2.5.1 Класичний лібералізм

Найвідомішими представниками лібераль­ного напряму західноєвропейської політич­ної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції декого з них. Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767—1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його політичне вчення викла­дене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуальної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В античному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в можливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя грома­дян детально регламентувалось і контролювалось державою. Для нових народів, тобто для народів передових країн того­часної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична свобода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади вже не має колишнього значення. Для них свобода — це передусім особиста, громадянська свобода, яка полягає в певній незалежності індивідів від державної влади.

Перехід від політичної свободи древніх до особистої, громадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував із збільшенням розмірів держав, в яких голос окремого громадянина вже не має вирішального значення, а також комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні самі працювати й не терплять втручання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв обґрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків грома­дянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, в яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вважав громадську думку, зосеред­жену в парламенті, а також поділ і рівновагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який вхо­дить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідальні перед парламентом. Віддаючи перевагу кон­ституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділе­ний відповідними повноваженнями монарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує конфлікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокремлював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіс де Токвіль (1805—1859) — історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця — «Про демократію в Америці» (1835). В центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспільний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, котру мислитель розумів як рівність суспільного становища індивідів, ще не означає встановлен­ня свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти досяг­ненню єдності, балансу рівності і свободи, створюючи для цього й відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централізація державної влади, підпорядкування громадян всеохоплюючому впливу держав­ної адміністрації. Політична централізація як зброя у боротьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристо­кратії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встано­влює контроль над усіма сферами суспільного життя і стає душителем свободи. Для встановлення свободи і демократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Ще однією загрозою демократії А. Токвіль вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий грунт для деспотизму. Проти­вагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політичному житті. На його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпечують демократію і є самодостат­німи умовами справді людського буття. Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності і благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі має переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнай­більшої особистої вигоди. Найповнішою мірою це переко­нання знайшло обгрунтування у вченні англійського філософа і юриста Ієремії Бентама (1748—1832), яке дістало назву «утилітаризм» (від лат. utilitas — користь, вигода).

У своїх працях «Фрагменти про владу» (1776), «Прин­ципи законодавства» (1789) та інших І. Бентам виходив з того, що сенс людської діяльності складають отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим кри­терієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. Метою ж розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом досягнення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама перебували не ідея індивідуальної свободи, а інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує із свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про себе, про своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, в чому полягають його інтереси і користь.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав ці права анархічними, бо їхній зміст є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держави, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створювалися насильством і утверджувалися звичкою. І. Бентам визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою — найбільше щастя найбіль­шої кількості людей.

Погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спочатку він підтримував консти­туційну монархію в Англії і засуджував демократію як «анархію». Та згодом виступив з гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, спадкову аристократію, особливо Палату Лордів як її полі­тичне втілення, І. Бентам обстоював республіканський устрій держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалежно одна від одної. Законодавча влада, на його думку, повинна здійснюватися однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. А вико­навча влада має здійснюватися посадовими особами, які підпорядковуються законодавчій палаті парламенту, відпові­дальні перед нею і часто змінюються. Ці та інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подальший розвиток політичної науки.