2.1 Феномен української олігархії

Як і багато інших посткомуністичних країн, Україна належить до перехідних суспільств, що задекларували свій демократичний вибір. Протягом десяти років її існування як незалежної держави рух до демократії відбувався хвилеподібно, з припливами та відпливами, наростанням кризових явищ та їх подоланням. Загалом такий розвиток є нормальним для перехідного періоду, якому притаманна боротьба старих та нових тенденцій і який за означенням є періодом невизначеності. Проте в останні роки стан «відпливу» затримався на значний час, а спроби подальшої демократизації політичного процесу наштовхуються на протидію організованих і впливових сил, що породжує сумніви щодо здатності української еліти й мас відповісти на виклик часу і створити справді демократичний лад.

Причин повільного, навіть, загальмованого руху України до ринку й демократії є багато. Серед найзагальніших -- труднощі так званої «четверної» трансформації, «український менталітет» [20, c. 104], зовнішньоекономічні чинники тощо. Однак в умовах навздогінної моделі розвитку взагалі і «наслідувальної» демократії зокрема не можна недооцінювати проблему якості й джерел формування владної еліти, яка визначає шлях і спосіб руху вперед.

Від того, в чиїх руках перебуває влада й як вона в ті руки потрапила, залежить тип переходу й успіхи трансформації старого ладу на новий. В Україні трансформація відбувалася шляхом «вростання» старих еліт (партійної номенклатури і «червоного» директорату) у нові відносини при невирішеності проблеми передачі влади (хоча б тимчасової) в руки нових політичних сил, при несформованості цих останніх і чим далі, тим більшій їх розпорошеності поміж різних партій та груп інтересів.

Такий спосіб переходу був зумовлений перебігом подій, що передували створенню української держави, порівняно малою чисельністю нової еліти в особі національно-демократичних і взагалі реформаторських сил, недостатньою їх підтримкою з боку суспільства. З часом номенклатура «поглинула» вкраплення нової еліти психологічно, примусила її визнати старі номенклатурні правила гри не тільки прийнятними, а й єдино можливими для всіх політиків. Незгодні ж зникли з політичної арени за тих чи інших обставин.

Отже, причиною нереформаторської поведінки владної еліти в Україні була саме якість цієї еліти, її, склад і джерела формування. Повільний економічний розвиток -- це прямий наслідок невміння старої номенклатури господарювати за ринкових умов, а звідси й зосередження нею зусиль на недопущенні домінування ринкових механізмів, принаймні до остаточного розподілу та закріплення (на свою користь) колишньої державної власності. Як наслідок, замість розвитку відкритих, конкурентних ринкових відносин сформувався потужний тіньовий сектор економіки з могутніми групами прихованих інтересів і закритих способів не стільки їх захисту, як владного забезпечення.

Зрощення з владою та оволодіння ЗМІ перетворило тіньовиків на кланово-олігархічні групи інтересів -- закриті, засновані на круговій поруці та патронажно-клієнтських стосунках обєднання.

Як найвпливовіша складова сучасної політичної еліти України, вони, за висловом В. Ющенка, виявились неготовими ні до проведення детінізації економіки, ні до відкритої політики, а тому й чинили його урядові відчайдушний опір. Зовні це мало вигляд боротьби за міністерські портфелі, а насправді було намаганням до кінця викорінити «нетипові» для сучасного українського політикуму структури та осіб, які все ще прагнули діяти в межах плюралістичної політики, підтримуючи цінності відкритого громадянського суспільства.

Отже, зумовлене політичними причинами (типом переходу та характером української еліти) зволікання з економічними реформами тепер само дало політичний наслідок -- зміцнення клієнтсько-патронажних структур, виникнення загрози олігархії.

Найуживаніші нині в Україні слова «олігархи», «олігархія» та «олігархізація» більше стосуються режиму, ніж форми правління, відповідаючи передовсім на питання: «хто править?» Однак можновладці (або ті, хто готує себе на цю роль), зазвичай пристосовують до своїх уподобань і форму правління [11, c. 68].

Економісти визначають олігархів насамперед за надприбутками, володінням контрольованими політичними та комерційними структурами, наявністю власних кишенькових ЗМІ. Останнім часом олігархи намагаються «приватизувати» і Верховну Раду, що породжує боротьбу за кожну букву закону | та за кожну копійку бюджету в парламенті «в імя власних інтересів». Надприбутки, з яких не сплачуються податки, і є, як правило, ядром тіньової економіки, що коштує державі 10--12 млрд. грн., які щорічно недоотримує бюджет. Навкруг окремих «олігархів» створюються кланово-олігархічні групи на засадах патронажно-клієнтських стосунків, про що йшлося вище.

З політологічної точки зору олігархи -- це можновладці, які використовують монополізовані ними сектори економіки для концентрації у своїх руках політичної влади, а політичну владу -- для подальшого збагачення. Сучасні олігархи володіють багатоманітними суспільними ресурсами: економічними (промислові та фінансові підприємства й установи), інформаційними (друковані та електронні ЗМІ), політичними (партії, парламентські групи й фракції, важливі державні посади, вплив на перших осіб у державі). Завдяки цим ресурсам олігархи приховують свої надприбутки від оподаткування, значну їх частину перекачують за кордон, ще іншу -- використовують на політичні цілі.

До середини 90-х років в Україні йшлося переважно про регіональні «клани» (прото-олігархічні групи), які боролися за вплив на центральну владу, представлену тоді так званою «партією влади». Трансформація регіональних бізнес-груп кланового типу на олігархічні відбулася під час парламентських та президентських виборів 1998--99 років і завдяки їм. Вони стимулювали оволодіння олігархами засобами масової інформації і забезпечили їхнє панування у великій політиці, що проявилось у створенні ними своїх фракцій та патронажних партій у Верховній Раді.

Отже, сьогодні ми можемо говорити про політичне домінування в Україні кланово-олігархічних груп, які, по суті, є групами фінансово-економічних інтересів «у законі». Вони використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу, спираючись на «право сильного» [11, c. 69].

Специфіка перехідних, особливо посткомуністичних, суспільств полягає в тому, що методи збагачення олігархів тут є особливо криміналізованими. З цієї причини їхня головна мета -- повне оволодіння владою. Тільки такий розвиток подій здатний забезпечити гарантоване прикриття їхніх старих «гріхів» і відкрити нові можливості для збагачення. Звідси -- ігнорування суспільних інтересів, намагання використати владу для того, щоб, максимально звузивши сферу демократії, створити монократичну систему правління, яка й буде олігархією.

Олігархія може мати широку базу серед громадян або влада може перебувати в руках певного обмеженого угруповання. Таке угруповання може функціонувати як постійне обєднання, що безперервно засилає своїх людей на державні пости, навіть не імітуючи виборів, а в крайніх випадках влада взагалі може перейти до кількох сімей або навіть до однієї сімї.

Неважко здогадатися, яких рис може набути олігархія в Україні, де соціальне розшарування перейшло межі цивілізованості, а «малий клас дуже багатих» не характеризується ні шляхетним походженням і дотримуванням вимог моралі та права, ні освіченістю, ні іншими рисами, які за певних обставин роблять виправданою концентрацію влади в руках «вищого класу». Первісне нагромадження капіталу, у процесі якого українські олігархи здобули економічну могутність, здійснювалось не просто брутальними методами. Воно часто було протиправним, нерідко відверто злочинним. І якщо люди, що звикли зневажати закон у своїй економічній діяльності, перенесуть (а вони вже переносять) свої методи в політику, а тим більше встановлять своє неподільне панування в державі, то жодної надії на збереження прав та свобод громадян не залишиться [7, c. 117].

Політичним інструментом для створення олігархії на перших етапах становлення України стала т. зв. „партія влади” - аморфне в ідеологічному плані, неформальне обєднання, яке включало до свого складу стару комуністичну номенклатуру, технократію та частину нової національної еліти. Збереження владних повноважень і недопущення конкуренції з боку інших політичних сил було головним обєднуючим мотивом цього утворення.

Окрім зазначених вище внутрішніх механізмів, зовнішньополітична ситуація, а саме розклад сил на міжнародній арені також сприяли зміцненню олігархічної системи. На момент початку радикальних перетворень у постсоціалістичному світі в середовищі міжнародної політичної та економічної еліти панував т. зв. Вашингтонський консенсус, який базувався на неоліберальній ідеології та економічній політиці. Це дало можливість таким міжнародним інституціям, як МВФ і почасти Світовому банку, які відігравали найважливішу роль в розробці рецептів перетворень, навязати модель економічних реформ без врахування національної специфіки. Ці рецепти включали в себе проведення швидкої лібералізації цін і торговельного режиму, приватизацію державної власності та макроекономічну стабілізацію. Навязані ззовні ринкові реформи за методом „шокової терапії””, за влучним виразом Теодора Ґербера та Майкла Гаута, створили „більше шоку, ніж терапії”. Перебільшений акцент на економічній лібералізації за рахунок демократичної консолідації суспільства призвів до посилення авторитарних тенденцій і накопичення додаткових переваг у руках правлячого політичного класу, послабивши й без того вкрай обмежені можливості громадянського суспільства здійснювати контроль за діями влади та впливати на перебіг суспільних перетворень [14].

В результаті більша відкритість українського суспільства, його інтегрованість до глобального оточення в економічному та політичному плані призвели до подальшого вкорінення та легітимізації олігархату. У певному сенсі він став результатом негласного компромісу між правлячим внутрішнім класом і елітами розвинутих країн, політика яких по відношенню до України визначалася економічними та геополітичними інтересами контролю над цією територією задля збереження напівпериферійного статусу регіону. Це дозволяло диктувати свої умови відносно напрямів проведення міжнародної політики та забезпечувати сприятливі умови для економічного домінування.

Таким чином, економічні реформи впроваджувалися виключно в інтересах правлячих кіл. Приватизація, лібералізація зовнішньої торгівлі, бартерні угоди стали головними інструментами збагачення привілейованих верств населення в перші роки реформ. В умовах конфіскаційної за своєю суттю лібералізації, за відсутності капіталів та за повної деморалізації суспільства приватизація проводилась не прозоро, кулуарно та виключно в інтересах еліти, зокрема менеджерів державних підприємств. Невипадково в Україні нині спостерігається одна з найбільших на пострадянському просторі концентрація виробничих активів у руках менеджерів [3, c. 76-77]. Спонтанна приватизація відкривала необмежені можливості для порушень, зловживань, всеохоплюючої корупції. З приводу того, що виступає причиною корупції, часто8густо цитують Роберта Клітгарда, який стверджує, що „корупція - це монополія плюс свобода дій мінус відповідальність”. Іншими словами, хтось має мати монополію на прийняття рішень та їх втілення в життя, при цьому не будучи зобовязаним нести відповідальність.

Це створює ситуацію безконтрольності та безкарності, стимулюючи до великих зловживань. Ці ж самі передумови сприяють формуванню олігархії. Приватизація мала глобальні наслідки не тільки в економічному плані, але й для подальших процесів політичного реформування, роблячи демократичну консолідацію неможливою, а також визначаючи хід процесів у асоціальній сфері.