань, нагород тощо;

г) дипломатичне листування.

Дипломатичне красномовство досягає належного розвитку тільки у вільних державах, що проводять активну міжнародну полі­тику. Воно потребує від оратора бездоганного володіння рідною літературною та іноземними мовами, гарної вимови, розвиненого чуття мови, вміння підключатися до потрібних тем, ідей, думок, зацікавлено вести бесіду, потребує такту і коректності. Для орато­ра-дипломата потрібні воля, сила, інтелект і разом з тим обереж­ність та обачність.

В Україні дипломатичне красномовство започаткувалося у часи Київської Русі, продовжувалося в періоди державного будівництва за часів Богдана Хмельницького, козаччини і гетьманщини, в пе-; ріод Української Народної Республіки (1917—1920 рр.) і нині ак­тивно розвивається, набирає сили в Українській державі з 1991 р.

Дипломатичне красномовство належить до особливо вишукано­го виду. Це елітарний, вищий рівень мовлення. Навчитися цьому самому неможливо. Його треба спеціально вивчати як засіб про­фесійної дипломатичної майстерності. Дипломатичне красномов­ство започаткувалося в античній риториці. Для того щоб досягти успіху в переговорах з представниками інших країн, треба було бути гарним контактним оратором, володіти майстерністю спілкування. Бувало так, що часто великі оратори ставали послами своїх країн і домагалися значних успіхів (Горгій, Демосфен). Упродовж віків міжнародне співробітництво виробило певні правила і норми дипло­матичного спілкування, порушення яких не допускається й нині. їх треба суворо дотримуватися в дипломатичних промовах та інших жанрах цього спілкування, як усних, так і писемних, бо вони закрі­пилися традицією і стали тими умовностями, що допомагають підтримувати процеси міждержавного спілкування.

Сукупність таких загальноприйнятих правил, традицій, умов­ностей називають дипломатичним протоколом'. До змісту цього поняття входять нині практично всі сфери дипломатичної діяль­ності: визнання нових держав, встановлення дипломатичних відно­син, відкриття місій і представництв, призначення глав диплома­тичних представництв, вручення вірчих грамот, здійснення дипло­матичних візитів, бесід, переговорів, скликання міжнародних на­рад і конференцій, підписання конвенцій, комюніке, заяв, угод, договорів, зустрічі і проводи офіційних делегацій, реагування на святкові і трагічні події, на державну символіку країни-представ­ника і країни перебування, дипломатичні прийоми і листування.

Основою дипломатичного протоколу є правила міжнародної ввічливості, закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 р.

Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, учинків, поведінки, проте основну і найбільшу частину його скла­дають морально-етичні правила поводження і мовний етикет в різних ситуаціях дипломатичного спілкування.

Етичність дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця:

— знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка здебільшого має іншомовне походження;

— знання мовних формул усіх типів (номінативних, атрибутив­них, предикативних, адвербіальних) та умов використання їх відповідно до дипломатичних рангів промовців;

— володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангів співрозмовників і жанрів дипломатично­го дискурсу;

— володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (різни­ми видами синонімії) та опозиційності, контрастивності, альтер­нативності (різними видами антонімії), яке дає промовцеві мож­ливість уникати прямолінійності суджень, категоричності відпові­дей (вміння не сказати ні «так», ні «ні»);

— володіння такими комунікативними якостями мовлення, як логічна послідовність, точність, ясність, стислість, доречність, виразність, образність і національна традиційність.

Оскільки традиції і правила дипломатичного спілкування ви­формувалися як результат довготривалого досвіду міждержавної співпраці, то до сфери сучасної української дипломатичної термі­нології успадкувалося багато слів іншомовного походження. І хоча майже кожному з них є український відповідник у вигляді окремо­го слова або мовної формули чи описової конструкції, мовний ети­кет і правила дипломатичного мовлення потребують обов'язково­го вживання слів і виразів саме іншомовного походження.

Наприклад: агреман (фр.) — у міжнародному праві попередня згода держави на прийнятгя певної особи як глави дипломатично­го представництва іншої держави (отримати агреман, запит на агреман, відмова в агремані); аташе (фр.) — ранг співробітника дипломатичного представництва та відомства закордонних справ або особа, що відає певними питаннями у дипломатичній місії (ата­ше з питань культури, військовий аташе); комюніке (фр.) — офі­ційне повідомлення про хід або наслідки дипломатичних перегово­рів (в комюніке повідомляється, опубліковано комюніке); парафу­вання (гр. > фр.) — попереднє підписання міжнародного докумен­та ініціалами уповноважених осіб, які брали участь у його вироб­ленні (парафування договору); ратифікація (лат.) — затвердження верховним органом влади держави міжнародного договору, який з певного моменту набуває чинності для цієї держави (Верховна Рада України парафувала договір про...); денонсація (фр.) — відмова однієї зі сторін міжнародного договору від його виконання, що при­зводить до припинення дії договору або повідомлення про припи­нення дії, розірвання договору (...призвело до денонсації догово­ру); консул (лат.) — службова особа однієї держави, яка постійно перебуває в певному пункті іншої держави, захищаючи правові й економічні інтереси своєї держави та її громадян (Генеральний консул України у Нью-Йорку); екстрадиція (фр.) — видача іно­земній державі особи, яка порушила закони цієї держави (договір про екстрадицію злочинців).

Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами:

аудієнція, альянс, глобалізація, декларація, імунітет, коаліція, кон­грес, легалізація, місія, церемонія тощо. За походженням більшість іншомовних термінів-у дипломатичній лексиці, як і у правничій

галузі, є запозиченнями з класичних мов — грецької (протокол — ргбіокоііог < ргоіох — перший + Ісоїіо — приклеюю) та переважно латинської (кодекс — согіех — книга; декларація — оесіагагіо < < (іесіаго — заявляю, оповіщаю; агент — а§еп& (а§еп1;іх) — дію­чий; місія — тіввіо — посилка, доручення; конгрес — соп^гекхих — зустріч, збори; імунітет — іттипііах (іттипііагік) — звільнення, свобода; нота — поіа — знак, зауваження; ратифікація — гаїіпса-гіо < гаЦіх — затверджений + Гасеге — робити; екзекватура — ех8е^ио^ — виконую; консул — СОП511І; легат — 1е§аїи5 — посол; пре­ференція — ргаеіеге — вважаю за краще; легалізація — 1е§а1І5 — за­конний; аудієнція — аиаіепііа — слухання; контингент — сопгіп-§епк — той, що трапляється; церемонія — саегетопіа — благоговін­ня, культовий обряд, торжества; коаліція — соаііііо — союз; інтегра-' ція — іігіе@га1іо — поповнення; конвенція — сопуеппо — договір, угода; меморандум — тетогагкшт — те, про що слід пам'ятати).

Формування класичних правил геополітики та дипломатії (а саме Віденський конгрес 1814—1815 рр. та Аахський протокол 1818 р. заклали правила і традиції дипломатичного церемоніалу та прото­колу) збіглися з періодом панування у Європі французької мови. Багато дипломатичних термінів, що мають класичну основу, при­йшли до нас через посередництво французької мови: акредитація (фр. ассгеаіІіГ< лат. ассгесііііуш — довірчий); глобальний (фр. §1о-Ьаі < лат. §1оЬих — куля); регламент (фр. ге@1аетеп1 < лат. ге§и-1а — правило); комюніке (фр. соттиг^ие < лат. соттипісо — по­відомляю); резидент (фр. геаіаепі < лат. гевіоеш — той, що зали­шається на місці); віза (фр. уіаа < лат. уіяия — побачений); екстра­диція (фр. ехїгасіігіоп < лат. ех — з, поза + Ігааіііо — передача);

етикет (фр. е^иеПе від флам. аіееісеп — встромляти); альянс (фр. аіііапсе від аіііег— з'єднувати).

Трапляються у дипломатичних текстах і окремі сталі вирази латинського походження. Деякі з них подаються літерацією оригі­налу: тосіш ргосепаі (спосіб визначення засобу дії) — диплома­тичний термін, що означає спосіб дії, тобто визначення, яким чи­ном і в якому порядку має бути виконане яке-небудь зобов'язання чи дія; аа іпіегіт (раг іпіегіт) — латинський термін, частіше вжи­вається скорочено а. і / р. і перед назвою посади дипломатичної особи, яка підписує акт чи документ, і означає, що вона лише тим­часово виконує ці обов'язки. Моаш уіуепаі (спосіб співіснуван­ня) — дипломатичний термін, що позначає тимчасову, як правило, короткотермінову угоду. N0 уагіегіиг (не підлягає зміні) — латин­ський вираз, що звичайно вживається при кінцевому узгодженні чи при парафуванні якої-небудь угоди; означає, що при остаточно­му оформленні тексту в нього не може бути внесено ніяких змін;

аа ге/егепаит — термін означає «за умови схвалення». При укла­данні угоди, акту, проекту чи пропозиції така позначка робиться

; особою, яка його підписує, на знак того, що в силу документ всту-; пає лише за умови схвалення його урядом; са^ш ЬеШ — безпосе-^! редній формальний привід для виникнення війни між державами;

ех о^/ісіо — за посадою; сазиз /оеаегії (випадок союзу) — обстави­ни, які зобов'язують державу, відповідно до договору про військо-; вий союз, вступити в війну, яку веде союзна держава; геЬи5 їісзіап-ііЬи5 (обумовлення незмінних обставин), скорочено К. 8. 8. — термін, що позначає обставини, зміна яких призведе до скасуван­ня договору.

Деякі вирази функціонують у формі української літерації, проте не перекладаються: де-юре (лат. ае^ге) — юридична, за правом, формально; де-факто (лат. сіє Гасіо ) — фактично; персона грата (лат. регзопа §га1а — букв. бажана особа) — особа, кандидатура якої в якості дипломатичного представника в якій-небудь державі прийнята урядом цієї держави; персона нон грата (лат. регзопа поп §га1а — букв. небажана особа) — дипломатичний представ­ник, який не користується довірою з боку уряду тої чи тої держа­ви, куди він призначається, або той, що втратив довіру і підлягає

« відкликанню; статус-кво (лат. 5Іапі5 ^ио) — існуючий стан справ;

ЦІ гоноріс кауза (лат. Ьопогік сайка — букв. заради шани) — за заслу-

Е ги, почесне звання, почесна посада.

р Ряд сталих виразів, запозичених з історії світової дипломатії, фігурують у практиці українських дипломатичних текстів у пере­кладеній формі: джентльменська угода (§еп1:1етап а@геетеп1) — усна дипломатична угода без будь-яких письмових доказів; блиску­ча ізоляція (їріепаіа івоіагіоп) —термін виник на позначення англій­ської дипломатичної доктрини, що характеризувалася утриманням від усіляких попередніх і довготривалих союзів з іншими держа­вами і збереженням повної свободи дії; озброєний нейтралітет — термін виник за назвою принципу ліги нейтральних держав, що була утворена 1780 р. у період війни північноамериканських ко­лоній за незалежність (суч. Позиція озброєного нейтралітету у відносинах з...); політика доброго сусіда — термін виник від на­зви позиції США стосовно країн Латинської Америки, проголо­шеної Франкліном Рузвельтом (суч. політика добросусідства і співпраці)', добрі послуги (фр. Ьопик ойісек, англ. §оогі ойісев) — міжнародно-правова процедура, що стосується військового права, з часів Гаагзької конференції 1899 р. входить у нормативну части­ну міжнародного права. Поняття «добрі послуги» передбачає, що коли переговори між двома державами не мають перспектив і здатні лише загострити становище, одна чи кілька третіх країн мають право запропонувати свої послуги з метою налагодження контакту і мирного врегулювання проблеми.

Деякі слова і вирази у дипломатичній практиці і на сьогодні прийнято вживати французькою мовою. Наприклад: спаг^е а'а/-

/аіге5 (фр.) — повірений у справах; особа, яка заміщає посла у його відсутність. Існує ціла система коротких записів на візитних карт­ках, які передають певне ставлення до особи: р. / (роиг/еІісНег) — поздоровлення; р. г. (роиг гетегсіег) — подяка; р. с. (роиг сопсіоіеапсе) — співчуття; р. /. N. А. (роиг /еіісіїег Коиуеі Ап) — поздоровлення з Новим роком; р. р. (роиг рге5впіег) — заочна ре­комендація нової особи, яка прибула на роботу до представництва;

р. р. с. (роиг ргепсіге соп§е) — висловлення прощання у зв'язку з остаточним від'їздом із країни, коли прощальний візит не нано­ситься'.

Суттєвою ознакою дипломатичного мовлення є й високочастотне використання стійких словосполучень, які усталились як мовні формули обов'язкового використання. Ці мовні формули — складні назви держав, міжнародних організацій, назви представництв і офіційних осіб за посадами, рангами: Співдружність незалежних держав. Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Організація Об 'єднаних Націй; дипломатичне представництво, країна пере­бування; генеральний консул,радник першого класу, перший секре­тар першого класу. Надзвичайний і Повноважний Посол першого класу і т. ін. В публічних промовах, дипломатичному листуванні ці назви-формули не можна скорочувати чи заміняти абревіатурами.

Дипломатичним протоколом окремо передбачено, коли і які можна вживати синонімічні вирази на означення особи (Прези­дент— глава держави — найвища посадова особа держави;

Прем'єр-міністр — глава Кабінету Міністрів — глава уряду краї­ни; глава управління закордонних справ держави — глава зовніш­ньополітичного відомства — особа, яка очолює відомство закор­донних справ — міністр закордонних справ (в Україні). Є також офіційний реєстр складноскорочених слів (абревіатур), які можна вживати.

Для дипломатичних промов обов'язковим є етос «міжнародної ввічливості», поваги і шани всього, що представляє і символізує свою державу і державу партнера. Він виявляється через мовні формули міжнародної і національної ввічливості та компліментів, без яких немислиме дипломатичне спілкування ні в усній формі (промови, заяви, виступи, діалоги, інтерв'ю), ні в писемній (дипло­матичне листування). Мовні етикетні формули в дипломатії склада­лися віками, поєднуючи в собі елементи міжнародної й національ­ної етики.

Традиції мовної ввічливості української дипломатії добре ілюст­рує лист гетьмана «Військ Запорозьких і всієї України обіруч Дніпра» Богдана Хмельницького до шведського короля Карла Гус-

тава, надісланий з козацької столиці Чигирина 1656 р., який уже | тоді засвідчив ту «міжнародну ввічливість», що є характерною оз-_ накою і сучасного дипломатичного спілкування:

Нашсніший королю Швеції, наш вельможний пане і друже.

З наказу самої природи і з нашої вродженої прихильності до кожного ми звикли нікому не робити кривди, а навпаки, змагатися у доброзичли­вості з тими, хто ставиться до нас прихильно. Отже, ми, відчуваючи добре і достатньою мірою ясне ставлення до нас вашої королівської величності, вже двічі, з душевною насолодою, відіслали листи до вашої королівської величності. Але якимсь чином, як проти нашого бажання, так і проти бажання вашої королівської величності, вони і досі не торкнулися рук вашої королівської величності. Таким же чином частіші нагоди до бесід були відрізані з обох сторін, це треба приписати не якійсь ворожій недбай-' ливості з нашого боку, в зависній ненависті тієї ж долі. Тепер, отже, для І- підтвердження нашої приязні до вашої королівської величності ми по-|; відомляємо і ясно заявляємо, що не дамо нікому допомоги — хоч би до І цього нас часто закликали — ані підемо ні на кого в наступ, але при Божій . допомозі захищатимемо, як зможемо, віру, волю і наші кордони. Хоч би : поширювалась якась несприятлива чутка, ніби ми піднімаємо зброю про­ти вашої королівської величності. То нехай ваша королівська величність дасть якнайменше віри цій безглуздій чутці, бо ми ( як свідчать про нас минулі події) ніколи без причини не трубимо сигналу. Подавець цього листа усно і більш докладно викладе вашій королівській величності нашу доброзичливість. Тим часом благаємо у Всевишнього найліпшого Бога вічного щастя вашій королівській величності.

Дано в Чигирині, дня 13 липня І 1656 за старим календарем.

| Вашій королівській величності, | вельмишановного пана і друга р готовий до послуг друг Богдан і: Хмельницький, гетьман Військ І Запорізьких'.

і Сукупність етикетних мовних формул, формул ввічливості ( у всіх можливих варіантах) формує систему мовного етикету кожної нації, і не тільки у сфері дипломатії. За визначенням лінгвістичної енциклопедії, мовний етикет є системою «стійких формул спілку­вання, рекомендованих суспільством для встановлення мовленнє­вого контакту співрозмовників, підтримання спілкування у виразній тональності відповідно до їх соціальних ролей і рольових позицій відносно один одного в офіційних і неофіційних обставинах»².

Правила мовного етикету, що витворювалися століттями україн­ським народом, становлять особливу групу стереотипних, стійких

форм спілкування, що реалізуються в основному в одиницях лек­сичного («Дякую», «Добридень»), фразеологічного («Ні пуху ні пера») і частково морфологічного рівнів (вживання займеннико­вих і дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні;

бабуся стомилися тощо)¹.

Більшість етикетних формул, які ми вживаємо у повсякденному житті, закладені у нашій свідомості як своєрідні кліше або заго­товки, що є адекватними тій чи іншій ситуації. С. Богдан зазначає, що «це готові формули не тільки з точки зору їх граматичної впо­рядкованості. Позиційна стійкість окремих лексем у етикетних формулах умовна (зичимо щастя і щастя зичимо), однак в окре­мих фразах подібні позиційні зміни неможливі (йдеться про фразео­логічні одиниці). Іноді вони просто небажані з огляду на руйну­вання літературної норми або втрату регіональних особливостей»².

У структурі мовного етикету виділяють формули, що «вжива­ються при зав'язуванні контакту між мовцями — формули звер­тань і вітань, при підтриманні контакту між мовцями —формули вибачення, прохання, подяки та ін., при припиненні контакту — формули прощання, побажання тощо. Це — власне етикетні мовні формули»³.

Звертання є необхідним початковим компонентом будь-якої про­мови. Без нього не буває й діалогу.

Серед формул ввічливості найпершою, безсумнівно, є звертання.

Звертання — граматично незалежний та інтонаційно відокрем­лений компонент речення чи більш складного синтаксичного ціло­го, що позначає особу або предмет, до якого безпосередньо звер­нена мова того, хто говорить або пише⁴. Як правило, категоріаль­ним засобом вираження звертання в українській мові є кличний відмінок (вокатив) іменника або будь-яка рівнозначна йому слово­форма у поєднанні з особливою кличною інтонацією. Звертання буває поширене і непоширене, до його складу може входити при­кладка або ціле підрядне речення, що підпорядковується основно­му компоненту звертання. Як граматично незалежний компонент речення звертання має вільну позицію у ньому, може стояти на по­чатку, всередині і в кінці речення. Якщо звертання вживається як окреме висловлювання, що виражає емоційно забарвлені спо­нукання до якоїсь дії або почуття радості, докору, осуду тощо, то

воно становить еквівалент речення або особливий тип речен­ня — вокативне'. Звертання належить до найдавніших риторич­них фігур.

Ще Михайло Ломоносов у «Кратком руководстве по красноре-чию» визначав звертання як «чудову, сильну, пробуджуючу слово фігуру», зазначав, що «сею фігурою можна радити, засвідчувати, обіцяти, погрожувати, хвалити, насміхатися, утішати, бажати, про­щатися, шкодувати, наказувати, забороняти, просити вибачення, оплакувати, жалітися, просити, вітати та інше».

Українська літературна мова, а саме офіційно-ділова сфера, має власну історію цього питання.

У часи Київської Русі поширеними були звертання княже, кня­зю, дружино, людіє. Наприклад: В літо 986. Прийшли з Волги бол­гари магометанської віри, кажучи: Ти, князю, мудрий і розумом тямущий, а закону не знаєш...². Братіє і дружино Р.

За часів Запорозької Січі побутували звертання, подібні до звер­тань у родині: батьку (гетьмане, отамане), діти мої, братове, брат-Г тя, братці, братія, братики, що зумовлено «гуртовими порядка-I ми», які передбачали рівність усіх козаків між собою, а взаємини і молодих і старших мали родинний характер. Наприклад: Здоров І будь, батьку отамане, здорові братики!; Не сумуйте, братці, і ¹¹ не шкодуйте пороху! Козаки самі себе звали товаришами, а Запо­розьке військо — товариством. Наприюіад: І вийшов перед Хмель­ницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному това­риству і промовив: — Пошліте мене, батьку Хмелю, і ви, чесне товариство, до пана Вишневенького; Кошовий зняв шапку, покло­нився на всі сторони і промовив так: — Славне січове товари­ство, панове отамання і всі козаки-товариші. Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, і на бажання товариства скликали сьо­годні велику козацьку раду (А. Чайковський).

У часи УНР в офіційному вжитку переважали звертання пане, пані, панове, рідше — добродію, добродії (із прикметникови­ми означеннями — високодостойний, високоповажний, вельми­шановний). Наприклад: Вельмишановний пане посол! Міністер­ство має за честь звернутії рівночасно Вашу, вельмишановний пане посол, увагу про недопустимість повідомлення про такі спра­ви телеграфом; Високоповажний пане міністре! Доводжу до Ва­шого ласкавого відома...; До вас звертаюсь, добродію. Слово то­вариш уживалось у значенні «заступник», як-от: Призначити то­варишам Міністра закордонних справ П. Темницького.

У звертаннях до керівників держави використовувались такі назви: Гетьман, Головний Отаман, Диктатор¹.

Революція 1917р. внесла докорінні зміни у мовний етикет і най­перше у формулу звертання. З мови поступово витіснилися звертан­ня пан 1 пані, добродію 1 добродійко, так що сфера їх застосування надзвичайно зменшилася. Натомість активно стали використову­ватися звертання товариш і громадянин 1 громадянка, але правила їх уживання досить сильно відрізнялися від правил дореволюцій­них звертань.

Отже, за словами М. Кронгауз, слід говорити не про заміну одних звертань іншими, а про заміну однієї системи звертань іншою².

Певний період існувало протиставлення двох класів — «панів» і «товаришів», тобто людей, які вживають відповідні звертання. Далі, в радянські часи, звертання пан 1 пані в офіційній мові вжи­валося лише стосовно іноземців з капіталістичних країн.

Давнє українське звертання товаришу, шановане у Запорозькій Січі і відновлене у XIX ст. як форма звертання у робітничому се­редовищі, зберегло і своє первинне значення: «товариш» — 1) лю­дина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу (від слова «товар»), бере участь у якихось діях, співучасник чого-небудь; ком­паньйон, спільник; 2) людина, пов'язана з кимось-небудь друж­бою, щирий друг, приятель³.

Звертання громадянин є суто офіційним, а в однині та в поєднанні з прізвищем, професією або званням використовується тільки у сфері «людина — закон». Наприклад: Громадянин Петренко, чи визнаєте себе винним?, громадянин слідчий, але ніколи громадя­нин міністр.

Сьогодні в українську ділову імову як офіційне повернено звер­тання пан 1 пані, яке найчастіше вживається разом з прізвищем, професією або посадою у кличному відмінку (пане Дмитренку;

пане вчителю; пане директоре).

Точна формула звертання у повсякденному побутовому вжитку виробляється користувачем мови суто індивідуально, залежно від його особистих уподобань, симпатій, конкретної ситуації та мети. Проте певних стандартних норм, особливо у діловому спілкуванні, слід дотримуватись. Існують такі типи звертань до осіб, що мають високий і надвисокий статус: до монархів (королів) та їх дружин — Ваша величносте... Його величність..; до князів монаршого двору,

принців, принцес: — Ваша високосте... Ваша світлосте..; до . аристократів — вельможний пане..; до глав урядів, держав, ке-• рівників центральних органів влади, шанованих гостей і таке інше | можливе застосування так званого широкого адресата (тобто звер­тання пане + посада, звання або прізвище у кличному відмінку), ( але перед цим звертанням, на знак високої поваги та шани, додають

прикметники високоповажний, вельмишановний, високодостойний, ;. Ваша достойносте... тощо.

Важливу роль у дипломатичному листуванні відіграють звертан­ня. Підручники з дипломатичного протоколу радять, готуючи той чи інший дипломатичний документ, ретельно продумувати фор­мулу звертання. Найпоширенішою формулою є «Шановний па­не + посада, звання або прізвище у кличному відмінку». Напри­клад: Шановний пане Міністре, Шановний пане Посол, Шановний пане Петренку... Показовим є те, що за звертанням, яким почи­нається нота або лист, можна визначити тональність документа. Наприклад, якщо нота починається словами: Пане Міністре, Пане Посол (без слова шановний), то це свідчить про стриманий або навіть напружений характер листа.

Актуальними для дипломатичних текстів є перераховані ви­ще прикметники, які характеризують ставлення до адресата як до людини поважної і шанованої: Його Високоповажності Над­звичайному і Повноважному Послу Федеративної Республі­ки Німеччини в Україні...; Вельмишановний Едгергардте Гей-кенї...

Як показує практика, у дипломатичному листуванні, що ведеться між представниками східнослов'янських країн, країн СНД, часто вживається така форма звертання, як ім'я та по батькові, також, як правило, з прикметником шановний 1 вельмишановний'. Надзвичай­ному та Повноважному Послу України в Польщі Дмитру Васильо­вичу Павличку!..

Для дипломатичного листування важливим є не тільки звертан­ня до адресата, а й те, від якої особи ведеться мова у тексті. На­приклад, за цією ознакою та за наявністю або відсутністю підпису такий найуживаніший дипломатичний документ, як нота, поділяєть­ся на два види — особиста нота і вербальна нота. Особиста нота ^! має форму листа і стосується питань, що мають принципово важ­ливе значення чи містить інформацію про якусь політичну подію. І Вона складається від першої особи, від імені персони, яка її підпи-v сує. Текст особистої ноти починається із звернення, закінчується ⁵ вона виявом поваги (компліментом), тобто трафаретною фразою і. ввічливості. Вербальна нота вважається одним із найпоширеніших І; документів дипломатичного листування. Вислів «вербальна нота» означає: «документ, який повинен якнайсерйозніше братися до | уваги». Текст таких нот складається від третьої особи і не підпи-

сується. Вербальна нота також починається і закінчується форму­лами ввічливості¹.

Комплімент (фр. сотріітепі) є, мабуть, чи не найдавнішим за­собом мовного впливу, він може виразити приязнь, увагу, вдячність, сподівання і т. ін. Формула компліменту («Формула трафаретної ввічливості»)² є невід'ємною складовою дипломатичної практи­ки. Характер компліменту має враховувати принцип взаємності, особливо при направленні ноти-відповіді³.

Комплімент, як правило, обрамлює текст — лист починається і закінчується формулою ввічливості, тобто можна говорити про спеціальні формули початку і кінця тексту.

Оскільки метою початкового компліменту є встановлення контак­ту, приязного тону, він містить, найперше, засвідчення поваги:

Міністерство закордонних справ України засвідчує свою повагу..;

Посольство України в Австрійській республіці засвідчує свою пова­гу... Часто засвідчення поваги поєднується з повідомленням: засвідчує свою повагу і має честь повідомити або з вишуканою формою про­хання: Дипломатична академія при Міністерстві закордонних справ України засвідчує свою повагу Посольству Королівства Нідерландів в Україні імає честь звернутися до Вас, Вельмишановний пане Посол, з проханням.... Залежно від ситуації прохання може бути висловлене у різних формах: ...має честь звернутися з проханням; ...звертаєть­ся з проханням...; ...просить Вас...;... висловлює прохання...

Багатогранність мовних формул, широка палітра різноманітності нюансів мовної етики дає можливість змінювати тон дипломатич­ного листування від найвишуканішої люб'язності до стриманого ввічливого незадоволення залежно від ситуації, мети і типу доку­мента. Цікавим прикладом є формула повідомлення, представлена в чотирьох різних документах: Користуючись нагодою, маємо честь поінформувати Вас...; В плані інформації повідомляємо...;

Інформуємо Вас...; Доводжу до Вашого відома... Пор.: Повідом­ляємо Вас... —Маємо честь повідомити Вам...

Досить часто у дипломатичному листуванні присутні формули подяки за те, що вже було зроблене адресатом: дозвольте подяку­вати Вам за уважне і конструктивне ставлення до реалізації пи­тання про...; Щиро дякую за Ваш лист...; Дозвольте висловити

подяку за...; Щиро вдячні...

Заключна компліментна формула найчастіше виражає надію на подальшу співпрацю; залежно від ситуації може мати розгорнуту

або скорочену форму: Дозвольте висловити сподівання, вельми­шановний пане Посол, що Ваш візит до Дипломатичної академії України та Ваш виступ перед викладачами і слухачами сприяти­ме подальшому зміцненню дружніх і взаємовигідних зв 'язків між нашими країнами, а також розумінню зовнішньополітичного кур­су Королівства Нідерландів, спрямованого на підтримку демокра­тичних реформ в Україні та особливостей діяльності Посольства Вашої країни, яке Ви очолюєте... або: Користуючись можливістю, висловлюємо надію на наше подальше плідне співробітництво.

Засвідчення у повазі є також обов'язковим компонентом для за­ключної формули: Міністерство користується нагодою, щоб по­новити Посольству запевнення у своїй вельми високій повазі. В одній розгорнутій комбінованій формулі можливе поєднання за­свідчення у повазі і сподівання на співпрацю: Користуючись мож­ливістю, Дипломатична академія України при МЗС України за­свідчує свою глибоку повагу до Посольства Німеччини в Україні і сподівається на подальшу плідну співпрацю.

На окрему увагу заслуговує вираз користуючись нагодою. Він вживається, як правило, в заключному компліменті на знак того, що автор вважає за потрібне, поряд з офіційним питанням, висло-„ вити своє ставлення або ставлення організації до особи чи органі-, зації, якій адресується лист. Інколи слова користуючись нагодою в [ компліменті випускаються, наприклад, якщо у ноті повідомляється про якісь трагічні події, що відбулися в країні, про людські жертви тощо.

⁸ Комплімент не застосовують, якщо повідомляється про траур у ?' країні, коли висловлюється співчуття, а також у випадках, коли • відомства закордонних справ тієї чи іншої країни з якихось при-'" чин не використовують компліменти у своєму листуванні.

Суспільно-побутове красномовство

Суспільно-побутове красномовство «обслуговує» різноманітні ;, життєві побутові події і ситуації: народження, одруження, вітання, Г ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Соціально-побутове красно-| мовство має виразно окреслений національний характер, воно збе­рігає і продовжує традиції та звичаї народу. Родини, хрестини, сва­тання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітання зі святами та пам'ятними подіями і датами завжди супроводжують­ся красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тому суспільно-побутове крас­номовство має масовий характер і помітний вплив на культуру | живої народної мови. На жаль, українське суспільно-побутове крас-| номовство недостатньо досліджене, бо воно народжується і зни-

кає в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фоль­клорних записів, спогадів письменників, літературних текстів. Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Риль­ський, Олександр Довженко, Василь Сухомлинський, Олександр Ковінька, Юрій Смолич та багато інших.

Діалогічне красномовство

Діалогічне (полілогічне) красномовство формується не одним промовцем, а двома або кількома. Основні види такого красномов­ства: бесіда, дискусія, суперечка, диспут, нарада, прес-конферен­ція, інтерв'ю, ділова гра, вечір запитань і відповідей, вікторина, «круглий стіл» тощо.

В умовах правової держави, коли авторитарний стиль змінюється демократичним, зростає роль конструктивного діалогу не тільки в . політиці та пропаганді, а й у інших сферах суспільного життя, зок­рема в культурі, освіті. Невміння вести конструктивний діалог при­зводить до непотрібного протистояння і протидії сил, до гальму­вання демократичного розв'язання проблем.

Діалог як вид красномовства є дуже давнім. Великим майстром діалогічного ораторства був Сократ. У грецькій риториці мистецтво вести суперечку, полеміку називалось еристикою. Еристика є складнішим видом, ніж монологічне красномовство. Оскільки, як правило, учасникам діалогів і полілогів притаманні різні погляди, суперечливі думки й емоції, а це потребує неабиякої уваги співбе­сідників, підготовки, відповідного настрою, переконливих доказів, тактовності тощо.

У діалозі-полілозі може бути зіткнення учасників різних ідео­логій, різних способів міркування, соціальних ролей, неоднаково­го життєвого досвіду, діаметрально протилежних душевних станів, різної міри вихованості, а в результаті все-таки треба дійти згоди і знайти прийнятне розв'язання проблеми. Тому оратори і педагоги, для яких також головною формою роботи з вихованцями є діалог-полілог, мають враховувати всі аспекти підготовки діалогу: мов­ний, логічний, психологічний, педагогічний, аксіологічний (оцін­ний), політологічний і соціологічний.

Еристика

Еристика (від гр. егізіікок — той, що сперечається) — це рито­рика діалогічного мовлення. Вона виявляється в таких жанрах, як:

дискусія, полеміка, диспут, дебати, суперечка.

Дискусія (від лат. аіясивкіо — розгляд, дослідження) — це об­говорення певної проблеми або групи питань чи одного дуже важ­

ливого питання з метою досягнення істини. Мовно-жанрові озна­ки дискусії добре простежуються у зіставленні її з полемікою.

Полеміка (від гр. ро1еті1со$ — військовий, ворожий) — це та­кож обговорення певної важливої проблеми чи окремого питання. Проте якщо для дискусії головним є пошук істини шляхом вдалої постановки і зіставлення аргументів і контраргументів, то для поле­міки головним є досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. В дискусії протилежні сторони називаються опонентами, у по­леміці — супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці — утвердження власного погляду, перемогу своєї позиції. Дискусія ведеться за певними правилами і за згодою її учасників. Тема дискусії формулюється заздалегідь або до початку дискусії. Учасники її почергово висловлюють свої положення, думки, спро­стування, в результаті чого дискусія набуває логічного, зв'язного ^! характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними v' для всіх учасників дискусії, толерантними. Використання неперед-бачуваних засобів осуджується і може зупинити дискусію без вис­новків і завершення її. Натомість полеміка не дотримується таких правил. У ній перемагає ініціатива суперників, ситуативність спілку­вання, непередбачувані і раптово знайдені «під руку» засоби не зав­жди переконливої, але наполегливої і напористої аргументації.

Диспут (від лат. (ііврито — досліджую, сперечаюсь) — це зазда­легідь підготовлена і проведена у певний час на обрану тему (нау­кову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попе­редньо визначеними опонентами. Тема обирається така, яка містить у собі складну проблему, різні тлумачення або різновекторні шля­хи її розв'язання. Саме тому не менше двох промовців повинні опонувати один одному, щоб усебічно висвітлити проблему і знай­ти шляхи її вирішення.

Дебати (фр. сіеЬаїез, від оеЬапге — сперечатися) — це представ­лення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення роз­в'язання важливих державних, громадських проблем на протива­гу іншій стороні (учаснику) дебатів. Риторика діалогічного мов­лення також виробила певні правила, технологію і культуру еристи­ки. На основні та окремі з них варто звернути увагу освіченим громадянам, особливо тим, хто готує себе до активної державної, політичної, громадської чи якоїсь іншої публічної діяльності. Передусім слід пам'ятати про таке:

— Ніколи не треба дискутувати чи сперечатися з приводу тем, понять, що є аксіомами і не потребують доведення. Такі теми не дають простору, перспективи для розгортання думки, дискусія «за­хлинеться», опоненти не зможуть себе показати. Слід обирати теми, що «потребують роботи думки» (Арістотель).

— Пам'ятайте, що основною і найкращою метою всіх без винят­ку суперечок є змусити супротивника думати так, як ви, прийняти вашу позицію. Ця висока і, на ваш погляд, благородна мета потре­бує від вас стратегії і тактики.

— Ніколи не викладайте відразу всі положення, тези чи аргу­менти. Тут монологи не потрібні. Ніби намацуючи дорогу, виберіть одне, але добре сформульоване положення. Послідовно додавайте по одному тези й аргументи, але завжди майте про запас що сказати.

— Вгамуйте хвилювання, страх, бо інакше вони пригальмують вашу думку. Пам'ятайте: тут, як у монолозі, чим більше хвилю­ватиметесь, тим гірше думатимете і говоритимете. Переляканого пожаліють, але не пошанують. Потім, коли повернеться спокій і твереза думка, відчуєте незадоволення собою і помітите свої по­милки та упущення.

— Будьте уважними до опонента, суперника, конкурента, запа­м'ятовуйте не тільки те, що він каже, а й те, що казав раніше. По­мітивши суперечність у його висловлюваннях, повертайтеся до раніше сказаного ним та вже забутого і методом сократівської іронії заженіть у кут: ставте запитання, поки він не стане сам собі запе­речувати.

— Не підмінюйте тему суперечки і не дозволяйте опонентові це робити, якщо сперечаєтеся чесно. Перескакуючи з однієї теми на іншу, жодної не розглянете вичерпно, і не буде з чого робити висно­вок. Впорядкуйте спочатку всі питання теми і послідовно обгово­рюйте кожне, виділяючи результат одним реченням, а потім з цих речень сформулюєте висновки.

— На початку розмови домовтеся про метамову (терміни, дефініції, поняття, категорії, класифікації, джерела тощо).

— Не намагайтеся все заперечувати. Використайте прийом умов-ного схвалення, при якому можна погодитися з певними положен­нями опонента. Станьте ніби на його позицію, але потім заперечте йому у найсуттєвішому. Так ви пом'якшите йому біль за втраче­ною позицією.

— Уникайте суперечок про те, чого добре не знаєте. Вчіться вчас­но переводити розмову в інше русло. Майте для цього якісь заго­товки, свіжі новини, події, факти, сенсації, приказки, дотепи тощо. Але не смійтеся зі своїх жартів, хай інші з них сміються.

— Будьте завжди готовими не тільки до кроку вперед, але й до кроку назад, не соромтеся вибачитися, перепросити. Заспокойте себе тим, що, добре підготувавшись, ви іншим разом надолужите втрачене.

— Якщо дискусія чи полеміка публічна, не забувайте про ауди­торію, залучайте її до паритету (колеги знають.., слухачі підтвер­дять.., студенти пам 'ятають...), але дуже шанобливо і не вислов­люйте негативних оцінок.

— Намагайтеся основні положення, поняття, дефініції, ознаки повторити, підкреслити у різних контекстах кілька разів з тим, щоб ваша позиція запам'яталася і закріпилася.

— Пам'ятайте, що, як і в монологічній промові, головним у діа­логічному спілкуванні (і суперечці) є тези й аргументи. Для діало­гу вони мають бути дуже короткими, точними і «ударними». Тези формулюються за принципом актуального членування речення:

тема (дане) — рема (нове).

— Аргументація має будуватися на причиново-наслідкових зв'язках і законах формальної логіки: це є так тому-то...; якщо це є таким, то...

— Найкращими аргументами у суперечці є доказові положен­ня, точні факти і цифри, конкретні явища, події.

— Завжди починайте розмову якомога приємнішим, спокійні­шим і тихішим тоном, щоб був простір для наростання суперечки і щоб завжди відчували, що є можливість підвищення тону, але ніколи не підходьте до межі підвищення тону, не зривайтеся на крик, бо смішно виглядатимете в очах присутніх. Зробіть очевид­ну паузу і, якщо не зможете приємним, то хоча б байдужим тоном обов'язково завершіть розмову (на жаль. Ви мене не зрозуміли, шкода, що ми не домовилися; це втрата для мене, як, можливо, і для Вас; продовжимо розмову наступним разом; шкода, що ніхто з нас не переконав іншого).

— У розпалі суперечки, коли можуть злетіти з уст недобрі, злі, останні слова, негайно зупиніться (глибоко дихайте носом). Пам'я­тайте, що після будь-якого конфлікту з суперником доведеться миритися і щось прощати, тоді самому буде незручно за різні сло­ва. Коли настрій поганий, не дискутуйте, бо все одно програєте, й уникайте ситуацій «з'ясування стосунків».

— Продумайте тактику відступу, відкладання на потім — на . випадок неуспіху чи поразки (Сьогодні справді ще не час, але...;

^\ Ми до цього ще повернемося пізніше, а зараз...; Ви самі з часам переконаєтеся...).

У разі поразки ведіть себе чемно і гідно. Придумайте варіанти:

вчуся дискутувати: хотів переконатися в тому, що Ви знавець;

Ви для мене зразок для наслідування; я поступаюсь Вам, зали­шаючись при своїх переконаннях; і все ж аргументи не вичерпані тощо).

В усіх випадках, навіть образливих для вас, пам'ятайте про мов­ний етикет. Мило привітавшись поширеним звертанням, зробіть опоненту комплімент, запевніть його у своїй повазі, почніть роз­мову з нейтральних коротких тем (погода, час, дорога, люди), не-' помітно і м'яко підходьте до основної теми. У процесі дискусії також не забувайте кілька разів звернутися до опонента (на ім'я, ім'я і по батькові, шановний, друже, мій опоненте тощо), пере-

просіть, запропонуйте щось, висловіть свої наміри в бажальній формі (я б хотів почути, чи міг би я спитати Вас).

Пам'ятайте про ввічливість і пошанні мовні формули навіть тоді, коли програєте суперечку. Програвайте красиво — це також одна з ваших перемог.

ГОМІЛЕТИКА

Християнство як нове віровчення, що виникло на межі І ст. до н. е. і І ст. н. е., зазнало впливу еллінської культури, зокрема пізньої античної риторики. Тим паче, що Євангеліє (з гр. — добра звістка) спочатку не мало письмового тексту, а існувало як жива проповідь Христового вчення та розповідь про його життя й бла­годіяння. Для Євангелія знадобилася вже сформована і розвинена класична греко-римська риторика, яка потім була значно трансфор­мована відповідно до богослужбово-повчальної мети нової релігії і породила окрему гілку — церковну риторику, або гомілетику.

Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської та арамей­ської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою у III ст. н. е.) набуває й рис греко-римської риторики.

Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян з метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім'я потойбічного життя.

Першим проповідником можна вважати самого Ісуса Христа. Його мова — це невеликі вислови афористичного характеру — логії, вони заучувалися і тривалий час передавалися усно, поки значно пізніше, вже після розп'яття і воскресіння Христа, були записані його учнями — апостолами — в Євангеліє. Ці тексти були несхожими на традиційні греко-римські промови.

Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю і передбачува­ністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників:

Блаженні убогі — Царство Боже бо ваше.

Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете.

Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви.

Антитезою макаризмам звучать прокляття, відомі з іудейського фольклору: Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте. Горе вам, що тепер потішаєтеся, бо будете ви сумувати та пла­кати... Логії Христа складені так, що дають теологам, мирянам простір проникнути в глибини їх змісту і в цьому просторі вибудо­

вувати свої асоціативні ряди розуміння. Церква Христова одержа­ла такі основоположні начала, на яких уже третє тисячоліття росте й розвивається церковна риторика: усне й писемне проповідництво, канонічна й неканонічна християнська література.

Насиченість думки та афористичність притаманні й іншим про­повідям Христа: ...чим серце наповнене, те говорять уста його!..', ...якою ви мірою міряєте, такою відмірюють вам, любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас, ...як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви; кожне дерево з плоду свого пізнається...

Основою багатьох проповідей Христа е притчі як засіб непря­мого повчання. Зразком може бути «Притча про сіяча»:

Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, — і було повитоптуване, а птахи небесні його повид-зьобували. Друге ж упало на Грунт кам 'янистий — і, зійшовши, усохло, не мало бо вогкости. А інше упало між терен, — і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добрую землю, — і, зійшов­ши, уродило стократно. — Це сказавши, закликав:

Хто має вуха, щоб слухати, — нехай слухає! Образна символічна форма робила логії і притчі Христа зовніш­ньо недосказаними, а внутрішньо — змістове багатозначними.

До риторичного жанру церковної проповіді належать і послан­ня учнів Христа — апостолів — до віруючих. Писана форма їх зберігає сліди живого звертання у проповіді, але це вже Євангеліє (блага вість про Христа).

Раннє Євангеліє (від Матфея) містить більше рис близькосхід­ної риторики (сувора простота, короткі фрази, негрецькі вирази, відсутність вступу й пишноти грецької риторики). Більш літера­турну форму має Євангеліє від Луки, а отже, й більше ознак впли­ву класичної риторики.

Найбільшу вартість з погляду риторичної науки має Євангеліє від Іоанна, яке введене в церковний канон. Навіть у його зміст, а не і тільки у форму включається еллінське вчення про логос. Земне жит-• тя Христа постало як розкриття світового смислу — логосу: Спо-| чатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово, воно було і спочатку у Бога. Все через нього почало бути, і без нього не почало | бути ніщо, що почало бути. В ньому було життя, життя було ': світолюдське: і світло у пітьмі світить і пітьма не обійняла його... | Гомілетика (церковне красномовство) започаткувалася в давній \ Україні з прийняттям християнства і спиралася на богослужбову ! та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну, бо вже у , 1056 р. з'явилося написане дияконом Григорієм у Києві «Остро-', мирове євангеліє», а в 1092 р. — Київське євангеліє.

Відомий історик української церкви і української мови Іван Огієн-ко (митрополит їларіон) переконливо довів, що з часів прийняття

християнства сформувалася Українська церква з виразними націо­нальними окремішностями (в догматах, виборах духовенства, бого­служінь, чинопокладаннях, требах, місяцеслові, святах, іконома-лярстві і храмовій архітектурі). Українська церква виробила свій «лаврський наспів» й уславилася особливими партесними хорами. З часу прийняття християнства Українська церква користувалася старослов'янською мовою, але виробила свою, українську вимову її, як і інші слов'янські церкви. Є такі вимови старослов'янської мови: болгарська, сербська, українська, російська. Українська ви­мова богослужбових текстів відрізнялася тим, що •Ь (ять) читали як і, е — як е (а не с), й — як й (а не і), г — як г (а не як кг тощо)'.

Можливо, найвиразнішою національною ознакою Української православної церкви є низка видань перекладів Святого Письма живою українською мовою: Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий Заповіт В. Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560р., учительні євангелія та видання Острозької Біблії 1581 р. Це означало, що народжується нова українська літературна мова. Світ визнає літературними мовами тільки ті, якими є священні пи­сання. Одночасно це давало грунт для розвитку українського цер­ковного красномовства, вироблення церковної термінології в живій народній мові. І. Огієнко писав: «Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад. Церква Московська. За XVI—XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особ­ливо розвинулася церковна проповідь, пам'ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада «казнодія», проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Барано-вич та інші, стали відомими й далеко за межами України»². Це ритори Києво-Могилянської академії.

Серед риторів Києво-Могилянської академії слід виділити про­повідника (гомілета), педагога, письменника-полеміста Іоаникія Галятовського (1688). Його перу належать збірка проповідей «Ключ розуміння» (1659), збірка оповідань-легенд «Небо нове» (1665), трактат «Месія правдивий» (1669) і риторичний трактат «Наука, або Спосіб зложення казання», що входить до збірки проповідей «Ключ розуміння» та інші твори (більше 20).

Будучи ректором академії (1658—1668 рр.), І. Галятовський відкрив у колегії нові класи риторики і читав її не латинською мо­вою, як тоді було заведено у навчальних закладах, а українською

мовою. Українська гомілетика виробила специфічний вид про­повіді — казання. Про нього і казнодію (творення проповіді) та казнодія (проповідника) розповідається у трактаті І. Галятов­ського «Наука, або Спосіб зложення казання»'. Як і складання всіх проповідей, починати казнодію І. Галятовський радить з вибо­ру теми зі Святого Письма. Все казання має складатися з трьох частин.

Перша частина — це початок (ексордіум), «приступ» до речі, про яку хочеш повідати. Тут проповідник (казнодія) звертається до людей, сповіщає свою пропозицію, «поставлення умислу», по­казує, про що хоче казання мати і просить Бога або Пречистую діву «о поміч», а людей — «о слухання».

Друга частина — розповідь (нарація). В ній оповідається все про ту річ, що є темою казання, предметом мовлення, про що обі­цяно в першій частині. Ця частина є найбільшою, бо на ній зосе­реджується все казання і до неї інші частини приєднуються («за­микаються»).

Третя частина — кінець казання (конклюзія). В цій частині про­повідник знову вже коротко нагадує людям, про що йшлося в другій, основній, частині і просить людей, якщо річ була добра, щоб «вони в тій ся речі кохали», а якщо річ зла, щоб «ся такої речі хоронили», тобто береглися від такої речі.

Щоб «легше і прудкіше казання учинити і повідати», І. Галя­товський подає чимало порад:

• Треба всі частини казання узгоджувати з метою, бо «як з малого джерела виходить велика ріка, так з малої теми велике походить казання».

• Потім слід стежити, щоб кожна з частин (ексордіум, нарація, конклюзія) узгоджувалися кожна окремо з темою і всі послідов­но одна з одною. Щоб те, що пропонувалося в ексордіумі, вико­нувалося в нарації і нагадувалося та підсумовувалося в конк-люзії і казнодій від речі не відступав. «Бо коли би обіцяв будів­ничий якому королеві, цареві, монарху виставити коштовний палац, а потім би виставив браму або інший будинок, розгнівав би ся той монарх на будівничого і мав би його за простака». Так і казнодію, який обіцяв показати річ у казанні, а не зробив цього мило, «жодної мудрості йому не припишуть». Як зразки І. Галя­товський пропонує свої казання, аналізуючи їх.

Докладні поради дає І. Галятовський, відповідаючи на питання, де «взяти матерію, з котрої би казання могли учинити». З його по­рад випливає, що треба вчитися і готуватися до казань усе життя.

Зокрема слід:

• читати Біблію, житія святих, великих проповідників Василія Ве­ликого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Феодо-рита, Іоанна Дамаскіна та інших церковних учителів, які тлума­чать Святе Письмо;

• читати історії і хроніки про різні держави і краї, що в них відбу­валося і що нині діється;

• читати книги «о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах, зелах, ка­менях і розмаїтих водах, котрі в морі, в ріках...»;

• «уважати їх натуру, властноти [властивості] і скутки [користь] і

те собі нотовати і апліковати до своєї речі, котрую повідати хо­чеш».

Здобуваючи такі знання, «читай казання розмаїтих казнодіїв те­перішнього віку і їх наслідуй», тобто вчись на зразках.

Є кілька пораді щодо виголошення казань. Основна з них засте­рігає, щоб казнодій «людей не привів мовою своєю до десперації, до розпачу». Оповідаючи про гріхи, про зло, яке чинять люди, «мо­жеш їх... засмутити і устрашити.., але потім потіш їх і учини їм надію на збавлення», якщо покаються і перестануть робити зло.

Закінчується праця також порадою: «Читай книги і, що хороше вичитаєш, нотуй собі і до свого казання аплікуй»'.

Такий мовний ренесанс в Україні в XVI—XVII ст. не тільки спри­чинювався внутрішніми потребами української нації і церков­но-культурного життя, а й підтримувався західноєвропейським ре­формаційним рухом, що через Чехію і Польщу поширився в Ук­раїну і однією з основних ідей якого був розвиток національних літературних мов з живої народної основи. Іван Огієнко про це писав так: «Реформація реалізувала і в Україні вживання народної мови в церкві: залунала тут проповідь уже живою народною мо­вою. Та не тільки проповідь — стали читати й Євангеліє та Апос­тола тією ж таки мовою, ...з часу Реформації прийнято в Україні мовою літературною живу народну мову, і стали вже нею писати книжки; до цієї доби не маємо ані одної книжки, писаної жи­вою українською мовою. Українська жива мова, ставши з полови­ни XVI ст. мовою Св. Письма й церкви, тим самим вже стала й мовою літературною.

Духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова: вона сильно зросла й літературно вигладилася за самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю, живою українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (одно­часно з мовою польською) вже на широку міру усталилася україн­

ська літературна мова, і в цьому була величезна заслуга передусім Реформації»'.

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належать проповідь і молитва. Вони зародилися в цьому стилі і, навіть використовую­чись значно пізніше в інших стилях, несуть на собі його печать. Головне призначення цих жанрів, комунікативна мета їх — навер­нення мирян до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів братолюбія серед людей, терпіння в ім'я духов­ного спасіння. Різняться вони простором і спрямуванням ілоку-тивних можливостей: проповідь звернена до мирян, групи людей, спільноти, молитва — до Бога. Проповіді присвячуються певним темам життя духовного і земного, тому в них переважають репре­зентативні (відповідальність за істинність висловлювання), дирек­тивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов'язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) І акти. Молитва — це звернення до Бога, тому в ній переважають | експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декла-I ративи (запевнення, прохання).

^в Проповіді (або казання) поділяються на літургійні, догматичні, | морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну бу-| дову: вступ, в якому викладається зміст (епіграф), витлумачується І сам вступ і оголошується тема проповіді; виклад предмета (це ко-

І' роткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника — так вплинути на слухачів, і щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших і облаго-родження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою для проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєд-

Інуватися з елементами художності та публіцистичності: кому­нікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- і трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейк-1 сис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переко­нання.

Це відповідно позначається й на стилістиці проповідей, де пере­важають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов'яніз­ми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

У стилістиці конфесійного стилю особливе місце займає антоні­мія (і у фігурах слова — тропах, і у фігурах думки — стилістичних фігурах). Річ у тім, що глибинним змістом топіків (предметів роз­мови) у конфесійних текстах є експліцитне (виражене) чи імпліцит-не (невиражене) протистояння двох світів: Бога і диявола, світла і ^ темряви, праведності і гріховності, добра і зла, тіла і душі. І відпо-

відно всі теми проповідей висвітлюються через антонімічне зістав­лення і протиставлення, контраст і антитезу, ампліфікацію і града­цію. Наприклад: Він [Бог] вмирав не за друзів, а за ворогів; Вище благо життя люди бачать у тому, щоб усе було для тіла, тобто щоб тіло було здоровим, ситим, мало чуттєві задоволення, насо­лоджувалося зовнішніми вигодами. Про душу вони або зовсім не дбають, або задовольняють її потреби настільки, наскільки душа обслуговує тіло. Ці люди змінили встановлений Богом порядок, поставивши душу слугою тіла, а не тіло слугою душі; Свобода все більше обертається на насилля з метою зламати опір сорому, розуму і совісті, розбудити в людині найнегідніші інстинк­ти, перетворити її на тварину; Він знав, що не золото і не ба­гатство, не блиск вченості та премудрості складають істинний скарб життя, але чистота серця і розуму, цнотливість помислів і тіла.

Прикладом християнської повчальності може бути послання апостола Павла, яке також нагадує проповідь, насичену афоризма­ми і тропами та фігурами, що надають посланню емоційно-образ­ного характеру. Це видно на прикладі 13 частини Першого послання апостола Павла до коринтян:

Гімн про любов. Любов над усе!

Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, талюбови не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий\

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усі знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любови не маю, — то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любови не маю, — то пожитку не матиму жодного!

Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, лю­бов не величається, не надимається.

Не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого.

Не радіє з неправди, але тішиться правдою.

Усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!

Ніколи любов не перестає!

Особливою формою інтеракції (контакту) людини з сакральною сферою є молитва. Її природу і сутність впливу на людину пізнати дуже важко і чи можливо взагалі, хіба окремі суто мовні аспекти. Молитви можна поділити на різні типи і види як за сакральним призначенням, так і за вербальними формами. В моліннях до Бога є розмова з Богом як вищою силою і як з рівним, є конфесійне розуміння віри, є релігійні очікування (надія на краще) і є любов (ласка, милість) до Бога. Все це зосереджено не тільки у словах, а розлито в усьому тексті: конструкціях, побудовах речень, образ­них засобах, тонуванні й інтонації.

Молитва за походженням є жанром усної форми конфесійного

стилю, але з часом виформувалися настільки досконалі зразки молитов, що їх з навчальною метою почали записувати, а потім творити за зразками писемні молитви. Згодом виформувався літе­ратурний жанр молитви, який вивчається літературознавством.

Як окремий жанр молитви мають такі загальні риси: стандартна композиція, стисло окреслений ілокуційний потенціал і традиційні стилістичні засоби. Орієнтовна схема композиції така: звертання до Бога (анаклеза), згадка його великих і благих діянь, щоб було зрозуміло, чому звертаються до нього саме з цим проханням (анам-неза), формула впровадження прохання (просьба), формула за­віряння улюбленості Бога (конклюзія) і кінець: «Амінь» (акламація).

Молитви є усталені, традиційні, або канонічні, серед них літур­гійні та індивідуальні.

Усталені молитви мають кілька структурних моделей. Основні частини в них такі:

1. Рамка: а) складник ініціальний (формули звертання, назва, імена); б) складник фінальний (формула завершальна, акламація);

2. Внутрішні сегменти: два перші члени — визначення адресата й уславлення його діянь; третій — прохання, складене у формулу впровадження, окреслено предмет прохання.

Зразки канонічних молитов подаються в молитовниках. В тексти таких молитов можна підставляти тільки якісь індивідуальні озна­ки та імена молільника чи об'єкта молитви (за кого молились). Приклади з молитовника:

Молитва Іоанна Златоустого, 8-ма

Я недостойний того, щоб Ти, Владико, Господи, ввійшов під покрівлю душі моєї, але тому, що Ти, як Чоловіколюбець, хочеш жити в мені, я сміливо приступаю. //Накажи, я відчиню двері, що їх Ти один сотворив, і Ти ввійдеш чоловіколюбно, яким Ти єси з природи, ввійдеш і просвітиш затемнений розум мій. Вірую, Ти вчиниш це, бо блудницю, яка прийшла до Тебе з сльозами, Ти не відкинув; і розбійника, що пізнав Царство Твоє, Ти не відігнав; і гонителя, що покаявся. Ти не залишив тим, ким він був; але всіх, що прийшли до Тебе з покаянням, Ти серед друзів Твоїх умістив, // Єдиний благословенний завжди, нині і на віки безконечні. //Амінь.

Кондак І

Чудотворче дивний і преславний угоднику Божий, святителю Миколою. // Тебе, що всьому світові виливаєш дорогоцінне й не­зміряне море чудес, з любов 'ю вихваляємо. А ти, що маєш дерзно-вення до Господа, від усяких напастей визволяй нас, щоб ми виго­лошували тобі: радуйся, Миколою, великий чудотворче.

Заупокійна літія

Літія за в Бозі спочилих буває разом з Парастасом і окремо: а) при винесенні з дому тіла померлої людини, б) після літургії, в) над могилами на Проводах і в поминальні дні і т. ін. Священик в єпит­рахилі й фелоні бере кадильницю і, покадивши, промовляє:

Священик: Благословенний Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Співці: Амінь. Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Без­смертний, помилуй нас. Амінь. [Тричі.]

Читець: Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові нині, і повсяк­час, і навіки-віків. Амінь.

Молитва ранішня

Вставши від сну, перш будь-якого діла, стань побожно перед

святою іконою і, уявляючи себе перед Всевишнім Богом, поклади

на себе тричі знак хреста, промовляючи:

В ім 'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. Спинившись, заспокой свої почуття, щоб твої думки залишили

все земне, тоді сотвори три поклони, промовляючи:

Боже, будь милостивий до мене грішного.

А потім читай наступні молитви без поспіху і з повагою.

Боже, прости мені всі провини мої перед Тобою.

Господи Ісу се Христе, Сину Божий, молитвами Пречистої Твоєї

Матері і всіх святих помилуй нас. Амінь. Слава Тобі, Боже наш, слава Тобі.

Молитва господня «Отче наш»

Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім 'я Твоє, не­хай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у споку­су, але визволи нас від лукавого.

Бо Твоє є Царство, і сила, і слава Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Трисвяте

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас. [Тричі.]

Релігійні проповіді, своєрідні «уроки віри й благочестя», розра­ховані на всі релігійні свята і церковні канони. Від інших видів красномовства гомілетика відрізняється тим, що її жанри, зокрема найпоширеніші з них, проповіді — це довірливе звертання пасто­ра до пастви із закликами до доброчесного життя за прикладами

святих. Проповіді, як правило, проводяться на певні морально-етичні теми з Біблії, житій святих, але кожного разу це є якимось новим баченням одвічної проблеми, до якого має бути дотичною душа віруючого. Віруючий має пройнятися довірою до пастора, глибокою вірою в Бога і прагнути до вдосконалення власної душі та доброчестя.

Великими майстрами проповідництва у греків були Іоанн Зла­тоуст, Василь Великий, Іоанн Богослов. У Київській Русі видатни­ми ораторами були митрополит їларіон, Кирило Туровський та багато інших освічених людей. Тривала традиція богословського І красномовства в середньоукраїнські і нові віки надбала багато жан-\ рових мовних ознак сповідальності, якими й нині користуються ^ українські проповідники: пишномовність, урочистість, благо-| пристойність, стриманість, піднесеність і разом з тим розмірко-| ваність, простота і дохідливість викладу.

| Специфіка релігійного красномовства полягає в антонімізмі І змісту: возвеличенні Божого помислу, доброчестя, благих діянь і І пониженні та осудженні диявольських сил і ницості.

І Промовець має дбати про те, щоб високий зміст Святого Пи­сання донести до звичайних мирян (часто — невірців), не пони-| зивши його. Для цього він вдається до використання синонімічних | й антонімічних можливостей мови та до використання риторич-| них фігур — антитези, порівнянь, перифраз, епітетів і метафор, | повторів і паралелізмів. Прикладом можуть служити проповіді І Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета:

Любов ніколи не перестає

У молитві Єфрема Сиріна перераховано чотири головні недуги та чотири чесноти, дуже важливі в духовному житті людини. До чеснот належить насамперед цнотливість. Доброчесність — без роздвоєності, без спотворення, без викривлення, тобто така, якою її створив Бог. Якщо це шлюб, то він має бути святим; якщо дівство — його не можна порушувати. Наприклад, про Мойсея як немовля в каноні Святого Андрія Критського сказано, що він був плодом чистоти і доброчесності. Якщо подружжя веде недоброчес-ний спосіб життя, то вони подібні до вази з тріщинами. Така ваза при найменшому поштовху може розсипатись — так і недоброчес-ний шлюб розпадається під час випробувань на його міцність.

В одному посланні апостол Павло зазначав: «Бо воля Божа є святість ваша, щоб ви стримувалися від блуду» (тобто розпусти, недоброчесності, від плотської нечистоти). До цнотливості закли­кає Христос Спаситель , коли в бесіді з самарянкою дорікає їй, що вона живе з чоловіком, який не є її законним нареченим, що вона Г перебуває у незаконному зв'язку. У наш час багато молодих людей

(а інколи і похилого віку) живуть недоброчесно, блудно, розпусне. Сучасні шлюби часто бувають недоброчесними, тому майже завжди розпадаються. У наш час переважна більшість молодих людей втра­тила поняття про шлюб як Богом встановлений союз для створен­ня сім'ї та продовження роду. Тепер шлюб часто розглядається як засіб задоволення тільки плотської пристрасті. Бог вклав у люди­ну почуття материнства та батьківства. Доброчесне життя обері­гає ці святі почуття. Через схильність нашої грішної природи до плотських гріхів ми маємо просити у Бога благодатної допомоги для збереження духу доброчесності.

Наступною важливою чеснотою є смирення, яке зовсім не при­нижує людського достоїнства, як думають деякі. Смирення — це насамперед перемога правди в нас самих, приниження всієї тієї неправди, в якій ми повсякчас живемо. Одні смиренні здатні жити по правді — бачити і приймати життя таким, яким воно є, і завдя­ки цьому споглядати велич Божу, доброту і любов до всіх. Хрис-тос смирив Себе перед Своїми ворогами. Коли над Спасителем глумилися, Він мовчав. Однак у цьому мовчанні були Його сила і велич. Для того щоб смирити себе, треба бути людиною, сильною духом. Треба побачити себе таким, яким ти є насправді, а не уявля­ти себе у викривленому вигляді. Наприклад, знаходячись у храмі, митар побачив себе грабіжником, який ображає людей. Марія Єги­петська пізнала себе блудницею. В цьому і було смирення митаря і Марії Єгипетської. Іноді ми ображаємося за те, що оточуючі нас люди говорять про нас правду. У цих випадках нам не треба гніва­тися на них, а дякувати Богові за те, що через цих людей Він розкрив наші очі на самих себе. Смирення завжди пов'язане з терпінням. Терпіння справді божественна чеснота. Господь терпеливий не тому, що Він ставиться до нас поблажливо, а тому, що Він проникає у глибину нашого потаємного життя, в тайники нашої душі, і знає, як ніхто інший, слабкість нашої істоти. Господь не може бути по­блажливим до гріха, до всякого роду зла. Коли Адам і Єва согріши­ли, Бог вигнав їх із раю. Це була Його реакція на гріх. Та Бог про­довжує любити людину навіть тоді, коли вона опускається в гріх. Бог любить людину, тому що бачить в глибині її душі добро, якого ми не бачимо. Чим ближче ми наближаємося до Бога, тим стаємо терпеливішими до кожної окремої людини. Благодать Божа робить людину терпеливою. «Терпінням вашим спасайте душі ваші», — сказав Господь наш Ісус Христос. Всі апостольські послання прой­няті закликом до терпіння. Ні в якому разі не треба бачити в терпінні слабкість. Терпелива людина, як правило, буває сильною духом. Відсутність терпіння — ознака слабкості. Тому Церква вчить нас просити у Бога терпіння.

Вінцем всіх чеснот є любов. Це дар Божий. Вся повнота життя міститься в любові. Без любові немає блаженства, немає щастя,

немає змісту життя. Той, хто не любить, не знає ні Бога, ні цінності життя, тому що Бог є любов. Однак, коли ми говоримо про неї, ми маємо на увазі не ту любов, поняття про яку сучасний світ спотво­рив. Якості справжньої любові описав апостол Павло: «Любов довго терпить, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пиша­ється, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радується істині; усе покриває, всьому йме віри, всього надіється, все терпить. Любов ніколи не перестає, хоч і пророцтва скінчаються, і мови замовкнуть, і знання зникне». Любов, як і віра, є дар Божий. Вона або живе у нашому серці, або її немає. Проте якщо у кого немає любові, то це найнещасніша людина, тому що вона не має в собі сили, яка надихає. Господь порівнює таких людей з безплідною смоківницею. Ми маємо про­сити у Бога духа любові.

В останній молитві великопісного тижня ми просимо «бачити свої провини і не засуджувати брата свого». Засудження ближніх часто призводять до гордості, як це ми бачимо з притчі про митаря і фарисея. Фарисей заявив перед Богом, що він не такий , «як інші люди». І в цьому полягає велика небезпека для будь-якої людини. Гордість — джерело зла, і зло — джерело гордості. Однак бувають випадки в духовному житті, коли бачення своїх провин породжує гордість. Писання святих отців сповнені застережень проти цього роду ложного благочестя, яке насправді, під прикриттям смирення та самодогоджання, може призвести до диявольської гордості. Проте коли ми «бачимо наші гріхи» і «не засуджуємо брата сво­го», коли терпіння і любов з'єднуються в нас в одне ціле, тоді і головний ворог — гордість — знищується в нас.

У тривалому і важкому подвигу духовного відродження Церква не відділяє душі від тіла. Людина відпала від Бога суцільно, ду­шею і тілом; і вся в цілому має бути відновлена, щоб повернутися до Бога. Гріховне падіння саме і полягає в перемозі плоті — тварин­ної, низької похоті в нас — над духовною, божественною приро­дою. Однак тіло прекрасне, тіло святе, настільки святе, що сам Бог «став плоттю». Спасіння і покаяння полягає не в зневазі до тіла, а у відновленні тіла як храму безцінної людської душі. Ось чому у дні Великого посту всі люди — душею і тілом — повинні покая­тись у своїх гріхах і просити у Бога благодатної допомоги на здо­буття християнських чеснот.

Блуд оскверняє думки

Якщо коротко охарактеризувати моральний стан сучасного світу, можна сказати: «Люди живуть блудно», подібно до того, як прово­див своє життя молодший син із притчі про блудного сина. Сьо­годні суспільство наповнене блудними синами і дочками; літера-

тура і мистецтво, телебачення і музика, розмови і думки наповнені духом розпусти і безсоромності.

Розповідаючи про страшну розпусту в світі перед пришестям Сина Божого, Сенека сказав: «Сором і цнотливість полетіли на небо, а невинності зовсім немає». Ці слова повністю можна віднести до нашого часу. Коли розкопали від лави і попелу Помпеї, світ у всіх дрібницях побачив розпусне життя людей того часу. Виявляється, що життя мешканців Помпеїв наповнене таким жахливим брудом, що, за висловом одного мандрівника, достатньо побачити розчи­щені від попелу і лави Помпеї, щоб зрозуміти причину загибелі її.

Чи не бачили ми сьогодні повторення того явища, що було в Помпеях? Чи не готує сам сучасний спосіб життя свідомо і ціле­спрямовано блудних синів і дочок нашого часу під виглядом сво­боди і демократії?

З ранніх років батьки отруюють своїх дітей відкритою розпус-. тою, сварками на очах дітей, розлученнями. В той час, коли батьки, нерідко вже похилого віку, судяться, вступають у незаконні стосун­ки, в якому становищі перебувають їхні діти і що впливає на їхнє виховання? Вони все бачать, їхня психіка отруюється пороками батьків.

Діти і підлітки вчаться у школі. Що вони чують, про що читають, які кінофільми дивляться по телебаченню (часто навіть разом з бать­ками)? Все, що оточує їх у школі, вдома і на вулиці, штовхає мо­лодь на шлях блуду і розпусти. Про таку молодь можна сказати: її «сором і цнотливість полетіли на небо, а невинності зовсім немає».

На вулицях, на вітринах магазинів, у книжкових кіосках під ви­глядом розповсюдження літератури продаються фотографії блуду і книги, які навчають розпусти. В журналах і газетах друкуються спокусливі повідомлення та оголошення. Блуд іде широкою нава­лою, святкуючи свою перемогу. Не боячись Бога і не соромлячись людей, блуд заповнює вулиці, школу, сім'ї, телебачення, літерату­ру і газети.

І ось плоди: необмежена свобода, тобто всі види злочинності. «Все мені дозволено», — говорить сучасна людина. Плотська не­стриманість призводить до того, що людина стає рабом своїх плотських пристрастей, які з часом переростають у протиприродні гріхи, про які навіть соромно говорити.

Блуд оскверняє думки, ослаблює волю, бруднить почуття. Він наповнює гноєм і гниллю все духовне життя людини. Він нищить в душі бажання і стремління до всього чистого, святого, благородно­го, піднесеного. Він віддає людину під владу диявола і його справи.

Голос Божий, яким є совість, говорить: «Не впадай в розпусту, яка шкідлива і для тіла, а ще більше для душі». А другий голос заперечує: «Насолоджуйся, поки живеш; помреш — все для тебе закінчиться». Безліч людей підкоряється цьому ворожому голосу,

бо не вистачає сили волі утриматися від спокуси. Всі розпусні люди мають слабку волю. Вони не можуть утримати свої плотські по­чуття. Піст виховує волю і зміцнює її. Сутність посту полягає у стриманості не стільки від їжі, скільки від гріха, і насамперед від блуду.

Життя блудних синів і дочок не завжди закінчується так щасли­во, як у притчі Господній про блудного сина. Нерідко ми бачимо зовсім інший кінець — повну загибель і нерозкаяність.

Але релігійне піднесення серед частини населення свідчить про те, що не все загинуло. Не будемо забувати, що Бог створив нас не для загибелі, і Син Божий прийшов у світ, щоб спасти грішників, серед яких є і ми з вами. Ніхто не повинен впадати у відчай, бо доки живе людина на світі, залишається надія на спасіння. Отець Небесний завжди готовий прийняти у Свої обійми грішну людину, яка визнає свої гріхи і кається в них. Чи не великою грішницею була преподобна Марія Єгипетська, але щиросердечне покаяння і подвиг благочинний піднесли її до рівноангельської чистоти.

Господь не згадає і наші гріхи і поспішить нам назустріч, як вийшов люблячий євангельський батько назустріч своєму блудно­му сину, якщо ми усвідомимо свої провини і твердо вирішимо змінити своє життя.

Опам'ятаємося і покаймося! Покайтесь ви, хто розбещує народ! Покайтесь ви, хто йде на розпусту! Покайтесь батьки, які прино­сять своїх дітей у жертву Бахусу і Венері! Покайся і ти, молоде покоління. Пам'ятайте слова з Екклезіаста, звернені до тебе, мо­лода людина: «Веселись, юначе, у молодості твоїй, ходи дорогами серця твого і видіннями очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд»'.

Ритмічність і ритм мови

Ритмічність належить до природних відчуттів людини. Це відчуття зароджується в онтогенезі на фізіологічному рівні пра­вильним рухом, кровообігом, чітким биттям здорового серця і пуль­су. Цей життєвий біологічний ритм свідчить про добре здоров'я і самопочуття людини і тому викликає в неї приємне відчуття. Для здорової людини це відчуття є настільки приємним і звичним, що вона його не помічає. Однак розлад ритму серця (аритмія серця) вражає болісно і неприємно. Наша внутрішня ритмічність (біоло­гічний годинник) є частиною ритмічності природи: зміна пір року, колообіг доби тощо. Поступово у людини формується відчуття руху

в часі, в однакових часових проміжках, і вона намагається своє життя підпорядкувати цьому ритму — так легше і приємніше. Скла­дається враження, що ти в гармонії з природою і життям. Володи­мир Домбровський визначав ритм так: «Ритм — це в першій мірі враження руху; ритмічним називаємо рух, зложений з однородних елементів, що чергуються в правильних відступах часу. Ритміч­ною одиницею є музичний такт...»'.

Мова також має свою природну (сказати б національну) ритмічність. Її називають часто ритмомелодикою, бо в ній збігаєть­ся ритм часу і мелодії. Це добре помітно не тільки у віршовій формі мови, головною ознакою якої і є саме ритм та певний розмір, а й у прозовій формі. Можна сказати, що усна форма мови, її звуковий вияв є завжди ритмічним, тому що звукотворення відбувається на видиху, пропускається вдихання повітря і ця часова затримка фор­мує ритмічність звучання.

Ритмічність прозового тексту створюється комбінуванням син­таксичних одиниць, яке може породжувати такі структури:

підмет і присудок як симетрично окремі, але взаємодоповню-вальні частини;

група підмета врівноважується групою присудка;

якщо одна з них переважує, утворюється нова пропозиційна структура — підрядне речення;

прості й складні речення;

складносурядні і складнопідрядні речення;

сполучникові і безсполучникові речення;

окремі ритмомелодійні стилістичні фігури — синтаксичний па­ралелізм та період;

ритмомелодика фігур (антитез, градацій, інверсій, ампліфікацій, еліпсів) у частинах тексту і в тексті в цілому.

Ритмічність і мелодику прозового тексту можна простежити на зразках з художніх творів класиків української літератури:

1. Ось ви виїхали на невисоку гору. І Синім змієм плазує шлях з гори у долину 1 поміж зеленою травою безкрайого степу. І Ясне сонце геть підбилось вгору, 1 розсіває своє золоте марево по зе­леній долині. І Ні пером не описати, 1 ні словом не сказати 1 тієї несподіваної краси, 1 якою до вас усміхнулася долина!

Зелена трава горить-палає зеленим огнем, 1 на її довгих лис­точках грає і сяє, 1 мов самоцвітне каміння, 1 чиста роса — 1 то стрельне вам у вічі тоненькою голочкою жовтого цвіту, 1 то за­червоніє круглою горошиною, 1 то засиніє синьоцвітом, 1 то по­сипле зеленими іскорками... І то ж по праву руч і по ліву руч. І

Куди ви не повернетесь — 1 все горить-палає, 1 вся долина пишаєть­ся, 1 мов зверху веселками вкрита!

Ви дивитесь і дивуєтесь; 1 вам здається, 1 що ви ідете не по вбитій дорозі зеленого степу, 1 а якимсь невідомим краєм краси та чару вільного пахучого повітря. І Вам легко дишеться, 1 легко живеться. І Все, що вас колись давило та смуток будило, 1 зник­ло; 1 знову любі та милі почування почали вас огортати, 1 сни якісь душу колишуть; 1 з самого глибу серця виринають думки не­примітні; 1 гадки легкокрилі самі мчат ься 1 і вас мчать за собою... І Куди? І Не питайте! І Не шукайте (Панас Мирний).

2. Українська пісня!.. І Хто не був зачарований нею, 1 хто не згадує її. І як своє чисте, прозоре дитинство, 1 свою горду юність, І своє бажання бути красивим і ніжним, 1 сильним і хоробрим. І Який митець не був натхненний її багатющими мелодіями, 1 без­межною широтою і красою її барв, 1 її чарівною силою, 1 що викли­кає в душі людській найскладніші, найтонші, найглибші асоціації, І почуття, думки й прагнення всього, 1 що є кращого в людині, 1 що підносить її до вершин людської гідності, 1 до людяності, 1 до творчості!

Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень 1 над колискою дорогих дітей своїх!

Яка дівоча весна, не приносила кохання на її крилах!

Українська пісня — 1 це геніальна поетична біографія україн­ського народу. І Це історія українського народу, 1 народу-трудів­ника, народу-воїна, 1 що цілі віки бився, як лев, за свою свободу, І що цілі віки витрачав усю свою силу, 1 свою кров, 1 своє життя, І як казав великий Шевченко, 1 «без золота, без каменю, без хитрої мови» 1 на виковування у боротьбі свободи, 1 на виявлення в житті всіх своїх здібностей (О. Довженко).

3. Досвітні поля в червні чи в липні, 1 після теплої чи задушливої ночі, 1 немов зеленкуватим маревом укриті, 1 а те марево легке й примарне — 1 чи то з зірок плаває пил у повітрі, 1 чи місячна куря­ва не вляжеться. 11 дорога в досвітніх полях — 1 біла, з приспаним порохном, 1 лінькувато неповоротна — 1 зовсім іще пустельна, 1 а по ній скрадливо походжають сни. І Що перший — 1 це сон полину, І гіркувато-тривожний і запилений, 1 що другий — 1 це сон воло­шок, 1 синьобровий, 1 майже дівочий, 1 що третій — це сон Петро­вого батога, 1 легкий та пахучий. І Але не тільки ці сни походжа­ють по дорозі, 1 бо не тільки ці квітки ростуть на узбіччі, 1 а ще вздовж неї дрімають чебреці, 1 материнка, чорнобиль, шипшина, І стоять у плескоту жита й пшениці. Дивлячись на них у цю пору, І хотів би помітити, 1 як з їхньої зеленої води випливає чи мавка, І чи польова царівна, 1 чи просто живий химерний дух цих просторів та цієї волі — їй дуже шкодуєш, 1 що вони не випливуть, 1 іти вже не в силі повірити, 1 що вони коли-небудь з 'являться (Є. Гуцало).

4. Іде Харитя селом, 1 і якось їй чудно. І Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. І От вже й крайню хату минула, 1 вий­шла на поле й стала, 1 задивившись в далечінь на чудовий краєвид. І І справді було гарно на ниві, 1 несказанно гарно! І Погідне бла­китне небо дихало на землю теплом. І Половіли жита й вилиску­вались на сонці. І Червоніло ціле море колосків пшениці. І Долиною повилась річечка, 1 наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. І А за річкою, 1 попід кучерявим зеленим лісом, 1 вся гора вкрита розкішними килимами ярини. І Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, 1 широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, 1 далі, наче риза рути, темніє просо. І Межи зеленими кили­мами біліє гречка, 1 наче хто розіслав великі шматки полотна біли­ти на сонці. 1В долині, край лісу, висить синя імла. /І над усім тим розкинулось погідне блакитне небо, 1 лунає в повітрі весела пісня жайворонка. І Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток (М. Коцюбинський).

5. Недільним ранком по весняній сівбі, 1 коли підростає і почи­нає хвилювати жито і пшениця, 1 Карній замість до церкви йде в поле. І Для нього й тут повно Бога. І Стань навколішки і молися. І Сонце величне і вічне, 1 сонце поля і села, 1 звелося з-за далеких обріїв і підноситься у височінь. І Широкою твердою ходою йде Карній польовою доріжкою поміж пашнями, 1 дивиться на повільні, І ніби котячі, сіро-зелені хвилювання розлогих піль, 1 слухає не­втомні видзвони жартівливих соняшних птахів над собою, 1 силь­ними мужицькими грудьми вдихає міцне, кришталево-прозоре і пахуче повітря. І Нема тут кінця. І Немає краю. І Вітер теплий і м 'який пливе і топче по ланах, білі хмаринки, 1 ніби лілеї блакит­ного велетенського ставу, 1 підбарвлені легко сонцем, 1 пливуть і десь там западають за чорну стіну далекого дубового лісу. І І як не йти в таку годину в поле? І Як не любити його? І Скільки тих колосків... І Боже, скільки їх тут!.. І Більше, ніж зір у небі... І І хто дав їм життя? І Он йде Карній з твердим поглядом і шорст­кою долонею. І Це він сіяв зерно. І Це він дав йому змогу розумно торкнутися землі, 1 пустити ссавчики у м'якоту великої планети І і виростити у ніжне, чудесне, увінчане колосом стебло. І

Честь тобі. Корпію! І Сам Бог з тобою нерозлучно тут на по­лях з вітром, 1 з просторами неба, з сонцем! Сам Бог !.. 11 скільки разів буває, 1 що Карній без ніякої причини стає, 1 знімає новий недільний кашкет і хреститься. І Чого Карній хреститься? І До кого? Ах, 1 Карній не скаже, чому він хреститься... І Хочеться, і вже... І Чує радість, 1 чує велич, 1 чує присутність вищої, вічної сили... (У. Самчук).

6. Степ квітував. Незайманий, звіку неораний, високотравний... Що то було за видовище! І Маючи в собі красу моря, 1 його велич, блиск і надмір світла, 1 маючи в собі також могутність лісу і його

( тихі, вікові шуми, 1 степ, окрім цього, ще ніс у собі щось своє, І г неповторно степове, властиве тільки йому —/оту шовкову ласка-I вість, 1 оте ніжне, замріяне, дівоче...

І Ковили, ковили, ковили... І За сонцем сталево-тьмяні, а там, І під сонцем, — 1 скільки зір сягне, — 1 сяючі молочні, як морське ' шумовиння. І Перегортаються злегка розгойданими хвилями, 1 пли­вуть, розливаючись до самого неба...

Благословенна тиша навкруги. І Лише зашерхоче десь суха зе­лена ящірка, пробігаючи в траві, 1 бризнуть врізнобіч з-під ніг ко­ники-ковалі 1 та ще жайворонки дзюркочуть у тиші, 1 проймаючи її вгору і вниз, невидимі у повітрі, як струмки, 1 що течуть і те­чуть, розмаїті, джерельна дзвінкі. Здається, 1 співає від краю до краю саме повітря, 1 співає марево, 1 що вже схоплюється 1 тече, струмує де-не-де над ковилою. Може, і цей текучий, замріяний степ теж тільки марево, 1 що протече і не буде? І Але ні, 1 кожна стеблина закоренилася в суху, місцями вже потріскану землю, І вбродиш по пояс в золотаві, 1 злегка згойдані вітром шовки, 1 і вони не зникають, 1 вони є, 1 бредеш у шовках серед милозвучного пташиного щебету і відчуваєш на душі, очищеній від усього гірко­го, тільки устояну радість, 1 тільки звільнене від усяких пут не­бесно-легке щастя. І Іти б отак і йти серед цієї тихої задумливої краси, 1 сягнути б аж туди, 1 де небо торкається землі, 1 де має бути велике синє море з чайками та бакланами... І Ось-ось, здаєть­ся, 1 хлюпне воно з крайнеба, з-за ковшів.

М'яке, пухнате волоття облизує руки, 1 торкається щік. Пливуть гнучкі, тонконогі, квітучі тіпчаки. Серед золотавого їхнього розли­ву, вуголовинках озеречка квітів, 1 сизіють де-не-де, немов покриті інеєм, острівки степового чаю. І Зрідка видніються над ковшами кулясті кущі верблюдки та молодого кураю, 1 які восени, відломив­шись від власного кореня, стануть перекотиполем (О. Гончар).

Кожній людині, а особливо тим, хто працює зі словом і засобами його, треба працювати над виробленням мовного чуття. Точного визначення цього поняття немає. Ясно, що воно складне: це вміння орієнтуватися в ситуаціях мовного спілкування, відчувати дореч­ність свого втручання в розмови інших і вдало вклинитися в них, це вміння оперувати словами й виразами, чути (бо іноді слухають, але не «чують») співрозмовників і домагатися уваги до свого мов­лення, знаходити і підхоплювати «ниточку» розмови, а також вміти знайти вдалий привід обірвати цю «ниточку», якщо вас чомусь не влаштовує ця розмова; це також чуття на мовний матеріал, на стиль і жанр, на мовний фон тощо.

До мовного чуття належить і мовний слух, що включає в себе такі компоненти:

• фізичний слух, тому що без нього не буде живого спілкування (це сприймання гучності);

• тональний слух (вміння чути висоту звука, мелодію, тон, тембр,

інтонацію);

• ритмічний слух (це відчуття темпу і ритму мовлення, чуття паузи);

• фонемний та фонематичний слух (вміння розрізняти і відтво­рювати всі звуки, вирізняти фонеми в словах, «впізнавати» фо­нему за її варіантами в словах).

Риторичний аналіз

Історія наукової і навчальної риторики показує, що основними методами досягнення ораторської майстерності є спостереження за живим звучанням майстерних промов, вивчення досвіду великих ораторів минулого, критичний аналіз зразків писаних текстів про­мов, наслідування окремих елементів і структури та композиції промов, побудова власних текстів виступів за зразками класичних промов. Для того щоб промовці-початківці, керуючись загальни­ми правилами і схемами складання промов, могли побудувати не штучні, а природні, щирі і глибоко змістовні виступи, можна за­пропонувати їм риторичний композиційний аналіз реальної про­мови.

Риторичний аналіз промов можна уявити як розкодування усного чи писемного тексту, тобто рух від результату, вираження, від досяг­нення мети до вихідних основ. У процесі риторичного аналізу ми ніби «проходимо» текст поетапно, відповідно до процесу його творення, до результатів виголошення, використовуючи при цьо­му більшою чи меншою мірою знання, здобуті у кожному з п'яти розділів риторики: інвенції, диспозиції, елокуції, меморії, акції.

Проте реально в процесі аналізу задіюються в основному дані диспозиції та елокуції, особливо коли аналізуємо не живий, що звучить, текст, а вже записаний. Тому можна виділити два види риторичного аналізу: композиційний та елокутивний, який є дуже близьким до стилістичного.

Зразком композиційного риторичного аналізу може бути наве­дений нижче аналіз промови Івана Франка.

Іван Франка

Шевченко — ляхам

Промова на вечорі у 43 роковини смерті Шевченка у Львові д[ня] 15 марта 1904

Сорок третій раз отеє з приводу смерті великого Кобзаря України лунає з сього місяця слово, яке має доказати, що пам 'ять його серед вас не загибла, що його пісня не перестала бути тим огняним стовпом, який

невпинно, безпохибно веде нас через велику пустиню занепаду до далекої обітованої землі, до вільної, самостійної України.

Скільки перемін та духових течій пережили ми затих 43 роки, скільки різних поглядів висловлювано в тім часі про Шевченка, про вартість його творів для потомства! Від ентузіастичних славословій, від признання Шевченка нашим пророком і месією але до пристрасно сердитого вислову Куліша про його п 'яну Музу та антикультурне гайдамацтво і до холодні­шого та не менше рішучого вислову Драгоманова, що з ідейного погляду для нас, себто для чільної верстви українського народу, Шевченко — еіп иЬепуипаепег Зіапарипк^. А проте можемо сказати сміло, що Шевчен-кове слово не стратило досі своєї чародійської сили. що його думи не уронили нічого зі свого панування над нашими серцями, а його геній, не притемнений пізнішим розвитком нашої літератури, ясніє в повнім блиску, сам для себе і зворотна точка в історії нашого письменства, і ціла одна її епоха. Навпаки, чим ближче придивляємося йому, чим чуткіше вслухує­мося в кожде його слово, тим більше красоти і сили і глибини знаходимо в ньому під прикривкою його незвичайної простоти і натуральності.

Має се до себе кождий правдивий геній так, як і щире золото, що час не покриває його ржею, а тільки наволікає дивною патиною, що додає йому краси й коштовності.

Сорок три роки по смерті, та й ще до того роки, повні таких соціаль­них, національних та культурних змін, як ті, що ділять початок р. 1861 від початку?. 1904, се вповні досить часу, щоб утворити для письменни­ка те, що називаємо історичною перспективою. Скільки-то письменників, навіть голосних за життя, за такий протяг часу западають у другу, страшнішу могилу — забуття! Та для Шевченка, можна сказати, поде­куди ще не зовсім настала історична перспектива. Питання і справи, порушені ним, закляті в форми віщого слова, ще не перестали ворушити пристрастей та збуджувати ілюзій. Отим-то противники й прихильни­ки однаково з жахом оминають такі вислови нашого Кобзаря: одні, щоб не ворушити болючого місця і не договорюватися до лютості; другі, щоб не знайти в них чогось такого, де б довелося справді признати рацію противникові з ущербом для честі, а може, лише для непомильності до­рогого національного поета.

Та я думаю, що для нас, виплеканих і викоханих Шевченковою піснею, у яких Шевченкове слово нерозривно зіллялося з усім найкращим і найви­щим, що дає нам новочасна наука і новочасна культура, — що для нас давно настала супроти Шевченка ота історична перспектива. Ми мо­жемо спокійно слідити за кождим розмахом його орлиного крила, може­мо розбирати критично його погляди і не потребуємо жахатися ущербу для його честі й для нашої національної гордості, коли нам доведеться признати якийсь його погляд хибним або думку якусь неясною. Ми знає­мо, що наш поет був чоловік, значить — міг і мусив помилятися. Його «Кобзарю для нас не Коран і не Євангеліє і навіть не підручник історії, чи політики, чи філософії, і виказання одної-другої помилки нічогісінько не вхибить його вартість у тім гарячім, чистім, щиро людськім почутті, яке ніколи не помиляється і, лежачи в основі всіх поступових і лібераль­них програм, лишається безсмертним, хоч і як би змінилися побудовані на нім логічні програмові конструкції.

Після такого представлення Тараса Шевченка як національно­го генія, безсмертю якого навіть його помилки не вадять, а тільки підкреслюють велич провідника нації, Іван Франко переходить до проблеми помилковості чи непомильності поета і до того, як зміст його творчості відповідав тодішньому життю нації, тобто наве­дений вище текст промови Івана Франка «Шевченко — ляхам» є класичним вступом, в якому грунтовно, широко підготовлено слу­хачів до основного змісту промови.

А основний зміст промови починається з запрошення І. Фран­ка до аналізу поезії Т. Шевченка «Ляхам» в контексті «вічно пеку­чого питання українсько-польських відносин».

Оголошення теми промови:

Отим-то я й не жахаюся просити у вас кілька хвиль терпеливості та духового співробітництва, щоб ми разом придивилися невеличкій поезійці Шевченка «Ляхам». Поезійка доторкає дразливої, але многоваясної теми — польсько-українських відносин. Тема дразлива, особливо у нас у Галичині під теперішню пору, та я не буду тривожити тіні великого поета, вживаючи його слів як оружжя против одної або другої спорячої сторони. Вірний правилу історичної перспективи я хочу зовсім холодно, сухо, як то кажуть, науково розібрати Шевченків вірш, зовсім без огляду на теперішні польсько-руські диференції. Письмо святе велить шукати правди і обіцяє, що правда освободить нас. Шукаймо ж правди без огля­ду на те, чи вона моментально приємна нам, чи ні.

Шевченків віршик «Ляхам» був написаний 1858 р. д[ня] 14 марта, в Москві, коли Шевченко вертав із заслання. Вірш був присвячений і, певно, й переданий Броніславові Залеському, полякові родом з України, братани-чеві великого польського поета Богдана Залеського. Сей Броніслав За-леський разом з громадкою інших поляків за конспірації був засланий у солдати до Оренбурга, пізнався і заприязнився тут з Шевченком і вів з ним переписку та робив йому деякі дрібні послуги й пізніше, коли нашого поета загнано в тяжку неволю в Новопетровську кріпость, де він провів сім найтяжчих літ свого життя.

У результаті такого представлення І. Франком предмета промови постає теза: Сей вірш був, очевидно, відгуком приятельських роз­мов нашого поета з польськими патріотами, засланими в Орен­бург, а особливо з Залеським.

У світлі цієї тези І. Франко аналізує поезію «Ляхам», виділяючи початок-позитив:

Ще як були ми козаками, А унії не чуть було, Отам-то весело жилось! Братались з вольними ляхами, Пишались вольними степами, В садах кохалися, цвіли, Неначе лілії, дівчата, Пишалася синами мати, Синами вольними.

Далі йде контраст:

...іменем Христа Прийшли ксьондзи і запалили Наш тихий рай. І розлили Широке море сльоз і крові...

Потім «апель» — звернення до ляхів:

Подай же руку козакові І серце чистеє подай! І знову іменем Христовим Возобновим наш тихий рай.

Таке композиційне членування змісту поезії «Ляхам» нагадує Франкові тріаду Гегеля: теза, антитеза, синтез: теза — первісний згідний і свобідний стан ляхів з козаками, антитеза — закаламу-чення сього стану ксьондзами і синтез — поворот до первісного стану згоди вже в ім 'я вищої ідеї, в ім'я Христове.

Далі І. Франко шукає, де взявся мотив вини ксьондзів — він був уже в «Гайдамаках», і кривава українсько-польська історія не є іди­лією Шевченка. Вперше ідея її з'явилася у вірші «Не знаю, як те­пер ляхи живуть з своїми вольними братами», написаному в заслан­ні, де були й поляки.

З контексту і таких послань І. Франко робить висновок: Уявля­ючи собі контекст сього вірша, ми мусимо міркувати так: під впливом свіжих розмов з поляками або якогось свіжого добро­дійства з їх боку Шевченко доходить до думки, що все-таки ті ляхи — добрі люди і жити з ними на волі — •мо1пі 2 ^оіпуті, го'мпі 2 горнуті¹ — було б дуже гарно.

І. Франко знову шукає, звідки взяв Шевченко погляд на первісну козацько-польську ідилію. І сам відповідає на це питання; Се ж був основний погляд славного Богдана Залеського, основний погляд його «Золотої думи», погляд, вироблений не на основі історії, навіть не на основі живої традиції, а на основі філософії Руссо про всесвітню ідилію, якою починалася історія людського роду, про повне щастя чоловіка в стані природнім і про дисгармонію, яку в те щастя внесла пізніша цивілізація.

Знайшовши відповідь на попереднє питання, І. Франко ставить наступне: ...наскільки ж та ідилія має під собою дійсний, фак­тичний грунт? І відповідає: Ану, стільки ж, як і погляд Руссо про первісну ідилію людського роду в стані природи, т. є. — ніякогісінького.

Далі він використовує демонстрацію, тобто конкретні факти, які є неспростовними доказами (аргументами): Неправда, буцімто аж

ксьондзи, чи єзуїти, чи інші внесли розлад між козаків і ляхів, бо ж унії ще зовсім не чуть було, коли на львівськім ринку покотилася козацька голова Івана Підкови, і не против унії піднімався Косин-ський та не в обороні унії православний гетьман Острозький велів косити голови козачі; не против унії піднімався й Наливайко і не задля релігійних мотивів його мучено й стято у Варшаві.

Знову — питання всіх питань: А що ж поможе? Ось тут ми входимо на грунт третьої точки Шевченкового посланія, тої його синтези, що має випливати з його тези й антитези. Поет кличе ляха, щоб подав козакові руку з чистим серцем і щоб оба вони Хри­стовим іменем, яким колись була розпочата братовбійча війна, відновили колишній, первісний рай. Поет, мабуть, вірить, що се можливе, що для відновлення того раю треба тільки доброї волі і чистого серця. Поет не міркує, що коли вперед роз 'єднання по­встало не через брак доброї волі, а через «неситих ксьондзів та магнатів», то чи й тепер обі сі сили не мають ще деякого впливу? А коли сей вплив ще не зовсім пропав, то, очевидно, що й його ре­цепт — чисте серце та добра воля — може показатися невідпо­відним.

Заключна частина містить висновок, до якого прийшов І. Фран-ко і якого не оминув у свій час і Тарас Шевченко:

Ситий голодному не брат, — каже справедливо народна приповідка, і для того романтичні поклики до братання в нинішню пору безпредме-тові, коли українці й ляхи бідні, темні, безрадні в житті та позбавлені навіть смислу самодіяльності. Романтики — а до них в отсьому питанні мусимо зачислити й нашого Тараса, бодай яко автора поезій, писаних під впливом розмов з польськими засланцями в Оренбурзі, — бачили перед собою далеко на обрію осяяні сонцем шпилі гір, що чарували їх своєю кра­сою, і вони кликали своїх сучасників летіти туди простою воздушною лінією. Але лет не вдався. Ті Ікари, що зривалися до такого лету, попада­ли й порозбивалися; пізніше покоління вибрало дальшу дорогу — по землі, круту, тернисту й кам 'янисту. Великі ідеали, вказані геніями слова й чут­тя, не перестають і нам світити, але крім тих ідеалів, що вказують нам дорогу, нам для далекої подорожі потрібний великий багаж матеріаль­них засобів, життєвого досвіду й енергії, духовної сили та широкого знан­ня. Поки сього не маємо, поти всяке балакання про згоду, про збратання і високі ідеали не заслуга, а деморалізація. Збратання двох народів, злуче­них і роз 'єднаних тисячолітньою історією, — се як будова моста між двома берегами. Коли наш міст має бути порядний і тривкий, мусять наші береги вперед бути виразні, сухі, тверді і міцні, бо інакше наш міст буде опертий на багні і пропаде. І коли люди нетерпеливі або нетямущі або злої волі з тамтого берега з докором або з притаманою гукають нам «Брат! Брат!» — не забуваймо відповісти їм нашою приповідкою: «Брат братом, а бриндза за гроші».

Як уже зазначалося, стилістика виросла з риторики, зокрема з розділу «Елокуція». Нині це дві окремі лінгвістичні науки. Маючи

спільний об'єкт (мовлення) і певні зони спільних інтересів, вони виокремлюються кожна своїм предметом, завданням і метою'.

Це слід враховувати при риторичному аналізі промов. Він близь­кий до стилістичного аналізу конкретних текстів, але відрізняється своїм аспектом, підходами й акцентами. Стилістичний аналіз по­казує, до якої сфери мовної практики належить текст, яким він с (яка стильова своєрідність, засоби вираження, їх функції у тексті тощо). Риторичний аналіз повинен показати, яким чином текст (підготовлений, виголошений) діє на слухача, як він побудований заради цієї дії, яка його композиція і як налаштована на досягнен­ня мети, яким є фоновий контекст спілкування, як при спілкуванні володіти аудиторією, якими засобами впливати.

Все те, що підлягає стилістичному аналізу тексту, входить і в риторичний аналіз (стилістичні значення і засоби їх вираження, стилістеми, ключові слова, мовні фігури, стилістичні прийоми ко­мізму, контрасту, тропи і фігури, функціональні й індивідуальні стилі). Однак при риторичному аналізі вони всі оцінюються з погля­ду того, наскільки ефективно впливають на слухача, бо це голов­на мета риторики. Тому при риторичному аналізі враховуються соціально-політичні, суспільно-культурні, історико-національні елементи змісту (ідеологеми, міфологеми, події, факти, оцінки, контрасти й антитези). Обов'язковою є риторична інтерпретація образу оратора (автора — адресанта) і образу аудиторії слухачів (адресатів). Важливо знати, наскільки знаковою для нації, держа­ви, культури, суспільства є постать промовця і як на нього реагу­вало чи реагує суспільство в цілому чи представники окремих його сфер. Від цього залежатиме оцінка і важливість мовних засобів, якими він апелює до громадської думки, народу, слухачів у конк­ретній соціальній ситуації, прийоми організації їх у надфразні єдності і композиційні частини. Риторика прагматичніша за сти­лістику.

Риторичний аналіз має показати, наскільки логічно, послідовно і доцільно вибудована і виголошена промова, чи дотримувався оратор основних законів, риторичних правил і вимог, застережень і порад, висвітлених в інвенції, диспозиції, елокуції і акції.

Дуже важливо для вдосконалення власної риторичної підготов­ки звернути увагу в процесі риторичного аналізу на те, як оратор сформулював тему, мету, представлення предмета, концепцію, на­скільки доцільно вибрав закон і стратегію. Важливо відзначити, як сформульовані тези, наскільки вдало вибрано тип аргументації і види доказів, чи спростовано опозиційні думки, чи вміє автор уза­гальнювати і робити висновки.

Аналіз кращих промов відомих ораторів на відповідність їх ка­нонам риторики і використання текстів промов як взірців для наслі­дування, складання аналогічних промов та їх виголошення — це були основні види роботи під час процесу підготовки фахових ри­торів у школах та університетах.

Нижче подаються тексти промов для самостійного риторичного аналізу, які можуть знадобитися тим, хто прагне до вдосконалення свого публічного мовлення. Проте слід пам'ятати, що автори про­понованих текстів не належали з різних причин до офіційно визна­них, титулованих риторів. То українська мова була забороненою, то риторика вилучалася з навчального процесу і не культивувала­ся в суспільстві. Однак при уважному аналізі неважко помітити, що автори-промовці дотримувалися основних постулатів ритори­ки і дух українського красномовства незнищенний.

ТЕКСТИ ПРОМОВ ДЛЯ РИТОРИЧНОГО АНАЛІЗУ

Пантелеймон Куліш Слово над гробом Шевченка

Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася. А все ж ми через нього маємо велике й дороге нам право — оглашати рідним українським словом сю далеку землю.

Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов'янському мирові , чи в Сербії, чи в Болгарії, чи в Че­хах, — всюди він був би між своїми. Боявся єси, Тарасе, що вмреш на чужині, між чужими людьми. Отже, ні! Посеред рідної великої сім'ї спо­чив ти одпочинком вічним. Ні в кого з українців не було такої сім'ї, як у тебе; нікого так, як тебе, на той світ не проводжали. Були в нас на Вкраїні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім'я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із сього світу згоняти, не городи й села опановувати: ти вчив нас правди, святої животворящої... От за сю-то науку зібралися до тебе усіх язиків люде, як діти до рідного батька; через сю твою науку став ти всім їм рідний, і проводжають тебе на той світ з плачем і жалем великим. Дякуємо богу святому, що живемо не в такий вік, що за слово правди людей на хрестах розпинали або на кострах палили. Не в катакомбах, не в вертепах зібралися ми славити великого чоловіка за його науку праведну: зібрались ми серед білого дня, серед столиці великої, і всею громадою складаємо йому нашу щиру дяку за його животворне слово.

і Радуйся ж, Тарасе, що спочив ти не на чужині, бо немає для тебе чу-| жини на всій слов'янщині, і не чужі люде тебе ховають, бо всяка добра і І розумна душа тобі рідна. Бажав єси, Тарасе, щоб тебе поховали над ' Дніпром-Славутом: тиж бо його любив, і малював, і голосно прославив. Маємо в бозі надію, що й се твоє бажання виконаємо. Будеш лежати, Та­расе, на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра, ти ж бо його ім'я з своїм ім'ям навіки з'едночив... Ще ж ти нам зоставив один завіт, Тарасе. Ти говорив своїй непорочній музі:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, — у нас нема

Зерна неправди за собою...

Великий і святий завіт! Будь же, Тарасе, певен, що ми його соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам проложив єси. Коли ж не стане в нас снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам, так як ти,

безтрепетно святую правду глаголати: то лучче ми мовчатимем, — і не­хай одні твої великі речі говорять людям вовіки і віки чисту, немішану

правду.

Іван Франка Присвята

Він був сином мужика, і став володарем в царстві духа.

Він був кріпаком, і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком, і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і

книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для

волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті оскільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в нена­висть і погорду, а віри в Бога у зневіру і песимізм.

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із

здорового джерела життя.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сер­дець все наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко.

Промова Івана Франка на його ювілейному святі 1898 р.

Першим моїм словом буде щира подяка всім тим, що устроїли оце нинішнє свято. Поперед усього подяка молодежі, що не щадила на це трудів і заходів; подяка всім тим, що явилися тут нині; подяка товарищам праці і переконань; щира подяка бесідникам, що промовляли з цього місця. Подяка вкінці й моїм противникам. За двадцять п'ять літ моєї праці доля ніколи не скупила мені їх; вони підготовили мене наперед, не дали мені застоюватись на однім місці. Я розумію дуже добре вагу боротьби в розвою і вдячний своїм противникам і щиро поважаю тих, що борються зо мною

чесним оружжям.

Коли скину оком по нинішнім зборі, то запитую себе: задля чого зібра­лася тут така велика і світла громада? Думаю, що не для моєї особи. Я не вважаю себе ані таким великим талантом, ані жодним героєм, ані таким взірцевим характером, щоб моя особа могла загріти всіх до себе. Двад­цять і п'ять літ я був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку. Я завсіди стояв на тім, що наш народний розвій має бути міцною стіною. Муруючи стіну, муляр кладе в неї не самі тільки гранітові квадрати, але як випаде, то і зробив за ті літа , може, й знайдеться деякий тверділий камінь, але, певно, найбільше буде того труску і цементу, котрим я запов­нював люки і шпари. В кождім часі я дбав про те, щоб відповісти потре­бам хвилі і заспокоїти злобу дня. Я ніколи не хотів ставати на котурни, ані щадити себе; я ніколи не вважав свойого противника занадто малим, я виходив на всяку арену, коли боротьба була потрібна для прояснення спра­ви. Я знаю, що з моїх творів дуже мало перейде до пам'яті будущих по­колінь, але мені це байдуже; я дбав поперед усього про теперішніх, су­часних людей.

Яко син селянина, вигадуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша — то було власне почуття того обов'язку, а друга — то потреба ненастанної праці. Я бачив відмалечку, що нашому селянинові ніщо не приходиться без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, яко нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобу­демо своєю працею, те буде справді наше надбання; і тільки те що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром. От тим-то я старався присвоювати нашому народові культурні здобутки інших народів і знайомити інших з його життям.

Головну вагу клав я завсіди на здобування загальнолюдських прав, бо знав, що народ, здобуваючи собі загальнолюдські права, тим самим здо­буває собі й національні права. І сам я в усій своїй діяльності бажав бути не поетом, не вченим, не публіцистом, а поперед усього чоловіком. Мені закидували, що я розстрілюю свою діяльність, перескакую від одного заняття до іншого. Це було власне випливом мойого бажання — бути чо­ловіком, освіченим чоловіком, не лишитися чужим у жаднім такім питан­ню, що складається на зміст людського життя. А пізнавши що-небудь, я бажав і всіх сил докладав довести й інших до того, щоб зацікавилися тим і розуміли це. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, ко­нечність заробітку спонукувала мене кидатися на різні поля. Але мені здається, що тут більше причинилася моя вдача, те гаряче бажання — обняти цілий круг людських інтересів. Може бути, що цей брак концент­рації зашкодив мені яко письменникові, але у нас довго ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджували інтерес до духового життя і громадили ма­теріал, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будуються; а тільки на таких фундаментах, на таких стінах може з часом здвигнутися пишне, сміле склепіння.

Так, отже, не для мене це нинішнє свято. Я чую, що я не заслужив на нього. Але воно наповняє мене радістю як симптом, як знак того, що в широких кругах нашої громади займається або й сильно вже горить те саме бажання освіти, бажання свободи і широкого індивідуального та гро­мадського розвою, бажання, котрого виразом є мої писання. Вийшовши з самого дна нашого народу, я старався однакою любов'ю обняти всі його верстви, а нинішнє свято є для мене знаком, що у нас будиться, а декуди вже й ярко палає бажання солідарності з нашим найменшим братом. Тільки ненастанна, жива стичність з людьми може охоронити наше письменство від манівців; тільки солідарність з тим нашим бідним, сірим, але конкрет­ним братом охоронить нас від абстракцій і доктринерства, поведе наш

; національний розвій простою, вірною дорогою.

^! Ще раз дякую шановній громаді за нинішній вечір. Здається, не потре­бую обіцювати, що й надалі я не зійду з тої дороги, якою йшов досі. Така

• вже моя натура, що праці своєї не покину ніколи; це не жодне геройство,

; а просто елементарна сила веде мене цею дорогою, сила моєї хлопської

¹ крові.

Певна річ, у моїй діяльності було чимало помилок, — але хто ж, роб­лячи якесь діло, не помилився? Та нині я можу дивитися на ті помилки спокійно, бо знаю, що або мені самому, або іншим вони служили осторо­гою і наукою. А щодо себе самого, я завсіди держався тої думки; нехай пропаде моє ім'я, але нехай росте і розвивається руський народ!

Панас Мирний

Над розкритою домовиною славетного сина України М. М. Коцюбинського

Ще один гіркий посміх лихої долі! Ще безмірно важка втрата на нашій широкій Україні! Помер Михайло Коцюбинський. Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мис­тецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмір­но широкої любові до людей, їх — добрих і лихих — вчинків!

Лиха смерть не зглянулась на нестарі ще літа його віку, ні на пишний розцвіт талану, ні на повсякчасну жагу жити — творити і своїми творами уславлювати рідну країну перед великими світами. Не маючи волі над творчим духом, вона потайки, як той шашіль, точила недугами його тіло, нівечила хворобами його силу і одразу без всякого милосердя обірвала тонку нитку його короткого життя.

Пекучий жаль проймає серце перед цим лихим її вчинком, гіркі сльози давлять душу перед розкритою домовиною славетного сина України, а пригнічена думка виводе невтішні візерунки про наші безмірно великі втрати у той час, коли в таких невсипущих трудівниках, яким був небіж­чик, була найбільша потреба... Безсило опускаються руки, клониться від тяжкого суму голова на груди, меркне-тьмариться надія на краще! Хто інший займе його провідну постать на безмежній ниві рідного письмен­ства?

Тільки й утішає віра, що та творча сила народного духу, котра надала його нам, не зникне безслідно ніколи, а його праця буде сіяти провідною зорею над шляхом інших, що підуть слідом за ним.

Хай же рідна земля м'яким пухом ляже над його домовиною, а невми­руща слава заквітчає вінком безсмертя його помучене чоло.

(1913р.)

Відозва полтавців до киян

з приводу святкування дня столітнього народження Т. Г. Шевченка

У цей славетний задля всієї соборної України день — столітнього на­родження нашого кобзаря над кобзарями Тараса Григоровича Шевчен­ка — ми, полтавці, з берегів тихої Ворскли, де колись перший майстер рідного слова — незабутній Котляревський — виспівував свого Енея, мусимо одгукнутися до вас, мешканців осередку старої України-Русі — золотоверхого (або великокняжого) Києва і прилучити до вашого суму свій невгамовний жаль та гірку скорботу на несподівану усім нам заборо­ну урочисто вшанувати Того, хто усім своїм життям та кипучою силою творчого духу уславив на увесь широкий світ Рідний Край, озброїв його мову на змагання з забуттям та смертю і вивів її на широкий шлях без­мірного поступу.

Нехай і так! Не наша мати, Та довелося шанувати...

— одкажемо словами нашого невмирущого генія на ту дошкульну за­борону і пригадаймо у цей урочистий час, чим ми були до його і що він зробив задля нас.

Чим, справді, була за часів життя його Україна?.. Занедбаним людьми та спустошеним лихою історичною долею краєм, де царювала тяжка кріпацька неволя, де почувався важкий стогін та лилися гіркі сльози ко­лись вільного народу. Його культурні здобутки ще з великокняжих часів знищено і розпорошено протягом довгих віків. Його дзвінка і співуча мова, що так яскраво виявлялася у творах безвісних літописців України-Русі та невідомого співця «Слова о полку Ігоревім», занехаяна і з пишним хором та широкого вжитку закинута у глухі села, де стала говіркою задля хатнього обійстя, а не задля потреби культурного життя та широкого письменства... Безпросвітна темнота огортала голови й душі силою поневолений нарід, а кріпацька неволя руйнувала та нехтувала його добробут... Здавалося, глуха смерть носилася над цим безталанним краєм, справляючи німий похорон над його колись кипучим життям та покриваючи забуттям його давню славу.

Та то тільки так здавалося, а проте, потай від широкого світу, в недо­сяжній задля людського зору глибині народної душі йшла своя непомітна робота його творчого духу, дожидаючи тільки слушного часу, щоб вийти у широкі світа, виявити свою силу й кебету.

Про ту потайну силу свідчили народні думи та побутові пісні, повні глибокого чуття, безмірного жалю та нерозважного суму, та ті поодинокі мисливці, що, наче ясні зорі на похмурому небі, інколи пробивалися з-під обліжних хмар та непроглядного мороку, — от як Сковорода з його осяяни­ми світом тодішньої науки думками, що скликали людей до опрощення і рівноправства, або Котляревський та Квітка з їх талановитим письменниць­ким хистом, що просту мужичу мову призвичаювали до літерацького вжитку.

Та то були тільки предтечі перед появою справжнього генія на­родного творчого духу, що сто літ тому назад народився. Не в ясних висо­ких палатах, не серед розкоші й достатку, а в кривобокій кріпацькій ха­ті. Серед злиднів та гіркого убожества народився той геній, щоб своєю натхненною душею та огненними піснями уславити на увесь широкий світ рідну йому мову — мову Старої Русі, що за великокняжих часів вільно ширилась й розросталася, а за козацькі часи була зброєю, якою україн­ська людність боронила свою культуру. Це ж стародавня матірня руська мова, винесена на світ Божий з глибоких джерел народного творчого духу, викувана під враженням просторів своєї країни, свого неба і сонця, землі, води і повітря. Історична доля розрізнила Стару і Нову Русь, а коли знову сполучила їх, то нову, Московську Русь, високо підняла вгору і нарекла її Великою, а Стару Русь-Україну з назвою Русі Малої — прихилила дони­зу, в занепад привела її найстарішу руську мову.

Оцю-то стару, занедбану мову наш славний Кобзар оздобив своїми високонатхненними творами, вивів її на просторий шлях всесвітнього поступу, проклав нею широку стежку до народного відродження і сполу­чив давню славу свого краю з новою — сучасною.

Він, як сам пророкував, «возвеличив малих отих рабів німих і на сто­рожі коло їх поставив слово». І те його слово, як голос справжнього жит­тя, буде жити і ширитися, доки й світу-сонця! Ніякі заборони йому не зашкодять, як не зашкодили й не зашкодять всякі лихі вчинки його не­вмирущій славі.

Уклонімося ж низьким поклоном перед його величною постаттю і в день його столітнього народження, коли нам заборонено цей день урочисто святкувати, пом'янімо його в своїм серці, як він сам сього бажав, «не­злим тихим словом»!

(Березень 1914р.)

Промова на могилі І. Котляревського

Останній публічний виступ Панаса Мирного

Славетний батьку відродження української мови!

У великий день святкування 150-літніх роковин Твого народження прийшов я на Твою могилу не хвалу Тобі складати: Твої невмирущі твори найбільш всього уславили Тебе на всю широку Україну, котру Ти за свого життя так щиро кохав і задля її занедбаної мови такого багато зробив, що величезний майстер нашого слова — наш пророчий Кобзар — мусив го­лосно вигукнути:

Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!

Що більше сього мушу я сказати?.. Хай інші, більше дотепні від мене, розкажуть людям про Твої діла невмирущі. А я прийшов скласти на Твою домовину свої гіркі жалі та пекучі сльози, що Тебе тут немає і нікому повідати про те сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці

Україні.

(Вересень 1919р.)

Богдан Лепкий Прийди до нас!

Озовітеся, заплачте, Німії, зо мною Над неправдою людською, Над долею злою!

Т. Шевченко

Третій раз збираємося отеє серед гуку гармат і хлюпоту людської крові на поминки того, що був апостолом правди і братання.

Третій раз сходимося, щоб пом'янути Його, по Його власному бажан­ню, «незлим, тихим словом».

А звідки ж нам нині того слова дістати, нині, коли світ цілий стогне з болю і виє з розпуки?

Тож, збентежені, стаємо перед Ним, і якась дивна тривога обгортає нас, щоби він не відізвався з-поза гробу: «Пощо кличете мене д'собі ? Відложіть це свято на пізніше, аж тисячі передчасних могил поростуть зеленою травою, аж рільник кине кріс, а возьме плуг у руки, а з діточих невинних зіниць щезне жах смерті!.. Лишіть мене!»

А прецінь — ми Його не годні лишити. З Чернечої гори, з-над широко­го Дніпра кличемо його через боєві лінії аж тут, над синій Дунай, щоби

нас потішив, розгрішив і напутив, щоби понад кервавою теперішностю

повінчав минуле з майбутнім.

Бо й кого ж нам нині викликати з гробу, як не Його? Він не тільки найбільший з наших людей, але й найчистіший. Весь

мов з хрусталю, мов якась жива і животворча мрія. До Него не причіпиться

ніякий докір. Не ми Йому, а Він нам мав і має право докоряти. І докоряє. Мов розгніваний батько на винуватих синів, гукав на предків наших:

Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття...

І від того докору нам ще нині лиця соромом палають, і кождий з нас дав би не знати що, щоб з тих лагідних уст не нам були гіркі слова.

Та вони мусили впасти, і добре, що впали...

І кого ж нам кликати нині, як не Його?.. Він дарував нам не тільки найцінніші твори, але дав нам своє життя, мов якийсь прегарний поетич­ний твір. Нема у Него боєвої лінії між думкою і словом, між словом і ділом, між поезією і життям. Єсть один Тарас Шевченко, найбільший і дійсно великий український поет. В «Наймичці», в «Неофітах», в «Дум­ках» сказав Він світові нове, гарне слово від великого, поневоленого й, здавалося, безмовного народу, і світ того слова забути не може й не сміє.

Він був митцем нашого слова, тої простої хлопської, пониженої й опльо­ваної мови, яка під теплим подихом Його великого серця розцвілась квітом найбуйнішим. Був арфою золотострунною, на якій українська природа й українська душа вигравали свою найповнішу пісню щастя і горя, свій псалом віри, надії й любові: віри в народ, надії на працю й безнастанний поступ, любові життя й чоловіка.

Кого нам викликати нині з гробу, як не Його?..

Був учителем нашим, благим і кротким, ясного розуму повним.

Казав нам, щоби ми щирим серцем полюбили велику Руїну, щоби обій-мили найменшого брата, щоби ми на чужині не шукали й не питали того, що немає і на небі, а не тільки на чужому полі, бо лиш тільки в своїй хаті єсть своя правда, і сила, і воля... Хіба ж годиться пригадувати все, що залишив нам Шевченко у своїм безсмертнім заповіті, а що ми сповнили і чого не могли, не вміли або не вспіли сповнити?

Він, немов якийсь містичний дух-опікун українського народу, повис над нашим кордоном, і той кордон, тую криваву рану на нашім народнім організмі гладить, мов мати, люблячою рукою і віщим словом, мов баль­замом мастить, щоби тая давня наша рана не роз'ятрилася й не поглуби-лася, лиш щоби вона зросталася. І вона зростається, хоч сиплять на неї сіль і огонь, вона зростається, бо кождий з нас, кождий правдивий украї­нець по сей і по той бік кордону чує це й розуміє, що поміж нами стоїть Він, найбільший сдинитель української землі й українського народу, най­більший український поет Тарас Шевченко...

І кого ж нам кликати нині, як не Його?..

Його, поета всепрощення, ми ж нині маємо так багато, так дуже багато собі і другим простити.

Не з привички пустої, не для зовнішнього ефекту, а з глибокої потреби нинішньої великої хвилі благаємо Його:

Прийди, прийди на тії згарища і руїни, що простягайся ген аж по Збруч, поза Карпати, по Віслу, і тим нашим людям, що караються там Бог вість за які провини муками дантейського пекла, говори тим словом простим і

щирим, яким Ти тільки вмів говорити, що всі їх болі і всі їх страдання не підуть намарно, шо з тих руїн, мов Фенікс з попелів, двигнеться нове, буйне, повніше від давнього життя.

Піди, піди тими довгими стрілецькими ровами, де наші борці, хлопи й інтелігенти, старці й напівдіти, день і ніч заглядають в очі, і говори їм, і нашіптуй до уха, що вони не даром кров свою і братів своїх проливають, не даром голови свої буйні кладуть; що це не якась похибка трагічна, не червоне божевілля, а огонь очищення, а горнило, розпалене до грані, в якім витоплюються нові цінності світла, нові форми луччого життя.

Говори це їм, вони ж з Твоїм «Кобзарем», мов з Євангелієм, мов із Псалтирою в руках, конають, говори це їм, щоб вони не збожеволіли, щоб із страшним прокльоном на устах на той світ не відходили.

І прийди в ті літні, короткі, в прецінь такі довгі ночі, в наші табори полонених і в оселі виселенців наших і сестрам нашим, і братам нашим безталанним, що кинули хату, поле, худібку, все, а тепер з жалю і туги на скорбних постелях в'ються, говори, що вони незабаром вернуться туди, куди їх серце тягне, вернуться і почнуть жити наново, а на своє нинішнє горювання глядітимуть колись, немов на якийсь страшний сон.

Скажи їм, щоб вони не піддалися тузі і горю, щоб наперекір судьбі і на злість ворогам нашим жили, бо їх треба, конечно треба, бо що ми без них, що Україна без народу?

І зійди, зійди поміж нас, як ми тут нині є, і пригадуй нам тим голосом, від якого мороз йде по тілі, що всі ми, всі до одного кров з крові і кість з кості українського народу, що всі ми з тої української кривавої землі ви­росли, як дуби в лісі, як квіти на леваді, як колоси на ниві, як на степу бур'ян, і що всі ми, всі до одного в тую землю вернути повинні для еї добра, для єї вічного існування; пригадуй це нам, щоби ми раз мали відвагу один одному, як браття, в очі глянути, один одному по-дружньому руку стиснути, старший молодшому, вищий нижчому, і щоби ми, неначе опові­данню якоюсь історичною очищені, ланцем желізним правди і сили скуті, пішли назустріч тому валові заглади, що з гуком, ревом, з реготом пе-кольним на нас іде. Щоби ми той вал від нашої землі і від нашого народу відперли, щоби ми діждалися тої великої хвилини миру, побіди правди над брехнею, волі над неволею, життя над смертю, ідеї над безідейністю і щоби ми вже раз пом'янули Тебе не тихим словом, а голосним ділом в новій, свобідній нашій Україні, — прийди!*

Михайло Грушевський Промова на похороні січовиків**

Оиісе е( (іесопіт еві рго раїгіа тогі! Солодко і гарно вмерти за отчи-ну — каже латинський поет, поезії якого були шкільною книжкою тих, яких тепер ховаємо. Солодко і гарно! Це затямили вони — і не пропусти­ли тієї рідкісної нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбуду­

вання нашої держави і охорони вільностей і прав нашого трудящого люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в цій святій боротьбі!

Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтраль­ними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажира­ми силкуються прослизнути в нове царство української свободи! Велике щастя окупити своєю кров'ю забезпечення цієї свободи!

От у цю хвилину, коли провозять їх домовини перед Центральною Ра­дою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської влади над Україною, символ неволі, в якій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров'ю. І кров пролили ці молоді герої, яких ми нині проводжаємо!

Вони щасливі, що могли купити своєю кров'ю такі вартості своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, яких ми сьогодні ховаємо! Стримай­те сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, яких ви ховає­те, доступили найвищого щастя — вмерти за отчину! Їх слава і вдячна пам'ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині довіку!

Михайло Грушевський В огні і бурі*

Україна пережила, з великою небезпекою для свого існування, страшну пробу в огні і бурі. Перейшла через глибоке провалля, яке розкрилось раптом на вступі нового її життя. Властиво, не можна навіть сказати , що перейшла. Переходить, це вірніше. І всі, кому близьке її життя, хто хоче ; бути гідним імені її громадянина, повинні прикласти всі старання, напру-І; жити всі сили на те, щоб помогти їй перейти вповні, стати твердо на новім І Грунті і забезпечити від можливого повторення таких страшних проб. І Занадто багато й однієї такої.

ї Правда, можливість такої грізної проби ввесь час висіла над Україною і; під час її визволення. Перший акт її самоозначення, великодній всеукраїн-^ ський з'їзд уже пройшов під загрозою розгону «штиками революційної ї армії». Ми встигли вже забути цей маленький, але характеристичний інци-Г' дент, як забували скоро потім усі ті інші конфлікти й інциденти, які загро-, жували українському походові до волі й державности. Коли ці інциденти

минали більше чи менше щасливо, не довівши до катастрофи, потім, огля-, даючись на пройдене, ми мали навіть враження — особливо ті, що далі стояли від осередків нашого життя, — що українська справа йде глибоко, розгортається дуже планово. Але в дійсності вона ввесь час ішла від інци­денту до інциденту і багато разів стояла під загрозою катастрофи. Під час корнилівщини і під час більшовицького повстання, не згадуючи епізодів менш яскравих і менш критичних, як конфлікт з урядом з приводу органі­зації ген. секрітаріяту, з приводу інструкції, з приводу українських уста­новчих зборів і таке інше. І кожний такий інцидент ставав тим небезпеч-

нішим, що за той час, так би сказати, зростала та українська ставка, яка стояла на кону, і можлива катастрофа грозила загибеллю все більших і більших національних і соціяльних досягнень, окуплених усе більшими й більшими жертвами й зусиллями.

Тепер наш національно-політичний рахунок дійшов особливо високих позицій. Боротьба йде за закріплення самостійности й незалежности Ук­раїнської республіки, за зібрання українських земель, за забезпечення основних соціяльних реформ. Програш загрожує такими страшенними утратами, що від самої думки про них зупиняється серце. А тим часом не можна відмахуватись від цих думок, не можна присипляти себе заспокоєн­ням, що якось то воно буде, якось зробиться само собою.

У великих болях родяться великі діла. Всі дотеперішні силкування провідних українських політиків, щоб народження нового життя пройшло якомога безболісно, без гострих розривів, без кривавих конфліктів, — були даремні. Наша українська революція, на жаль, не розвивалась самостійно, вона ввесь час мусила маршувати з конвульсійними рухами і киданнями революції російської, хаотичної і страшної. Російська революція потяг­нула нас через кров, через руїну, через огонь.

Мусимо йти, бо спинити походу не можна. Мусимо перейти через цей страшний огонь і знищення. Мусимо жертвувати всім, щоб урятувати найдорожче в цей момент: самостійність і незалежність нашого народу.

Мусимо згромадитись коло цієї мети всі, скільки нас е свідомих і відда­них інтересам нашої батьківщини. Збиратися в тісну й компактну фалян-гу, відклавши всі партійні й групові різниці, всі міркування про партійні вигоди й інтереси. Все мусить бути підпорядковане вимогам моменту — перед ними мусить відступити все інше. Вони такі великі, що кожна сила, кожна одиниця тепер на рахунку. Всяке ухилення від роботи, від відпові-дальности, від сповнення того обов'язку, який накладається моментом, — дезертирством, негідним громадянина. Всяка самочинність, ухилення від громадської чи національної дисципліни є недопустимим злочином.

Помилки нам потомство пробачить. Становище занадто трудне, а досвід і підготування наше мале. Це наша вина, коли ми чогось не зуміємо. Але відчути вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам цієї хвилини — це наш обов'язок, і ухилення від нього не пробачить нам потомство. Це та вина, яка не може бути пробачена.

Симон Петлюра

Вдень свята Української державности* (22 січня 1926 року)

В день свята української державности встають передо мною постаті

лицарів і мучеників великої ідеї.

Тих, що життям своїм заплатили за свою віру в неї.

Тих, що найдорожчим скарбом засвідчили відданість батьківщині.

Тих, що власним чином крови і праці, гарячого патріотизму і виконання

обов'язку, умінням — для одних слухатись і для других наказувати, а

обом і разом коритись вищим наказам нації, через її вождя переказаним, розпочали нову добу в історії України.

Тих, що створили спільним чином свого життя найкращу легенду нації — легенду оружної боротьби її за своє право жити вільною і державне незалежною.

Тих, хто заслужив право на те, щоб стати незабутнім в історії України, хто зв'язав її величне минуле з світлим майбутнім і переказав нам, живим те прийдешнім поколінням, великий заповіт: національної помсти та не-довершеного чину.

Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої — так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеоло­гічної творчості, всього того, що нація і свідомо і раціонально використо­вує для ствердження свого права на державне життя.

Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного фер­менту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого.

З цим чуттям завжди переживаю я свято нашої державности. Воно все зв'язується у мене з дорогими — незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати, подібно до того, як величаві мелодії нашого гімну, що в цей день здаються особливо урочистими, а слова обов'язуючими, — все зливається з передсмертними стогнаннями тих, чий дух тоді тільки повірить у щирість і поважність нашого святкування, коли ми не слова­ми-співами, а ділами докажемо нашу моральну вартість бути достойними свята.

Хай же в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу перед­смертних заповітів наших лицарів!

Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам'ять полеглих і обе­режно плекати традиції боротьби за українську державність, такі чисті і проречисті, такі ушляхетнюючі, бо і оправдані і окроплені святою кро­в'ю найкращих синів нації.

А найголовнішою з тих традицій буде: пам'ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гасла­ми, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917—1920рр.

Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло Незалеж­на Держава Українська — перетвориться в дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її незчисленни­ми багатствами не для потреб третього або другого з половиною чи якого іншого Інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного держав­ного добра і збагачення рідного народу.

Отже: не забуваймо про меч; учімося міцніше тримати його в руках, а одночасно дбаймо про підживлення нацією моральних елементів її бут­тя — творчої любови до батьківщини, сторожкости до ворога та помсти за кривди, заподіяні ним, — в симбіозі яких знайдемо і вірний шлях до звільнення і програму для будівництва!

Великий чин наших лицарів вчить вірності ідеалам і умінню підпо­рядковуватись. Тільки вірність і слухняність творять передумови успіху національної боротьби.

Біля гасла: Українська Народня Республіка — Українська Незалежна Держава об'єдналися всі справді активні сили нації в її боротьбі за неза-

лежність. Тільки в моральній атмосфері, утвореній тією боротьбою, могли з'явитися світлі постаті полеглих, тільки на цьому грунті могла зроди­тись жива легенда дальшої нашої боротьби, що живе невмирущою в душі нації і ферментує її сили на нові виступи.

Моральним чотирикутником — отим старокозацьким табором — по­ставимося ми в переходові дні нашої історії до всіх негідних наступів на нашу єдність та вірність випробуваним ідеям. Скупчимося один біля од­ного з готовністю взаємної допомоги і перестороги, — і ми витримаємо всі «міри і проби» незалежно від того, чи вони походять з якогось Інтер­націоналу чи від його клясократичного антиподу.

Вірність є основою не лише родинного життя. Вірність ідеям є підста­вою внутрішньої сили ширших громадських об'єднань, до національного включно. Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні ли­царі оружної боротьби за українську державність з часів 1917—1920рр., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя і нарешті до розуміння глибокого змісту тієї думки, що її вклав законодавець в акт свята Української Державности.

Олена Теліга Вступне слово на Академію в честь Івана Мазепи¹

Є різні думки про те, хто творить історію. На думку одних, історію творять народні маси; на думку інших — суспільні верстви; нарешті, на думку третіх — ціла світова історія, це лише історія великих одиниць. Бо чим би був, наприклад, арабський народ, що довгі віки блукав пісками своєї батьківщини, займався дрібними ґешефтами і дрібними грабунками, коли б не з'явився серед нього великий Магомет, якого дух видобув таку енергію з цього народу, що знак півмісяця запанував над половиною світу.

Чим була маса українських племен, доки на чолі її не став великий муж Святослав Завойовник, що славу української зброї поніс силою своєї волі аж під мури Царгороду, на береги Дунаю і Каспія, створюючи велику, могутню імперію. І що створила відважна, бурхлива козацька маса, доки не оформив її поривів великий політик і відважний полководець Богдан Хмельницький. Це ж він замість ряду неокреслених бунтів проти Польщі створив один великий зрив, замість повстанчих ватаг — могутню армію, і на місце дрібних домагань поставив велику ідею незалежности україн­ської держави. І цю державу він побудував, зміцнив і — вмираючи — лишив її забезпеченою тривкими політичними союзами, що запевняли її розвиток і зріст. Але наступники, які не дорівнювали величі свого попе­редника, привели до визволення відосередкових сил, що спричинилося до упадку держави і дало той період нашої історії, який звемо Великою Руїною.

Сила нації змаліла, козацька імперія почала котитися вділ. Що ж ста­лося? Адже ж народні маси лишилися ті самі, матеріял для армії не змінив­ся, міжнародня ситуація не була більш некорисною, як давніше, і на чолі держави так само стояли провідники — гетьмани. Лише вони, ці нові провідники, не потрапили опанувати маси і скерувати її до однієї мети. Бо народня маса завжди готова до чину, тільки треба вміти її попровади­

ти, бо народня маса завжди як чародійний музичний інструмент, на якому великий митець дасть прекрасний, величний концерт, а в руках іншого цей інструмент буде або мовчати, або фальшувати безжалісно.

Велика Руїна все поглиблювалася і поглиблювалася. І навіть останній козак, славний Петро Дорошенко, не міг воскресити давньої могутности української держави.

Ситуація видавалася безнадійною. Держава в упадку, народ розбитий ворожими впливами. Залоги ворогів в наших містах, селах, хуторах... І ось в такий час гетьманську булаву було віддано в руки Івана Мазепи.

Цим фактом в нашу історію увійшов справжній герой і розпочав нову | Лобу.

І Так, справжній герой. Постать барвна, яка і досі ще приваблює і дає І натхнення багатьом поетам, письменникам, малярам і музикам. Блискучий лицар, в якім закохувалися до найпізнішої його старости найгарніші жінки того часу. Постать створена не лише на героя історії, а й на героя роману чи поеми, а передусім на героя самого життя, паном якого він був — у кожній ситуації.

Вийшов він родом з української шляхти, якій так близькі були лицарські войовничі традиції; струнким юнаком вступив він на службу до двору польського короля Яна Казимира. Його перебування там і враження, яке він робив на оточення, було настільки блискуче, що навіть уява польсько­го поета, не підсилювана національними симпатіями, малює нам Мазепу як властивого короля того двору, що більш за справжнього панував над юрбою. Що і на цій юрбі, на чужому йому оточенню, витискав печать своєї слави і винятковости, перед якою усувалися в тінь і короновані го­лови. [...]

Покинувши двір короля. Мазепа став генеральним писарем і головним дипломатом у гетьмана Дорошенка. Згодом сповняв він функції головного дипломата у другого гетьмана, Івана Самойловича. І тут він здобув собі такі симпатії козацтва, що незабаром перебрав від Самойловича гетьман­ську булаву.

А був час, коли Москва чимраз більше стискала кліщі, в яких мала сконати незалежність української держави. Лише Мазепа своїм політич­ним хистом міг змірятися і так довго перемагати хитрість московського царя, який за всяку ціну вирішив остаточно підірвати коріння українсько­го народу. І вже на самому початку свого панування Мазепа приступив до залізно послідовної реалізації найвищої мети свого життя: обрубати на­хабні московські пальці, що вже глибоко вбилися в живе тіло української нації. У цій боротьбі треба було бути і лисом, і левом. Мазепа вмів це в собі злучити. Ослаблена Україна не могла в безпосередній одвертій бо­ротьбі поставити чоло перебудованій і зміцненій Петром московській державі.

Треба було з'єднати собі козацтво і старшину. Треба було приборкати неспокійне Запоріжжя. І нарешті, треба було погодити інтереси старшини і нижчих верств. Словом, треба було з'єднати націю, надхнути її однією ідеєю, дати їй одну спільну душу — і все це треба було робити під пиль­ним оком Москви, в інтересах якої лежало — за всяку ціну не допустити до цього.

Мазепа мусів довгі роки маневрувати поміж льояльністю супроти царя, щоб не викликати військових репресій, і одночасно вести потаємно підго­товку нації до останньої розправи.

Як же тяжко було з'єднати собі козацтво і рівночасно заспокоїти вимо­ги Москви, висилати це козацтво допомагати при будові Петербургу. Яким треба було бути геніяльним дипломатом, щоб прихилити собі старшину і рівночасно не дозволяти їй зводити порахунки з Польщею, яка тоді могла бути союзником супроти найбільшого ворога — Москви.

І тільки Мазепа міг зуміти підготовляти союз зі шведським лицарським королем Карпом XII, в той же час воюючи з ним, щоб не зрадити себе перед Петром.

І так довгими роками цей великий грач провадив свою небезпечну гру, де ставкою завжди було життя або смерть — не лише особиста, а й цілого народу. А рівночасно, в ті тяжкі роки, що не одного б цілковито зломили, цей залізний характер остільки заховав спокій нервів і творчість думки, що започаткував нову добу розвитку української культури. Гетьман про­вадив небезпечну гру, але весь її тягар і всю відповідальність за неї цей вроджений провідник ніс виключно сам. Навіть найближчі не бачили, що він ходить на краю прірви. І не могли того зауважити, бо Мазепа, не маю­чи наразі змоги збройним чином, війною зміцнювати свою державу, зміцнював її спокійно, мов не над прірвою, а на твердому грунті, розбудо­вою української культури. Доба його панування була золотою добою ук­раїнського мистецтва. В Україні поставали нові церкви, палаци, школи й академії. Виключно його заслугою був розвиток стилю, що носить назву українського бароко. Але це не був той тип культурного діяча, що бачить спасіння для своєї нації лише в розвитку науки і освіти, а тільки повний і всесторонній державний муж, який хвилини, вільні від війни, присвячує розвиванню духовних цінностей нації, як Наполеон, що у хвилину, коли не видавав військових наказів, укладав кошторис у палаючій Москві своєї Паризької Опери.

Цей великий політик, як ніхто інший, зрозумів, що велич нації і сила держави будується еі аг(е еі тагіе, себто мистецтвом і війною. І це тому великому меценатові культури належать такі пам'ятні слова: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».

Ті права він вмів і встановлювати, і боронити. Він так само, як вагу цінностей культурних, розуміє вагу цінностей політичних і державних. В одній зі своїх проклямацій Мазепа каже: «Відомо, що перше ми були те, що тепер московці: влада, першенство і сама назва Русь від нас до них перейшла». Це був найглибший доказ свідомости свого суверенітету і самостійницького стремління нації. І це його становище було настільки владне і глибоке, що викликало найглибшу пошану і його союзників. І шведський король Карло XII, такий же лицар, як і Мазепа, цілковито прий­няв його розуміння прав нації. Так дві найчільніші постаті тієї доби були об'єднані не лише формальним союзом, а і духовним братерством. І про-клямація Карла XII звучить як вираз думання тодішнього українця:

«Відомо всьому світу, що народ руський зі своїми козаками був спочатку народом самодержавним, тобто од самого себе залежним під правлінням князів своїх чи самодержців.

З'єднався потім з Литвою і Польщею для спротиву з ними проти татар, що їх руйнували, але пізніше за насилля і несамовитості поляків звільнився від них власною своєю силою і хоробрістю, з'єднався з Московією доб­ровільно і по одному одновірству, і зробив її таку, як вона тепер є».

Лише на підставі такого розуміння прав і інтересів обох союзників міг постати обосторонній трактат українсько-шведський, в якому стремлін-

ня і поняття української сторони окреслено Мазепою чітко і однозначно в словах:

«Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме, на підставі воєнного права, тому, хто ним заволодіє. Але все те, що, як ви­явиться, належало колись народові українському, передається і задер­жується при українськім князівстві».

Як же глибоко і переконливо мусів вірити в слушність своєї справи Мазепа, коли ця його віра цілковито уділялася великому королеві.

Так, це було справжнє уділення віри, а не тимчасовий зв'язок, виму­шений короткотривалою збіжністю інтересів. Спільна велич так зблизи-I ла цих двох вийняткових мужів, що навіть страшна програна [битва], | навіть проклятий день Полтави, де погасли зорі обидвох полководців і

(завалилися всі великі пляни і надії, не розірвав їх, не підірвав їх взаємного довір'я і почуття зв'язаности.

Як разом цих два леви укладали пляни перемоги, так спільно зносили наслідки важкої програної. Мазепа вів раненого союзника і приятеля лише йому знаними стежками диких степів, по яких носив колись скажений кінь його крилатої юності...

Там же, в цих широких степах, де зійшло яскраве сонце його пануван­ня, закотилося воно багряно — назавжди.

Так хоч по його смерті минули вже віки, хоч наша земля зродила вже багато героїчних постатей, все ж Мазепа лишається найбільш яскравою між них і найбільш приваблює і до сьогодні письменників, поетів, ма­лярів і музик, політиків і істориків.

Але для потомних поколінь, для завзятої, войовничої молоді Мазепа лишився не лише як блискуча романтична постать, істинно великий майстер життя, але як найвищий символ змагань української нації за свою державну незалежність.

Вороги не задовольнилися тим, що перемогли його на полі бою. Для них він був так небезпечним, навіть по смерті, що вони хотіли б вигнати його присутність і з душ українських. Притягнено для цього Церкву. Свя­щеникам було наказано проклинати його з церковних амвонів, але це не зменшило сили його впливу. І честю, а не лайкою звучало в ушах кожного правдивого українця погірдливо вживане нашими ворогами слово — «ма-зепинець».

Бо Мазепа — це ціла окрема і повна, вийняткового значення доба в нашій історії. Мазепа — це символ справжнього голови держави і символ змагання за її суверенність.

Як голова держави — це той, хто взяв виключно на свої плечі всю відповідальність перед Богом, історією і власним народом.

Це той, хто вже тоді розумів, що таке держава і що таке нація.

Розумів, що держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу.

І це той, хто силу нації бачив не лише в озброєнні військовому, а і в духовному. Як символ змагань, Мазепа — це той незламний дух, що з залізною консеквенцією вів свій нарід з безнадійної руїни до тієї неза-лежнбсти, яка і досі для нас всіх є найвищою метою.

І тому Мазепа такий близький нам, бо ритм його життя, його відчуван­ня і бажання були наскрізь сучасні і наскрізь наші своєю повнотою і своїм невпинним шуканням прекрасного і величного для нашої батьківщини — безнастанно зазираючи в бездонні очі смерти.

Промова Голови Української Національної Ради достойного Івана Багряного при відкритті п'ятої сесії УНРади*

Пане Президенте! Високошановні Панове Члени Української Національної Ради, дорогі Гості!

З рамена Голови Української національної ради й на доручення її Пре­зидії П'яту Сесію Української Національної Ради — відкриваю.

Ця П'ята, звичайна. Сесія скликана згідно «Тимчасового Закону про реорганізацію Державного Центру УНР» ст. ст. 15/1, 20/7 і 23, декретом Президента Української Народньої Республіки від 26/7 та постановою Президії з ЗО вересня ц.р. Від імені Української національної ради вітаю український народ на Батьківщині та всю його політичну еміграцію у вільному світі.

Вітаю всіх присутніх тут наших гостей, що своєю особистою прияв-ністю вшанували це урочисте відкриття Сесії українського передпарля-менту в екзилі: вітаю представників великого німецького народу, госпо­даря цієї землі, де ми мали щасливу можливість зібратися, а також де після воєнних бур знайшли собі притулок і людську опіку багато втікачів з підбольшевицьої московської займанщини. Вітаю представників вели­кого американського народу, до якого звернені очі всіх уярмлених і поне­волених націй і в якому живе глибоке зрозуміння до змагань уярмлених підсовєтських народів. В тім і нашого народу, за волю, що знайшло уже було своє історичне відображення в знаменній Резолюції Конгресу й Се­нату СІЛА про тияадень поневолених націй. В цім вітанні говорить гли­бока наша віра, що саме дух тієї резолюції визначатиме в майбутньому поставу волелюбних націй світу до змагань нашого народу.

Вітаю присутніх тут на залі представників політичної еміграції інших народів СРСР, що ділять з нами спільну долю й що нам з ними приречено спільне майбутнє, яке маємо здобувати разом, плече в плече.

Вітаю представників українських громадських, культурних, наукових і політичних організацій, церковних діячів та представників вільної на­шої преси.

Тут на залі є присутні гості з далекої Аргентини й Сполучених Штатів Америки, представники Товариств Сприяння Українській Національній Раді та Товариств Прихильників УНР, що спеціяльно прибули на цю Се­сію. Вітаю Вас, дорогі гості, а в вашій особі те патріотичне українське громадянство, що стоїть за Українською Національною радою й ДЦ УНР та віддано й жертовно підтримує їх протягом років матеріяльно й мо­рально.

І окремо вітаю ветеранів української революції з-перед 40 років, як присутніх тут так і неприсутніх тут, учасників і діячів посталої в 1917— 1918 роках на руїнах російської імперії держави українського народу — Української Народньої Республіки. Їх лишилося небагато, але вони є жи­вими свідками того великого волевиявлення нашого народу, яке стало дороговказом для нащадків і яке лежить і в основі всього нашого чину, є наріжним каменем Української Національної Ради, —волею народу й його

жертовною боротьбою воздвигнутої вільної й ні від кого незалежної де­мократичної Української держави. Вони були живими свідками того, що було волею народу створено, що було потім у нерівній боротьбі втрачено й відновленню чого присвячене все наше життя й діяльність. В цьому сенс нашого існування й наше призначення.

Відкриваючи П'яту Сесію Української Національної ради, з великою приємністю відзначаю знаменну подію, що сталася напередодні скликан­ня сесії й що зміцнила та збільшила наші ряди, а саме — повернення до Української Національної Ради Організації Українських Націоналістів. В тій трудній ситуації, в якій перебуває нині українська визвольна справа, крок ОУН має свою вимову, як крок, направлений на скріплення Держав­ного Центру й українського самостійницького фронту. Другого листопа­да ц.р. Організація Українських Націоналістів подала заяву про своє по­вернення до УНРади. Зміст цієї заяви широковідомий з комунікатів у пресі. Четвертого листопада Президія УНРади на своєму засіданні цю заяву розглянула, ухвалила прийняти її до відома та закликати Організацію Українських Націоналістів до участи в П'ятій Сесії.

Сьогодні представники цієї поважної політичної організації беруть участь в цій Сесії, є присутні тут з нами й я їх від усієї душі, в імені всіх фракцій УНРади, вітаю та висловлюю побажання успішної спільної праці для добра нашої Батьківщини. Високоповажні Пані й Панове!

Від Першої Сесії Української Національної Ради минуло більше як 13 років, зараз доходить вже 14-й рік. Це великий час, та ще коли взяти до уваги тяжкі, скомпліковані умови, в яких живемо і працюємо. Така три­валість існування й діяльности Української Національної Ради є насампе­ред доказом живучости й сили тієї великої ідеї, яка в основі УНРади ле­жить, — провідної ідеї багатомілійонового народу: його боротьби за сво­боду, за національну незалежність, його бажання вирватися з колоніяльно-го рабства й самому творити своє життя й порядкувати на своїй землі.

З цього могутнього грунту черпає силу Українська Національна Рада. Вона не є відокремлене, випадкове явище, не є виплодом такого собі полі­тиканства — вона є функцією великого народу. І тому вона така живуча.

Ідейна, ніколи необтинана зв'язність з Батьківщиною, глибоке почут­тя обов'язку перед нашим народом, скутим окупантом по руках і ногах і з замкненими устами, дана йому присяга вірности й обов'язку заступити його інтереси за всіх умов визначають всі наші дії у вільному світі й стан нашої постійної моральної змобілізованости та відпорности на несприят­ливі умови й злигодні. Саме завдяки цьому ми існуємо й існуватимемо довго, аж до моменту осягнення нашим народом його ідеалів — звільнення з колоніяльної неволі й здобуття свободи. [...]

Ми сьогодні живемо й діємо в часах виключно трудних для нас і для нашого народу.

Сьогоднішня дійсність трудна для нас тим, що в титанічнім змаганні між Заходом і Сходом, в шуканні компромісу між добром і злом в те­перішній світовій ситуації, так би мовити, ніби примеркають ті ясні зорі, що присвічували нам, присвічували ідеї свободи поневоленим, в тім і нашому народові; десь темні сили, інспіровані безперечно нашим одвіч­ним ворогом, а також сили інші, підстьобувані страхом перед могутністю червоного молоха, ладні, далебі, шукати «миру й спокою» ціною волі й життьових інтересів цілої низки народів, уярмлених в СРСР.

А з другого боку, сьогодні ж, як ніколи, на нас лягають великі обов'яз­ки, бо не зважаючи на трудну зовнішню ситуацію й наперекір їй, серед нашого народу, як і серед усіх народів поневолених в найжорстокішій сучасній імперії, наростають стремління до волі. Дух епохи з особливою силою витає й над нашою землею — епохи ліквідації колоніялізму. Відго­лоски визвольних рухів на африканському й азійському материках і гомін тріюмфу тих, що осягнули незалежність, збрижать шкарубку від крови поверхню океану большевицької імперії. І ми бачимо, і ми знаємо, що український народ не тільки не зрезигнував з своїх історичних аспірацій, а навпаки — не зважаючи на десятиліття жахливого « перевиховання» та жорстоких фізичних і духовних вівісекцій, він все більше того прагне. Хоч дехто на еміграції і «зневірився» у цьому. Серед великого нашого народу сьогодні діють потужні національні сили, що не тільки в глибинах свідомости народніх мас виколихують давню, ще шевченківську мрію про «свою хату й свою українську правду» в ній, а й всіма можливими серед­никами діють для здійснення цього. І сили ці наростають з неухильною прогресією. Про це найкраще свідчать самі більшовики, вічно кричучи про «буржуазний націоналізм» та намагаючись всіма силами тим проя­вам національної стихії перешкодити. Дія ж викликає протидію. В бо­ротьбі проти національного становлення нашого народу ворог уперто й послідовно використовує знаряддя фізичного й морального терору, без­оглядної русифікації, розкладу через упривілейовання коляборантів, ідей­ної кастрації, культивує дух зради, зневіри... все що могла вигадати імпе-ріяльна лабораторія за століття денаціоналізаційної практики. І все ж, не зважаючи на всі ці драстичні заходи, не зважаючи на ризик власним доб­робутом чи й життям, люди там важаться на прямий протест дією, на сміливе слово правди, на одверті патріотичні виступи, нарешті на перехід демаркаційної лінії на Захід, ставлячи на карту життя своїх ближніх в ім'я вищих національних інтересів, заявляючи про волю українського народу до свободи.

Нашу епоху називають епохою ліквідації колоніялізму. Це є духом на­шого великого й грізного, такого-вагітного ріжними несподіванками часу. Якраз найбільшою мірою цей дух повіває там, де колоніялізм найдош-кульніше дався взнаки, де боротьба з ним є найактуальнішою, в імперії — СРСР. І це якраз він гойдає совєтською системою, примушуючи КПРС робити ті зигзаги у внутрішній політиці, які ми бачимо, щоб утримати імперію в цілости. І може якраз це тому, що ці протиколоніяльні рухи й настрої в СРСР стають силою, якій призначено повертати колесо історії. Вони, як це не парадоксально, стають вартістю для інших контрагентів у торгах за стабілізацію «миру й спокою» у світі т. зв. «мирним шляхом».

Та тільки ніхто цією ціною не здобуває собі миру й спокою.

Це розуміють передові люди світу, й ми з великим задоволенням спосте­рігаємо все більше й більше розшарування якраз на цім пункті. Ідея сво­боди поневоленим народам, ідея національного унезалежнення народів СРСР дістає все більше й більше прихильників. Бо якраз тут є ключ до ліквідації комунізму, через ліквідацію його фортеці.

Становище нашого народу, настрої серед нього, його прагнення й спо­дівання у цій ситуації визначають і нашу поведінку.

Українська Національна Рада волею тих, що її задумали, призначена на цю службу нашому народові, є носієм великої ідеї свободи і незалеж­носте у всій її величі й чистоті. Тому в умовах вільного світу ми твердо

стояли (і будемо твердо стояти й у найтяжчих умовах) на сторожі інте­ресів свого народу, як речники його самостійницьких прагнень, обстою­ючи їх всюди і скрізь і за всяких обставин.

А в ситуації темряви, що нависла над нашою Батьківщиною, над мря-ковинням терору, культивованої зради й витворюваної тяжкої депресії, наше призначення — бути маяком яскравим і непогасимим, маяком віри й рішености, джерелом душевної наснаги для мільйонів.

Цьому служінню призначена Українська Національна Рада.

Певен, що висловлю загальну думку, коли скажу, що саме цьому при­значенню й відповідала УНРада протягом усіх років свого існування й діяльности та що саме такою вона впише себе своїми дальшими діями в історію нашого народу.

До нашої Сесії прислухається окупант нашої Батьківщини. Даймо ж йому гідну відповідь нашою єдністю і одностайністю в боротьбі за вільну, незалежну Україну!

Вітаю учасників П'ятої Сесії. Бажаю успіхів у праці!

Олександр Довженко *

Слово до молоді

Виступ на Другому антифашистському мітингу ; представників українського народу в Саратові у липні 1942р.

Стою на мітингу серед братів, і великий біль та гнів розпалюють мою душу. Стою лицем на захід, до моєї полоненої матері України.

Стою скорботний, у тривозі, і перед моїм духовним зором розстилається вся, неначе в огні, Україна.

Чорна хмара заступила мені небо.

Розстилаються перед очима зруйновані міста, мій рідний спалений Чернігів, заводи, села і безліч шибениць і смертних ям. І всюди страшні табори смерті. Страшні табори, де многі-многі тисячі наших людей уми­рають невільниками на своїй розторганій землі.

Гинуть, голі й босі і виснажені таким горем утрат і такими страждання­ми, яких не знала ще історія. Умирають од ран, на шибеницях, під кулями, передаючи живим останні свої прощання, прокляття, останні свої закли­ки до помсти.

Хочеться мені в цей грізний, надзвичайний час, аби ні одне слово не пропало даром, аби рознесли мої слова таємні радіослухачі з ярів, байра­ків і партизанських сховищ усім поневоленим, скривдженим, загнаним у рабство.

Всім, над ким повисла загроза смерті, що приповзла до нас з проклятої Німеччини, як гадина-змія.

Я стукаю в кожне вікно, в кожні убогі двері, де ждуть нас наші рідні, де надія бореться з розпачем у скорбних серцях, де шкребуться у двері голод, рабство і безславне вимирання.

Слухайте, товариші! Слухайте, хто ще живий і жити хоче, як людина, хто хоче боротись і бореться за Радянську Україну. Слухайте, хто прези-рає рабство, як смерть, слухайте, брати мої!

Хто заблудився, був у лісах, у болотах, в очеретах, чуючи стрільбу з усіх боків.

Хто не вмів переплисти річку, а мости були зірвані.

Хто ранений був, хто був контужений чи вдарений.

Кого було присипано землею чи оглушено.

Хто ніс на плечах товариша в крові і не кинув раненого брата по до­розі.

Кого загнали, мов звіра, в очерети на довгі дні.

Хто мимо старого батька-матері не в силах був пройти.

Хто жінку не міг одірвати од шиї, усю в сльозах і заклинаннях.

Хто плакав потім сам у сінях чи в коморі, проклинаючи свою слабо­духість, свою утрату бойового товариства і воїнської честі.

Хто бився головою об дорогу, заплутавшись у страшних німецьких брехнях, що Москва загинула і Радянська влада впала.

Слухайте всі, хто ходить зараз, оплутаний німецькими брехнями, що, мовляв би то, Радянська влада каратиме вас нещадно за ці всі нещастя.

Не вірте! Брешуть кляті фашисти.

Не вірте, які б фальшивки вам не показували. Це вони хочуть отруїти вашу душу і тим ослабити силу нашої одностайності. Вони хочуть роз­класти нас всілякими засобами і знищити, лишивши для себе лише по­трібну кількість батраків-рабів. Вони вже ріжуть, ділять Україну, як свою загарбану землю.

Не піддавайтеся! Не вірте їм ні в чому. Не йдіть ні на яку згоду. Пам'я­тайте, ви маєте справу з ворогом жорстоким, мов звір, і хитрим, мов змія. Бережіть дітей, підлітків бережіть! Тримайтеся так, щоб ніколи ворог не заволодів вашою душею.

Ваше життя — Червона Армія.

Всяке погодження з німцями, потурання — це ваша смерть.

Не йдіть до них на роботу. Саботуйте все, що можна.

Не беріть од їх землі ніхто і ні за що. Одмовляйте брати других. Наго­рода землею — це паскудна німецька гра. Це підкуп зрадників. Земля ваша закріплена за вами великою Конституцією.

Наша земля свята. Вона віками поливається кров'ю кращих синів нашо­го народу в боротьбі за волю. Не приймайте од ворога землі — це най­більший у світі гріх перед Батьківщиною. Вони подавляться нашою зем­лею — ось побачите. Брехнею, як каже прислів'я, можна світ пройти, та не можна назад вернутися. Найдуть вони собі могили на наших землях.

Ваше спасіння — Червона Армія. Тут всі кращі сини України. Тут, в армії, цвіт народу, герої-бійці, що вславили народ на всіх фронтах, що поклялися не покласти зброю, поки хоч одна німецька гадина повзатиме по нашій землі!

Допомагайте Червоній Армії. Прямуйте до неї всіма силами. Помагайте партизанам. Ідіть у партизани. Будьте воїнами до кінця.

Жінко, краса і гордість нашої землі! Що зроблено з тобою? Хто у світі потерпів більше, ніж потерпіла ти? Ніхто.

Ніхто не переніс од німців таких знущань, грабунків, ґвалтувань, та­кого жалю і розпачу.

Нікого в світі довгі віки уже не вивозили так у рабство, як вивозять зараз тебе фашистські кати.

Ніхто не нівечив так твою красу, не топтав так твою гідність і честь, ніхто не ґвалтував так твоє тіло і душу, голубко наша, посивіла мучени­

це. Хто виміряє твої сльози? Куди розсіяно, розігнано тебе, хранительни-

це і продовжувачко нашого роду?

Ми не забудемо тебе ніколи. Ми доб'ємось до тебе через всі доти і всі огні. Ми вернемось до тебе. Хай ти будеш чорна і змучена, хай посивіє твоя коса од горя, — ти останешся для нас завжди самою дорогою у світі

; і самою прекрасною. Ми не простимо ворогові ні одної твоєї сльози ніко-

| ли і нізащо.

Дорого обійдуться ворогові твої сльози і твої страждання. Поклич же, жінко, на допомогу все своє терпіння. Бережись німця, доню. Не вір ні одному слову, що б він тобі не обіцяв. Воронь боже виходити заміж за німця. [...] Стережися німця, рідна моя дівчино. Німець — це смерть твого наро­ду, дівчино.

Ненавидь ворога. Спрямуй усі почуття, що є в твоїй молодій душі, на непримиренну палку ненависть.

Мати, бережи своїх синів од німецької отрути. Жінко, бережи чоловіка. Направляй його до партизанів. Ото твої брати. Ото твоя надія. Партизани — наша слава, наша гордість. ; Партизани — це ті сини України, перед якими скинуть шапки цілі сто-і ліття, якими пишатимуться цілі покоління і складатимуть про них думи і Ї; пісні. Це — невмирущий символ безсмертя нашого доброго, чесного на-І роду.

І Що ж покладем, брати мої і сестри, в підвалину життя у цей нечува-| ний і грізний час? Які думки, почуття, бажання? Які надії, яке добро? 1 Гнів! Священний гнів і ненависть до німецьких катів! І; Ось наше добро. Оце єдине, що випало нам сьогодні на долю. Вип'єм |: же нашу гірку козацьку чашу до дна. Щоб не пропала марно ні одна сльо-[, за батьків і сестер наших! Щоб у прийдешніх поколіннях не прозирали і нас нащадки наші за те, що не були ми достойними борцями своєї доби... Е Краще бути удовою героя, чим жінкою раба. Краще бути сиротою ли-I царів, борців, ніж сином челядників.

Краще умерти стоячи, ніж конати століття у неволі. Так, отже, боротьба не за життя, а на смерть. Боротьба жорстока і гор­да до кінця, до перемоги.

Український народе, прийми боротьбу! Пронеси її знамено через усю свою землю чесно і достойно, як чесним і достойним був і єсть ти в своїх трудах! Щоб ніхто не закинув тобі, ні одна людина, ніхто в світі, що не був ти мужнім і щедрим в саму найтяжчу годину людської історії.

Украшав і возвеличував ти землю, брате мій. Возвелич її своїми под­вигами, своєю кров'ю, щоб співали про тебе пісень у прийдешніх віках. Стань золотим пам'ятником на кривавих своїх просторах, стань гордим і безсмертним, як би не гнали тебе на смерть твої одвічні вороги — німці.

Во ім'я свободи ти нічого не пожалів. Все, все віддав — і багатство, і дітей, і батьків! І ти живеш уже як моральний переможець у велетенській боротьбі народів.

З цією перемогою ти входиш уже в історію і лишишся в ній навіки як оборонець народів і брат. Слава тобі! Слава народам-братам!

Олександр Довженко Лекція 13 грудня 1949 року*

...Спинюся тепер на слові в сценарії. Коли ми говоримо, що образ має показуватися сценаристом і режисером у дії, в русі, природно, що ми не виключаємо тут такого важливого поняття, як слово, що може бути мо­гутнім засобом узагальнення.

Чи є слово в кінематографії єдиним засобом узагальнення? Ні. Слово, тобто акторські діалоги, — не єдиний засіб узагальнення, але є найголов­нішим і найпершим кількісно і якісно найбільш портативним засобом узагальнення. Ви знаєте цілий ряд прийомів, коли монолог є не менш могутнім художнім засобом. Я маю на увазі внутрішній монолог, що іноді навіть не зовсім тотожний розмові, а іноді штучно трансформує її. Така манера подачі теж може бути не менш сильною, ніж звичайний монолог.

У фільмі «Мічурін», там, де сам Мічурін і його дружина пригадують свою юність, актори — він і вона — ідуть собі мовчки, а голоси інших акторів немов озвучують їх по німих, неартикулюючих устах і ведуть любовний діалог. Для даного драматичного місця така форма передачі спогадів виявилася більш виражальною, більш патетичною і більш до­речною, аніж коли б це було розіграно звичайним діалогом.

Я не хочу сказати, що до таких прийомів треба часто звертатися або що треба всіляко уникати діалогу. Можна іноді його обходити в якихось випадках, коли це диктується не вашим капризом, а самою природою епі­зоду, місцем його у фільмі. Почуття міри повинно підказати вам, яким видом словесної зброї ви маєте користуватися при рішенні кожного дано­го епізоду.

Слід також завжди пам'ятати про необхідність персоніфікації мови.

Ви, мабуть, звернули увагу, що деякі фільми не справляють враження, незважаючи на наявність начебто всіх компонентів для цього: колізія є, політична вагомість — величезна, актуальність — величезна, дійові особи типові, режисура добра, операторська робота добра, змонтовано динаміч­но. І щодо технології — з якого боку не підступити — все гаразд. В чому ж річ?

Я пояснюю це так: актори засипають вас бенгальським вогнем, а не справжнім. Іскри з очей сиплються, а вам від них не жарко. Адже текст газетної статті, найрозумнішої і найважливішої, коли він розподілений шматочками між персонажами, не справить потрібного, цілісного вражен­ня, бо він не йде від природи персонажів, їх спрямованості, не зігрітий їх людськими почуттями — ні страхом, ні ненавистю, ні любов'ю, ні страж­данням. Службове, воно так по-службовому і сприймається.

Припустимо, нам потрібен князь. Ви візьмете чудового актора, одяг­нете його у фрак, і князь цей раптом заговорить так: «Отепереньки я вп'ять смалитиму люльку».

Все. Я навів цей комедійний приклад, щоб показати, що мова завжди повинна відповідати суті образу. Ця мовна відповідність не така вже про­ста річ, як здається на перший погляд. Особливо слід бути уважним і гра-нично, до тонкощів розбиратись у питаннях словесного зображення так званих простих людей — робітників і колгоспників. Це питання винятко­во важливе. [...]

Що сценарист повинен робити із словом в ім'я життєвої правди? Чи мусить він залізати в шкуру недорікуватої людини і, зображуючи її, чре-вовіщати звідтіля такими словами, як «осьдечки», «отамечки» тощо, чи потрібне щось інше? Так, потрібне інше. Не вдаватись до стенографічно­го чревовіщання, а взяти на себе роль культурного перекладача.

Якщо сценарист візьме на себе роль культурного перекладача, тоді він покаже робітника і селянина в кінематографії такими, якими вони є, а не такими, якими робить їх недорікувата мова.

Я проілюструю вам свою думку одним прикладом. Уявіть собі, що ви не знаєте болгарської мови і розмовляєте з болгарином, а перекладач у вас людина некультурна і нерозумна. Тоді й у болгарина залишиться таке враження, що він розмовляв з дурнем. Навпаки, якщо перекладач куль-I турний, з дуже багатим лексиконом, багатий думкою, то навіть деякі ваші І мовні помилки він згладить і перекладе сказане вами так, що про вас за-I лишиться вірне враження.

Отже, я вважаю, що лексикон нашого героя має бути індивідуалізова­ний, але ні в якому разі не натуралістичний.

Слово — наша зброя

Промова М. Рильського на IV з'їзді письменників 11 березня 1959р.

Ми часто, дуже часто цитуємо слова Шевченка:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Ми всі знаємо з шкільних років слова великого Пушкіна, що поет по­винен «глаголом жечь сердца людей». Ми охоче пригадуємо слова Лесі Українки: «Слово, чому ти не твердая криця». Ми раз у раз говоримо про слово як знаряддя поезії. Але не завжди ми з достатньою мірою у своїй творчій практиці розуміємо, що значить для поета, і не тільки для поета, а для людини взагалі, слово. Слово — це наша зброя.

Ми багато чого боїмося в мові, ми багато чого не робимо в мові, не дбаємо про мову і про фонетичну її красу, скажімо. Я, наприклад, читаю багато перекладів, багато оригінальних творів і бачу, як нічого не варт непоганому поетові чотири приголосних поставити в ряд, так що цього вголос читати не можна, лише про себе можна прочитати. І багато є таких випадків недбалого ставлення до мови.

Коли ми подивимося на історію російської літератури, то побачимо, що від Ломоносова і через Пушкіна до Маяковського аж до наших днів велась боротьба не тільки за чистоту, але й за багатство мови, як ця бо­ротьба пронизує всю історію російської літератури. Ми знаємо, як Пушкін насміхався з тих критиків, які закидали йому «простонародність» мови в «Руслані і Людмилі». Ми знаємо, яку правильну позицію зайняв Пушкін у боротьбі між шишковістами і карамзістами, яку величезну роль у діяль­ності Пушкіна як основоположника російської літератури грала його бо­ротьба за народну, красиву, багату мову.

А коли ви згадаєте висловлювання Маяковського про мову, то побачи­те, що Маяковський надавав надзвичайно великої ваги шуканням у мові, творчості в мові, навіть дерзновенності в мові.

Коли звернутись до творчості нашого Шевченка, стає зрозумілим що коли б Шевченко зупинився на тому етапі розвитку української мови, який був до нього, — на етапі Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки, — то це дуже йому заважало б відіграти ту роль, яку він як письменник, як поет-революціонер, як поет-пророк відіграв у нашій літературі. Згадай­мо героїчну боротьбу Михайла Старицького за збагачення української мови, згадаймо, чим вона стала після Лесі Українки. Ви погодитесь зі мною, що все це зобов'язує нас більше дбати про чистоту мови художніх

творів і її збагачення.

Я цими днями прочитав у журналі «Новий мир» статтю Подольського «Щедрість генія». Це стаття про мову великого російського і світового вченого Павлова. Виявляється, що Павлов був не тільки геніальним фі­зіологом, а й надзвичайним стилістом, який, виходячи з потреб висло­вити свою думку найясніше, найпростіше, найчистіше, використовував усі багатства російської мови. І те, що часто педанти-редактори у нас на­зивають архаїзмами, і те, що в наших словниках звуть вульгаризмами і т. ін., — все це йшло на службу геніальній мислі Павлова, бо не тільки в художній літературі, а й у кожному слові людському увага до мови — доконечна річ для того, щоб думка знайшла свою справжню, кришталеву

форму.

Мені аж ніяк не хотілось би завдавати прикрість українським поетам, прозаїкам і драматургам, але все ж гадаю, що мій заклик до ще більшої уваги до мови, як нашого найголовнішого письменницького знаряддя, не прозвучить марно.

Як гул століть, як шум віків, Як бурі подих — рідна мова, Весняних пахощі листків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів, Життя духовного основа.

Цареві блазні і кати, Раби на розум і на вдачу, В ярмо хотіли запрягти Її, як дух степів, гарячу, І осліпити,й повести На чорні торжища незрячу.

Хотіли вирвати язик, Хотіли ноги поламати, Топтали під шалений крик, В'язнили, кидали за грати, Зробить калікою з калік Тебе хотіли, рідна мати.

І ти порубана була,

Як Федір у степу безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів грюкіт мідний, —

Але свій дух велично-гідний,

Як житнє зерно, берегла.

І цвіт весняний — літній овоч На дереві життя давав, 1 Пушкінові Максимович Пісні вкраїнські позичав, І де сміявсь Іван Петрович, Тарас Григорович повстав.

Заключне слово Президента УНР в екзнлі Миколи Плав'юка

на надзвичайній сесії Української Національної Ради 15 березня 1992 року

Пане Голово Української Національної Ради! Пане Голово Уряду УНР в екзилі! Дорогі делегати Верховної Ради України! Дорогі члени Української національної Ради!

Судилося нам брати участь в цій Сесії УНРади, яка цілком інша, ніж десять Сесій, що відбулися за останні десятиліття. На всіх попередніх Сесіях ми плянували, як розбудовувати дію ДЦ УНР в екзилі, як продов­жувати дію, спрямовану на відновлення незалежности Української На-родньої Республіки.

Сьогодні ми схвалили постанови, згідно з якими маємо закінчувати нашу дію. Здавалось би, що це може навіяти нас жалем, тривогою, бо ж ми і наші попередники справді віддали дуже багато праці для розбудови ДЦ УНР в екзилі, і я не сумніваюсь, що багатьом з нас з припиненням дії ДЦ УНР буде чогось бракувати в нашому житті. Та ще до вчора серед декого з нас були, може, й сумніви, чи справді настав вже час, щоб припи­нити дію ДЦ УНР в екзилі.

Одначе сьогодні в нас не може бути сумнівів у цій справі.

Надзвичайна Сесія УНРади одноголосно схвалила постанову про при­пинення нашої дії і про передачу нашої відвічальності на руки народом вибраного Президента України.

Схвалюючи це рішення, ми засвідчили в першу чергу нашу вірність тим законним основам, згідно з якими постав і діяв ДЦ УНР в екзилі понад 70 років.

Вже тоді, коли під проводом Симона Петлюри перенесено дію Уряду УНР за кордони Батьківщини і започатковано дію ДЦ УНР в екзилі, наші попередники не сумнівалися в тому, що прийде день, коли закінчиться дія ДЦ УНР і наша Батьківщина буде знову вільною і незалежною держа­вою українського народу. Сумніваюсь, чи вони усвідомлювали, що той день прийде аж по 70-х роках, але він прийшов.

Рівночасно з тим, ми усвідомлюємо собі, що добро сучасної України вимагає припинення нашої дії. Бо Україна не може мати двовладдя. Ми, які твердили, що нарід України вирішить питання Влади в Україні, прий­няли рішення 1 грудня 1991 року і закликали уряди інших країн, щоб вони визнали незалежність України. Отже, наша постава не може супере­чити нашим апелям до чужих урядів.

Перед нами не стоїть вже питання, чи закінчити нашу дію, а радше стоїть питання, як її закінчити.

Дотеперішні наші домовлення з Президентом України, в згоді з якими ми вітали між нами депутатів Верховної Ради України Ларису Скорик і

Михайла Гришка, вказують, що Президент України розуміє вагу і значен­ня доби УНР і нашого ДЦ УНР в екзилі.

Мусимо докласти багато зусиль, щоб наша делегація до столиці Украї­ни в днях, коли вся Україна святкуватиме першу річницю відновлення державної незалежности України, використала ту можливість, щоб поясни­ти нашим братам і сестрам в Україні, для чого ми працювали понад 70 років. Дай, Боже, щоб через офіційне прийняття нашої делегації Пре­зидентом, Урядом і Верховною Радою України раз і назавше закінчився той період життя народу в Україні, коли про УНР не можна було говорити, писати, читати. УНР і «петлюрівщина», яких змальовували як ворогів укра­їнського народу, перестануть бути табу; стануть доступними для науковців і дослідників засекречені документи з доби УНР, буде змога сказати на­шому народові правду про УНР і ДЦ УНР в екзилі.

Наша участь у Києві в святкуваннях Акту 24 серпня 1992 року буде живим доказом, що Українська держава не є історичним новотвором, а продовженням тисячолітніх традицій Київської Русі, як княжої доби нашої історії, через козацько-гетьманську добу, через добу УНР аж до наших

днів.

Якщо це вдасться нам осягнути, то ми повинні бути щасливими. Щас­ливими саме тим фактом, що нам судилося бути співтворцями та спів­учасниками творення тих справді державницьких і соборницьких актів єднання всіх українських сил. УНР не встоялась з різних причин, але не­маловажною причиною був брак державницького вироблення і єдности в українському народі. Сучасна Україна потребує єдности всіх сил для ус­пішного закріплення і розбудови нашої державности. І це ми своєю по­ставою докажемо.

Закінчуючи моє слово, маю обов'язок вказати, що від усіх нас, від-вічальних тепер за ДЦ УНР в екзилі, треба відзначити тих наших великих попередників, які започаткували і вели дію ДЦ УНР в екзилі. Між ними, зокрема, згадую Симона Петлюру, який життя віддав за справу держав­ної незалежности України. У важких обставинах довелось працювати Андрієві М.Лівицькому, Степанові Витвицькому, але вони гідно продов­жували його діло. Всі ми свідомі, що між нами немає Миколи А. Лівиць-кого, який діяв і мріяв про ці дні, які перед нами. Тлінні останки наших Президентів є в Парижі чи Бавнд Бруку, але їх Дух буде з нами в дні завершення нашої місії в столиці України!

Слово Президента УНР в екзилі достойного Миколи Плав'юка, виголошене в Києві 22 серпня 1992 року на сесії Верховної Ради України з нагоди складення повноважень ДЦ УНР в екзилі Президентові України Леонідові М. Кравчуку

Від імені Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі вітаю весь український народ, Владу України і всіх її громадян з днем першої річниці відновлення державної незалежности України.

Історичним рішенням Верховної Ради України з дня 24 серпня 1991 року, потвердженим вільним волевиявленням народу України дня 1 грудня того ж року, здійснилась мрія синів і дочок українського народу. Мрія багатьох поколінь українського народу.

В історії золотими літерами записані дати 22 січня 1918 і 1919 років. Тоді ж то пролунали на Софійській площі і по всій Україні слова Четверто­го Універсалу Української Центральної Ради:

«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

На жаль, ця держава постала в надзвичайно несприятливих умовах. Наслідки століть поневолення нашого народу та загарбницькі тенденції наших сусідів довели до повного поневолення України, розчетвертованої та насильно поділеної між іншими сусідами.

В таких дуже складних обставинах Голова Директорії Української На­родної Республіки та її Уряд, покинувши землі України наприкінці 1920 року, прийняли, на перший погляд, непосильне завдання — продовжувати всіма ( доступними їм засобами дію за повернення Україні державної незалежности.

Вони ніколи не визнали зобов'язуючими для українського народу ані насильне і включення України в склад СРСР у 1922 році, ані диктату держав-переможців першої світової війни, які потвердили включення українських земель у склад польської, чехословацької і румунської держав. Вони вірили, що український народ ніколи не погодиться з тим, щоб повернути колесо історії назад і відмо­вити йому права бути господарем у своїй незалежній державі.

Ця непохитна віра Симона Петлюри в український народ була найкра­ще передана його словами:

«Після ганебної віковічної неволі, після страшного божевільного лихо­ліття Ти переможеш, Народе-Лицарю, і в державі своїй незалежній уста­новиш волю святу для всіх народів, що живуть на розкішних землях Твоїх. Вірний високим засадам волі і рівности, що кохав Ти з часів стародавніх, Ти явиш усім народам світлий образ правової держави демократичної із забезпеченням вольностей громадянських».

Від того часу, як були проголошені ці пророчі слова, минуло майже 70 років, страшних років!

У ці роки народ в неволі не мав змоги сказати світові правду про дійсний стан в Україні. В той самий час навіть Місія УРСР при Організації Об'єд­наних Націй була змушена боронити не інтереси українського народу, але виконувати накази московського центру.

Ті обставини в Україні накладали великі завдання на Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі, який діяв безперервно від 1920 року за кордоном.

Як легітимний речник і оборонець інтересів українського народу, ДЦ УНР в екзилі зберіг на довгі роки посольства і місія УНР в столицях при­хильних до України держав, на форумі Ліги Націй, а пізніше майже у всіх важливих країнах світу діяли Представництва ДЦ УНР, які проробили величезну дипломатичну, політичну й інформаційну працю.

Дні 22 січня кожного року були днями вияву консолідації та єдности українців за кордоном, які були однозгідні в тому, що треба докласти всіх зусиль, щоб Україна стала знову незалежною державою. При активній допомозі української спільноти ці дні стали відомими в цілому світі. Уря­ди і парляменти багатьох країн відзначали цей день української держав­ности. І коли в ті дні повівали жовто-блакитні прапори в містах і столи­цях багатьох держав, ми завжди переконували українців і неукраїнців, що невдовзі такі прапори повіватимуть і в столиці вільної України.

З великою радістю і сатисфакцією ми прийняли Вашу перемогу, пере­могу народу України в 1991 році. Бо саме вона найкраще доказує, що

70 років діяльности ДЦ УНР в екзилі були потрібні Україні! Ваша пере­мога доказала, що ми говорили правду світові, що український народ хоче мати власну, незалежну, демократичну державу.

Ваша перемога потвердила, що в один ритм бились і б'ються серця українців, де б їх доля не розкинула, по всіх континентах світу!

Всі ми разом сповняли по-різному святий обов'язок перед українською землею, нашою спільною Батьківщиною.

Хочемо вірити, що Конституція України, яку незабаром ви будете схва­лювати, буде справді одною з кращих у сучасному світі, такою, як свого часу була Конституція Української Народної Республіки.

Не сумніваємось, що в згоді із законами України буде збережена гар­монійна співпраця всіх національних меншин України, бо ж самостійна Українська Держава — це спільне добро всіх її громадян.

Радіємо відновленням Збройних Сил і безпеки України й хочемо віри­ти, що громадяни України сповнять свої зобов'язання щодо своєї держа­ви, включно із запорукою її безпеки та належною піддержкою для її зброй­них сил.

Розумна політика Влади України на багатьох ділянках уже здобула початкові успіхи, не все в надто прихильному до України світі. За один рік часу зроблено дуже багато, і ми з вдячністю спостерігаємо за титаніч­ною працею народу України для закріплення державности України.

У згоді з домовленням з Президентом України з дня 21 січня 1992 року прибула до столиці України багаточисельна делегація ДЦ УНР, очолена мною. Головою Української Національної Ради професором Михайлом Воскобійником і Головою Уряду УНР професором Іваном М. Самійлен-ком, яка складає на руки Президента України Грамоту, схвалену Україн­ською Національною Радою, згідно з якою закінчуємо понад 70 років дії ДЦ УНР в екзилі. Згадана Грамота закінчується такими словами:

«У згоді з деклярацією Уряду Української Народної Республіки з 12 червня 1924 року, постановою 10-ої сесії Української Національної Ра­ди з 19 червня 1989 року та постановою надзвичайної сесії Української Національної Ради з 14—15 березня 1992 року врочисто проголошуємо всьому народові в Україні і в розсіянні сущому про складення повнова­жень і припинення діяльности Державного Центру Народньої Республі­ки в екзилі, які він виконував упродовж сімдесяти років поза межами Ук­раїни».

Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серп­ня й утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держа­ва продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої республіки.

Пане Президенте!

Складаю на Ваші руки цей історичний документ, Грамоту, схвалену Українською Національною Радою, і бажаю Вам найкращих успіхів у закріпленні і розбудові незалежної, демократичної соборної України.

Всьому народові України бажаю, щоб він, як суверен своєї держави, як джерело її влади, стояв на сторожі її незалежносте і щоб уже ніколи не було потреби, щоб Президент чи Уряд України були змушені діяти у ви­гнанні, але щоб успішно і на благо українського народу кермували нею в столиці вільної України — Києві!

Щасти Вам Боже! Слава Україні!

Олесь Гончар Степове хлоп'я, що дає урок дорослим

Слово на літературному вечорі в Київському університеті 8 квітня 1988 року

Користуюсь нагодою, щоб подякувати друзям-письменникам, з котри­ми упродовж літ довелося й доводиться пліч-о-пліч працювати в літера­турі. З цього університетського залу хочу також висловити вдячність усім читачам, чию підтримку я відчував і в дні погожі, і в часи лихі. Можу посвідчити: ще до того, як стати повсякденністю, туга за гласністю, мрія про життя більш демократичне жили вже в читацьких листах, жило в їхніх довірливих рядках устремління до соціальної справедливості, неприйняття беззаконня й бюрократичної сваволі. Народ воістину вистраждав ці свої нові часи, нове мислення, революційне оновлення життя.

Вітаючи всіх, до кого адресуємось своєю творчістю, хотів би ще при­вітати звідси зовсім юного читача, хлопчика з наших причорноморських степів, котрий з часом, може, теж опинитися тут, серед студентів вашого славетного університету. Не знаю імені школярика, прочитав про нього в одній південній молодіжній газеті. Десь торік, коли особливо гучно зчини­лась була ота аморальна кампанія проти вивчення рідної мови в школі, коли дорослі дяді, втрачаючи гідність, не соромлячись національної само­зневаги, атакували директорів шкіл своїми заявами, «звільніть, мовляв, мою дитину від уроків рідної мови, дитя й без того перевантажене», — ось тоді якраз той південний хлопчик, єдиний у своєму шостому класі, не захотів зректися рідного слова! Журналістка пише, як його умовляли, як на нього тиснули звідусіль, директор упрохував, одначе хлопчик, ніби той Галілей, стояв на своєму: «А вона ж таки крутиться...» Не знаю, що ним керувало. Може, сама інтуїція, чистота дитячої душі підказала, що дорослі дяді штовхають його на шлях ганебний, на шлях відступництва? А можливо, батьки виявились людьми достойними, з почуттям гідності, людьми, що вміють дорожити прекрасною мовою свого народу, розумію­чи, як багато людина втратила б, занедбавши рідне слово. Можливо, дано було їм усвідомити, чим є національна мова для кожного народу, адже з досвіду віків видно, що, скажімо, наші сусіди й брати, як-от народ польський, чехи, словаки, болгари, в найдраматичніших випробах історії, на її ураганних вітрах, зберігши мову, саме завдяки їй духовно зберегли й себе — мова рятувала народові життя!..

Так чи інакше виникло бажання, вітаючи того невідомого південного хлопчика, підтримати його синівську вірність, чистоту й принагідне ще раз нагадати, що і Шевченко, Франко, й Леся Українка, всі наші класики й сучасні письменники України писали і пишуть свої книги з думкою про ось такого нащадка, трудилися й трудяться для того, щоб завжди почував себе людиною в гідності, в честі, почувався сином нації не меншовартіс-ної, рівної серед рівних. Уся наша література, вся духовна спадщина, що створювалась упродовж віків, вона для тебе, хлопчику, і для таких, як ти, — для людей уже й завтрашнього дня! А що сьогодні ти стоїш за правду, вважай, що, хоч скільки в тебе буде опонентів, ти маєш перевагу в один голос! А ми всі, тут присутні, давайте підтримувати міцний дух того юного степовика, який сьогодні дає урок синівської вірності багатьом.

Так, ми інтернаціоналісти. Ми дорожимо нашою випробуваною співдружністю, яка забезпечила нам свого часу перемогу над фашизмом.

Ми не маємо претензій до російського народу, він є і назавжди залишить­ся для нас братом. І не прекрасній російській мові — мові Пушкіна й Тургенева, Шолохова й Буніна — сьогодні ми адресуємо свій біль.

Маємо претензії передовсім до сучасних валуевих та до свого доморо-щеного бюрократа, вислужника й браконьєра в царині духовності, претен­зії ноші до тих, закутих у лати бюрократизму, нищителів природи і куль­турних цінностей нації, до кадрових руйначів, які роблять собі кар'єру, (та ще, мабуть, і далі сподіваються робити), здобувають посадові крісла на зневажанні української культури, мови, історії, що її вони свавільно й безкарно фальшують на свій примітивний кон'юнктурний лад. Ми вміємо відрізняти добро від національного нігілізму й запроданства інших.

Проблеми літератури — проблеми самого життя. У винятково склад­ному світі нам випало жити. Виникла парадоксальна ситуація: науково-технічний прогрес, який у XX столітті так динамічно творився, набував усе масштабнішого розвитку, здавалось би, звершувався цілковито в ім'я людського добробуту, сьогодні часто, а може, дедалі навіть частіше обер­тається проти неї, проти людини, свого творця. Не марсіани ж отруюють нам чудові наші ріки, озера, загиджують моря й океани, з яких у відчаї й протесті викидаються на берег навіть кити. Не інопланетяни ж вигублю­ють ліси планети, душать відходами хімії все живе, несуть нам радіацію та екологічне спустошення цілих регіонів, не від якихось пришельців за­знає ж ушкоджень той загадковий озоновий щит, який має оберігати жит­тя на Землі. Процес технічного розвитку не зупинити, це ясно. Але невже ми виявимось безпомічні проти могутнього технократа, котрий свої відомчі, честолюбні, часом явно корисливі інтереси ставить понад усе? До голосу громадськості, до різних гуманістичних застережень такий діяч у часи безгласності ставився явно зневажливо, самовпевнений, глухий до життя, він проектував, затверджував у своїх кабінетах і Чорнобиль, і без­глузду Очаківську греблю, і все, що хотів, і чомусь для своїх об'єктів відомчий чиновник визначав місця якраз густонаселені або заповідні, — не тому опинились в зоні екологічного лиха численні міста Дніпровсько­го басейну та інші, колись квітучі, українські землі? Епоха гласності, пе­ребудови створює сприятливі умови для того, щоб на повну силу виявляв себе народний розум, інтелект творчий, далекоглядний, щоб рішучіше втручався в життя суворий контроль громадськості, непідкупна воля і вдумливість тих, хто здатен мислити завбачливо, дбати не лише про себе, а й про майбутнє.

Для легковажності й гігантоманії не повинно лишатися місця. Гумані­зувати науку, перевірити на людяність всі оті відомчі, часом скороспілі плани й проекти. Тобто підпорядкувати їх цілковито інтересам людини — це має стати нормою, стилем нового часу.

Відомо, як високі гуманістичні думки нехтувалися тими, чиїм стилем ставала сваволя, хто бульдозерами розтягував пам'ятки архітектури, на­клеював на людей ярлики лише за їхню любов до рідної мови, історії, культури... Завдяки перебудові, гласності складається життєдайна атмос­фера для духовного розвитку всіх без винятку народів країни. Тож цілком природно, що й ми, українці, хочемо зберегти себе як духовну цілість, як націю, як народ з неповторною національною культурою, котра належить усім народам, належить, зрештою, культурі світовій.

Берегти маємо все! Зникнення якогось одного, на перший погляд, ніби навіть малокорисного представника флори чи фауни має усвідомлюва­

тись як втрата вселюдська, втрата, гіркоту якої, мабуть, сповна відчують лише нащадки. Так само і втрата мови народу, хай навіть якогось нечислен­ного, збіднила б не лише лінгвістичну карту людства: вона неминуче збіднить і культуру вселюдську, зменшить генетичне багатство самого життя на Землі.

Насамкінець хочу звернутись безпосередньо до вас, дорогих наших студентів. Людській молодості властиво замислюватись над вибором шляху — вибирайте обачно. Молодість свою можна змарнувати, але можна наповнити її найдоцільнішим змістом, тобто сумлінною, доброчесною працею для народу, синами й дочками якого ви є, народу, чиїм ідеалом у майбутті постає вселюдське, справді гуманістичне братерство.

Сумно бачити, як сьогодні ще багато в житті егоїзму, брутальності, жорстокосердя. Нам з вами ясно, що культуру й моральність всього — всього! — суспільства необхідно різко піднести, і кому ж за це сміливо, з відвагою братися, як не вам, молодим, обдарованим, людям уже XXI віку! Шлях нелегкий, але, може, якраз він і виявиться найближчим до того, що зветься життям повноцінним, життям навіть із якимись ознаками щастя. Можливо, комусь випаде звідати й сліз на цьому шляху, але запевняю вас: звідаєте — й любові!

Олесь Гончар

Яблуневоцвітний геній України

(Павло Тичина)

Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно.

Не знаю чому, але ще з дитячих літ у цих рядках було для мене щось заворожливе, дією своєю справді схоже на чари. Поетичність української мови, її музика й краса, мені здається, відтворилися тут ідеально.

Не милуй мене шовково, Ясносоколово...

Ні, це таки чари!

Шукати нових, ще не виявлених можливостей українського слова, шукати й знаходити їх після Шевченкових шедеврів, коли, здавалось, до­сягнуто було вже всіх поетичних вершин, — для цього мав з'явитись ми­тець особливий, поет здібностей унікальних. І хіба ж не таким прийшов у наше письменство Павло Тичина, чиїми устами в новітній поезії, може, найчутливіше виповів себе цей сповнений величі й драматизму XX вік?

З ім'ям Тичини пов'язані в нашій літературі відкриття епохальні, він приніс нам образність нового часу, поетику, здатну відтворити музику космічних оркестрів, найніжнішу красу людського почуття й грозову, вкрай наелектризовану атмосферу творення нового світу. Тичина для нас — співець гуманізму, співець високого й людяного «чуття єдиної ро­дини».

Не перестають дивувати властивості його слова. В ньому, ніби вперше мовленому, виникають раніше не знані ритми й видіння, що можуть сприй­матись як первопочатки буття, як образ одвічного руху.

Кожна поетична індивідуальність тому й індивідуальність, що в чо­мусь вона виявить себе найприкметніше. Тичина — це музика й барви.

Це чистота душі. Так принаймні мав би сприймати його творчість кожен, кому вона відкривається вперше.

Ясноока поетова муза з дитинною мудрістю прагне зазирнути в глиби­ни й праглибини сутнього, все довколишнє її щиро дивує, бо ж стільки життя таїть у собі речей значних, загадкових, бо ж, якщо уважніше вгле­дітись, вслухатись, то взагалі в житті нічого нема неістотного... «Чи чули ви, як липа шелестить?». А це ж, виявляється, диво, це рідкість, це те, що завдяки поетові може стати й для вас відкриттям!

Блакить мою душу обвіяла, душа моя сонця помріяла, душа причас­тилася кротості трав... Яким треба було володіти чуттям естетичним, психологічним, щоб рідне слово, ледь торкнуте, враз сяйнуло такою кра­сою свіжості й новизни!

Мова народу була для Тичини силою невичерпно творчою. З чутливістю диригента вловлював він живі її тони й могутнє багатоголосся, з розмаї­тих її звучань поет видобував злагодженість симфоній.

Навряд чи кому іншому було під силу те, що брала на себе тендітна муза українського Орфея. Поет, що словами пелюсткової ніжності виспі­вав найтонші порухи людської душі, її прагнення до ідеалу, зачарованість красою життя. Тичина, однак, ніколи не був поетом інтимних затишків, він не малював нам ідилій, його поезія, виповнюючись революційною пристрастю, не уникала найдраматичніших конфліктів епохи.

Олесь Гончар

Змінюються часи — Нечуй зостається

Слово на 150-річчя І. С. Нечуя-Левицького

Змінюються часи — Нечуй зостається. Саме ж таким людям, як він, людям моральної чистоти, вірності, здатності до подвижницької гумані­стичної праці, ми завдячуємо тим, що ні на яких найчорніших вітрах світильники нашої культури не погасли і їх видно сьогодні далеко.

Нечуй — це величина постійна в нашій культурі. Висока художність, глибокий гуманізм забезпечили його творам довге життя.

Творці нашої класики, і Нечуй у тім числі, лишили нам, нащадкам, великі моральні заповіти, найвищі взірці того, яким і ким має бути ми­тець перед лицем свого народу. І сьогодні, в епоху оновлення, дбайливого перегляду всіх цінностей, маємо несхибно тримати в полі зору ті святі заповіти, які гармонійно єднаються з устремліннями сучасної, духовної людини.

Багатьом уже сьогодні ясно, що кожному з нас треба поглиблювати в собі історичну пам'ять, вищим мас бути в кожного рівень громадянської й національної самосвідомості. На самих себе маємо покладатись, якщо хочемо, щоб Україна відродила й зберегла в сім'ї народів свою непов­торність, духовну свою унікальність, якщо хочемо, щоб не розвіялись з вітрами наша мова, культура, багатовікова духовна спадщина, не зникло все те, що становить генетичну основу нації.

В житті все взаємозумовлене. Нація — це як планета в системі інших планет, і якщо б від неї відлетів у космічні безвісті кисень духовності, начало творче, вона перестала б як живий організм існувати.

Усвідомлюємо всю складність часу, одначе не розпач, а почуття обна­дійливе мають викликати в нас зростаюча активність громадськості, про­

будження почуття гідності серед нашої молоді і в широких верствах тих найсвідоміших громадян, які близько беруть до серця сучасні проблеми, вболівають за долю рідної мови й культури.

Олесь Гончар

, Народився, щоб осяяти Україну

^ (Про Тараса Шевченка)

Ц: Серед великих світочів духу, яких дали людській цивілізації народи р, нашої країни, одне з найперших місць належить геніальному синові Украї-Г ни Тарасові Шевченку.

В темній від горя кріпацькій хаті він народився, щоб осяяти всю Украї­ну! Щоб стати тим, у кому найповніше виявив себе творчий геній україн­ського народу.

Поетову з'яву на світ доля зустріла з панським канчуком у руці, і мала вона колір жандармських мундирів, пашіла мертвотним вогнем далеких пустель, та все ж і в битві із, здавалось би, всемогутньою долею поет вийшов переможцем; із безодні відчаю і страждань він піднявся над світом, високочолий, виславши вперед, до нащадків, своїх вірних гінців — лю­бов і крилату надію!

Шевченко довів, що не кожна галузка верби йде на шпіцрутени; по­саджена навіть у пустелі, вона може дати початок садам для майбутнього.

Все, до чого доторкався Шевченків геній, набувало здатність рости й плодоносити. Серед тих, кого називаємо творцями літературної мови на­шого народу, Шевченкові належить перше місце. В його ліриці та поемах українське слово постало у всіх своїх чарах, у неперевершеній силі ви­разності, влучності й художнього блиску.

Поезії Кобзаря народжені для того, щоб не вмирати ніколи. Через ча­сові відстані ми ще ясніше бачимо життєвий і творчий подвиг цієї люди­ни, відкриваємо унікальність його всебічно обдарованої особистості. Ще повніше осягаємо неперехідне значення Шевченкової творчості, співу­чих і грізних його поезій, у яких і сьогодні все дихає життям, захоплює летом думки, глибиною і красою людського почуття.

І «Кобзар» — так зветься книга, що є головною книгою всього поетово­го життя. Страшно подумати, що яка-небудь випадковість могла би по­збавити народ наш, позбавити Україну цієї заповітної книги, яка для ба­гатьох поколінь стала мудрою наставницею, вчила і вчить усіх нас совісті і добру, вірності синівському обов'язку. Поезія «Кобзаря» позначилась на духовному формуванні і моральному обличчі всього народу, вона багато

І в чому визначила рівень його соціальної і національної самосвідомості.

У світовій літературі навряд чи можна назвати книгу такого впливу і такої дії на народ, книгу, яка так багато значить для життя нації. Вірші й поеми, що з них скомпоновано «Кобзар», народжувалися на тернистих дорогах Тарасового життя, писалися то в моторошних казематах, ті без­смертні рядки мережились при світлі білих ночей Півночі і в палаючих закаспійських пустелях, під нещадним сонцем вигнання.

У «Кобзарі» поет виповів передусім себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга наповнена індивідуальним чуттям автора.

і Тут біль і гнів зневоленого бунтаря, його темперамент, щира та беззахис-

| на у своїй відвертості й відкритості його душа. І разом з тим читач знай-

де в цій книзі досвід усезагальний, народний, досвід, воїстину вистраж­даний поетом на перехрестях життя. Творцем цих нуртуючих пристрас­тю віршів могла бути лише людина, яка усвідомила своє покликання й повстала супроти феодально-поміщицького гніту, людина яка дошукувалася найвищих істин буття, осмислювала життя в самому ру­хові часу, в багатоманітті його виявлення.

Олесь Гончар

Подвиг Каменяра

Слово до 125-річчя з дня народження І. Франка

Світанок життя Івана Франка починався біля маленького вогню заку­реної батьківської кузні, а високий життєвий захід цієї людини догоряв у

променях європейської слави.

Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті тако­го масштабу. Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові.

Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його, Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина, яка в ті часи входила до складу

Австро-Угорської монархії.

Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли

у вересні 1906 року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся Ук­раїна, мовби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Фран­кової геніальної творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його

боротьби.

Не може не вражати енциклопедизм Франка, океанно широкий діапа­зон його творчих інтересів, захоплень; не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим розумом генія, перед тими роботящими ру­ками, які так невсипуще, так самозречено трудилися задля України, задля

свого народу.

Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали

Франкове зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа поета прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб збагачувати рідну культуру, розвивати і вдос­коналювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації.

Іван Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах постане перед людиною світ на порозі ново­го тисячоліття.

Що більше ускладнюється життя, то, мабуть, гострішою буде наша

потреба вдивлятися в досвід минулих епох, у досвід тих, хто, беручи на себе відповідальність з каменярською силою й мужністю торував новим

поколінням шляхи у прийдешність.

Думаючи про Франка, ми щораз думаємо про людську велич. Маємо

на увазі не лише титанізм його праці, глибину й незалежність суджень, море вселюдських знань, що він увібрав; не менш нас вражає виняткова

і цілеспрямованість його рідкісного трудолюбства, сама послідовність його ; життя, сила віри письменника у рідний народ, незламна віра в будівничі, '• сказати б, єднальні можливості народів і людськості, адже саме від цьо­го — і ні від чого іншого — на планеті нині залежить усе.

Франко стоїть серед тих великих порадників, мислителів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись.

Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи, адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими до людства, міцнішою й вищою ; ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу, що виходив на арену світових подій уже з Франковою мужністю, з Франковим досві­дом, з його духу печаттю.

Олесь Гончар

І Україно, день твій гряде!

І; Слово напередодні референдуму 1 грудня 1991-го

І Боже, які ми були довірливі! Скільки разів упродовж історії дозволяли себе ошукати! А на братерську нашу довірливість нам відповідали по­топтанням Переяславських угод, різаниною в Батурині, підступним зруйнуванням Січі, соловецькими та сибірськими розправами над слав-^? ними, найбезстрашнішими синами нації... Сучасні реаніматори імперії, і наскрізь прогнилої, наскрізь аморальної, невже вони й справді розрахо-I вують на те, що зранена Чорнобилем Україна вже не відчує болю, що з | пам'яті народу геть вищезло все, чим позначена його страдницька істо-I рична дорога? Що забули ми і легендарні Крути, ці українські Фермопі-I: ли, і звірства муравйовських банд, і як у сліпій садистській ненависті | розстрілювали вони наш золотоверхий Київ, будинок та унікальну бібліо-I теку Грушевського, першого Президента Української Народної Республі­ки, цілячись кронштадтськими снарядами в саму нашу історію, в саму душу України...

Невже й сьогодні недолугі збирачі приреченої, агонізуючої імперії вва­жають нас здатними забути геноциди, голодомори, терори, забути крива­ву науку Тбілісі й Вільнюса і сльози солдатських матерів, чиїх дітей ради великодержавних амбіцій було безповоротно кинуто в пекло Афганіста-| ну, цього найпотворнішого породження загребущого імперського тоталі­таризму.

[ Ті, що вчора лицемірно прикидались нашими друзями, сьогодні обки-| дають Україну брудом дезінформації, розпалюють українофобію, нічим ; не гребують, щоб викривленим, спотвореним виставити перед світом образ нашого народу, безсоромними вигадками та шовіністичними брехнями принизити нашу незалежність.

Одначе ні погрозами, ні шантажем, ні фальшивими великодержавниць­кими лестощами вже не зломити нашої всенародної волі, нічим не затри­мати владну ходу нового часу: день референдуму, соборний твій день, Україно, гряде!

, Це має бути не просто кількісна перемога, а перемога нашої солідар-1 ності, демократичної єдності, гуманізму, світла перемога вільних, без­страшних людей. Хай не буде серед нас байдужих, пасивних, ніяких! Адже нас почують і ті, що впали на дорозі. Що в колимських снігах загубились,

і в тундрі лягли навічно, і в братських могилах. Ми чуємо їх, вони почують нас. Ми чуємо всіх, хто упродовж століть виборював нашу державність, нашу довгождану свободу.

До жодного з народів ми не почуваємо зловорожості. Радуємось тому, що росіяни, і люди багатьох інших національностей, для кого українська земля давно стала рідною, виявляють готовність проголосувати 1 грудня за незалежність України, де всі ми разом будемо не рабами системи, а повноправними господарями своєї долі.

Тож єднаймося!

Референдум глибше пізнає кожного з нас, він буде перевіркою нашої гідності, нашої честі, референдум визначить міру нашої здатності бути самими собою, стати нарешті вільними людьми.

Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді ви­чавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?

Віриться, що на цей віщий голос усі ми, брати і сестри, разом відгук­немося спільним, радісним і життєствердним: так!

24.XI. 1991

Олесь Гончар

Слава Україні, незалежній, соборній'

Слово у Верховній Раді України 5 грудня 1991 року

Те, що сталося в році дев'яносто першому, назавжди ввійде в історію нашого народу. Бо ж сталася подія справді планетарної ваги. Незважаючи на піднятий шквал дезинформації, українофобії, незважаючи на шантаж та погрози високопосадових стратегів, залякування преси та телевізії, виявилось, що люди наші сьогодні вже не надто лякливі, що часи тоталь­ного страху більше над нами не владні. Інсинуації й вигадки Україна слуха­ла терпляче, — такий уже наш національний характер, — проте, залиша­ючись зі своєю совістю сам на сам, народ України видобув із глибин душі заповітне, оте своє вирішальне, магічне «так!».

Сказали «так!» шахтар і хлібороб, люди військові і солдатські матері, художня й технічна інтелігенція — всі, кому дорога доля України, її прий­дешнє.

Схід і Захід республіки в передвиборних бурях ще глибше поєднались. Чи не вперше не чути було полемік, хто більший, а хто менший патріот та чий Бог кращий. Виявилось, що Бог для всіх нас єдиний — Бог справед­ливості і свободи.

То хто ж переміг? Які партії, течії, які лідери, чиї команди? Перемогла всенаціональна відданість принципам демократії, перемогли ясний розум нашого народу, честь і гідність незалежно мислячих громадян республі­ки. Без пострілу, без кровопролиття здобуто найдорожче — свободу, хіба ж це не історичне звершення?

Народження молодої української держави — це свято для всіх. Зокре­ма й для тих, кому президентська булава не дісталася, бо гадаю, що поразки ніхто з претендентів не зазнав, бо вони вели боротьбу по-лицарськи чес­но, з чуттям відповідальності перед Україною, чим сприяли піднесенню самосвідомості народу, явивши навіть найдальшим регіонам взірець полі­тичної культури й цивілізованості, — тож подякуймо їм за це.

І, звичайно ж, від душі вітаємо з обранням Президента республіки Леоніда Макаровича Кравчука, вітаємо з прийняттям присяги на вірність народові України — хай високе всенаціональне довір'я додає нашому Президентові снаги та державної далекоглядності в тих трудах і випро­бах, що, мабуть, чекають і його. Президента, і всіх нас.

Зі словом щирої вдячності звертаємось ми, українці, до мільйонів ро­сіян, поляків, євреїв, угорців, греків, кримських татар, людей всіх націо­нальностей, для котрих українська земля стала рідною матір'ю: дякуємо вам, друзі, за те, що повірили нам, підтримали нас на крутому повороті історії. Голосуючи за вільну Україну, ви ж бо голосували й за власну сво­боду, і Україна цього не забуде, вона вміє цінувати дружбу, відповідати добром на добро. Ми усвідомлюємо, що демократія неподільна, демокра­тія може бути тільки для всіх без винятку, бо той, хто пригнічує інших, неминуче й сам деградує, про це свідчить досвід зникаючої імперії.

Чи треба сьогодні ще раз нагадувати, як послідовно, етап за етапом руйнувалася колонізаторами наша державність, наша національна куль­тура, як нещадно й жорстко вигублювалась мова, народна мораль і віра, прекрасні звичаї вікові, як фізично винищувались творчі сили нації, її мистецькі таланти, інтелект народу, його духовний і науковий потенціал... І, нарешті , Чорнобиль — ця українська Голгофа, цей похмурий свідок злочинності режиму, крайньої антигуманності тоталітарної системи, Чор­нобиль — вершина відомчого сатанізму. Геноциди, голодомори, терори, — здавалось, ми давно уже мали б загинути, зникнути як нація, і, може, саме Провидіння рятувало і врятувало нас!

Стає реальністю мрія багатьох віків. Сини й дочки нашого народу по­коління за поколінням жертовне виборювали нашу Незалежність. Від козацьких часів, від Шевченка й Франка, від Лесі Українки й Олени Пчілки, від Лисенка й Грушевського генетичне передавалась естафета духовності, ідеали свободи ставали духовним прапором і для тих наймолодших на­ших генерацій, що, нескорені, замордовані, гинули у гулагах, за дротами незліченних режимницьких концтаборів. Вклонімося ж, Україно, пам'яті замучених, полеглих твоїх дітей, їхній жертовності, їхньому героїзму, бо всі вони — співтворці твоєї свободи.

Дозвольте сказати слово про український Парламент. Своїми затяжними суперечками, бурхливою емоційністю ви, шановні наші депутати, часом викликали нарікання виборців, але коли йшлося про головне, про суверені­тет, про долю України, — в цьому ви досягали згоди, тож хвала вам за це.

Попереду праця і праця — творча, вільна, конструктивна, бо тільки вона зробить надійною здобуту незалежність. Народ натерпівся. Ждемо від Парламенту і від Президента мудрої й динамічної економічної полі­тики в інтересах людини, в інтересах розбудови мирної, не мілітарної, без'ядерної України.

В ці дні на Вкраїну дивиться світ. Численні спостерігачі зі всіх континен­тів, прибувши до нас, побачили образ України в істинному світлі, в її відкритій відданості принципам демократії й гуманізму, побачили народ, гідний рівно­правно брати участь у житті європейського і світового співтовариства.

Особливо глибока наша вдячність українській нашій діаспорі, яка так багато робила й робить для міжнародного визнання України, для підне­сення її престижу, науки й культури, для допомоги потерпілим від чорно­бильської катастрофи. Дорогі наші брати й сестри, розсіяні по світах! Вашу діяльність можемо назвати справді подвижницькою. Ми раді, що нарешті

впали мури відчуження, штучно зведені силами зла, і ми сьогодні знову разом — разом у своїх діях і вчинках, у своїй негаснучій любові до України, нашої отчої багатостраждальної землі.

Не розбрат, а тільки єдність може бути гарантом Незалежності, так нелегко здобутої спільними зусиллями волі, розуму, безпомильним вибо­ром усіх громадян України.

Все йде, все минає, писав колись безсмертний Тарас. Прийдуть на­щадки і — віриться — побачать Україну оновлену, вільну від екологічно­го лиха, від успадкованої з тоталітарних часів аморальності й таких при­низливих нестатків та злиднів, віриться, що на місці гнилих нуклідних морів золотітимуть хліба народного добробуту, квітуватимуть сади — сади Незалежності і Свободи.

Слава ж нашій Україні воскресаючій, незалежній, соборній, слава їй на вічні віки!

Виступ Юрія Мушкетика

21 січня 1990р.

Нас усіх зібрало на цій площі одне слово — «злука». Зізнаюся, воно незвичайне для мене, як, мабуть, і для вас. Мабуть, через^те, що наш на­род знав у минулому лише супротивне слово «розлука». Його вимовляли всі ті, кого лиха доля гнала за моря і океани до далекої Канади, Сполуче­них Штатів, Австралії, на Кубань і Далекий Схід, кого гнали в гнилі бо­лота на Ладогу і на чиїх кістках збудований Пітер, на Біломоро-Балтій-ський канал, на шахти Магадану.

Це слово вимовляли ті, хто сідав на коня і мчав на край Дикого поля заступити своїми грудьми вітчизну, кидався з однієї сторони в іншу, захи­щаючи покраяну, розірвану королями, султанами, царями, цісарями Ук­раїну. В усі віки над нашою землею віяли потужні супротивні вітри і хи­лили наші прапори то в той, то в той бік. Трагічно, з сльозою зроняли це слово лицарі, які копали шаблями могили для своїх побратимів.

Одначе й могил тих не лишилося. У нас немає могил наших славних предків, біля яких ми могли б помолитися і поміркувати над своєю долею, їх понищили вороги, немає могил Остряниці, Сагайдачного, Хмельницького, Палія, Ґонти. Лишилася тільки одна могила — славетного кошового Січі Запорозької Івана Сірка, її тричі рівняли з землею копита боярських коней.

Сьогодні ми стали в живий ланцюг. Я думаю, що цей ланцюг проліг не тільки по наших дорогах, а й сягнув у глибінь віків, у ньому з нами стоять всі, хто боронив свободу України. Її недоля пекла їм, наче ворожа стріла під серцем, саме так вона пече і всім нам.

Нині у нас на вустах слово «злука», а також інші, близькі і рідні йому слова — возз'єднання, єднання, єдність.

Вона, єдність, потрібна нам, щоб відродитися, відродити нашу націо­нальну гідність, нашу культуру, нашу мову, нашу історію. Вона потрібна нам, щоб домогтися суверенності, аби нам не клали в узголів'я чорно­билі, гнилі моря, не викачували до грама та не продавали за безцінь за кордон найкращу в світі полтавську нафту, не плюндрували найкращі в світі чорноземи, аби ми нарешті відчули себе господарями на власній землі.

Ми зібралися сюди, щоб продемонструвати свою єдність, подивитися одне одному в очі, піднести свій голос на захист голубого неба, чистих вод, нашого минулого і майбутнього, во славу України!

Євген Сверстюк

Духовні джерела відродження

Виступ на І з'їзді Народного Руху України

Дорогі люди! Поділяю з вами радість нашого великого свята і маю надію, що до наступного з'їзду ми визріємо до того, щоб доповідь на тему «Духовні джерела відродження» поставити на перше місце, і ми відкриємо з'їзд нашою давньою українською молитвою.

Ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. Криза людини, духовна криза людства — нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї — і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця.

Звичайно, ми в авангарді людства — в області революцій, руйнування традицій, самознищення. Ми перші дали світові Чорнобиль. Ми перші переживаємо кризу людини — і саме ця криза вимагає перебудови і нового мислення.

На вітрині мод зарясніло слово «духовність». Воно вже стало легким, як полова. Одні для заповнення духовного вакууму заводять духову орке­стру й агітмузей у приміщенні храму. Ті почали давати служителям куль­ту громадські доручення. Ті несуть своїх дітей до церкви охристити, але потім не вчать їх жити по-християнському. Ті збирають матеріял про при-шельців з космосу та цікавинки з індійської культури. Інші, зрештою, прикладають духовні зусилля в науковій та мистецькій праці — і теж наче входять у сферу духовного...

Але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, офірноїлюбови, безкорисливого служіння ідеалам, які породжу­вала висока віра, що йшла від Нагірної проповіді Христа?

Будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. Згадаймо давній переказ про двох будівників. Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали:

«Що ти робиш?» — «Та от звеліли возити каміння — вожу». «А що ти робиш?» — запитали другого, такого ж. — «Я будую собор святого Петра».

Собор святого Петра в Римі стоїть завдяки тому — другому. Всі великі собори минулого — це, передусім, пам'ятки високого духу. Всі великі творіння Данте, Рафаеля, Сервантеса, Шевченка — це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу. Всі безумно одважні пошуки невідомої землі, експедиції Колумба і Магеллана йшли від одержимості! духом і великої віри у великого Бога.

Без віри, що гори рушить, малі люди будуть надити рибку на мілині й гризтись за привілеї, і ніколи не знатимуть: «Хто моря переплив і спа­лив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра» (Леся Українка).

Де і коли люди відірвалися від джерел? XX вік визрів як епоха гльо-бальних доктрин, експериментів, винаходів. Запаморочливі відкриття змінили образ світу. Люди заметушилися в силовому полі науки.

Суєтні люди і сірі воли науки підхопили легенду про всемогутнього ідола і запишались. Великі ж вчені забили тривогу.

Володимир Вернадський: «Демократія — свобода думки й свобода віри, якій особисто я надаю не меншого значення, але яка, здається, зараз, — може, тимчасово історичною — втрачає свою силу в духовному житті людства».

Тейяр де Шарден: «Всього пробувати, все доводити до кінця, прагнути до осягнення найповнішої свідомости — це найвище право моральности, обов'язкове у світі, який підлягає духовним перетворенням.

...Моральність динамічна мусить бути звернена у майбутнє — в по­шуках Бога.

.. .Бог пронизує Всесвіт, який треба виповнити своїм зусиллям, — і цс неодмінний мотор усього дальшого розвитку життя.

...Добре в кінцевому результаті лише те, що спричинюється до підне­сення Духа на землі ... що спричинює духовний розвиток Землі».

Антагонізм науки й віри — це неіснуюча проблема, вигадана догмати­ками, які не знають ні науки, ні віри.

За всієї відмінности сприймання феномену духа французом Шарде-ном, українцем Вернадським і звичайним селянином, який у зв'язку із зеленими святами знав, що Святий Дух зійшов на простуватих рибалок і митників та дав їм силу апостолів, — за всієї відмінности вони однаково розуміли головне: Дух дає нам силу, сенс і перспективу. Зрештою, це міг би розуміти кожен: адже наша ера відкрилася найбільшою духовною рево­люцією саме через діяльність тих апостолів, яким Євангелія заясніла і — вперше в історії — заговорила різними національними мовами.

Ми втратили це розуміння не лише через фетишизацію науки і людську слабість перед світом речей. У нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь. Морально стероризо­вана, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропагандою безду­ховного матеріялізму, звикала до примітивного, кон'юнктурного мислення.

Наше виховання орієнтувало дитину на задоволення матеріальних по­треб і зневажало тисячолітню мудрість самовдосконалення:

«Лише Закон свободу може дати».

Фальшива псевдонаука орієнтувала на перекручене тлумачення висо­кого ідеалізму і проповідництва наших клясиків. Ми загубили ключ до їхньої душі — до спадщини. Школа систематично руйнувала ту культуру, яка й сама легко руйнується без щоденного плекання.

Не будемо спрощувати: ніхто навмисно моралі не руйнував — зруйнова­но основу, на якій тримається споруда моралі. Ця основа — Абсолют.

Великі християнські цінності — Істина, Добро, Краса — були ви­страждані й осягнені на висхідному шляху служіння Богові і в напружено­му відчутті Страху Божого. В основі їх лежить той безкорисливий ідеа­лізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до Бога. Тільки Абсо­лют був джерелом і провідною зорею.

Крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення Бога. Висхідний шлях Духа відкинуто. На зворотному шляху вже нема засвіче­них ідеалів — вони полишаються за спиною. Під істину робляться личи­ни правдоподібности. Добро — вимовляють з посмішкою, Красу знева­жають і використовують для потреб...

Храм без божества, любов без офіри, шлях без страждання — ось та низка дешевих замінників, що зовні нагадують правдиве і живе, а насправді е тільки спародійованими образами його.

Затоптано і загублено моральні максими.

Все це мало б засвоїтися з молоком матері, все це дитина мала б повто­рювати щодня в ранній молитві...

Чому нас так приємно вражають українські студенти, що приїжджа­ють з Америки, з Польщі, з Канади? Чому вони в чужій стихії збер'егпи

український дух, мову, лице? Чому їм нічого не треба пояснювати, наче наперед є моральна домовленість?

У них живий релігійний корінь — і вони живі. Польща об'єдналася у солідарності проти казенної сили в незалежній церкві. Українців Заходу єднає церква. А хіба наших козаків у боротьбі за віру і волю єднала не церква?

Ми мусимо відродити людину — мусимо відродити її духовний корінь. Інакше ми не склеїмо її з найкращих гасел і приписів.

Не треба ставити наївних запитань, мовляв, кожен уявляє Бога по-своє­му, не всі на Заході вірять, не всіх віра перероджує...

Це проблеми глибинні та вічні. Важливо, щоб над головами всіх була святиня — як сонце однакове для всіх. І щоб стояти до неї лицем.

Яка істотна різниця між катом Грозним і катом Сталіним? У розмові з Ейзенштейном, який ставив фільм про Грозного, Сталін висловився при­близно так: «Бог мешал Йвану... Он правильно начинал дело, но потом шел замаливать грехи...».

Образ абсолютно безбожного вождя особливо страшний тим, що він став прикладом для виховання абсолютно безбожної людини. Всупереч усім вченням великих, які відкривали закони природи, науковий атеїзм було оголошено єдино правильним і науковим поглядом, за яким людина має боротися з природою і з людиною, переламати свою власну природу, щоб потім перебудувати її всупереч досвідові тисячоліть. Вершиною вихо­вання мала бути беззавітна відданість ідеям, тобто стан сліпого послуху, готовність на все і переступ усіх законів моралі.

В епоху страшної руїни храмів і руїни людини катастрофічне падіння моралі, віри і права йшло одночасно. В активісти вийшов потенційно кри­мінальний елемент, і йому всі грабунки, вбивста і насильства наперед прощались іменем влади. Він входив у життя народу, як ніж у масло. Без­контрольний і безкарний, він сидів зверху.

Що сталося з народом? Чи пропала раптом тисячолітня проповідь добра і любови? Ні, не пропала. Люди все розуміли, все пам'ятали. Їх здеморалі­зував теоретично обгрунтований терор — безперервний і безнадійний. Зло взяло гору і закріпилося. Народ заляканий... Заляканий, але не зни­щений морально. Треба звільнити його здорові сили.

Перебудова може початися тоді, коли чесні й порядні візьмуть гору. Коли озброєні бойовою фразеологією злочинці і лакеї почнуть ховатись.

Рух мусить мати моральний фундамент — традиційний, народний. Українська традиція е християнською. Цим духом вона живилася і розбу­довувалася справіку. Мова, пісня, душевний лад проникнуті наскрізь доб­ротою цього джерела. Його замулювали навали татаро-монголів, лютих царів, але його розчищували Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш... Три­вала нерівна — вічна боротьба за джерела. До революції Україна прийшла приспаною і окраденою, порізненою, але з великим запасом духовних сил. Відречення від святині було важкою драмою.

Я той, хто кинув Бога й Небо, Аби тобі був світлий час, —

гукав у відчаї Володимир Сосюра. Це була безумна даремна жертва:

світлий час без Неба не настане.

Сиві, змучені, похилі, ми підсумовуємо життєвий досвід: щось є над нами. В цьому «щось» — увесь інфантелізм блудних синів блуд-

ного часу. Пророки, генії, чужі і наші національні мислителі тисячу літ казали, хто є над нами. А ми, напівосвічені, дипломовані і «серцем голі догола», зробили з великого Бога предків слово «щось».

Нині нам потрібен храм для науки мудрости. Не та казенна церква, яка повторює стиль і навіть жаргон партійно-бюрократичного апарату. Наро­дові потрібна справжня церква Христова, українська — і православна, і католицька, і протестантська. Потрібен священик-подвижник, добрий учитель, священик-патріот, народній вихователь і лідер. Бо недуги ду­ховні облягли нас ще більше, ніж фізичні. Морально ми геть занедбані...

Нам потрібна література, яка будить «дух, що тіло рве до бою». Нам потрібна нова школа, передусім для армії вчителів — учорашніх слухня­них агітаторів.

Нашим дітям треба повернути азбуку моралі й духовности. Якщо ми хочемо, щоб наші діти поважали нас і закони, мусимо їм відкрити джере­ло закону — Закон Божий. Нині ще ці слова викликають бездумну по­смішку. Нині в нас е лише віз, який і досі там, — у болоті застою.

Над світом летить епоха науково-технічної революції. Ми всім «сою­зом незламним» прийняли її на рівні дикунів. Вона спалила наші при­родні багатства, довела нас до розорення і підвела до прірви наших не­поправних правителів. Їхній талісман — принцип насильства — втратив силу.

На наших очах тихо відбувається моральна зміна світу. Ідоли падають так швидко, що носії їх тільки розгублено водять очима. Фальш і брехня йдуть потоком, але вже їх нікому слухати. А тим часом на нашому полі­гоні тривають старі ігри в рабів і погоничів. Погоничі не роздумують, що їхня мова вже не дійсна. Ми тільки починаємо прокидатись до духовного життя і згадувати азбуку моралі. Фальшиві стереотипи ще ходять в обігу. Обман і самообман, неправдива інформація, догідливі начальству звіти — наш кошмар ще триває.

Але росте народній рух. Народ прокидається, і він диктуватиме зміни. Чи готова наша інтелігенція до розмови на рівні високого слова, на рівні національного обов'язку, на рівні гідности? Адже це єдино прийнятна мова завтрашнього дня.

Ми вітаємо нове мислення, яке проклямує пріоритет загальнолюдських моральних вартостей. Але мислення є мислення: сказавши «А», воно мусить сказати і «Б», і «В»... Почати треба з вибачення перед дітьми:

«Діти, закрийте вчорашні підручники. Вибачте — там обман. Не клясових, а загальнолюдських моральних вартостей дотримувались ваші діди та прадіди. Вони мали рацію.

Ми хотіли створити новий світ і новий тип людини — ідейної, націо­нальне байдужої, відданої вождям і готової для них на все. Ми скинули моральний бар'єр і відкрили широку дорогу новій людині. Туди кину­лись пролази, агресивні нездари, егоїсти, циніки — виявилось, що в теат­рі життя ролю «ідейного товариша» грати найлегше. А от порядного, чесно­го, доброго, розумного — не зіграєш: ним треба бути. Таку людину ми затоптали...

Ще до вашого народження, діти, ми знизили також рівень думки, госпо-дарности, культури і духовности, бо підозрювали й винищували найкуль-турніших. І нині, коли цивілізовані нації розв'язують великі проблеми життя, ми доводимо одне одному аксіоми та перевидаємо вчорашні підруч­ники — з доповненнями. Закрийте підручники.

Ми боролися з пережитками минулого в свідомості — з пережитками власности, з індивідуалізмом, з релігією... Звичайно, з людською скна­рістю, з глухим егоїзмом та суєтністю треба боротись. Але саме цих сла-бостей ми не зачіпали. Ми боролись проти людської справжности і незалежности, що спирається на право власности, на гідність осо­би, на право вільної совісти... Ми переслідували духовність в усіх проя­вах — ми культивували людину черству і байдужу...

Якщо ви, обмануті, можете вірити в святиню — вірте, діти! Бо віра дає сили для життя. І хай вас рятують крила молодости — священні по­риви».

1989р.

Ліна Костенко

Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?

Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно. І яка це була нагорода — священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх-давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед суспільством.

Ті перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Ті другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів — Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті.

Петрарка теж так і не дочекався гідного визнання. І з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок — не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прику­тий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди.

Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казати про тих, що не сягнули їхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвиж-ницьки для своїх народів?

Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть ле­генда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть.

Недарма Ярослав Івашкевич дискретно сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто — лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештант­ську робу, і стріляли їм у спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалюва­лась також і система заохочень. І все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала:

Буває час орлів, а нині різне птаство. З державної руки сипнули їм пшона.

Відцвірінькали. І настав грізний час — блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів. Я щаслива, що дорога спокус і нагород була мені завжди чужа. Що я мала моральне право написати:

Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

А одначе, такий парадокс — і я вже одержую нагороди. Хоча й писала:

«Для лаврів сучасності треба чавунні скроні». Лаври не лаври, а за ос­танні три роки це вже друга премія. Але щастя в тому, що це вже в якісно інший час. Ну, і таки ж не посмертно.

Що ще важливо — що перша премія присуджена там, на Батьківщині, а ця тут, від українців діаспори. І це вселяє надію на магнетичний процес притяжіння двох духовних материків, так трагічно й давно вже роз'єдна­них, розбитих на дві культури, дві літератури. Адже література кожного народу становить одну цілість. Генрік Ібсен чверть століття жив поза Норвегією, а створив скандинавську перлину «Пер Гюнт». Байрон помер у Греції, Гоген жив на Таїті, але вони не були відчужені від своїх націо­нальних культур. Може, настане час, що талановиті письменники емігра­ції зможуть прийняти нагороди з рук України.

Принаймні вже ось на фестиваль поетів будуть запрошені українські поети звідусіль, куди їх закинула доля, забувши їм сплести ті два вінки, а одягши на них таку шапку-невидимку, що й досі ми там не знаємо кра­щих ваших поетів, а ви — наших.

Коли три роки тому мені вручали Державну премію імені Т. Г. Шев­ченка, я подякувала Шевченкові. Бо не державі ж дякувати, не партії — яке вони мають відношення до Шевченка? А в цьому випадку — чиста премія з чистих рук — я дякую найперше високошановним фундаторам цієї премії, пані Тетяні та панові Омеляну Антоновичам за їхню велико­душну посвяту справі української культури. Дякую журі, що визнало мене гідною цієї високої відзнаки. Дякую всім, хто прийшов і приїхав на це урочисте дійство, що схиляє не лише до радості, але й спонукує до глиб­ших роздумів. Бо кому й за що дякую — це ясно і самоочевидно. Але чому я вважаю за необхідне підкреслити цю вдячність — мушу пояснити. Звичайно ж, не тільки тому, що це почесне і по-людськи приємно — одер­жати премію. І не тому, звичайно, що там, в Україні, знатимуть, що мене не лише обікрадено у Нью-Йорку, а й нагороджено у Вашингтоні. А на­самперед ось чому.

Українська література на сучасному етапі входить у таку вже звичну для неї, а на цей раз, можливо, ще болючішу й тяжчу фазу, ніж у всі періо­ди дотеперішніх «відлиг». Ми ж не маємо нормального літературного процесу. Ми живемо від періоду до періоду. Ми задихаємось і гинемо між цими періодами. І коли, нарешті, настає, здавалось би, найвищий час, щоб творити справжню літературу, знову зчиняються суспільні катакліз-ми, знову треба йти від письмового столу на мітинги, в боротьбу, знову прокручуються в барабані історії ті ж самі проблеми, ті ж гасла, не вирі­шені, не викричані протягом багатьох століть. Сьогодні нам повертають дещицю тієї свободи, яку письменники інших країн мають уже давно. Сьогодні нам повертають письменників, що були вбиті півстоліття тому. А коли ж літературі буде повернуте ненаписане сьогодні? Знову писати нема коли, знову треба іти в політику. Знову це програмує нашу літерату­ру на відставання від світового рівня.

У нас і віддавна вже нема глибокого розуміння ролі літератури в ду­ховному розвитку нації. Наші «рідні примітиви», як сказав один розум­ний чоловік, просто нездатні усвідомити, що таке письменницька праця. Наше літературознавство часом має рівень долітературного мислення. Люди часом надто швидкі на заперечення на всіх рівнях некомпетент­ності. Все це призвело до того, що наша література, при всіх її для нас очевидних досягненнях — об'єктивно і досі є, так би мовити, всесвітньо невідомою літературою. Це патологічна ситуація, з неї треба виходити. Треба повірити тим, хто знає шлях, або принаймні його шукає.

Тим часом навіть тут, у, здавалось би, вільному світі, просять у мене інтерв'ю як у письменника, а питають, чому ж це я не йду у політику? Одна жінка у Філадельфії під час мого виступу запитала: чи маю я право слухати музику слова, коли найактуальніша зараз ідея визволення України? Ось така специфіка буття української літератури. Український письмен­ник ніби як не має права належати своєму мистецтву, реалізувати свій талант, зрештою, усамітнитися, чути оту саму «музику слова», писати. Він не може, як Гюго, поселитися на маяку. Він все одно буде вдивлятися у те своє трагічне море, і все світитиме, щоб хтось не заблукав, не роз­бився об рифи наших проблем.

У той час, як інкрустовані очі Мадонни, періоду раннього Відроджен­ня, викликають захоплення всього світу, і всі знають, що це Італія. А наш дивовижний митець Архипенко — у художньому музеї у Філадельфії є його роботи, а підписано: «Вот іп Кивхіа», «народився в Росії». На сарко­фазі Яна-Казиміра в Парижі — фрагменти Берестецької битви, такі шля­хетні крилаті гусари і якісь темні варвари — вся ж справа у художньому осмисленні подій. Як мистецтво подасть образ свого народу, його мен­тальність — так світ і сприйме. Ми дозволили розкрутитися цій інерції. Ми не зупинили її незаперечними досягненнями людського духу. Все спо­діваємося на майбутнє. А якщо глянути з майбутнього в життя сьогоден­не? Які духовні скарби надав сьогоднішній день літератури? Навіть самі ще не осмислили, чого ж ми хочемо від світу?

Дорогі мої, політика — діло сьогоденне, а поезія вічна. В початку було Слово. В початку людства. І в початку кожної нації. Кінець Слова може бути кінцем нації. І саме тому, що нам лелека не приніс у колиску Гомера, що «Слово про Ігорів похід» знайшов Мусін-Пушкін, а не, скажімо, Іван Вишенський, тому нам так і тяжко тепер.

Коли я чую назви індіанських річок і гір, і сучасні американці їх вжи­вають, вже не знаючи, що вони колись означали, я думаю про трагедію свого народу. В Пенсильванії бачила «стежку апалачів», на межі гір і неба. Апалачів уже нема, залишилася тільки стежка.

А мій народ іде на межі поля і неба. І якби Тарас Шевченко не написав «Заповіт», занедужавши тоді в Переяславі, то хто зна, чи йшов би досі наш народ навіть і по цій межі свого національного буття. А одначе йде. Завдяки своєму геніальному поетові. Вся річ у тому, щоб не урвалася ця можливість творення справжньої поезії. Все потрібно — і йти у вир су­спільних проблем, боротьби і протистояння. І писати. Не змарнувати мож­ливостей Слова. Бо добігає кінця XX століття, а ми все ще тільки боремося за право на свою мову.

І ось чому я вдячна вам — не стільки за себе, скільки за те, що ви віддали належне самому феномену письменницької праці. В цих політич­них катаклізмах, в шумі й галасі громадянських пристрастей, коли немає

коли писати, нема коли творити Слово, — оця скромна подія — вручення літературної премії українському поету у Вашингтоні — хай свідчить, що все у нас є: і Рух, і громадянська мужність, і той безсмертний дотик до душі — поезія.

Вашингтон,

Джорджтаунський ун-т. Травень 1990 р.

Володимир Яворівський

Прощавай, тисячоліття!

Промова, виголошена по І програмі Українського радіо 25 грудня 2000 року

Десять століть. Тисяча років. Дванадцять тисяч місяців. Триста шістде­сят тисяч днів. Вісім мільйонів шістсот сорок годин. П'ятсот вісімнад­цять мільйонів чотириста тисяч секунд. Приблизно сорок п'ять — п'ятде­сят поколінь українців прожили на нашій землі, продовжуючи україн­ський рід. Така найпростіша арифметика, доступна школярикові молод­ших класів.

Однак це наше, українців, тисячоліття, бо після багатьох кривавих тирловищ, міграцій, освоєнь та обживань життєвого простору у поперед­ньому, першому тисячолітті нової ери наша нація лише зав'язувалась, лише пускала свій корінь у цю благодатну землю, пускала глибоко і надій­но в самому центрі європейського материка. Наче передчувала, що її терза­тимуть сусіди південні і північні, східні і західні і що вона мусить вистояти за будь-яку ціну.

Маючи молоду і буйну силу, сильні амбіції, романтичну харизму, уні­кальне геополітичне місце, відчуваючи себе «пупом» Європи, ми могли легко «призбирувати» сусідські землі і творити, після Риму, другу цент­ральну слов'янську суперімперію. Вірогідність її появи більш як реаль­на. Могла існувати Київська чи Руська імперія на базі слов'янського етніч­ного фактора. І Київ міг би стати другим Римом з набагато вищим рівнем культури та демократії. Та щось підказало нам: імперії минущі, вони не­одмінно розсипатимуться під своєю вагою та внутрішніми конфліктами.

Тому ми, як правило, сиділи вдома, облаштовуючи свою землю і домів­ку. Ми трималися правицею за рало, а в лівиці мали про всяк випадок меча. Лише про всяк випадок, і — в лівиці. Ми жили, дивлячись собі під ноги, а не в сусідські землі.

Як нація ми формувались повільно, але надійно і фундаментальне, ніби знали, що нас чекає попереду — які трагедії і несподіванки, які карко­ломні повороти долі, що дикий гонор орд розіб'ється об незнищенний стоїцизм нашого духу та волячу терплячість. Ми ніби готувалися до на­шої трагічної історії в другому тисячолітті. Інтуїтивно чи передбачувано розумом — то вже інша річ. Ми були часткою природи і тому молилися сонцю, деревам, дощу, землі. Поетичні матеріалісти, які обожнювали не себе, а те, що довкола нас.

Це тисячоліття — таки наше, бо в ньому ми народилися як етнічна спільнота, як велика людська родина, яку охрестив наш князь Володимир. Наші вороги, самі того не усвідомлюючи, допомагали нам об'єднувати­ся, ставати плече до плеча. Ми почали свою біографію з будівництва храмів на київських пагорбах, одбиваючи набіги диких орд на нашу плодючу землю. Ми трималися свого дому, і наші вороги думали, що ми просто неповороткі і ледачкуваті. Незахищені з усіх сторін світу, щомиті чекаю­чи нападу, тупотіння кінських копит і ґелґоту ординців, ми тягнулися до науки, маючи за культ не лише силу, а й розум і житейську мудрість. Доч­ка Ярослава Мудрого Ганна, ставши жоною французького короля, вчила його грамоти, а знаменита бібліотека Ярослава Мудрого була першою бібліотекою у світі. Ми дали людству неповторну архітектуру, дали диво­вижні пісні, вишивання, взірці першої дипломатії і першої демократії. Княжа жона, княгиня Ольга, правила нами не гірше Святослава. Більшість важливих для держави питань вирішувало народне віче. Козацька військо­ва рада «турнула» з посади не одного поганенького гетьмана, якщо він замахувався на монархічне правління. І це — задовго до всіх, розхвале­них нині, європейських демократій, у двері яких ми лякливо стукаємо сьогодні: а мо', відчинять?

Та ми не дали взірців тортур навіть у найжорстокіші і нелюдські часи історії. Навіть шибениця і паля — не наші винаходи. А гільйотина і куле­мет — тим більше. Не забуваймо про це, українці. Ми натомість дали світові «Руську правду» як еталон майбутніх законів, а наш гетьман Пи­лип Орлик напише першу в світі конституцію, задовго до польської і фран­цузької, не кажучи вже про американську. Порох забуття і втрата держав­ності надовго поховають ці факти за гіпертрофованою й перебільшеною величчю «старшого брата», але це ж наша, українська, історія, ми по­винні підняти її з непам'яті. Ніхто, крім нас самих, цього не зробить. Бо нікому крім нас це непотрібно.

Ми формувалися як осідлий, домашній і неагресивний народ, ми рідко ходили по чуже, вміючи обстоювати своє, кревне. Тому об наш спокій і непоказне, неефектне лицарство розбивалися і татаро-монгольські, і ту­рецькі орди. Коли нас чіпали у власному домі — перемогти нас було не­можливо. Ми не приховуємо того, що і Богдан Хмельницький вибухнув гнівом і очолив одне з найпотужніших національно-визвольних повстань саме тому, що польський шляхтич зачепив його родинне гніздо. Так, ми — домашні, але не приведи Господи чіпати нас у нашому домі. Цю рису ми беремо з собою і в трете тисячоліття. Вона, саме ця риса, принесла нам багато горя і страждань, бо двері нашого дому здебільшого були відкри­тими, і тому частіше заходили вороги, як друзі.

Ми вперто витворювали свої традиції, свій характер і етнічний образ, навіть власну політичну систему, яка нам пасувала. Козацьке братство з етикою непохитного побратимства, прямі, демократичні вибори старшини і гетьмана, колегіальні рішення на січі, виборні судді і відкрите судочин­ство, культ особистої і колективної свободи виключали навіть можливість рабства і кріпацтва аж до входження в Російську імперію. Навіть маючи незліченну кількість полонених, ми не мали невільників. Нам завжди вис­тачало землі, простору і сонця. Та нам завжди бракувало саме колектив­ного гонору і національної самовпевненості — таких природних речей для багатьох наших сусідів. Особливо тих, які, ще не вміючи ходити і говорити, ледь відповзши від отчого порогу, стали називати себе «стар­шим братом». Звідси безліч наших драм і трагедій.

Перших шість століть цього тисячоліття таки були українськими. Ми потужно і рішуче утверджували себе на цій землі як самобутня, сильна і державна нація. Софія і Лавра своїми куполами світили на пів-Європи,

наші ченці писали літописи, фіксуючи нашу історію для нащадків. На подільських пристанях стояли події, вивантажуючи найкращі товари з усього світу. На Андріївському узвозі вистоювали в чергах до наших князів іноземні посли. Ми жадібно засвоювали чуже, цікаве і прийнятне для нас, але передусім — свято пантрували своє, ділячись ним із іншими. Ми любили красу, навіть пишноту, хоч вони кололи очі нашим ворогам, при­наджували їхню варварську похіть і руйнівну втіху.

Ми опосіли землю на дорозі з Європи до Азії і з Азії до Європи на пограниччі двох цивілізацій — осідлої та кочівної, тому багато хто з нас взяв собі за філософію «моя хата скраю», відгородившись навіть від сусі­да парканом, зате держава залишилася розгородженою і відкритою. Лише зараз, на зламі тисячоліть, ми означаємо її реальними кордонами без колю­чого дроту. Для осідлої, яка рухається лише в часі, нації— це дивовижна рідкість. Тому впродовж тисячоліття ми не розширювали свою терито­рію, а навпаки — віддавали її, потверджуючи цим свою великість і навіть тюхтіювату щедрість.

Ми були сильними і впевненими в собі, наша молода кров грала, як брага, тому ми не боялися кровозмішання, не замикали на ключ свій ге­нетичний код — це теж ознака потужної нації, її здоров'я і незнищен-ності. Татарська, монгольська й турецька кров підкинула в наші зіниці карості, а на наші рум'яні лиця поклала смаглець, і ми від того стали ще красивіші й оригінальніші. Ляський чинник додав багатьом з нас (перед­усім — жінкам) шляхетної вишуканості, а можливо, й манірності. Ми ніколи не асимілювали принукою, вони добровільно розчинялися в на­шому середовищі, природно стаючи українцями.

Нашу тисячолітню історію не треба ні підмальовувати, ні чепурити, хоч її вихолостили й переписали на свій лад чужинці, відвівши у ній для нас роль другорядних статистів. У нашій історії є все: героїзм і ницість, жертовний патріотизм і відступництво, є лицарі і покидьки. Зрештою, читати її можна і без брому, якщо не заламувати мелодраматично руки і не хапатися за серце, а вперто думати над нею. Українська історія густо заселена особистостями. Іменними, а частіше — безіменними, без яких вона б ніколи не відбулася. Серед цих особистостей є все. Є постаті зрозу­мілі й однозначні, як Святослав, Богун, Наливайко, Мазепа, Стус, Чорно-віл. Є загадково роздвоєні, розчахнуті, як Роксолана, Богдан Хмельниць­кий, Гоголь, Хвильовий, зрештою — Кравчук. Є світлі, наче народжені з німбом, як Ярослав Мудрий чи Данило Галицький. Є сірі й невиразні, як Юрась Хмельницький. Є й не козаки, а лише політичні козачки, котрі прислуговували сильнішим, як брати Кирило та Григорій Розумовські, Голобородько, Підгорний, Щербицький, Івашко. Були й такі, які всю свою душу, долю і життя поклали на вівтар української волі, готові були навіть смертю своєю підтвердити те, що Україна не вмерла, — як Калнишевський, Тарас Шевченко, Франко, Грушевський, Петлюра, Бандера, Шухевич, Світличний...

Я шукаю прикладу українця — цинічного і свідомого ката власного народу — і не знаходжу. Повторюю — свідомого, цілеспрямованого ката. Хіба що безіменні яничари з українських полків у турецькому війську. Бо навіть виконавці найбільшої трагедії останнього століття — винищення всього світу української нації в роки сталінщини — навіть серед них, які стояли «на перших номерах» (Якір, Косіор, Постишев, Каганович), немає українців. Я нічого не прикрашаю, я й сам вражений цим фактом.

Одначе чи не найвищому злеті нашого національного духу, здається, лише за єдину історичну мить до завершення формування й утвердження сильної, об'єднаної, амбітної держави Україна, з демократичним укла­дом життя, з миролюбним, домашнім характером — Доля відступилася від нас. За що саме — я не маю відповіді, я ще думаю над нею. Однак фатальна помилка Богдана у Переяславі — це вже наслідок, це — розпла­та. Багато хто буде не згоден зі мною, списуючи все лише на лукаву агре­сивність Росії, але я не хочу забувати того, що нація була вже морально зламана і виснажена, вона вже не мала ні сили, ні наміру відстояти навіть те, що значилося в Переяславській угоді.

Не маючи свого місця на історичному кону, нація відходить в історич­ну масовку, впадає у напівсон, пробуджуючись лише для того, щоб добу­ти харч, поживитися та продовжити свій рід і знову, хай і сторожко, впівока, але — дрімати. Щоб — вижити. Навіть у рабстві. Двісті п'ятдесят років ми існували, як озимина під снігом.

Буде відчайдушна спроба Мазепи за допомогою шведів вирвати нас із рабства, але поразка Карла під Полтавою лише більше зажене нас у без­надію, забуття і безправ'я.

Проповідуватимуть Вишенський, Сковорода, але їх чутимуть лише одиниці. Засурмить «Енеїдою» Котляревський, але нація лише пере­вернеться на другий бік. «Я так люблю її, люблю...», «Загинеш, заги­неш, Україно», «Поховайте та вставайте!» — з усіх сил волатиме до нас Шевченко, але вже мало хто повірить, що звертаються саме до нас, давно забутих Богом. Тим більше — нашою рідною мовою, яку вже вважають незаконною і — неіснуючою. Навіть мертва латина була в кращому ста­новищі.

Із наших рук вибито шаблю, але у нас, хай і нелегально, але залишалося слово. Тому нація спромоглася на Франка, Лесю, Стефаника, Грушев-ського, Винниченка. Розвал назавжди Австро-Угорської та тимчасовий розпад Російської імперій дав нам змогу нагадати світові про себе: ми, українці, є, ми хочемо мати свою державу... та не доказали, бо під наши­ми вікнами вже стояли людолови Муравйова-вішателя.

Більшість українців (і я в тому числі) ніколи не чекають добра від ви­сокосного року. А були ж у нашій тисячолітній історії високосні століття. Чотирнадцяте. Криваве, позначене набігами орд, нищенням Києва, захоп­ленням полонянок у ясир, чварами князів і морами. Вісімнадцяте. Повна втрата державності, знищення Катериною Січі, введення кріпацтва. Ми відкинуті на узбіччя історії. Надовго. У хвилини відчаю, думалось, — назавжди.

Та найтрагічнішим стало для нас двадцяте, високосне, століття. Після такого тотального геноциду комуністичним режимом, після таких масо­ваних депортацій, розстрілів, «ламання хребтів» — годі було й думати про наше відродження.

Та ми з вами, братове, є. Є ми. Є наша Українська держава. Не така, якої хочемо, не така, якої варта наша багатостраждальна історія в цьому тисячолітті, означена велетенськими жертвами, приниженнями, занепа­дом, але іншої у нас сьогодні нема. І ніхто нам її не подарує. Мусимо пройти і це дантове коло самопорятунку, самоствердження і, зрештою, самовідродження у власному домі.

У це перше українське тисячоліття можна кинути навздогін каменю­кою, бо воно було жорстоким і не завжди справедливим до нас, воно нас

виснажило і провело крізь нелюдські тортури, воно трощило нас, місило, як глину, ділило, топило у горілці й безпам'ятстві, викреслювало із світо­вої історії, опускало до ролі рабів, оздоблювало і знедуховлювало. Та ми цього не робимо. Бо таки залишилися народом, нацією. Хай і хворою, знесиленою, але ж спраглою життя і перспективи. Тому ми виймаємо з-за пазухи, прощаючись із тисячоліттям, — не камінь, а наш глевкий, бо замі­шаний на сльозах і потові багатьох поколінь, український хліб. Ми не культивуємо зла і ненависті, бо на собі спізнали їх мертвотний тягар.

Отож, дивлячись тобі вслід, ми, українці, кажемо: прощавай, жорстокий часе, ми випили твою гірку чашу до дна, але не щезли, не розпорошилися по світу і не прокляли ні тебе, ні свою землю і Долю. Ми піднімаємо руку над чолом і неквапливо махаємо тобі навздогін рукою. І помічаємо, що рука наша тремтить від хвилювання.

Бачачи це, наші діти нас розуміють — першими повертають свої об­личчя у нове українське тисячоліття.

— Здрастуй. Це ми, українці... ми вже за все розрахувалися сповна. Нарешті ми маємо право на щастя...

Любов Мацько

Уклін Полтаві

Вітання Полтаві з 1100-літтям

Боговибрана, благословенна Полтаво!

Уклінно вшановуючи твій ювілей, звіряємося у щирій любові всім обширом і глибінню незрадливого українського серця.

Історичні заслуги Полтави як осереддя українського непроминущі. Ми всі виросли з відчуттям того, що Полтава є столицею класичної української літератури. Полтава—животворна, відновна, торжествувальна, неповтор­на корона рідного краю — правдивим золотом сяє в духовно-інтелектуаль­ному житті нашої країни, живить скарбами рідної землі, гріє душу чарами м'якої вимови, стелиться рушниками мудрих доріг Григорія Сковороди.

Полтава як щира молитва, як материнська пісня, як усміх Наталки і пісня Петра була, є і буде берегинею українського духу, храмом нашої віри і надії.

Полтаво-мати! Що зростила гроно українських муз, шляхетна панно під вінцем любові, премилостива і всепрощенна добродійко, хай не згірчить полин незгоди медів твоєї доброти і людинолюдства, хай ясніє у віках зоря твоєї краси і мудрості, хай колоситься врожаєм українське поле, нехай вільно плине ріка нашої мови.

Гартуймо наш дух і волю до державного життя в Україні!

Звернення Папи Римського Іоанна Павла П до українського народу під час перебування в Україні

Пане Президенте, шановні представники уряду, члени дипломатичного корпусу, достойні брати у єпископстві, дорогі брати і сестри!

Я довго очікував цього візиту і ревно молився, щоб він міг здійснитися. Нарешті, з глибоким шануванням і радістю я зміг помилуватися оновле­ною землею України. Дякую Господові за цей дар, яким він мене сьогодні обдарував. Історія церкви знає двох римських архієреїв, які в далекому

минулому прибули в Україну, — Святого Климентія наприкінці 1-го сто­річчя та Святого Мартина Першого в половині УІ-го сторіччя. Вони були заслані на Крим, де і померли, як мученики. Їхній теперішній наступник, навпаки, прибуває до Вас в атмосфері радісного прийому, прагнучи стати паломником славних храмів, колиски християнської культури і всього європейського світу. Приходжу до Вас, дорогі жителі України, як друг Вашого благородного народу. Приходжу як брат у вірі обняти стількох християн, які серед найважчих страждань зберегли вірність Христові. Приходжу, спонуканий любов'ю, щоб усім дітям цієї землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь. Вітаю Тебе, Україно, відважний та стійкий свідку при­єднання до цінностей літ. Стільки Ти вистраждала, щоб у важкі хвилини відстояти свободу.

Мені спадають на думку слова Святого Апостола Андрія, який, як каже традиція, побачив над київськими горами майбутню велич країни князя Володимира та його народу. Але видіння, яке мав Апостол, не стосується тільки Вашого миру, воно спрямоване також і в майбутнє країни. Здаєть­ся мені, очима серця та правди бачу, як по всій Вашій благословенній землі поширюється нове світло. Це те світло, яке випромінює оновлене підтвердження вибору, зробленого далекого 988 року, коли Христос був тут прийнятий — як дорога, правда і життя...

Якщо сьогодні маю радість бути тут серед Вас, то це завдячуючи за­прошенню, яке мені зробили Ви, пане Президент Леонід Кучма, як також і Ви, достойні брати в єпископстві традицій східних і західних Я щиро вдячний за цей люб'язний жест, який дозволив мені вперше, як наступни­ку Святого Апостола Петра, ступити на землю цієї країни. Моя вдячність, перше всього, звернена до Вас, пане Президент, за цей щирий прийом, за люб'язні слова, з якими Ви щойно звернулись до мене від імені всіх Ва­ших співвітчизників. У Вашій особі бажаю привітати весь український народ, вітаючи його із здобуттям незалежності та дякуючи Господові за те, що це сталося без кровопролиття. З глибини серця випливає оте поба­жання, щоб український народ зміг продовжувати свій шлях мирно, зав­дяки одностайному ствердженню різних етнічних, культурних та релігій­них груп. Загальний людський добробут неможливий без миру.

З вдячністю звертаюся тепер до Вас, достойні брати єпископи греко-католицької та римо-католицької церков. Я зберіг у серці Ваші неоднора­зові запрошення відвідати Україну. І тепер я радий, що, нарешті, можу на них відповісти.

В першу чергу радий думкою про Святу літургію, яку будем мати, щоб з'єднатися у молитві до Господа нашого Ісуса Христа. Уже відтепер пере­даю Вашим вірним мої щирі привітання. Який величезний тягар Вам до­велося перенести минулими роками! Але тепер Ви виявляєте ентузіазм і перебудовуєтесь, шукаючи світла і утішення Вашому славному минуло­му. Як паломник миру і братерства, я вірую, що мене приязно приймуть також і ті, які, хоч і не належать до католицької церкви, однак мають серце відкрите до діалогу і співпраці. Бажаю запевнити їх, що я не прибув сюди з поганими намірами, але для того, щоб славити Христа разом з усіма християнами кожної церкви і кожної церковної спільноти та щоб запро­сити всіх синів і дочок цієї благородної землі звернути свій погляд на того, хто віддав своє життя за спасіння світу. У такому дусі щиро вітаю перше усього православних владик, єпископів, монахів, священиків і

вірних, які становлять більшість громадян країни. З приємністю прига­дую, що стосунки між римською та київською церквами протягом історії знали світлі періоди. Придивляючись до них відчуваємо себе заохочени­ми сподіватись у майбутньому на дедалі більше благословіння на шляху, що веде до повної єдності. На жаль, були також і сумні періоди, в яких Христова любов була затьмарена. Впавши ниц перед Господом, признає­мо наші провини, прохаючи прощення за помилки, вчинені у далекому і близькому минулому. І ми з нашого боку запевняємо прощення за заподіяні несправедливості. Найщиріше побажання, яке випливає з мого серця, — це те, щоб помилки минулого не повторилися у майбутньому. Ми поклика­ні бути Христовими свідками і бути ними раз. Нехай спогад про минуле не гальмує сьогодні поступу на шляху до берегів об'єднання, що сприяє братерству та співпраці. Збувається те, що ще вчора було немислимим. Це є поруч із нами. Христос закликає усіх нас до того, щоб оживити у серці почуття братерської любові. Покладаючись на любов, і з Божою допомогою, можна представити це.

Моє привітання до всіх громадян України! Не дивлячись на відмінності Вашої культури та релігійної приналежності. Ви всі українці. Вас об'єдну­ють спільні історичні події, а також сподівання, які вони принесли із со­бою. Весь український народ зазнав надзвичайно важких і виснажливих випробовувань. У межах щойно закінченого сторіччя я маю згадати про­міжок двох світових воєн, повторні голодомори, стихійні лиха, усі ті дуже сумні події, які залишили за собою мільйони жертв. Зокрема, під гнітом тоталітарних режимів — комуністичного та нацистського — народ був під загрозою втрати, власної національної, культурної та релігійної іден­тичності, нищення своєї інтелектуальної віхи, охорони всенародної та релігійної спадщини. І, нарешті, вибух атомного реактора в Чорнобилі з його драматичними та безжалісними наслідками як для довкілля, так і для життя стількох людських істот. Але відтоді стався новий поштовх у Вашій країні — відмовитись від ядерної зброї. Вона також спонукала гро­мадян до енергійного пробудження, мужності і відновлення.

Важко пояснити епохальні зміни останніх десятиріч виключно ходом подій. Але, яке б пояснення ми не хотіли дати, певно, що з усього досвіду випливе нова надія — не розчаруватися в подіях, які тепер вирують в серцях стількох, а найперше, серед молоді. І тому тепер по містах і селах України так терміново необхідно сприяти розквітові нового справжнього гуманізму. Як Ваш великий поет Тарас Шевченко пише у відомій поезії:

Врага не буде, супостата, А буде син і буде мати, І будуть люди на землі.

Дорогі українці, обіймаю Вас усіх: від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси та Севастополя.

У слові «Україна» є заклик до величі Вашої Батьківщини, яка своєю історією засвідчує особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом. Протягом сторіч ця країна була привілейованим пере­хрестям різноманітних культур, місцем зустрічі духовного багатства Сходу і Заходу. Україна має виразне європейське покликання, яке підкреслюють також священні корені Вашої культури. Висловлюю побажання, щоб ці корені могли зміцнити Вашу національну єдність та ініційовані тепер реформи високої справжньої чинності, якою б Ви всі могли користуватися.

Нехай же ця земля і далі розвиває своє благородне завдання з гордістю, яку висловлював щойно цитований поет, коли писав:

Нема на світі України, Немає другого Дніпра!

Народе, що живеш на цій землі, не забувай цього!

З душею, переповненою цими думками, роблю перші кроки цього так палко бажаного і сьогодні щасливо розпочатого візиту. Нехай Господь благословить Тебе, дорогий народе України! Нехай завжди береже Твою улюблену Батьківщину!

23 червня 2001 р., м. Київ

Промова Миколи Леонтійовича Устияновича на «Соборі учених руських»

у Львові 19(31) жовтня 1849

Родимці! На широкій картині святої слов 'янщини лежить земля красная, багатая, текущая медом і молоком, земля, на котрій віками не забракло ні хліба, ні солі. Над Вислоком і Доном суть її границі, а Бескид і море її сторожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красні її посестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим осередком величественного дерева, тим серцем слов'янщини єсть руськая земля, а на ній мешкає нарід, слав­ний колись багатством і силою, но сто раз славнійший судьбами своїми. Бувальщина єго записана кервою і сльозами, а серце роздерте кривдами і всякою злобою. Братняя вражда, чорнії хмари орд азіатських, томительство віри, довольство і властолюбіє втисли в чувственную грудь єго тяженькоє

горе смутку і розпуки, а на уста студеную печать смерті. Гляньмо на того сина руської землі.

О, нема народу в слов'янщині, котрий би так з високого щабля багатства і слави грянув в недолю, так глибоко запав в безвестіе! Відлучен від усьо­го, щоб духа оживити, достоїнство чоловічеськоє двигнути, серце розвесе­лити, надію піднести зможе, загирив в собі огень божества і став ся німим служебником сліпоти ума і довольним орудієм самолюбія сильнійших.

А дно єстества єго так красне, а душа єго так чесними питомстви обда­рована! О, придивімся ще і душі тій, гляньмо і на дно єстества єго, а знайдем там не єдное золотоє зерно, котороє лиш тільки вправної требує руки, аби розсвітити ясним клейнодом заранньої звіздки.

Родимці! В краснім животнім світлі душі величається кождая відросль слов'янського велита, а серце його — Русь красавая, той син недолі, має ж вовіки гробовим сумувати сумом, вовіки носити сором сліпоти на чолі, остатись потиром чужого довольства і ніколи не спізнати власної честі, власних народних прав і небесного божества в своїй груді?

Родимці! Європа подала світу новую бувальщини карту, а на ній золоти­ми буквами стоїть виписано: воскресеніє! Кождий нарід потряс підвали­нами єстества свого, зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі; а ми ж на тоє переболіли найтяжчую в Європі неволю, аби і надалі віддихати тяж­ким віддихом скону, мов під тягарем могили?

За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жизні! Воскре­сеніє животного ядра з-під гробової могили!..

Найдорожчим маєтком народу єсть язик єго, він єсть душею, він єсть ядром єго жизні. Ткнешся бесіди, тикаєшся єго жизні, хватаєш му за серце і сповняєш убійство не єдиного чоловіка, але мільйонів. Нинішняя борба сербів і хорватів за бесіду розпочалась. О, не подаваймо ж руки до борби і в нашім краю! Слов'янщина аж занадто велика, аби помістити в ширі-нях своїх голос жизні 15 мільйонів народу. Залишивши бесіду нашу, учи­нимо святокрадство найсвятіших прав чоловічества, обдирство народно­го престолу Русі, а може, і цілої слов'янщини.

Хто ж бо в слов'янщині не знає тої мови святої Русі, тої бесіди серця, того наповидного ласкання, которим мати першеє дитя своєї милості лю­бує, тої красивої пісеньки, якую ластівка під стріхою щебече, хто не знає барви цвіту і воні тої літорослі золотобережної України? На слов'янськім виросла вона серці і всякими цвітами приоздобила ю красавая мати. Всякії чувства душі і ума появи приодіває вона золотими точками. Аж хочем налюбоватися її принадами милості, пійдім до основ'яненкової Марусі, аж желаем надивитися ненаглядним її барв красотам, вержмо око на єго всхід сонця; аж хочем узброїтися в кріпость, послухаймо громкого Шев­ченка, аж розвеселитися і попустувати — возьмім Котляревського; аж напослідок статечного образу хочем, прочитаймо єдин тілько короткий уступ з «Перекинчика» під назвою «Бандурист», через незабвенного на­шого Шашкевича написаний; а сли би-смо не пожаловали потрудитися до пісней народу, до тої комори природних народних гадок, знайшли би-смо не єдну звіздку, котра би славу найкращому письменникові кождото народу принесла. О тій красі бесіди руської добре знають слов'яни, з того-то джерела черпали наші побратимці поляки для свого язика овую обиль-ность, которою днесь так велично їх мова ся красує. Руськими то цвітами покрили вони давню наготу краснорічія свого.

ПРАКТИЧНІ ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Підготувати і виголосити епідейктичну вітальну і подячну промо­ви мамі (татові) до дня народження, ювілею, свята Матері (свята Батька).

2. Виконати риторичний аналіз тексту Олеся Гончара «Україно, день твій гряде!» (Слово напередодні референдуму 1 груд. 1991 р.) // Високоліття. Олесю Гончару — 75. — К., 1993. — С. 199.

3. Виконати риторичний аналіз тексту Олеся Гончара «Слава Україні, незалежній, соборній!» (Слово у Верховній Раді України 5 груд. 1991 р.).

4. Виконати риторичний аналіз тексту Олени Теліги «Вступне слово на академію в честь Івана Мазепи» // Теліга О. О краю мій. — К., 1999.—С. 130—134.

5. Виконати риторичний аналіз тексту промови Пантелеймона Кулі-ша над могилою Тараса Шевченка у Петербурзі «Слово над гро­бом Шевченка» // Куліш 77. Твори: В 2 т. — К„ 1989. — Т. 2. — С. 521—522.

6. Виконати риторичний аналіз тексту Євгена Маланюка «Над моги­лою Максима Рильського» // Маланюк Є. Земна мадонна. — Бра­тислава, 1991.—С. 327—331.

7. Виконати риторичний аналіз політичного памфлету І. Багряного «По­мийте руки!» та вітальної промови «Привітання добрусівцям у США» // Багряний І. Публіцистика. — К., 1996. — С. 438, 467—468.

8. Виконати риторичний аналіз двох парламентських промов народ­них депутатів України (за вибором з матеріалів преси).

9. Виконати риторичний аналіз дипломатичного тексту (за вибором з матеріалів преси).

10. Записати на магнітофонну плівку і, озвучивши, проаналізувати епідейктичну промову, підготовлену до ювілейного свята.

11. Проаналізувати з погляду риторики судову звинувачувальну про­мову.

12. Проаналізувати з погляду риторики судову захисну промову.

13. Проаналізувати з погляду риторики радіорекламу за якийсь місяць.

14. Проаналізувати з погляду риторики телерекламу за певний місяць.

15. Підготувати і виголосити дорадчу промову з вільної теми.

16. Підготувати і виголосити звинувачувальну промову з обраної теми.

17. Підготувати і виголосити захисну промову з обраної теми.

18. Підготувати похвальну промову громадського звучання (до урочис­того засідання).

19. Підготувати вітальну промову ювілярові.

20. Підготувати епідейктичну промову до державного свята (за ви­бором).

21. Підготувати вітальну промову для близької людини.

22. Підготувати (і провести) диспут на актуальну суспільно-політич­ну тему.

23. Підготувати (і провести) диспут на морально-етичну тему.

24. Підготувати еристичну бесіду у своїй групі або у класі під час пе­дагогічної практики.

25. Підготувати похвальну промову навчальному закладу, в якому вчи­теся.

26. Підготувати промову з однієї і тієї самої теми для трьох різних ауди­торій.

27. Підготувати агітаційну промову про певного кандидата в депутати до Верховної Ради України.

28. Підготувати агітаційну промову про конкретного кандидата в де­путати до місцевих органів самоврядування.

29. Підготувати дорадчу промову про претендента на вакантну посаду.

30. Підготувати вітальну промову для улюбленої вчительки.

31. Підготувати подячну промову батькам.

32. Підготувати подячну промову рідній школі.

33. Підготувати дорадчу промову про книжки.

34. Підготувати епідейктичну промову до Дня вчителя.

35. Підготувати дорадчу промову до Дня знань.

36. Підготувати промову до зустрічі з однокласниками.

37. Підготувати вітальну промову випускникам своєї школи.

38. Підготувати прощальну промову для однокурсників при врученні дипломів.

39. Підготувати епідейктичну промову своєму університетові і місту, в якому навчаєтесь.

ТЕМИ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ

1. Основні поняття риторики.

2. Основні закони риторики.

3. Категорія етосу в риториці.

4. Категорія пафосу в риториці.

5. Ознаки педагогічної майстерності оратора.

6. Образ оратора.

7. Поняття риторичного ідеалу.

8. Образ аудиторії.

9. Основні етапи підготовки і виголошення промов.

10. Аргументація. Види аргументів.

11. Логічні помилки і шляхи їх уникнення.

12. Мовний вигляд промови (мовні засоби аргументів та образності).

13. Історія і досвід давньогрецької риторики.

14. Риторика Горгія.

15. Риторичне вчення Арістотеля.

16. Риторика Сократа.

17. Ораторство Демосфена.

18. Риторика Платона.

19. Історія і досвід давньоримської риторики.

20. Риторичні трактати Цицерона. 2). Цицерон про образ оратора.

22. Ритори Києво-Могилянської академії.

23. Риторична система Феофана Прокоповича.

24. Гомілетика Іоаникія Галятовського.

25. Досвід церковно-християнської риторики.

26. Види судових промов і мовні ознаки їх.

27. Види епідейктичних промов і мовні ознаки їх.

28. Види дорадчих промов і мовні ознаки їх.

29. Особливості політичного красномовства.

30. Особливості рекламних промов та оголошень.

31. Риторика діалогічного мовлення. Еристика.

32. Мовні засоби дискусії.

33. Мовні засоби полеміки.

34. Риторика в навчальному процесі.

35. Риторика у вихованні особистості.

36. Мій риторичний ідеал.

37. Культура мовлення як ознака риторичної освіти мовця.

38. Політичне красномовство українських парламентаріїв.

39. Риторика в повсякденному житті (аналіз і критика досвіду).

40. Риторика в сучасних засобах масової інформації.

41. Сучасні українські промовці й оратори (на вибір).

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Предмет і завдання риторики як науки і навчальної дисципліни.

2. Значення риторики для сучасного українського суспільства (в умо­вах побудови правової Української держави).

3. Фаховий аспект риторики і педагогічна майстерність.

4. Риторика у зв'язках з іншими науками.

5. Категорія моралі (етосу) в риториці.

6. Риторика в освітній системі (в ретроспективі і перспективі).

7. Діалектична єдність красномовства і педагогічної майстерності.

8. Поняття стилю в риториці.

9. Стилі усної форми мови.

10. Стилі писемної форми мови.

1). Стилі експресивні, описові, функціональні.

12. Ознаки гарного стилю та ознаки поганого стилю.

13. Основні розділи риторики.

14. Основні закони риторики.

15. Основні етапи риторичної підготовки промов.

16. Основні вимоги до оратора й аудиторії.

17. Передумови виникнення риторики у Давній Греції.

18. Давньогрецькі риторичні школи.

19. Великі оратори Давньої Греції.

20. Місце риторичної техніки в ораторстві давніх греків.

21. Поняття істини, моралі, краси й гармонії у давньогрецькій рито­риці.

22. Патріотизм у красномовстві Демосфена.

23. «Риторика» Арістотеля як вершина давньогрецького красномовства.

24. Риторика республіканського Риму.

25. Секрети майстерності Цицерона.

26. Риторика в Римській імперії.

27. Риторична діяльність Гая Юлія Цезаря.

28. Основні роди і види промов.

29. Педагогічні ідеї риторики Квінтіліана.

30. Епідейктичне красномовство.

31. Біблія як джерело риторичних засобів.

32. Риторика Книги Екклезіас'га.

33. Риторика Нагірної проповіді Христа.

34. Риторика Послань апостолів.

35. Риторика євангелій від апостолів Матфея, Луки, Іоанна, Павла.

36. Проповідь як основний жанр церковної риторики.

37. Великі грецькі проповідники.

38. Проповідь у ранньоукраїнській культурі ( періоду Київської Русі).

39. «Слово о законе й благодати» митрополита їларіона як зразок ран-

ньоукраїнської риторики.

40. Риторика «Слова о полку Ігоревім».

41. Патристика як ораторська проза.

42. Риторика «Києво-Печерського патерика».

43. Риторичні ознаки послань Івана Вишенського.

44. Риторика в Киево-Могилянській академії.

45. Риторичне вчення Феофана Прокоповича.

46. Особливості судової риторики.

47. Гуманістичне спрямування сучасної риторики.

48. Теорія і практика мовної комунікації як продовження розвитку кла­сичної риторики в нових умовах.

49. Риторика як шлях удосконалення особистості і фахівця.

50. Античний риторичний ідеал.

51. Український (слов'янський) риторичний ідеал.

52. Сучасний риторичний ідеал.

53. Сучасні українські промовці. (На ваш вибір і погляд).

54. Комунікативні якості мови.

55. Мовленнєвий етикет та інші мовні формули в риториці.

56. Мовна правильність і краса в промові.

57. Вчення про тропи.

58. Вчення про риторичні фігури.

59. Мій риторичний ідеал.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Абрамович С. Риторика та гомілетика. — Чернівці, 1995. Аверинцев С. С. Риторика й истоки европейской литературной тра-

диции.—М., 1996.

Александров Д. Н. Риторика. —М., 1999. Андреев В. Й. Деловая риторика. — М., 1995. Андреев В. Й. Деловая риторика: Практический курс делового общения й

ораторского мастерства. — М., 1995. Аннушкин В. Й. Первая русская «Риторика». — М., 1989. Античньїе риторики. — М., 1978.

Античньїе теории язьїка й стиля: Антология текстов. — Л., 1996. Апресян Г. 3. Ораторское искусство. — М., 1978. Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. — К., 1967. Бацевич Ф. Основи комунікативної девіатології. — Л., 2000. Безменова Н. А. Очерки по теории й истории риторики. — М., 1991. Белова А. Д. Лингвистические аспекти аргументации. — К., 1997. • Буда В. А. Лінгвостилістика сучасного історичного роману про добу

козацтва.—К., 1998. Вагапова Д. X. Риторика в интеллектуальньїх играх й тренингах. — М.,

1999. Введенская Л. А., Павлова Л. Г. Культура й искусство речи: Современная

риторика. — Ростов н/Д., 1995. Виндельбанд В. Платон. — К., 1993. Волков А. А. Основи русской риторики. — М., 1996. Вомперский В. П. Русские риторики XVII—XVIII вв. —М., 1988. Гурвич С. С., Погорілко В. Ф., Герман М. А. Основи риторики. — К., 1988. Демосфен. Речи. — М., 1994. Державін В. Вчення античної риторики про фігури сенсу. — Мюнхен,

1965. Дюбуа Ж., Зделин Ф., Клинкенберг Ж.-М. й др. Общая риторика. — М.,

1986.

Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності. Стилістика та культу­ра мови.—К., 1999.

Зеленецкий К. П. Частная риторика. — СПб., 1850. Златоструй. Древняя Русь Х—XIII веков. — М., 1990. Зязюн І. А., Сагач Г. М. Краса педагогічної дії. — К., 1997. Иванова С. Ф. Путь к современной риторике. — М., 1990. —Ч. 1, 2.

Іванько І. В. Теофан Прокопович // Філос. думка. — 1970. — № 6. Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика). Фігури і тро­пи.—К., 1995. Квинтилиан Марк Фабий. Двенадцать книг риторических наставлений. —

СПб., 1854.

Клюев Е. В. Риторика. Инвенция. Диспозиция. Злокуция. —М., 1999. Комсина М. Н. Стилистика й риторика в их взаимоотношениях // 8іу1ійу-

ка. — Ороіе, 2000. — IX. Кони А. Ф. Избранное.—М., 1989.

Корж Н. Г., Луцька Ф. Й. Із скарбниці античної мудрості. — К., 1988. Корнилова Е. Н. Риторика — искусство убеждать. — М., 1998. Космеда Т. А. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики. — Л., 2000. Костомаров В. Г. Язьїковой вкус зпохи. — М., 1994. Кохтев Н. Н. Ораторская речь: Стиль й композиция. —М., 1992. Кочан І. Лінгвістичний аналіз тексту. —Л., 1999. Кошанский Н. Ф. Общая риторика. — СПб., 1824. Кошанский Н. Ф. Частная риторика. —СПб., 1824. Кошачевський С. С. Техніка мови. — К., 1963. Кравець Л. В. Риторика як класична основа системи освіти європейських

народів // Рідні джерела. — 2000. — № 4. Кравець Л. В. Риторика від джерел до сучасності // Укр. мова і л-ра. —

2000. — № 5.

Культура парламентской речи, — М., 1994. Ломоносов М. В. Краткое руководство к красноречию // Полн. собр. соч.:

В7т.—М.;Л., 1952.—Т. 7.

Мацько Л. І. Лінгвістична риторика // Наука і сучасність. — К., 1999. Мерзляков А. Ф. Краткая риторика. —М., 1828. Михальская А. К. Педагогическая риторика. — М., 1998. Молдован В. В. Судова риторика. — К., 1996. Мурашов А. А. Основьі педагогнческой риторики. — М., 1996. Неориторика: генезис, проблеми й перспективи. — М., 1987. Номсин Е. А. Мастерство устного вьгступления. — М., 1989. Огієнко І. Українська культура. — К., 1918. Одарченко П. Про культуру української мови. — К., 1997. Оратори Греции. — М., 1985.

Орлов Е. Демосфен й Цицерон. Их связь й деятельность. — СПб., 1898. Павлова К. Г. Спор, дискуссия, полемика. — М., 1991. Риторика й стиль. —М., 1985. Ролсдественский Ю. В. Проблеми современной риторики // Риторика й

стиль. —М., 1984.

Ролсдественский Ю. В. Риторика публичной лекции. — М., 1989. Ролсдественский Ю. В. Теория риторики. — М., 1997. Савенкова Л. О. Комунікативні процеси у навчанні. — К., 1996. Сагач Г. М. Живе слово лектора. — К., 1989. Сагач Г. М. Живе слово полеміста. — К., 1991. Сагач Г. М., Юнина Е. А. Риторика в интеллектуальньїх играх. — К.,

1991.

Сагач Г. М. Золотослів: У 2 т. — К., 1998. Сердюк О. П. Основи управління комунікативним процесом. — К.,

1998.

Сперанский М. М. Правила вьісшего красноречия. — М., 1973.

Стратий Л. М., Литвинов В. Д., Андрушенко В. А. Описание курсов фи-лософии й риторики профессоров Киево-Могилянской академии. —К., 1982.

Струганець Л. Теоретичні основи культури мови. — Т, 1997.

Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. — К., 1998.

Томан Іржі. Мистецтво говорити. — К., 1986.

Утченко С. Л. Цицерон й его время. — М., 1972.

Хазагеров Т. Г., Ширина Л. С. Общая риторика: Курс лекций. — Рос­тов н/Д, 1999.

Цицерон М. Т. Речи: В 2 т. — М„ 1993. — Т. 1—2.

Цицерон М. Т. Три трактата об ораторском искусстве.— М., 1994.

Чепіга 1. П. Ораторське мистецтво на Україні в ХУГ—XIX ст. // Укр. мова іл-равшк.— 1989.—№ 10.

Чмут Т. К. Культура спілкування. —Хмельницький, 1999.

Шейнов В. П. Риторика. — Минск, 2000.

ШопенгаузрА. Зристика, или искусство спорить. — СПб., 1900.

Ярмусь С. Гомілетика: Курс лекцій. — Вінніпег, 1980.

^еп^е апо їЬе Не\у КЛеіогіс / Егіз. А. Ргееатап, Р. МеД^ау. — Ьоікіоп, 1994.

ЗМІСТ

Передмова ......................................................................................... З

ВСТУП.............................................................................................. 6

Риторика як наука і навчальна дисципліна................................ 6

Основні поняття класичної риторики ...................................... 10

Основоположні розділи класичної риторики .......................... 14

Зв'язок риторики з іншими науками ........................................ 16

Ї. ІСТОРІЯ РИТОРИКИ ............................................................. 21

Антична риторика .......................................................................... 21

Міфологія красномовства.......................................................... 21

Риторика Давньої Греції ............................................................ 23

Горгій ...........................................................................................29

Ораторство Демосфена.............................................................. 32

Сократ як ритор .......................................................................... 36

Платон про риторику ................................................................. 38

Риторика Арістотеля .................................................................. 40

Риторика еллінської Греції ........................................................ 44

Риторика Стародавнього Риму.................................................. 45

Риторика Цицерона .................................................................... 46

Оратор Гай Юлій Цезар ............................................................. 50

Риторика в Римській імперії ..................................................... 52

Нова риторика періоду Римської імперії ................................. 54

Вітчизняна риторика...................................................................... 55

Мовотворчість Івана Вишенського ........................................... 60

Мовна спадщина Григорія Сковороди...................................... 65

Риторика в Києво-Могилянській академії............................... 68

Феофан Прокопович................................................................... 73