2.2 Олігархічні групи та представництво їх інтересів

У посткомуністичній Україні створені правові та деякі соціально-економічні передумови для розвитку організаційного плюралізму як первинної ознаки демократичного представництва інтересів громадян. Проте такі чинники, як неефективність реформ з точки зору створення середнього класу, низький рівень соціальної структуризації населення, надмірне розшарування на багату верхівку, яка монополізувала ресурси країни, і масу бідного населення, не сприяють формуванню рівноправних стосунків у представництві інтересів різних суспільних груп. Лиш незначна частина суспільства організована заради групового представництва своїх інтересів. Переважна більшість громадських обєднань, яких за останніми даними в Україні нараховується близько 30 тис., справляє дуже малий (можна сказати неістотний) вплив на прийняття політичних рішень та розвиток державної політики. Якщо ці впливи й існують, то вони мають досить нестійкий та фрагментарний характер.

До груп захисту, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують, можна віднести:

профспілки, фермерські обєднання;

обєднання підприємців та ФПГ (фінансово-промислові групи);

творчі спілки (журналістів, які доволі активно захищають свободу слова; менш активні - спілки кінематографістів, художників, письменників);

обєднання ветеранів (Другої світової війни, війни в Афганістані);

організації споживачів;

жіночі, молодіжні спілки тощо.

До груп підтримки, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привертання до них уваги громадськості та урядів, в Україні відносяться такі групи, як:

різноманітні правозахисні групи;

організації допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи;

обєднання заради боротьби проти СНІДу, проти вживання наркотиків; за ядерне роззброєння;

організації, що турбуються про захист довкілля («Зелений світ» та інші).

Проблемні групи інтересів часто набувають форми відкритих рухів, до яких можуть приєднуватись усі, кого турбує вирішення даного питання, їх трактують як обєднання «за щось», а не «когось» (останнє властиве групам захисту). Ці групи є однією з найсучасніших форм участі громадян демократичних країн у політиці, яка особливо популярна серед молоді.

Серед організованих (захисних і підтримуючих) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Прикладами тимчасових груп інтересів є біженці; іммігранти; прихильники проведення референдуму з певного питання (за реформування парламенту; дострокову відставку президента; розвязання якихось проблем місцевого характеру). Значну активність у захисті своїх інтересів (явну чи приховану) відіграють інституційні заінтересовані групи: військовики, державні службовці (бюрократія), церкви. Перші дві з названих інституційних груп діють всередині державних структур, домагаючись від уряду того чи іншого сприяння, щоправда з різним успіхом. Третя є відокремленою від держави.

Усі охарактеризовані вище групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості та вплинути на уряд. Нажаль, їх слабкість та фрагментованість проявляється в тому, що про їхню діяльність дуже мало відомо навіть зацікавленим особам.

За час посткомуністичного переходу в Україні виникло чимало різноманітних громадських організацій. Проте взаємодія між ними і правлячою політичною верхівкою дуже слабка. Тому плюралістична та ліберально-корпоратистська моделі захисту інтересів поступаються іншим, менш цивілізованим. На їх місце приходять клієнтизм, патримоніалізм та корупція. Значний вплив на політичний процес мають тільки так звані адміністративно-економічні групи (або клани), що належать до прихованих (тіньових) груп інтересів.

Розгортаються процеси інтенсивної регіональної інституалізації, що, з одного боку, дозволяє зміцнити життєво важливі звязки між територіальними та господарсько-фінансовими структурами. З іншого, через слабкість нових правових структур і механізмів створюються сприятливі умови для вирішення егоїстично-корпоративних інтересів, що відчувають себе досить вільно в умовах правової аморфності. Отже, складається ситуація, коли найважливішими елементами сучасної системи представництва інтересів в Україні є політичні клани, клуби, парламентські лобі, які будуються на засадах патронажно-клієнтських, земляцьких, родинно-кланових стосунків при незначному впливі відкритих організованих інтересів, що керуються принципами політичного плюралізму.

Олігархи борються за владу виключно у власних, а не суспільних інтересах, і діють, спираючись на певним чином організовані групи людей, стосовно яких вони виступають як патрони. Такі групи прийнято називати кланово-олігархічними, а стосунки, які формуються у цих групах -- патронажно-клієнтськими. На таких засадах можуть виникати як неформальні обєднання, так і офіційно зареєстровані обєднання, партії і навіть парламентські групи та фракції.

Отже, кланово-олігархічні обєднання у будь-якій формі -- це наймогутніші групи інтересів, які використовують владу для максимізації своїх надприбутків і політичного впливу. Вони є практично у кожній країні, де економіка базується на приватній власності. У перехідних суспільствах кінцева мета олігархів -- повне оволодіння владою, зведення нанівець політичної опозиції та знищення опозиційних ЗМІ, а отже й демократії.

Можна зробити висновок, що політичний процес України має досить вузько корпоративний характер, але корпорація у класичному варіанті тут також не існує. Тому на порядку денному демократичного переходу стоїть проблема формування й створення механізмів найефективнішого представництва інтересів різноманітних еліт.

З позицій функціональної поведінки вітчизняні олігархічні утворення можемо класифікувати на: абсолютно провладні; частково провладні; мінімально провладні, лише в стратегічному вимірі.

Ця точка зору є найважливішою при аналізі олігархії в соціальному вимірі: функціонування фінансово-промислових груп відбувається в рамках діючої системи, не загрожуючи її стабільності чи функціональним властивостям, і в той же час повністю підконтрольне владно-політичним структурам. Останні завжди можуть оперативно коригувати чи координувати дії "олігархів”, запобігаючи їх виходу з рамок запропонованого функціонального простору.

В даному випадку вимальовується реальна загроза можливого зрощення влади та олігархії на ґрунті суто економічної діяльності - опосередковане управління комерційними структурами з боку високих владоможців (частково про таке зрощення можна говорити вже сьогодні, проте це не є предметом даного дослідження). В такому випадку вже владно-олігархічна група цілком здатна вийти за межі відведених їй системних рамок і, монополізувавши повноваження владно-політичного впливу на сферу великого бізнесу, спричинити суттєвий дисбаланс у функціональній соціальній системі України. Ілюстрацію поданої тези частково можна відслідкувати вже сьогодні на прикладі фінансово-промислової групи віце-премєра з питань паливно-енергетичного комплексу Юлії Тимошенко, яка нами свідомо не була віднесена до олігархічних утворень, оскільки за багатьма параметрами (в тому числі короткий термін функціонування - 4 місяці) випадає з запропонованої нами схеми ідентифікації олігарха. Йдеться про спробу використати премєрську посаду та офіційний статус державного представника у власних бізнесових цілях (візит в ролі віце-премєра з питань ПЕК до Москви та переговори з Ремом Вяхіревим, керівником російського "Газпрому” з приводу його подальшої співпраці з українським трейдером - ЄЕСУ - структурою, заснованою та очолюваною Юлею Тимошенко).

Цікавою тут видається позиція влади: вона свідомо, мало не на офіційному рівні визнає за різними фінансово-промисловими групами ("олігархами”) ту чи іншу сферу впливу, чітко розмежувавши та розподіливши їх між собою так, щоб їхні сфери інтересу не перетинались. На думку одного з дослідників вітчизняної олігархії Костя Бондаренка (Центр політичних досліджень "Нова Хвиля”, Львів), така ситуація є цілеспрямованою політикою владних структур: враховуючи суттєвий вплив влади на українську олігархію (шляхом призначення на посаду, адміністративно-управлінськими чи владно-розпорядчими методами впливу), на кожного з вітчизняних олігархів є антиолігарх - особа чи група осіб, котрі, за певних обставин, можуть абсолютно безболісно зайняти нішу іншого олігарха, котрий певним чином піде всупереч існуючій владі. Прикладів тому в нас було доволі: Павло Лазаренко, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, частково - Григорій Суркіс, які суттєво втратили позиції (в деяких випадках - аж до кримінального переслідування), пішовши власним, незалежним від влади шляхом [14]. Тому, незважаючи на поодинокі спроби монополізувати за собою сфери впливу конкурентів, вітчизняні олігархічні групи продовжують функціонувати в чітко закріплених за ними владою межах, і різняться лише "відтінками” провладної орієнтації.