4. Участь політичних партій у виборчих процесах нашої держави

До 1990 року в Радянському Союзі єдиною „керівною і спрямовуючою політичною силою” була КПРС. Існування будь-яких інших партій де-факто унеможливлювалося. Статус Компартії України (як частини КПРС) змінився лише у травні 1990 року, коли Політбюро ЦК КПУ прийняло рішення викласти Статті 6 і 7 Конституції УРСР в новій редакції. Тоді Стаття 6 набула такого вигляду: „Компартія України, інші політичні партії, а також профспілкові, молодіжні громадські організації та масові рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та в інших формах беруть участь у розробці політики Української РСР, в управлінні державними й громадськими справами”. Безумовно, це позбавило КПРС політичної монополії, легалізувало та інтенсифікувало процес утворення нових політичних структур.

Проте відлік української багатопартійності потрібно вести не з травня 1990 року. Цей процес розпочався ще до скасування одіозної Статті Основного Закону УРСР. М. Примуш вважає, що першим етапом формування багатопартійності в Україні був тридцятирічній період - від хрущовської до горбачовської відлиги, коли виникали і формувалися (переважно нелегально) політичні обєднання і рухи. На його думку, саме вони пізніше й ставали підґрунтям новостворюваних політичних партій [16].

Однак, не всі дослідники погоджуються з М. Примушем. Так, О. Бойко впевнений, що лише влітку 1988 року, після того, як несанкціоновані мітинги у Львові дістали масову підтримку, виникла тільки ідея створення масової суспільно-політичної організації республіканського масштабу. Відповідно, формування багатопартійності розпочалося не раніше 1988 - 1989 років [6]. О. Вишняк та І. Шевель початок політичної структуризації суспільства теж відносять до кінця 1980-х років [9]. І якщо 1989 року організованим силам партійно-державного апарату протистояли „незалежні” особистості, популярність яких визначалась значними досягненнями в неполітичній професійній діяльності, незалежною позицією і програмою, то уже 1990 року авторитет і успіх на виборах незалежних кандидатів, особливо маловідомих, в значній мірі залежав від підтримки їх опозиційними демократичними політичними силами (Народний рух України, Українська гельсінська спілка, „Зелений світ”). Більше того, частка голосів, яку набирали маловідомі тоді виборцям представники демократичних сил в округах великих міст, часто залежала не від їх особистого рейтингу, а від популярності організацій, які їх підтримували. Результати виборів 1990 року підтверджують цю тезу. Попри те, що 85 % депутатів Верховної Ради були членами КПРС (на 16,5 % більше, ніж у попереднє скликання), позиції КПРС у ряді регіонів похитнулися. Понад дві третини місць у Львівській обласній раді посіли активісти НРУ, УГС, СНУМу. Опозиція (НРУ, УГС, „Зелений світ”) завоювала майже 40 % мандатів у Київській міській раді, близько 65 % у Харківській обласній і міській радах. Тобто, вибори продемонстрували, що поляризація й розмежування політичних сил здебільшого завершилися, лінії та кінцеві цілі визначилися, а відтак розпочалася боротьба за принципом „хто кого” [23].

Отже, перший етап формування політичних партій можна окреслити такими часовими межами: 1989 - 1991 роки. Він розпочинається зі створення Народного руху України (НРУ) та Української республіканської партії (УРП) і завершується перетворенням НРУ з народного фронту на партію та реєстрацією (забороненої у серпні 1991 року) Комуністичної партії України.

Аналіз умов створення альтернативних КПУ політичних партій дозволяє зробити висновок, що протягом короткого, але бурхливого історичного періоду між першими демократичними виборами народних депутатів у березні 1989 року і забороною діяльності Компартії у серпні 1991 року в республіці фактично існувала квазідвопартійна система. КПУ активно опонували НРУ та інші громадські організації національно-демократичного спрямування, котрі й стали базою для створення політичної опозиції у Верховній Раді. Багато партій народжувалися як анти-КПРС, як альтернатива Компартії, а їх лідери визначали усунення КПРС з арени політичної діяльності своєю головною метою. Це, а також те, що соціально-політичні проблеми загострювались і активно дискутувалися не стільки широкими народними масами, скільки групами політиків, які вийшли на політичну арену і набули популярності на фоні абсурдної внутрішньої і зовнішньої політики радянського керівництва, були домінуючими особливостями першого періоду розвитку партійної системи України.

Другий етап становлення партійної системи можна датувати 1992 - 1998 роками. Як у жовтні 1992 року, так і у вересні 1993 року жодна політична партія не була готова взяти на себе політичну відповідальність за здійснення реформ та запропонувати свою кандидатуру на посаду Премєр-міністра. Вибори 1994 року продемонстрували, що українські партії не готові до проведення широкомасштабних виборчих кампаній. З 14 партій, представлених на той час в парламенті, лише 6 (КПУ, НРУ, СПУ, УРП, КУН, ПТ) офіційно висунули своїх кандидатів. Показовими були і результати виборів до місцевих рад. Лише найбільші і найорганізованіші партії (КПУ, СелПУ, НРУ, УРП, СПУ, КУН, ДемПУ) змогли на цьому рівні висунути і провести до них своїх кандидатів. Серед депутатів місцевих рад - членів партій 52 % входили в КПУ, 13 % - в НРУ, 12 % - в СелПУ, 6 % - в УРП, 5 % - в СПУ, 4 % - в КУН, 2 % - в ДемПУ. При цьому варто зазначити, що частка партійних депутатів у місцевих радах не перевищувала 4,7 % [17, с. 76]. В результаті політичні партії як субєкти політичного процесу були виключені з системи прийняття управлінських рішень, а їх вплив на формування державної політики було зведено до мінімуму.

право Президента призначати міністрів, їх заступників, керівників інших центральних органів виконавчої влади та їх заступників взагалі дозволяло главі держави контролювати, і, за бажанням, домінувати у процесі прийняття урядом політичних рішень. Можливо, саме тому в середині 1990-х років в умах політиків почала панувати ідея „непартійного уряду”, згідно з якою Кабмін повинен виконувати винятково господарські функції. Ця ідея набула свого вираження в Конституції України, прийнятій 1996 року.

На відміну від західної політичної системи, де прямо припускається партійне керівництво державою в період між виборами, українська Конституція ізолювала партії від процедури формування уряду. Основний Закон, який закріпив президентсько-парламентську форму правління, не сприяв посиленню партійного впливу на політичні процеси. Окрім цього, те, що партії, представлені в парламенті, не мали ефективних механізмів впливу на „велику політику”, заважало трансформації їх у авторитетних і політично відповідальних акторів.

Потрібно мати на увазі й те, що ідеологічність тогочасних партій мала здебільш ефемерний характер, оскільки партійна ідеологія, за винятком комуністичної, не віддзеркалювала реальних інтересів соціальних груп. Партії були нестійкими, уразливими, оскільки не мали соціальної бази. Засобом подолання такого становища став перехід до так званих „партій одного лідера”. Вони виявилися більш стабільними і краще пристосованими до українських умов, бо відповідали авторитарним очікуванням соціуму.

Основним здобутком цього періоду стало прийняття 1997 року нового Закону „Про вибори народних депутатів України”, котрий вводив змішану виборчу систему. Відповідно до нього, 225 депутатів парламенту обиралися в одномандатних округах за мажоритарною системою відносної більшості, а 225 - у загальнонаціональному багатомандатному окрузі за пропорційним принципом. Право висувати списки кандидатів одержали політичні партії і блоки. „Розведення” мажоритарних і пропорційних виборів призвело до того, що розміри одномандатних округів збільшилися удвічі. Очевидно, що в таких умовах на перемогу могли розраховувати переважно ті кандидати, які або спиралися на добре організовані партії, або мали у своєму розпорядженні значний адміністративний і фінансовий ресурс. Сприяло великим партіям і рішення про проведення пропорційного голосування по єдиному виборчому округу, що збігався з територією країни. А встановлення чотиривідсоткового виборчого порога робило шанси малих партій на входження до нового складу парламенту майже примарними.

Безумовно, вибори до парламенту на змішаній основі стали досить потужним стимулом для розвитку партійної системи. Хоча цей розвиток набув дещо спотворених форм. Наприкінці 1990-х років, скориставшись тим, що у партій існував дефіцит фінансових ресурсів, на політичну арену України вийшли так звані фінансово-промислові групи (ФПГ).

ФПГ - це сукупність юридичних осіб, що діють як основні і дочірні товариства, котрі повністю або частково обєднують свої матеріальні чи нематеріальні активи на основі договору. Як правило, ФПГ створюються з метою економічної чи технологічної інтеграції для реалізації інвестиційних проектів та інших програм, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності і розширення ринку товарів і послуг. Це елітні утворення, до складу яких входять люди, що володіють потужними фінансовими можливостями. ФПГ можуть бути регіональними, галузевими, номенклатурними угрупованнями. Характерною особливістю українських ФПГ було те, що їх лідери намагалися брати активну участь у політичному процесі. Основна мета цього - розширення політичного впливу. Успішне виконання такого завдання давало змогу нарощувати фінансові ресурси [18, с. 120].

Найвпливовішими в Україні наприкінці 1990-х років були групи Г. Суркіса - В. Медведчука, І. Бакая, О. Ткаченка, В. Рабиновича, а також „дніпропетровська”, „донецька”, „харківська”, „галицька” територіальні групи. Вони поділили між собою найрентабельніші галузі промисловості, контролювали найвпливовіші ЗМІ, істотно впливали на державну владу. В діяльності ФПГ, як правило, переважали дві парадигми: використання влади для набуття власності і „придбання” за власність легальних владних посад для убезпечення власного статусу. Партії (скажімо, „Громада”, та й інші) виконували роль „кишенькових” структур ФПГ.

Тенденції до зростання клановості політичних партій були зумовлені й обєктивним станом розвитку політичної сфери суспільства в цілому. До них можна віднести такі:

1) соціально-економічна неструктурованість українського суспільства, а, отже, неструктурованість політичних інтересів виборців. До цього додався загрозливо низький рівень довіри громадян до влади та її інституцій в цілому і до політичних партій зокрема. За даними моніторингового дослідження тенденцій розвитку українського суспільства (1994 - 1997 рр.), цілком довіряли політичним партіям 0,8 % (1995 р.), 1,1 % (1996 р.), 0,5 % (1997 р.) опитаних громадян. А на запитання, чи є серед політичних партій і рухів, які існували на той час в Україні, такі, яким можна довірити владу, „так” відповіли 13,9 % (1994 р.), 8,7 % (1995 р.), 12,2 % (1996 р.), 11,3 % (1997 р.) опитаних громадян [18];

2) партії не мали розвинутої бази для легітимного рекрутування членів.

Але повернемося до виборів 1998 року. Як вони вплинули на становлення партійної системи?

За результатами підрахунку голосів, барєр у 4 % здолали 8 партій і виборчих блоків. У сумі вони набрали 65,79 % голосів. Відповідно до запропонованої Р. Майром класифікації партійної системи, якщо дві найбільші партії володіють більше, ніж 80 % мандатів, то це є система великих партій; якщо вони володіють 65 % мандатів - система середніх партій; якщо ж у них 42 % мандатів - система малих партій [17]. Очевидно, партійна система України, де дві найбільші партії - КПУ і НРУ - разом отримали 1998 року 37,55 % мандатів, належать до останнього типу, а саме до системи малих партій. Отже, можна констатувати, що якісних змін 1998 року у порівнянні з 1994 роком не сталося. Вибори до місцевих рад, які відбувалися одночасно з парламентськими, в черговий раз засвідчили слабкість організаційної структури українських партій. За результатами виборів частка партійних депутатів в цих органах влади склала 7,6 %.