1.2 Поняття олігархії, її ознаки та механізми взаємодії

Олігархія -- політичний режим, за яким влада (політична, економічна та ін.) належить невеликій, закритій та тісно згуртованій групі осіб (наприклад -- військових, великих власників, фінансистів тощо). Олігархія -- це форма владарювання, тип політичного режиму, про який писали ще давньогрецькі філософи Платон та Аристотель. Так само як мон(о)-архія -- влада одного, полі-архія -- влада багатьох (форма роззосередженого правління, що забезпечує панування принципів плюралістичної демократії), оліг(о)-архія -- це влада кількох, небагатьох.

В усіх цих термінах наявне вказування на кількість володарів (один, багато, кілька) та саме слово володарювання (старогрецьке archein). Це означає, що без політичного панування олігархів не буває. Тому не слід їх плутати з багатими бізнесменами чи просто підприємливими людьми. Тільки ті багатії, котрі намагаються встановити «диктатуру небагатьох» (явну чи позалаштункову), є олігархами. Олігарх -- це не просто багата людина, а один із небагатьох можновладців, що правлять у своїх приватногрупових інтересах, причому в основному або виключно силовими методами.[12]

Серед радянських і західних учених існувало в чомусь схоже уявлення про олігархії. (Не виключаючи і різночитань: радянські ідеологи основну причину появи олігархії бачили у приватній власності, західні автори - в авторитарному характері режиму.) І це не дивно, оскільки поняття зявилося ще й Стародавньої Греції: olig - arcia влада небагатьох. Великий енциклопедичний словник, виданий ще в радянські часи, визначає олігархію як "режим, при якому політична влада належить вузькій групі найбагатших осіб". Тут же робиться посилання на поняття "фінансова олігархія". Проте трактування останнього поняття ("нечисленна група найбільших і найбагатших монополістів, що уособлюють панування фінансового капіталу") взагалі веде вбік від розуміння поняття "олігархія". У перевиданні словника 1997 слона "найбільш заможних" опущені, а в дужках додано: "багатіїв, військових і т.д.".

Олігархічний режим, як правило, тримається, образно кажучи, на трьох-чотирьох «китах». По-перше, це великі земельні власники докапіталістичного чи раннькапіталістичного типу. У Латинській Америці - латифундисти, у країна" Азії - поміщики, феодали і т.д. По-друге, це середній клас правлячий клас, що представляє собою вже досить збуржуазілих земельних власників і правителів традиційного типу, а також повязаних, владою фінансових спекулянтів та інших ділків - нуворишів, корумпованих чиновників державних установ і т.д. По-третє, це армія з сильно вираженими кастовими началами [23, c. 77]. Офіцерський склад традиційно формується на базі вихідців з великих земельних власників, заможних верств населення взагалі, а тому між цими шарами і офіцерством найчастіше є прямий звязок. По-четверте, велику роль у суспільному житті відіграють клани, традиційно впливові сімї, часто повязані родинними відносинами. Причому вплив, сімейно-родинних звязків і виникаючих на цій основі кланів настільки великий що цілими регіонами можуть правити люди, що носять одне й те ж прізвище. У центрі влада змінюється, змінюється і режим, оголошуються та проводяться в чомусь революційні реформи, зачіпають і політичну владу, і сферу власності, а клани на місцях зберігаються.

За олігархії мета державного правління -- служіння благу всіх -- підміняється правом володарів великої власності правити суспільством. У цьому плані і Платон, і Аристотель протиставляють олігархію аристократії -- правлінню небагатьох в інтересах усіх -- та ставлять її нижче демократії, оскільки демократія (за винятком її крайніх форм), при всіх недоліках, більше піддається регулюванню. Бувши спостережливим і глибоким дослідником, Аристотель виділяв різні види олігархії, вказуючи на те, що їх природа залежить від розподілу власності у суспільстві. Там, де існує досить великий клас дрібних власників, олігархія може набувати помякшених форм, наближаючись до демократії. А там, де домінує малий клас дуже багатих людей, правління може перейти до рук кліки.

Класично олігархічної країною були Філіппіни. У той же час про олігархію можна було говорити стосовно до Індонезії в роки правління генерала Сухарто і до Заїру в період президентства Мобуту [1, c. 20].

Для майже всіх олігархій характерні:

більший чи менший вплив на політику країни нелегітимних органів влади;

здатність олігархічних угруповань до трансформації і адаптації до нових політичних і економічних умов;

наявність в правлячому клані суперечливих тенденцій та інтересів, що виливаються нерідко в гострі протиріччя аж до відкритих зіткнень;

особлива роль в правлячому клані вузького кола осіб, повязаних між собою тісними узами, в першу чергу економічними інтересами;

прояв сімейності - "співправителями" найчастіше виступають дружини, дочки, інші близькі родичі;

розквіт корупції.

Олігархічні режими можуть існувати як у відкрито авторитарних формах, гак і при формально демократичних конституціях. Наприклад, режим Мобуту був відверто диктаторським. Режим Сухарто в Індонезії - жорстко авторитарним, або режимом так званої спрямовується демократії. Однак навряд чи не у всіх випадках олігархічний клан спирається на підтримку армії, поліції та служби безпеки, він тримає під своїм контролем пресу.

Перші згадки про вітчизняну олігархію, швидше, були журналістської метафорою або прийомом політичної боротьби, ніж констатацією факту або актом провидіння. Олігархами називали кого завгодно - і видного нувориша, і керівника великої державної компанії. Звичайно, можна сказати, що передумови олігархії закладалися вже в останні роки горбачовської перебудови. У спробах примусити соціалістичну економіку обслуговувати реальні потреби людей стали прийматися закони, які дозволяли створювати різного роду кооперативи при державних підприємствах, переводити безготівкові гроші і т.д. Це дозволило нечесним управлінцям і різного роду шахраям перекачувати кошти з державного сектора в тіньову економіку. Остання ж служить фундаментом олігархії. Адже тіньова економіка-благодатний ґрунт для розвитку корупційних і кримінальних звязків, для їх тісного переплетення, а в кінцевому підсумку і виходу напівкримінального і кримінального бізнесу на державних чиновників найвищого рівня. Прихильники цієї точки зору вважають, що коріння олігархії слід шукати ще в радянському періоді російської історії, зокрема вказуючи на багатьох нинішніх банкірів, які саме в той період сколотили початковий капітал.

Унікальність вітчизняної олігархії викликана вже тим, що вона зявилася не в ході поступального історичного процесу, а в результаті інверсійного-поворотного розвитку. Країна, вже раз досягла нехай навіть нижньої планки середнього рівня розвитку капіталізму, хай лише в центрі, а не на периферії, в результаті краху реального соціалізму і подальшого хаотичного розвитку, виявилася вимушеною в чомусь повертатися на вихідні позиції. Адже фазу малоцивілізованого, "дикого капіталізму" наша країна вже проходила в кінці XIX - початку XX століття. Унікальність олігархії полягає також у тому, що вона виникла в надрах розвиненого суспільства. Якою б не була малоефективною радянська економіка, якими б вадами ні відрізнялася її суспільно-політична система, країна мала практично поголовно освічене населення, величезну армію вчених, передові технології, принаймні на деяких ключових напрямках науково-технічної революції, світові досягнення в галузі науки і техніки, а її досягнення в соціальній сфері довгий час були предметом заздрості навіть розвинених країн.

Крім того, вітчизняна олігархія виявилася не побічним продуктом капіталістичного прогресу, як це відбувалося в інших країнах, і навіть не побічним продуктом регресивного розвитку в останнє десятиліття, а сама стала однією з кардинальних причин регресу країни.