17.1.1 Міжнародна і зовнішня політика

Відмінності між зовнішньою і між­народною політикою є не лише термінологічними, а й змістовними. Пов'язані вони передусім із відмінностями між суб'єктами цих видів політики. Коли йдеться про зовнішню політику, яку іноді називають іще закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіальне організоване й політичне незалежне суспільство, і як політичний інститут — система організацій та установ. У першому випадку суб'єктами зовнішньополітичної діяль­ності, крім держави як політичного інституту, виступатимуть також інші політичні інститути — політичні партії, гро­мадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб'єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут.

Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов'язано це з тим, що держава є єдиним загальнонаціо­нальним політичним інститутом, уповноваженим здійснюва­ти зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладати договори, оголо­шувати війну тощо.

Крім держави та інших національних політичних інсти­тутів, суб'єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру. Для позначення багато­манітної діяльності всіх суб'єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використову­ється термін «міжнародна політика», тоді як термін «зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.

Іншими словами, міжнародна політика — це вся сукуп­ність дій політичних суб'єктів у відносинах між державами та па міжнародній арені в цілому.

Цей вид політики називається ще «світовою політикою».

Зовнішня політика у науковій літературі звичайно визна­чається через діяльність держави: «Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, яка регулює відно­сини з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями та іншими громадськими організаціями, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями»¹¹³.

Зазначене розрізнення зовнішньої і міжнародної політики дає можливість, зокрема, розмежувати зовнішньополітичну діяльність держави як вираження загальнонаціональних інтересів і дії окремих національних суб'єктів політики, наприклад партій чи засобів масової інформації, на міжна­родній арені, які можуть суперечній загальнонаціональним інтересам і вже з цієї причини не вважаються складовими зовнішньої політики держави. Найчастіше такі суперечності між зовнішньою політикою держави та окремими діями проявляються у сфері економічної політики, недержавні суб'єкти якої, наприклад біржі, банки, корпорації, можуть діяти всупереч загальнонаціональним інтересам, отже, і зовнішній політиці держави.

Таким чином, зовнішня політика — це закордонна діяль­ність держави

Дії всіх інших суб'єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики.

У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з'ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіанті вирішення цін проблеми. Перший — є теорія завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика в результаті якої виникають та існують держави є визначальною стосовно їх внутрішньої політики. Так один із авторів теорії завоювання польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович стверджував, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил, що внутрішня історія держави є простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою.

Інший варіант трактування співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики запропонував марксизм який виходить з тою що зовнішньополітичний курс будь якої держави с продовженням п внутрішньої політики зумовленої економічним базисом та інтересами правлячих сил.

Нарешті третій варіант полягає в тому, що зовнішня і внутрішня політика трактуються як рівнозначні.

Кожен із перелічених варіанті наголошує на якійсь особливості співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики одночасно недооцінюючи інші. За певних умов зовнішня політика справді може стані визначальною стосовно внутрішньої. Так, під час ведення війни яка протягом усій історії людства була одним із найголовніших засобів зовнішньої політики все внутрішнє, життя країни підпорядковується досягненню перемоги економіка переводиться на військові рейки обмежується дія окремих конституційних положень забороняється діяльність деяких організацій, вводиться цензура тощо. Однак війна є екстремальним, а не нормальним станом суспільства и вона також спрямована на задоволення певних внутрішніх інтересів і потреб. Тому не можна стверджувати, що зовнішня політика завжди й у всьому визначає внутрішню. Подібні твердження відривають зовнішню політику від внутрішньої і перетворюють її на самоціль.

Так само неправомірно було б вважати, що зовнішня політика є лише простим продовженням внутрішньої. Зовнішньополітична діяль­ність держави — це взаємодія з іншими державами та міжнародними організаціями, які справляють відчутний зворотний вплив на суб'єкт зовнішньої політики. Іноді цей вплив примушує державу корегувати, а то й істотно змінювати її внутрішню політику. Залежність зовнішньої політики держави від інших суб'єктів міжнародної політики не дає змоги одночасно стверджувати, що і внутрішня політика в усьому визначає зовнішню.

Здавалося б, найприйнятнішим є третій варіант, який визнає зов­нішню і внутрішню політику рівнозначними. Проте й він є спрощеним трактуванням співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, яке не розкриває їх дійсної взаємозалежності.

Зовнішня і внутрішня політика перебувають у тісному взаємозв'яз­ку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої.

Перша особливістьзовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється доміну­вання одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням.

Другою особливістюзовнішньої політики є її зумовле­ність певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюва­тися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зов­нішніх чинників.

Третьою особливістюзовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погод­женості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав; залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється.

Нарешті, четверта особливість зовнішньої політики по­лягає в тому, що вона має власне інституціональне забезпе­чення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої і виконавчоївлади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем'єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністер­ство закордонних справ з мережею закордонних диплома­тичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньо­політичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктив­них типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомен­дацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави.

Отже, зовнішня і внутрішня політика не є рівнознач­ними. У діалектичній єдності цих видів політики є своя провідна, визначальна сторона; це — внутрішня політика. Саме вона визначає головні напрями і цілі зовнішньої політики, а також забезпечує засоби її реалізації. Однак зовнішня політика не с простим продовженням внутрішньої. Остання визначає першу лише в головному, найсуттєві­шому, перша справляє відчутний зворотний вплив на другу. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім з метою створення сприятливих умов для здійснення внутріш­ньої політики. З розвитком міжнародних відносин, посилен­ням взаємозалежності держав зростає і залежність внутріш­ньої політики від зовнішньої.