logo
Модуль №1ПКП

25. Виборчі цензи

Під виборчим цензом розуміють сукупність офіційно закріплених законодавством країни умов, що

обмежують виборчі права громадян. Це сукупність вимог, яким повинен відповідати потенційний виборець для отримання права на участь у виборах. Варто зауважити, що виборчі цензи, як правило, застосовуються дещо по-різному стосовно активного (права громадян обирати) і пасивного (права бути обраними) виборчих прав.

До виборчих цензів можна зарахувати:

• Ценз громадянства – передбачає участь у виборах лише тих осіб, що є громадянами держави не

менше від встановленого законом періоду. Застосування цензу громадянства пов’язано з тим, що “... виборче право – це найважливіша форма участі громадянина в управлінні державними справами, воно стосується політичних прав, відповідно негромадяни, в тому числі і апатриди ... не наділяються виборчим правом” [6, с. 154]. Але варто зазначити, що в окремих випадках у деяких країнах допускається участь іноземців і осіб без громадянства на місцевих виборах (часто на основі договорів між державами про взаємне надання своїм громадянам виборчих прав).

• Ценз дієздатності – до участі у голосуванні не допускаються громадяни, що визнані судом

недієздатними (громадяни, які внаслідок психічної хвороби чи недоумства не можуть розуміти значення своїх дій чи не можуть керувати ними). Важливою нормою, що спрямована на зміцнення гарантій виборчих прав громадян, є той факт, що визнання громадянина недієздатним відбувається тільки згідно з рішенням суду.

• Віковий ценз – надання громадянам права голосу (активне виборче право) лише з досягненням

встановленого законом віку. Застосування вікового цензу можна пояснити тим, що “... виборець може цілком свідомо зробити свій вибір лише в тому випадку, якщо він вже сформувався як особистість, має достатньо стійкі і усвідомлені політичні переконання, що базуються на певному рівні знань і хоча б на мінімальному життєвому досвіді” [5].

Рівень вікового цензу залежить від політичної ситуації в країні, ступеня впливовості політичних рухів і партій тощо. Однак штучне завищення віку, необхідного для отримання виборчих прав, є недемократичним явищем і звужує виборчий корпус. Саме тому більшість держав у ХХ ст. знизили рівень вікового цензу, надаючи громадянам виборчі права, як правило, з досягненням повноліття.

Варто зазначити, що для отримання пасивного виборчого права (права бути обраним) застосовують здебільшого вищий віковий ценз. Це можна пояснити тим, що обраній на певну посаду людині необхідно мати значний життєвий досвід для реалізації державних справ. І чим відповідальнішою і вагомішою є посада, тим вищий віковий ценз щодо її обрання застосовується.

• Ценз осілості – передбачає надання громадянам права голосу лише за умови їхнього проживання у країні або на території відповідного виборчого округу протягом певного строку. Найбільше шкоди ценз осілості завдає виборчим правам сезонних робітників, а також особам, які часто змінюють місце свого проживання через характер праці чи з інших обставин.

При реалізації пасивного виборчого права ценз осілості має, як правило, жорсткіший характер. Загалом ж ценз осілості “... базується на тій думці, що у вирішенні питань, що торкаються виборчого округу, повинні брати участь лише ті, кому близькі місцеві інтереси, відомий склад політичних партій, особистості кандидатів на виборні пости” [1].

• Ценз освіченості (грамотності) – до участі у голосуванні допускаються люди, які мають певний

рівень освіти, вміють читати і писати. Різновидом цього цензу є мовний ценз, що застосовується у пассивному виборчому праві – для обрання посадовець часто повинен вільно володіти державною мовою.

• Моральний ценз – виборчого права позбавляються особи, які не відповідають певним моральним вимогам з боку суспільства. У деяких випадках ці моральні вимоги чітко прописані в законодавстві (виборець повинен вести пристойний спосіб життя, не зловживати алкоголем і наркотиками, не бути позбавленим батьківських прав тощо), в інших – мають загальний характер, що створює труднощі щодо їхнього трактування і застосування.

Моральний ценз також часто передбачає позбавлення виборчих прав осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі за вироком суду. Інколи позбавляються виборчих прав не всі засуджені, а лише ті, що отримали покарання за певні види злочинів чи термін їхнього ув’язнення перевищує певний строк. В окремих країнах не можуть брати участь у виборах ті особи, що перебувають під слідством.

• Військовий ценз – до участі в голосуванні не допускаються військовослужбовці (чи певні їхні категорії).

Військовий ценз також часто застосовується і щодо обмеження пасивного виборчого права – військовослужбовці, що висувають свої кандидатури на вибори, повинні піти у відставку тощо. Запровадження цього цензу пов’язане з трактуванням військовослужбовців як категорій громадян, що повинні бути поза політикою. Їхня ж участь у виборах може призвести до надмірної політизації виборчого процесу.

• Службовий ценз – обмежує виборчі права деяких категорій держслужбовців і стосується, як

правило, пасивного виборчого права.

• Ценз банкрутства – позбавлення виборчих прав банкрутів чи осіб, що є боржниками і не можуть сплатити свій борг. І хоч, на перший погляд, ценз банкрутства має дискримінаційний характер, у цій ситуації виникає закономірне судження: “... якщо людина не в стані відповідати за свої справи, обов’язки, то можливо, їй і не варто брати участь у вирішенні питань, від яких залежить загальне благополуччя” [1].

• Статевий ценз – поширення виборчого права лише на чоловічу частину населення країни,

недопускання до голосування жінок. У деяких випадках статевий ценз проявляється у тому, що жінки хоч і мають право голосу, але для них встановлені додаткові (порівняно з чоловіками) обмеження – участь лише у місцевих виборах, необхідність бути грамотними, вищий віковий бар’єр для отримання виборчих прав тощо.

• Майновий ценз – до участі у виборах допускаються лише ті особи, що відповідають певним

майновим вимогам (володіють певною кількістю майна, мають певну суму доходу за певний період часу, сплачують виборчий податок тощо). Застосування майнового виборчого цензу ґрунтується на думці про те, що відповідальні рішення може приймати лише людина, яка володіє достатньою власністю.

• расовий ценз – позбавлення виборчих прав представників певних рас. Зокрема, раніше у ПАР

африканське населення було позбавлено можливості брати участь у виборах. В Канаді індіанці мають право брати участь у голосуванні лише за умови, якщо вони служать у збройних силах країни [4, с. 136].

• Релігійний ценз – передбачає наявність чи відсутність виборчих прав особи через його приналежність до певної релігії. Зокрема, в Ірані обраною до парламенту може бути лише особа, яка сповідує іслам [11].

Сучасні процеси демократизації призвели до скасування більшості виборчих цензів. Це стосується, передовсім, дискримінаційних виборчих цензів, які, як правило, є повністю ліквідованими у більшості країн світу, або ж спостерігаються тенденції до їхнього обмеження. Це, звичайно, сприяє демократизації виборчого процесу, допуску до виборів ширших верств населення.

У більшості країн щодо активного виборчого права зберігаються лише віковий ценз, ценз громадянства та ценз дієздатності (рідше – моральний виборчий ценз та ценз осілості). Що ж стосується пасивногo виборчого права, то тут застосування виборчих цензів є поширенішим, що, однак, часто є виправданим.

***

Ценз – обмеження за якоюсь ознакою, це не є щось негативне. Мета – стабілізація виборчої системи.

Групи виборчих цензів:

Майнові – ті хто володіли певним майном, певні податки. Сьогодні – виборча застава.

Вікові – протягом історії зменшувались.

Професійні – певна категорія державних службовців, військові не мають право обиратись.

Ценз осілості – проживає на території округу певний період, в певній країні.

Освітній (ценз грамотності) – мета–відсіяння некваліфікованого, неграмотного населення.

Ценз релігійної приналежності.

Ценз – обмеження за якоюсь ознакою. Це не є щось негативне.

Мета – стабілізація політичної системи . Чим стабільніші виборці-тим стабільніше керівництво.

Основні різновиди виборчих цензів

Кінець 19ст.:

6 груп виборчих обмежень , які в тій чи іншій мірі дійшли й до нашого часу:

Майновий ценз - ті ,хто володіли певним майном, певні податки( сьогодні-вибірча застава)

Віковий ценз - протягом історії зменшувались. В Греції нема виборчого права, а є виборчий обов’язок-якщо не обираєш, то маєш сплатити штраф ; після 70не голосують.

Професійний ценз – Франція найбільш показова-певна категорія державослужбовців, військові не мають права обиратись.

Ценз осілості-певний час проживає на території округу, на певній території , в певній країні, в 19ст. Робітники дуже часто мігрували в пошуках роботи, тим самим позбавляючись права вибору.

Освітній ценз-або ценз грамотності-мета- відсіювання некваліфікованого та неграмотного населення.

Ценз релігійної приналежності-певна релігія, національно - расові обмеження(США), !!! Сучасне виборче законодавство має передбачати права особи!!!

26. Виборчі системи

Визначальним для характеристики парламентських виборів як фор­ми реалізації ідей представницької демократії є поняття виборчої системи. Виборча система — це встановлений конституцією і законодавством по­рядок визначення результатів виборів. У деяких країнах як синонім по­няття виборчої системи використовується термін «система представництва». Існує три різновиди виборчих систем, кожний з яких має багато конкретних варіантів. Це мажоритарні, пропорційні і змішані виборчі системи.

Виборчі системи, в основу яких покладений принцип більшості, на­зиваються мажоритарними. Історично саме ці системи були запроваджені першими. Незважаючи на всю відмінність правил, що становлять зміст ма­жоритарних систем у різних країнах, розрізняють дві головні їх форми.

Однією з таких форм є мажоритарні виборчі системи абсолютної більшості, за якими обраним вважається той кандидат, який одержав 50 % встановленої в законі або загальної кількості поданих в окрузі голосів і ще один голос, тобто той, хто користується абсолютною підтримкою виборців, які брали участь у голосуванні. У випадках, коли жоден з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, питання про заміщення мандата або виборної посади залишається відкритим. Як свідчить зарубіжна виборча практика, така ситуація є ординарною. Для того щоб зробити вибори ре­зультативними, застосовують різні засоби. Наприклад, на повторне голосу­вання (перебалотування) пропонуються дві кандидатури, які попередньо набрали найбільшу кількість голосів.

 

Недолік мажоритарних систем абсолютної більшості полягає в тому, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. Хо­ча кількість цих голосів може наближатися до половини поданих в окрузі, волевиявлення відповідних виборців не матиме практичного значення.

 

Мажоритарні виборчі системи відносної більшості завжди результа­тивні. Водночас партія, яка завоювала більшість місць у парламенті, за загальною кількістю поданих за неї голосів може поступатися іншій партії. Така ситуація двічі складалася в післявоєнні роки у Великобри­танії. При застосуванні правил мажоритарних систем відносної більшості теоретично можливе і таке, що одна з партій в масштабах усієї країни одержить, порівняно з конкурентами, найбільшу кількість голосів, але разом з тим не здобуде жодного мандата.

 

Мажоритарні системи відносної більшості суттєво впливають і на політичну поведінку населення під час виборів. Наприклад, у Великобри­танії вважають, що у частини виборців існує так званий синдром втраче­ного голосу. Побоюючись, що в разі голосування за кандидатури «третіх партій» їхній вибір не відіб'ється на кінцевому результаті або об'єктивно полегшить обрання небажаного для них кандидата, потенційні виборці таких партій голосують за кандидата тієї з двох головних партій, програ­ма якої ближче до їхніх поглядів. Іншими словами, частина виборців діє за принципом «обирати найменше з двох лих». Існування синдрому втраченого голосу посилює позиції двопартійної системи там, де вона скла­лась, або прискорює біполярне розмежування виборчого корпусу.Вибори за мажоритарними системами, як правило, проводяться в одномандатних округах.

Іншим різновидом виборчих систем є пропорційні системи. Голов­на відмінність їх від мажоритарних виявляється в тому, що вони грунту­ються не на принципі більшості, а на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів.

Ідеї пропорційного представництва також мають свою історію. На початку 40-х років XIX ст. їх почали запроваджувати у Франції і Швей­царії. Трохи пізніше ці ідеї стали популярними в наукових і політичних колах майже всіх європейських країн. Поступово вони знайшли своє відбиття і в законодавстві. Нині пропорційні виборчі системи є найбільш поширеними в розвинутих країнах.

  Форми пропорційного представництва характеризуються різно­манітністю. Важко знайти дві країни, де б ці форми збігалися в деталях. Однак усі без винятку форми такого представництва мають певні спільні риси і грунтуються на двох началах. Це — необхідність визначення так званого виборчого метра та існування умовної передачі голосів. Виборчий метр (квота) — це найменша кількість голосів, необхідних для обрання одного депутата за пропорційними виборчими системами. Використову­ються різні методи визначення метра, більшість з них пов'язана з досить складними математичними підрахунками. Умовна передача голосів — це обов'язкове зарахування голосів, поданих за кандидата понад кількість, визначену виборчим метром, іншому кандидату, який не набрав не­обхідного числа голосів. Умовна передача голосів вносить штучний еле­мент у пропорційне представництво.

 Вибори за пропорційними системами проводяться в багатомандат­них округах, тому що навіть теоретично не можна поділити один мандат між кількома кандидатами. Враховуючи те, що парламентські вибори за рубежем практично завжди мають партійний характер, виборці за умови пропорційного представництва голосують не за окремі кандидатури, а за партійні списки. Поділом загальної кількості голосів, поданих за список, на виборчий метр визначається число представників, обраних від даного списку, тобто партії.

  У більшості випадків застосовується правило вільних списків. Во-но дає змогу виборцям виражати своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Для цього в бюлетені вони вказують, кого з кандидатів від партії воліли б бачити обраним у першу чергу, кого — в другу і т. д. В окремих країнах (Фінляндія, Швейцарія) свобода вибору під час голосування не обмежується кандидатами тільки одного партійного списку.

  Рідше використовується правило зв'язаних списків, за яким порядок розташування кандидатів у списку визначає сама партія, а виборець голосує за список у цілому (Албанія, Естонія, Ізраїль). У деяких країнах вибір го­лосуючого обмежується одним кандидатом у відповідному списку (Бельгія, Данія, Нідерланди). Таке правило гарантує політичним партіям обрання будь-якого кандидата, чиє прізвище стоїть у чільній частині списку в тому виборчому окрузі, де партії мають достатню і стабільну підтримку. Практич­но в таких випадках виборці позбавлені можливості визначити своє ставлен­ня до конкретних кандидатів.

  Трапляються формальні сполучення мажоритаризму і про­порціоналізму. Наприклад, в Австралії нижня палата парламенту оби­рається за мажоритарною системою абсолютної більшості, а верхня — на основі пропорційного представництва. Змішані виборчі системи поширені в зарубіжних країнах.

  Характеризуючи пропорційні і змішані виборчі системи, слід за­значити, що законодавство багатьох країн містить положення, які об'єктивно зумовлюють фактичне порушення пропорційного представництва. Найбільш характерним прикладом таких положень є норми, що рег­ламентують застосування так званих відсоткових застережень. Зокрема, у ФРН в розподілі мандатів на основі пропорціоналізму мають право бра­ти участь лише ті політичні партії, які одержали не менше 5 % голосів їх загальної кількості у масштабах усієї країни або провели в депутати своїх кандидатів не менше, ніж у трьох територіальних округах. Така практика характеризується в німецькій юридичній літературі як «заго­роджувальний пункт». Якщо зважити на те, що відсотковому застережен­ню на конкретних виборах можуть не відповідати кілька партій, значна кількість виборців залишиться практично не представленою.

 Положення про відсоткові застереження можна знайти в законо­давстві більшості країн, де прийняті пропорційні та змішані виборчі сис­теми. Розглянуте й інші обмеження пропорційного представництва зви­чайно пояснюються потребами не розпорошувати політичні сили в парла­ментах і тим самим забезпечити стабільність уряду.

 Подібні застереження об'єктивно сприяють зміцненню позицій ве­ликих партій і звужують сферу діяльності інших.

У цілому ж значення будь-яких виборчих систем не треба абсолю­тизувати. Вони звичайно сприймаються лише як спосіб наближення до більш-менш справедливого представництва і в жодному разі не як метод досягнення ідеального результату.