1.1. Закономірність виникнення і функції конфліктів

Політичний процес характеризується наявністю у суб’єктів й об’єктів політики різних позицій та мотивів політичної участі, які за своїм змістом і характером знаходяться на протилежних позиціях. Саме наявність двох протилежних позицій й викликають напруження, яке згодом переростає у конфлікт.

Термін «конфлікт» латинського походження й означає у буквальному сенсі «сутичку» різних позицій, думок, настроїв, що знаходяться в опозиції одна до одної. Також під конфліктом розуміють певну стадію й форму розвитку суспільства, яка включає в себе конфліктні взаємини. Поняття конфлікт для цілого ряду зарубіжних і вітчизняних дослідників виступає явищем, властивим самому феномену влади. Влада асоціюється з протистоянням, опором, примусом, санкціями та іншими «негативними проявами», тому більшість авторів включають конфлікт у число невід'ємних елементів владних стосунків. У першу чергу ця теза відноситься до влади політичної. Деякі автори стверджують навіть, що політика вже сама по собі виступає не чим іншим, як глобальним конфліктом.

При всіх численних підходах до визначення соціально-політичних конфліктів більшість сучасних авторів — від К. Боулдінга до А. Ага і П. Бурдьє — солідарні відносно їх (конфліктів) основних рис – категоріq протиріччя й конфлікту. Протиріччя - відношення особливого роду між елементами цілого, що виникає при появі будь-якої розузгідності, невідповідності у структурі цілого. Конфлікт - це момент загострення в розвитку протиріччя.

Аналіз конфліктних взаємин вимагає відповіді на ряд питань: хто виступає учасниками (суб'єктами) конфліктів, який предмет політичного конфлікту, як розгортаються конфліктні протистояння, нарешті, в чому полягають найбільш ефективні технології й інструментарій дозволу і врегулювання конфліктів. Політичний конфлікт не є абсолютно унікальним феноменом громадського життя. На нього поширюються загальні характеристики будь-яких соціальних конфліктів. У першу чергу це відноситься до учасників конфліктних взаємодій. Суб'єктами (опонентами) у політичних конфліктах можуть виступати як окремі індивіди, так і найрізноманітніші соціальні групи, інтереси яких стикаються реально або імовірно, при цьому владні ресурси як потужний розподільний інструмент виступають об'єктом протиборства. Конфлікт виникає тільки в тому випадку, якщо сторони прагнуть до отримання вигоди за рахунок один одного. У конфлікті завжди йдеться про здатність контролювати й направляти дії іншої сторони. Із політичної точки зору це означає боротьбу за політичне домінування. Умовою реалізації цієї мети є володіння реальним політичним капіталом (фінанси, право, репресивний апарат і т. п.). Звідси випливає, що в політиці йде боротьба не лише за монополію застосування інструментів влади, її ресурсів, але й за монополію розробки й поширення принципу легітимного розподілу соціального світу і тим самим — за монополію мобілізації груп. Тому зводити суть політичного конфлікту лише до завоювання влади зовсім неправомірно.

Політичний конфлікт - зіткнення суб'єктів політики в їх взаємному прагненні реалізувати свої інтереси й цілі, пов'язані передусім з досягненням влади або її перерозподілом, а також зі зміною їх політичного статусу в суспільстві». Джерелом і основою політичного конфлікту є соціально-економічні протиріччя, об’єктивно властиві будь-якому суспільству, які в кризові й перехідні періоди від одного історичного етапу до іншого набувають конфліктної форми, яка визначається несумісністю корінних інтересів суб'єктів політики.

Найбільш загальні причини конфліктів у реальному житті отримують форму конфліктогенних чинників — своєрідній проекції головних джерел боротьби (багатства, влади, престижу, гідності) на конкретні умови.

Соціально-політичні конфліктогенні чинники. Політичний режим, особливості політичної системи й політичних стосунків в цілому чинять серйозну дію на рівень соціальної напруженості і конфліктності в суспільстві. Розпад примусової системи стримувань і контролю в сукупності з більшою свободою висловлювання думок і доступу до інформації є тими чинниками, які неминуче ведуть до загострення соціальної ситуації та назрівання політичних конфліктів.

Соціально-економічні конфліктогенні чинники. Чинник економічної нерівності традиційно розглядається як одна з головних підстав соціальних хвилювань і політичних потрясінь. Фундаментальне обґрунтування цей чинник отримав в класовій теорії К. Маркса, згідно якої нерівність являє собою несправедливий розподіл засобів виробництва й соціальних благ. Окрім нерівності, економічні чинники також включають економіко-географічні характеристики виробництва, престижність того або іншого виду діяльності, її складність, важкі умови і складові, обумовлені специфічними особливостями тієї або іншої галузі.

Особливу групу конфліктогенних чинників представляють етнокультурні стимулятори політичних конфліктів. Ідеться передусім про наявність негативних стереотипів відносно представників інших етносів і приписування їм недоброзичливих стереотипів відносно себе. Ці стереотипи, а на їх основі й конфлікти, породжуються розподілом і визнанням.

Серед ще однієї групи конфліктогенних чинників — соціально-психологічні — особливу значущість набувають психолого-демографічні. Психологія віку, статі відбивається на емоційних і інших аспектах поведінки людей.

Важливою умовою зародження й розгортання політичного конфлікту виступають ресурси: гроші, час, знання, інформація, зв'язки, громадське положення, наявність сили (військової, моральної та ін.).

Дослідження в галузі функціональних можливостей конфліктів вперше були проведені Л. Козером і Р. Дарендорфом. Вони узагальнили позитивні і негативні функції конфліктів в тих чи інших ситуаціях. Серед них видатні конфліктологи виокремлюють такі:

— сигнальна функція характеризує конфлікт як показник відповідного стану суспільства. Де є конфлікт, там у суспільних зв'язках і відносинах щось розладналося, щось потребує серйозних перетворень. Не можна стверджувати, що пізнавальний бік сигнальної функції конфлікту великий. Як правило, сам конфлікт зовсім не відбиває всієї глибини причин, які його породили;

— близька до сигнальної, але не тотожна їй, інформаційна функція політичного конфлікту. Конфлікт завжди викликаний конфліктними причинами, об'єктивно пов'язаний з ними;

— диференційна (лат. differentia — поділ, розчленування, розшарування цілого на частини) функція політичного конфлікту визначає процес розчленування, що виникає під впливом конфлікту, який часто проходить через зміни і руйнування попередніх соціальних структур. Спочатку диференційний рух спрямований на розтягування єдиного центру, утворення двох протилежних полюсів, притягуючи до себе окремі елементи попередньої єдності, відбувається процес переорієнтації і перегрупування в ньому соціальних сил;

— динамічна (гр. dynamikos — силовий, зміна якого-небудь явища під впливом діючих факторів) функція політичного конфлікту була свого часу відмічена марксизмом у відомій характеристиці класової боротьби і соціалістичної революції. Саме марксизм боротьбу класів вважав силою історичного прогресу, а соціалістичну революцію — "локомотивом історії". У цих визначеннях підмічена загальна здатність будь-якого конфлікту більш швидкими темпами рухати суспільний розвиток і здійснювати соціальні зміни;

— інтегруюча (лат. integratio — об'єднання в ціле яких-не-будь частин) і дезінтегруюча (лат. desintegratio — розпад цілого на свої складові частини) функції зв'язані з тим, що політичний конфлікт не тільки створює умови для об'єднання окремих індивідів, груп, партій, об'єднань на основі можливої ідентифікації своєї позиції із загального, але і створює протилежну тенденцію із свого середовища тих, хто займає особливу позицію;

— демаскуюча (фр. demasqner — зірвати маску, виявити) і маскуюча (фр. masqner — приховувати справжні наміри або дії) функції мають місце, коли, з одного боку, політичні конфлікти виявляють дотепер скриті проблеми суспільства. Люди починають про ці проблеми не тільки думати і говорити, а й намагаються протистояти їх негативному впливові;

— із особливою силою наголошували Л. Козер і Р. Дарендорф на прогресивну (лат. progressus — розвиток нового, передового; зміна на краще, перехід на вищий ступінь розвитку) і регресивну (лат. regress us — рух назад, зміна на гірше) функції політичних конфліктів. Вони наголошували, що соціально-політичні конфлікти проявляються у гострій формі і, випливаючи із антагоністичних суперечностей, в цілому сприяють подоланню останніх, а тим самим і усуненню перешкод, які стримують і гальмують суспільний розвиток.