2.3. Розвиток політичної думки у період Сучасності

На період Сучасності (ХХ ст.) випав розвиток та реалізація політичних вчень, що були висунуті раніше.

Марксизм у ХХ ст. був представлений: марксизмом-ленінізмом, троцкізмом, маоізмом, ”новими лівими”, єврокомунізмом. У країнах Азії, Африки та Латинської Америки національний соціалізм прагнув вироблення “третього шляху” на противагу капіталізму та радянському соціалізму – у сполученні соціалізму з місцевими релігіями та традиціями. У Західній Європі та США “нові ліві”, які вважали своїми ідейними натхненниками Ж.П.Сартра, Г.Маркузе, Е.Фромма, В.Райха, Т.Адорно, оцінювали західне суспільство як тоталітарне та репресивне. Майбутня революція буде складатися з п’яти складових: економічна революція зруйнує “суспільство споживання”; політична – систему, що перетворює людину в автомат, яким можна маніпулювати; національна – звільнить національні меншини (передусім – кольорових у США) від експлуатації білої більшості та народи “третього світу” – від експлуатації Заходу; сексуальна – зруйнує буржуазну сім’ю; “психоделична революція” за допомогою вживання наркотиків та рок музики зруйнує “буржуазну індивідуальність”.

Європейський екосоціалізм визначив соціалізм як розв’зання екологічних проблем. Комуністичні партії після розпаду соціалістичної системи розглядають будування комунізму як далеку перспективу, тому зосередились на відстоюванні інтересів людей найманої праці.

Соціалізм на перше місце ставить свободу, соціальну справедливість та солідарність, що може утвердитися тільки в умовах всебічної демократизації суспільства.

Неолібералізм намагається зобов’язати в обов’язки державу розробити та здійснити загальну стратегію економічного розвитку, рішення державою економічних проблем, на противагу попереднім уявленням про невтручання держави в суспільне життя.

Неоконсерватизм виступає проти індивідуалізму, свободи особистості та демократії як змісту і цілі суспільного розвитку. Політичні рішення повинні прийматися не з точки зору групових інтересів, а усієї нації. Між консерваторами та лібералами спостерігається зближення позицій з багатьох питань.

У ХХ ст. інтенсивно розвиваються наукові концепції вивчення окремих політичних явищ та процесів.

Концепція постіндустріального суспільства (“індустріальне суспільство” – термін Сен-Сімона, концепція О.Конта) та її новітня модифікація – “інформаційне суспільство” розроблювались Беллом, Г.Каном, З.Бжезинським, Дж. Гелбрейтом, А.Тоффлером, А.Туреном. В основі лежить ідея про те, що технологічні зміни притягують соціальні. Інформаційному суспільству відповідають нові функції науки, освіти, охорони здоров’я, культури, що трансформуються у самостійну продуктивну сферу. Вирішальними стають інформаційні технології, а власність, як критерій соціальної диференціації, поступається значенням перед освітою та знанням. Суспільство поділяється на технократичну еліту (мерітократію – влада найбільш обдарованих) та маси, якими можна керувати.

Концепції політичного плюралізму основані на теорії справедливості Е.Дюркгейма; визначають сучасне суспільство, що складається з неантагоністичних верств, де держава виступає у ролі арбітра між силами –конкурентами.

Концепції бюрократії досліджують функції та структуру організації, пробують дати відповідь на питання про легітимізацію бюрократичної влади та її відносини з демократією.

Р.Міхелс висунув концепцію неминучості олігархічного переродження демократичних партій та систем.

Концепції тоталітаризму – Х.Ардент, Ф.фон Хайєк, Х.Ортега-і-Гассет, М.Бердяєв. Тоталітаризм описаний як суспільство, що перетворює особу в автоматизованого індивіда, представника згуртованої насильством та ідеологічними маніпуляціями маси.

Концепції міжнародних відносин розроблялися Р.Ароном, К.Райтом, Р.Моргенау, Д.Розенау, З.Бжезинським.

У центрі уваги політики на сучасному етапі залишається державна влада,

одночасно зростає значення “наднаціональної” політики та рухів за емансипацію особи. У категоріях нового інституціоналізму, комунітаризму, теорії раціонального вибору, постмодернізму політика постає як політичний ринок, де йде обмін ресурсами, що контролюються (П.Блау), інтерпретується як “система комунікативних дій” (Х.Арденн, Ю.Хабермас), як сукупність поведінки та відносин між акторами, як раціональний вибір політичних суб’єктів (Ф.Фіоріна), як політична гра (С.Брамс), пропускається через призму групового сприйняття “уявних товариств” політично емансипованих людей, які намагаються зробити вільний вибір та добитися, спираючись на колективну солідарність, “емоційної влади”. У кінці ХХ ст. з’явилися нові парадигми політики, що відображають нове співвідношення сил між Людиною та Державою – центральною проблемою усіх досліджень повинні стати ні влада, ні держава, а особа.