2.1.3 Політична думка у Стародавньому Римі

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття — аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка пере­бувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.

Марк Туллій Цицерон(106—43 pp. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.

Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва — республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і при­родним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на пану­вання кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призво­дить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цице­рон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримського мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки.

У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354—430), за заслуги перед церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він виклав головним чином у праці «Про град Божий».

Спираючись на біблейські положення, Августин усю історію людства, всі соціальні, державні і правові установи й настанови подає як наслідок гріховності людини, започатко­ваної ще Адамом і Євою. Людський рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духовними Божими настановами. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».

Гріховність земного державно-правового життя виявля­ється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «природним порядком» людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимча­совий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне».

В очіку­ванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-політичні порядки, але лише тією мірою, якою вони не суперечать християнській релігії і церкві.

Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники, на його думку, не були народом і державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдиного Бога, не знали істинної справедливості.

Форми державного правління Августин розрізняє залеж­но від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправед­ливу аристократію — клікою. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Вчення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно відіграло важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і права.