1.3 Суспільство і політика за умов олігархії

Головним суспільним призначенням політики є порядкотворення -- підтримання шляхом покладення ресурсів в інтересах всього суспільства таких моделей соціальної поведінки, які відповідають базовим політичним цінностям. Економічна, культурна, правова політики здійснюють порядкотворення в цих позаполітичних сферах, тобто є продовженням політичної системи до інших систем суспільства. Політика інтегрується до суспільства на трьох рівнях -- рівні влади, політичної системи, соціального порядку. Відповідно й політична наука (політологія) є наукою про владу, політичні системи, соціальні порядки.

Політична система акумулює ресурси суспільства і докладає їх в інтересах цього суспільства (в інтересах «всіх», а не окремих соціальних груп або індивідів), керуючись трьома базовими цінностями політики: цінністю «безпеки», «добробуту», «справедливості». Таким чином, розгляд політичної системи в усіх різновидах суспільств, зокрема у суспільствах транзитивних, розгортається навколо трьох основних елементів -- ресурсного, ціннісного, загальносуспільного (елементу «загального блага»).

Між політичною системою і рештою соціуму відбувається циркуляція ресурсів. Характер цього ресурсообігу визначає функціональність політичної системи саме як системи політичної, тобто такої, що функціонує в інтересах загальносуспільних безпеки, добробуту, справедливості. Політична система є посутньо розподільчою -- вона не створює ресурси, а розподіляє їх/ Суспільство становить ресурсну базу політики (її системи). Означена база має ієрархічну структуру, яка є структурою стратифікаційною. Таким чином, політична система безпосередньо детермінується характером розподілу ресурсів у певному суспільстві.

Політична система олігархічних демократій спрямована на збереження ситуації «кумулятивної нерівності», тобто ситуації максимально можливого суспільного розшарування; ситуації максимально високого стратифікаційного профілю; ситуації максимальної концентрації обсягів та різновидів суспільних ресурсів у розпорядженні невеликої олігархічної правлячої меншини, котра, доволі часто, є й етнічною меншиною. Суспільна нерівність виникає в позаполітичних (передусім, економічній) сферах, однак підтримується вона системою політичною. Через те й олігархічна політика є політикою захисту меншини, що цілком пояснює прагнення олігархів після їх остаточного економічного утвердження до стабільності. Виокремлюються свого роду історичні індекси встановлення олігархічного устрою як в окремих підсистемах транзитивного соціуму, так і його соціальній системі загалом: в економіці -- це завершення так званої приватизації на користь невеликої соціальної групи, коли, фактично, «ламається хребет» суспільства і воно втрачає контроль над більшістю своїх ресурсів; в політиці -- це встановлення парламентської республіки та запровадження пропорційної виборчої системи (оскільки олігархія є кланово-колегіальним устроєм, то «режим партій» пасує їй найкраще); в культурі -- це остаточне укорінення (інституціоналізація та формування ресурсної бази) «масової поп-культури» і майже цілковите знецінення «вищих» цінностей. Між політичною системою і суспільством відбувається не лише циркуляція ресурсів, але й ціннісна комунікація. Остання передбачає однакове розуміння базових політичних цінностей -- безпеки, добробуту, справедливості -- всіма без винятку соціальними верствами. За умов олігархії не лише ресурси розподіляються нерівномірно, але й розуміння політичних цінностей олігархічною верхівкою та рештою громадянства є мінімально подібним, збігаючись лише малою мірою [13].

Уже зазначалося, що політична система посутньо передбачає функціонування в інтересах «всіх», в інтересах загальносуспільних безпеки, добробуту, справедливості. Олігархія, призначена захищати і підтримувати соціальний поділ, неминуче постає перед необхідністю вироблення системи методів самозахисту і самозбереження. Правляча верхівка не проіснує тривалий час, не переконавши решту суспільства в тому, що її діяльність спрямована на обстоювання та реалізацію інтересів всього суспільства. Олігархічний політичний устрій є різновидом устрою демократичного, а за нинішніх історичних умов -- різновидом ліберальної демократії. Тому методи олігархічного самозахисту і самозбереження є тими ж, що й у решти ліберально-демократичних систем.

Олігархія є різновидом ліберальної демократії. Тому й методи самоутвердження, самозахисту і самозбереження вона має ті ж самі -- насильство, конкуренція, корупція. Однак можливості для застосування всього цього ліберально-тоталітарного апарату домінування у разі олігархічного підвиду демократії є значно вужчими. Так, олігархії досить важко звернутися до насильницьких методів передусім через вузьку соціальну базу. Ресурсне розшарування і максимально високий профіль соціальної стратифікації не дають можливості створити щось на кшталт національної гвардії -- однієї з головних форм військово-політичної організації буржуазії. Збройна слабкість олігархій спонукає їх часто звертатися до політичних вбивств, що, загалом, унеможливлює боротьбу з ними винятково легальними і мирними засобами [17, c. 92].

В масштабах національного суспільства олігархів захищатимуть хіба що найближчі родичі та ще купка найманців. Така ситуація підтверджує залежність олігархій від зовнішньої підтримки, їх неминуче перетворення на інструмент (маріонеток) домінуючих держав; на знаряддя (в руках сил глобального та регіонального гегемонізму) утримання власного суспільства в периферизованому стані. Конкуренція в олігархічних суспільствах є суттєво спотвореною та обмеженою, що майже унеможливлює її застосування як ефективного засобу домінування. Олігархія є суспільним ладом, ґрунтованим (в організаційному сенсі) на монополізмі, тому й «нечесна конкуренція» тут радше правило, ніж виняток. Ресурсне розшарування між олігархічною меншиною та рештою суспільства є настільки значним (воно -- системотворче чи, радше, «олігархотворче»), що змагання між ними є просто неможливим. Головним засобом олігархічного домінування є корупція. Остання набуває багатьох форм: від корупції як банального хабарництва (вічного і незнищенного, присутнього в усіх суспільних системах та політичних устроях) до корупції як змішування «принципу політики» (порядок) з «принципом економіки» (прибуток). Політична система ліберально-демократичної олігархії є незначною мірою власне політичною. Вона більше скидається на різновид економічної системи, що функціонує в інтересах збагачення і захисту багатств олігархічної меншини.

В олігархіях відбувається «економізація політики» -- її майже цілковите «злиття» з економікою. Така мала виокремленість політичної системи (низький ступінь системної диференційованості) постійно породжує бажання її реформувати та реформувати -- і так до безконечності. Безперечно, через політичну систему олігархії відбувається певний ресурсний перерозподіл, однак цей перерозподіл не може відбуватися аж до системного самозаперечення, тобто до такого переміщення ресурсів, внаслідок якого якісно зміниться профіль соціальної стратифікації, а отже, й зникне системотворче («олігархієтворче») суспільне розшарування. Важко припустити, що внаслідок економічної політики олігархії сформується багатий і дієздатний «середній клас», адже таким чином буде знищено соціальну базу олігархічного устрою, що, з часом, призведе і до його зникнення. Саме тому в олігархічних системах так швидко сформувався «великий бізнес» і немає жодних умов для розвитку малого й середнього бізнесу, який, без суттєвої державної підтримки приречений на жалюгідне та небезпечне існування.

Потужний «середній клас» в особі бізнесменів, інтелектуалів, службовців, становить для олігархії таку ж політичну загрозу, як і потужні профспілки класів «нижчих». Купка клептократів навряд чи зможе тривалий час протистояти і «національній гвардії», і «гвардії пролетарській». С. Гантінгтон, можливо, й скептично, однак цілком тверезо стверджував, що вибір між демократією та авторитаризмом не є головним в політиці. Тут ключове значення має інша дилема -- «порядок/безлад». Він також виніс всі нагальні соціальні проблеми, які турбують транзитивні суспільства напів-периферії і периферії, поза системні і функціональні межі демократичної політичної системи, визначивши їх як «контекстуальні проблеми», котрі мало стосуються і мало залежать від політичного устрою та режиму [13]. Авторитарні елементи утримують політичний устрій від скочування в анархію й безлад, а демократичні -- від скочування в тоталітаризм.

Олігархічна демократія виникає в суспільствах, цілковито позбавлених опірності; в суспільствах, котрі будь-який злочинець може пройти «наскрізь» і повернутися назад уже багатієм та лідером нації. Тому підтримка і розвиток так званого громадянського суспільства має сенс лише тоді, коли це сприятиме зростанню «загальносуспільної опірності». Якщо ж «громадянське суспільство» слугуватиме переважно для імітації демократичного процесу (олігархія -- це не лише демократія для бідних, але й імітаційна демократія) чи виступатиме «каналом» зовнішніх впливів для сил глобального й регіонального гегемонізму, то його розбудова є не лише непотрібною, але й шкідливою.