logo
вступ до полит 2014

Тема 15. Світова політична система на сучасному етапі

  1. Світова політика та міжнародні відносини.

Світова система взаємовідносин між державами є результатом багатовікової традиції міжнародної взаємодії між ними. З давніх часів люди почали формувати досвід політичного міжнародного спілкування. Спочатку це були регіональні відносини, які характеризувались наявністю сильної, домінуючої в регіоні держави (Давній Єгипет, Персія, Давній Китай, Давня Індія, Давня Греція і Рим). Великі географічні відкриття, починаючи з середини ХV ст. розширили межі міжнародного спілкування і виділили перших світових лідерів – Португалію, Нідерланди, Іспанію, Англію, Францію. Чим систематичнішими ставали взаємозв´язки між народами, тим більше зростала необхідність регулювати цей процес. У ХV ст. в Італії з´явились перші зовнішньополітичні представництва. Поступово формувався міжнародно-правовий звичай – прообраз міжнародного права. У 1648 р. після закінчення Тридцятирічної війни в Європі був підписаний Вестфальський договір, який заклав принципи нової світової системи, названої державно-центристською. У рамках Вестфальської моделі світу сформувались міжнародні системи, які послідовно змінювали одна одну.

Після війн Наполеона I з 1815 р. і до початку I Світової війни (1914 р.) існувала Віденська система МВ (Європейський концерт). У період між двома світовими війнами була сформована Версальско-Вашингтонська система МВ. Після Другої світової війни склалась Ялтинсько – Потсдамська система МВ, яка характеризувалась конфронтацією між двома наддержавами - СРСР і США, названою «холодною війною». З розпадом у 1991 р. радянської системи закінчився етап біполярного протистояння і почалося формування нової системи МВ. Сучасна система МВ ще не має загальноприйнятої назви. Частіше за все її іменують як Поствестфальська, однополярна або постбіполярна. Російський учений О.Неклесса характеризує її як динамічну глобальну систему світових зв´язків (intra-global relations) на противагу стабільній біполярності.

Головним питанням політики у ХХ-ХХІ ст. стали проблеми світової політики на міжнародних відносин між держави. В політології існує два виміри такого рівня політики: світова політика та міжнародні відносини.

Світова політика – це аналітичний комплекс аналізу впливу інтересів держав на світовий політичний процес. Саме на цьому рівні формується таке явище як «національний інтерес» - позиція держави у міжнародній політичній системі.

Міжнародні відносини (МВ) мають два рівні – перший рівень це комплекс двосторонніх та багатосторонніх відносин між державами у політичній, економічній, соціальній, військовій, дипломатичній, культурній, науково-технічній та інших сфер на підставі міжнародних договорів та інших нормативно-правових актів. Другий рівень міжнародних відносин – це навчальна дисципліна, предметом якої є дослідження міждержавних відносин у світовому масштабі. Головною категорією МВ - є національні інтереси держав. Ця дисципліна робить акцент на розмежуванні внутрішньої та зовнішньої політики держав світу та діяльність міжнародних урядових й неурядових організацій (ООН, ОБСЕ, МС та інші). У науці про міжнародні відносини існують такі напрями: політичний ідеалізм, політичний реалізм, неомарксизм, неореалізм, лібералізм та неолібералізм, багатополярність та біполярність. Засновниками цього підходу вважаються американські вчені - представників неоліберальної теоретичної школи міжнародних відносин – Роберт Кеохейн і Джозефа Най. Предметні галузі цих дисциплін, які досить швидко розвиваються, багато в чому перехрещуються, що перешкоджає їх чіткому розмежуванню. Міжнародно-політична наука представлена такими західними теоретичними школами: реалізмом і неореалізмом, лібералізмом і неолібералізмом, неомарксизмом и постмодернізмом, які дають різні трактування предмету та сутності СП і МВ.

Школа реалізму і неореалізму. Представниками її є Ганс Моргентау, Едвард Карр, Баррі Бузан, Кеннет Уолц та ін. Основні положення цієї школи такі:

За Р. Ароном, міжнародні відносини є відносинами між націями як політичними утвореннями (державами). У їх центрі міжнародні відносини, які призводять до зіткнення інтересів навколо політичного, культурного, економічного й соціального домінування. Ключовим аргументом такого домінування виступає жорстка сила та армія.

Неореалізм у свою чергу акцентує увагу на міжнародних системах: біполярні (дві домінуючі держави), однополярні (одна держава гегемон), гомогенні (однорідні політичні системи, наприклад ЕС та США) й гетерогенні (різні політичні системи, що вступають у соціокультурний конфлікт, наприклад США та Китай).

Школу лібералізму і неолібералізму представляють Вудро Вільсона (28-й президент США), Роберт Кеохейн, Джозеф Най та ін. Класичний лібералізм (ідеалізм), з´явившись як навчальний напрям на початку ХХ ст. ґрунтується на позитивній природі людини, орієнтованій на справедливість і мораль. В теорії МВ ідеалізм набув популярність на початку та наприкінці ХХ ст. Основні положення цієї школи такі:

- природа міжнародних відносин анархічна, але існує можливість її регулювати за допомогою міжурядових організацій і державних режимів.

- посилення взаємозалежності держав послабляє вплив анархії на МВ.

- головним завданням взаємовідносин держав є максимізація абсолютних вигід та мирне співробітництво.

Школа неомарксизму починає свій розвиток з 70-х рр. ХХ ст. Представники цього підходу - Імануїл Валлерстайн, Андре Франк є авторами світ-системної теорії. Суть цієї теорії розкривається в таких положеннях:

Постмодерністський підхід у теорії міжнародних відносин виник під впливом неомарксизму у 80-ті рр. ХХ ст. як критика неолібералізму та неореалізму. Постмодернізм (лат. рost – після, фр. мoderne - сучасний) включає в свою чергу такі напрямки як фемінізм, конструктивізм. Представниками цього підходу є Джеймс Дерріан, Клер Cйоландер, Енн Тікнер, Роберт Кокс та ін. Суть постмодернізму в таких положеннях:

Система міжнародної політики, на думку М. Каплана, визначає взаємодію між державами з метою нав’язуваннч їм певної лінії поведінки, що суперечить інтересам більшості членів суспільства. Робиться це з метою:

На сучасному етапі розвитку МВ цей напрямок відійшов від теоретичної моделі на сторону більш прагматичної – парадигмальної (більш гнучкої систем). З цього приводу виділяють дві парадигми МВ: геополітичну та геоекономічну. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у справи держави, забезпечення недоторканності національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга – шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання та економічної інтеграції здійснюється змивання національних кордонів між державами, що також сприяє інтеграції культур та традицій у велику спільну «цінність» (наприклад, утворення Європейського союзу).

Нові тенденції сучасного світо порядку це деструктуризація світової системи, яка проявилась у зміні воєнно-політичного та ідеологічного протистояння Схід – Захід (СРСР-США) на політико-економічне Північ (економічно багаті країни) – Південь (бідні країни). Як наслідок – зміна відносно стабільної біполярності на нестабільну однополярність за одночасного посилення регіональних центрів (Китай, Індія, Росія, Бразилія та ін.).

Однією з домінантних проблем сучасної світової політики є глобалізація. Глобальна демократизація. Все більше країн у світі відмовляються від антидемократичних політичних режимів. Однією зі складних проблем сучасної СП є конфлікти. Змінилася якість міжнародних конфліктів. Здебільшого вони мають тенденції до регіоналізації (посилення конфліктів у регіонах) й інтернаціоналізації (збільшення кількісті втягнених у конфлікт сторін). Збільшилась кількість конфліктів міжнародного рівня на етно-релігійній підставі. З´явились нові тенденції і в засобах регулювання світових конфліктів. У першу чергу світові конфлікти відрізняються тим, що досить складно регулюються. З кінця ХХ ст. при вирішенні багатьох З кінця ХХ ст. при вирішенні багатьох міжнародних проблем застосовувався в основному силовий, а не правовий варіант урегулювання. Прикладом цього можуть бути бомбардування Іраку (80-ті, 90-ті рр.) і Югославії (1999 р.), антитерористичні війни в Афганістані (з 2001 р.), Іраку (з 2003 р.), Грузії (2008 р.), Сирії (2010 р.) та України (2014 р.). Кількість міжнародних конфліктів у 1980-1990-ті рр. збільшилось порівняно з періодом біполярності, а з середини 90-х рр. почала знижуватися, з кінця 90-х тримається на одному рівні. Однією з найбільш серйозних загроз для людства є ядерна зброя. Особливу небезпеку становить підвищення інтересу до ядерної зброї екстремістських режимів та угрупувань, а також можливість її застосування у регіональних конфліктах та війнах (на Близькому та Середньому Сході, на Корейському півострові, в Індії, Пакистані та ін.) «пороговими державами» (нестабільними країнами з ядерним потенціалом).

  1. Актори світової політики та зовнішня політика держави

Західна теорія МВ для визначення суб´єктів та об´єктів світової політики використовує термін актори ( англ. «той, хто діє», «той, хто проявляє активність»). Основними акторами світової політики виступають: держави, міжнародні міжурядові та неурядові організації, транснаціональні корпорації (ТНК) і банки (ТНБ), терористичні організації, національно-визвольні та сепаратистські рухи, мафіозні угруповання, регіональні та міські адміністрації, церкви, окремі особистості.

Головними акторами сучасної СП виступають національні держави – найбільш могутні та організовані суб´єкти, які зосередили основні засоби впливу на світовий політичний процес.

У міжнародних відносинах беруть участь також особливі територіальні утворення, які мають певні ознаки державності, внутрішнє самоврядування та міжнародну правосуб´єктність. Нетиповими державними акторами СП є Ватикан, Мальтійський орден, Вільні міста (наприклад, статус вільного міста має м. Ієрусалим).

До традиційних акторів СП належать також міжнародні ор-ганізації, які бувають двох видів: міжурядові та неурядові.

Міжурядові (міждержавні) організації (МУО) основуються на підставі міжнародного договору групою держав для реалізації певних цілей і діють згідно зі статутним документом. У 1900 р. їх нараховувалось - 30, а у 1998 р. - 254.

Класифікація МУО за геополітичним та діяльнісним критеріями поділяє їх на такі рівні:

Класифікувати МУО можна також за декількома критеріями, яким вони можуть відповідати одночасно:

універсальним членством (ООН, МОТ, МВФ) та обмеженим членством (ОАЄ, ОАД, Велика 7/8, Всесвітня Торгова Організація (ВТО)).

Неурядові організації (НУО) виникають не на основі договору між державами, а шляхом об´єднанння фізичних і/або юридичних осіб, діяльність яких здійснюється поза межами однієї національної системи та офіційної зовнішньої політики держав. Наприкінці ХХ ст. спостерігається різке збільшення чисельності НУО. За різними даними, їх налічується від 6 до 27 тисяч. Прикладами НУО можуть бути екологічні (Грінпіс), економічні (Паризький клуб), релігійні (Всесвітня Рада Церков), гуманітарні (Міжнародий Червоний Хрест), спортивні (Міжнародний Олімпійський Комітет), правозахисні та ін. Метою НУО є формування світової громадської думки та вплив на національні системи і міжурядові організації.

Одним із суперечливих акторів СП, які мають наднаціональний характер виступають ТНК (корпорації, які мають підприємства за межами однієї держави, наприклад «Дженерал Моторс», «Проктр енд Гембл», «Найк» та ін). На початку ХХІ ст. їх нараховувалось 53000. Експортно-імпортна діяльність ТНК пов’язана, головним чином з трьома економічними зонами: США, ЄС, Японією. З одного боку, ТНК посилюють економічну взаємозалежність та єдність світу в господарському відношенні, сприяють поширенню універсальних цінностей. З іншого боку, вони спричиняють соціально-культурні та політичні потрясіння, які порушують суверенітет держав, сприяють появі нових форм залежності – економічної, політичної, технологічної, інформаційної.

Наприкінці ХХ ст. окреслилась тенденція збільшення кількості та ускладнення якості світових акторів, що не могло не вплинути на виникнення проблем регуляції їх участі в міжнародному житті.

Зовнішня політика (ЗП) – це діяльність держави поза межами своїх національних кордонів, яка регулює відносини з іншими державами та акторами СП і спрямована на досягнення мети по захисту своїх національно-державних інтересів (НДІ). НДІ – це комплексна категорія, яка включає систему компонентів, що охоплюють політичну, економічну, військово-стратегічну, технологічну, екологічну сфери суспільного життя. При формуванні НДІ існує об´єктивний взаємозв´язок зовнішньої та внутрішньої політики. Щодо концепції ЗП, воєнної доктрини, національної безпеки НДІ спирається на державні документи, забезпечуючи нормативне оформлення. Основною цінністю держави є державний суверенітет.

Суверенітет (нім., фр., - верховна влада) – незалежне від будь-яких обставин, сил і особистостей верховенство, незалежність держави у зовнішніх та внутрішніх відносинах. Правовою основою державного суверенітету виступає Конституція, декларації і принципи міжнародного права, які фіксують суверенну рівність держав, територіальну цілісність, невтручання у внутрішні та зовнішні справи, право націй на самовизначення.

Зміст та сутність ЗП російський вчений-міжнародник М. Косолапов пропонує розгядати в трьох аспектах:

1) конкретно-політичне наповнення ЗП – це об´єктивні видимі дані держави: географічне розташування, рівень економічного та соціально-політичного розвитку, масштаби і характер господарства.

2) ЗП як структура діяльності – це практичний потенціал держави, її статусне місце в системі СП. Критерії класифікації держав: наявність ядерного потенціалу, економічний, фінансовий рівень, становище в світі, демографічний показник та ін. У період біполярного протистояння країни поділяли на наддержави, середні і малі. У сучасних умовах такого чіткого розподілу не існує, для визначення статусного місця держави необхідно ураховувати всі вищезазначені показники, особливо економічний і ядерний потенціали.

Додаткова література:

1.Електронна бібліотека науковця:http://library.if.ua/

2.Міністерство зовнішніх справ України: http://mfa.gov.ua/ua

3.Наукова бібліотека журналу Верховної Ради України «Віче»: http://www.viche.info/journal/NAUKOVA_BIBLIOTEKA/

Глосарій до теми

Антиглобалізм– протестні соціальні рухи, дії яких спрямовані проти неоліберальної версії глобалізації та американізації міжнародних відносин.

Глобалізація– фаза і процес сучасної поглибленої та багатоаспектної інтеграції держав та регіонів, що відбувається в умовах і завдяки новітнім інформаційним технологіям, які перетворюють планету в єдиний світ.

Зовнішня політика– діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відносини з іншими суб’єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, міжурядовими та неурядовими організаціями та іншими акторами.

Світова політика– взаємодія традиційних та нових акторів світового політичного процесу в умовах глобалізації, а також фактор формування сучасної світової системи.

Міжнародні відносини– сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків і взаємовідносин між державами і системами держав, між основними класами, основними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями та громадськими рухами, що діють на світовій арені, тобто між народами в самому широкому сенсі цього слова

Міжнародне право– це особлива правова система, яка регулює міжнародні відносини його суб'єктів за допомогою юридичних норм, створюваних шляхом фіксованого (договір) або мовчазно вираженого (звичай) угоди між ними і забезпечуваних примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.

Тести до теми: «Світова політична система на сучасному етапі»