3.4. Участь особистості в політичному житті

Роль особистості в політиці може бути оцінена за ступенем участі в

політичному житті. Підвалиною такої оцінки є вплив особи на політичний процес і політичні відносини.

Політична участь – це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги; здійснення тиску на органи влади, аби домогтися їх виконання, заявити свій протест чи підтримати певні рішення.

Включаючись у політику, людина має певні мотиви. Причому це стосується й “великих” політиків, і рядових учасників політичного процесу. Розрізняють головним чином три найсуттєвіших види мотивації: компенсаційний, корисливий і безкорисливий.

Компенсаційний мотив полягає в тому, що людина, активно діючи в сфері політики, компенсує відсутні у неї якості. Американський політолог Г.Ласвел, автор компенсаційної теорії, стверджує:”Прагнення людини до влади є прагненням за допомогою влади підвищити власний престиж”. І в історії, й у сучасності можна знайти чимало прикладів, що підтверджують життєвість такого мотиву; звичайно – це люди амбіційні, політичні претензії яких не відповідають їхнім фактичним реаліям.

Корисливий мотив притаманний тим, хто вбачає в політиці лише можливість отримати блага для себе особисто. За цим мотивом багато хто свого часу вступив до КПРС: для них було забезпечено й просування по службі, й отримання різних побутових пільг. За цим мотивом часто-густо висувають кандидатів у парламенти: разом з отриманням почестей людина набуває можливість увійти в ті організації, які пов’язані з наданням різних благ.

Безкорисливий мотив зустрічається порівняно нечасто. Для безкорисливого служіння справі людина заздалегідь повинна відмовитись від благ, бути готовою долати значні труднощі, підкорити всі свої прагнення та вчинки обраній ідеї. Таким був А.Д.Сахаров, який послідовно служив ідеалам гуманізму та справедливості.

У результаті політичної соціалізації, залежно від мотивації політичної участі та інших чинників формується певний тип особистості у ставлені до політики.

Макс Вебер першим розробив класифікацію типів участі особистості в політиці:

• Випадкова участь – така форма участі, за якою особистість лише періодично приймає рішення чи здійснює дії, що мають політичні цілі або, ширше мають політичний сенс. За такого типу участі часто (проте, не завжди) суб’єкт діяльності мало замислюється над тим, що він робить і до чого призведуть його дії.

• Участь “за сумісництвом” передбачає більш активну участь людини в політичному житті проте політична діяльність не є для неї головним родом діяльності. Інакше, участь людини в політиці все ще обумовлена потребами та необхідністю моменту.

• Професійна участь полягає в тому, що людина робить політичну діяльність власною професією. І справа не в тому, що політика стає джерелом прибутків. Набагато важливіше те, що така людина стає експертом, спроможним дати політичні прогнози, а також рекомендації з ефективної політичної діяльності.

Польський вчений Єжи Вятр відзначає п’ять принципово різних у ставленні до політики типів особистості:

Активісти – це люди, позиція яких стосовно політики та влади як центральної категорії політики активна. Вони не обов’язково повинні на даний момент заохочувати або підтримувати наявну владу.У ставленні до влади як такої вони дотримуються позитивних позицій, переконані в тому, що влада є важливою цінністю, що вона становить собою привабливе благо, й самі активно прагнуть до її отримання для себе й для групи, членами якої вони є. Тому вони цікавляться політичними проблемами й інформовані про них. Ступінь справжньої поінформованості може бути різним, залежно від рис індивіда (наприклад, від рівня його загальної освіти)та рис системи (припустимо, від ступеня ознайомлення суспільства із важливою політичною інформацією).

Компетентні спостерігачі цікавляться політикою, розуміють її значення, проте не прагнуть брати в ній участь. Головним чином це відбувається під впливом будь-яких доказів, які вони вважають вирішальними (наприклад, вони можуть стати членами політичного керівництва тоді, коли їхня батьківщина перебуває в небезпеці, але повернутсь до інших справ, коли небезпека минула). Такий тип людей часто трапляється серед учених, письменників.

Компетентні критики відрізняються категорично негативним ставленням до здійснення влади або взагалі до політики. Іхній інтерес до політики тісно пов’язаний саме з гострою огидою до політичної діяльності. Вони поінформовані про неї завдяки своїй негативній позиції.

Пасивні громадяни ставляться негативно або нейтрально до здійснення влади та не цікавляться політичними справами, хоча бувають з ними добре обізнані. Їхня поінформованість може базуватись на тому, що як громадяни вони вважають себе зобов’язаними мати певні знання про політичне життя, хоча до політичних проблем ставляться бадуже або негативно. По суті, це аполітичні громадяни, хоча й не відчужені.

Аполітичні та відчужені – це люди, які категорично відкидають свою участь у політиці, не цікавляться політикою й мало про неї знають. Вони живуть ніби за межами політичної системи.

Політика, як і будь-яка інша сфера суспільного життя, підкоряється певним правилам, і будь-яка людина в цілому змушена діяти згідно з ними. Для опису цього аспекту політичних відносин у політології використовують поняття ролі та статусу. Ці поняття були запозичені політологією із соціології, й тому, щоб відрізняти їх від відповідних соціологічних термінів, часто-густо говорять про політичну роль і політичний статус.

Політична роль – це стереотип поведінки в політиці, який відтворюється людиною в процесі політичної взаємодії із певною регулярністю та протягом достатньо тривалого часу. Політична роль виявляється в сукупності прав і обов’язків, що закріпляються за носієм цієї ролі внаслідок виробленої суспільством згоди.

Політичні ролі можуть бути стандартизованими та нестандартизованими. У першому випадку йдеться про те, що поведінка людини – носія даної ролі підкоряється правилам, які діють у політичній сфері.

Нестандартизовані політичні ролі відбивають девіантну ( відхилювану) та інноваційну політичну поведінку. Ці типи поведінки зосновані на порушенні сподівань, пов’язаних з носіями даної політичної ролі.

Інноваційна рольова поведінка стоїть у витоків нових засобів і методів політичної діяльності, які раніш не були притаманні суспільству.Спочатку інноваційна поведінка сприймається так само, як і девіантна.Проте якщо девіантна поведінка не веде до встановлення нових типів політичної діяльності та постійно засуджується суспільством, то інноваційна поведінка з часом закріплюється та стає природним елементом політичної сфери. Нещодавно іноваційною поведінкою в Україні вважалось використання будь-якої політичної реклами: для громадян це було новим явищем через те, що в СРСР політична реклама була просто немислима (бо в ній не було ніякої потреби). Людина, що її використовувала, йшла врозріз з уявленнями, про політичного (державного) діяча, які існували в радянському суспільстві. Зараз політична реклама – звичайно складова нашого життя.

Політичний статус – зворотний бік політичної ролі. Якщо політична роль динамічна та співвідноситься з поведінкою, то політичний статус, навпаки, статичний, він відсилає до позиції, яку посідає його носій у системі політичних відносин.

Політичний статус часто-густо закріплюється юридично, хоча це не є загальним правилом. Політичний статус людини (громадянина) закріплений у Конституції України. Людина згідно із Конституцією має певні права, свободи та обов’язки (права на особисту недоторканність, недоторканість власного житла, право на об’єднання та збори тощо). Права та обов’язки є невід’ємними, і держава зобов’язується захищати їх і гарантувати можливість їх реалізації.

Політичні ролі та політичні статуси можуть бути продиктованими та зоснованими на досягненнях. Продиктовані отримуються на природних засадах, наприклад, тільки тому, що народився в сім’ї, що належить до певного прошарку або володіє особливими правами, які переходять дітям у спадок (статус нащадка престолу, який людина отримує лише тому, що народилася в королівській родині).

Політичні статуси та ролі, зосновані на досягненнях, людина змушена здобувати власною працею. У такому разі становище людини в суспільстві залежить від рівня її здібностей, а також кількості успішних дій у політичній сфері.

Рівні участі особистості в політичних процесах.

Функціональний рівень передбачає участь у визначенні структури

політичної влади, в розробці курсу внутрішньої та

зовнішньої політики

Рівень опосередкованої участі означає участь через обрані органи, через

депутатів і громадсько-політичні організації

Рівень безпосередньої участі відбиває особисту участь у різних партійних і

політичних акціях, членство в партіях і

громадських рухах.

На кожному із зазначених рівнях, залежно від конкретних обставин, використовуються такі форми громадсько-політичної участі:

• стаття (лист, замітка) в газеті, участь у радіо- та телепередачах;

• участь (виступ) на зборах, мітингах;

• участь у виборах, референдумах;

• діяльність як депутата місцевих рад, парламенту;

• запит депутата;

• участь (або членство) у діяльності політичних партій та громадських рухів;

• участь у страйках;

• політичне голодування;

• терористичний акт тощо.

Кожна з цих форм має власний ступінь демократизму. Причому, якщо одні з них є природними, доступними (виступ на зборах, участь у виборах), то інші обумовлені певними якостями людини (написання статті у газету), або здійснюються всупереч законам держави (терористичний акт).

Вибори та референдум – дві головні форми, в яких реалізується участь людей у політичному житті суспільства. У сучасних суспільствах це єдині форми, що втілюють принцип безпосередності демократії та волевиявлення народу.

Вибори- це обрання посадових осіб і керівників організацій,

а також депутатів у представницькі органи влади, що здійснюється

за допомогою голосування