18.3.1 Фашизм

Фашизм (від лат. fasio, італ. fascismo — m/чпк. зв'язка, об'єднання) - це правоекстремістський політичний рух, який виник у країнах Західної Європи після Першої світової війни й перемоги Жовтневої революції в Росії. Спочатку такі організації й рухи виникли в Італії й Німеччині. Першу фашистську організацію під назвою «Фашіо ді комбаттіменто» («Союз боротьби») створив у 1919 р. лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (1883—1945). Від назви цієї організації і пішла назва «фашист», яка швидко поширилась у всьому світі. У 20—30-ті роки фашисти прийшли до влади в Італії, Німеччині, деяких інших країнах.

Спершу фашизм проголошував антимонополістичні й соціалістичні гасла. Використовуючи невдоволення суспіль­ства масовим безробіттям та інфляцією, він знаходив своїх прихильників у середовищі міської дрібної буржуазії, селян­ства й частини робітників. У Німеччині, де фашизм набув найбільшого впливу, він спекулював також на уражених Версальським мирним договором національних почуттях мас. Згодом фашистський рух іде на угоду з монополістич­ним капіталом, який, прагнучи використати його для придушення революційних виступів трудящих мас, допоміг фашистам прийти до влади.

Ідеологія фашизму — це войовничий антидемократизм і антикомунізм, расизм і шовінізм. В ЇЇ основі лежать ідеї соціал-дарвінізму про боротьбу видів і рас. Особливе місце в ідеології фашизму посідає концепція нації як вищої і вічної реальності, заснованої на спільності крові. Звідси постає завдання збереження чистоти крові і раси. У фашистському суспільстві «вищі» нації мали панувати над «нижчими». У сфері зовнішньої політики ця теорія расової зверхності слугувала обґрунтуванням політики імперіалістичних загар­бань і поневолення інших народів, Здійснення імперських планів покладалось на сильну армію, здатну забезпечити тотальне знищення противника й колонізацію захоплених земель.

Політичною формою фашистської держави є тоталітаризм. Держава проголошується відповідальною за індивідуальні долі як фізично, так і духовно. Вона покликана нещадно класти край будь-яким посяганням на єдність нації. Фашизм проповідував необхідність сильної влади, заснованої на політичному пануванні авторитарної партії, яка забезпечує тотальний контроль над особою і всім суспільством. Необ­хідною умовою політичного панування визнається культ вождя.

Фашизм рішуче відкидає класову боротьбу, яка супере­чить ідеї єдності нації, виступає за інтеграцію класів у расове або корпоративне співтовариство. Прийшовши до влади, фашисти заборонили робітничі партії, страйки та інші форми й засоби захисту трудящими своїх інтересів.

Створивши тоталітарні терористичні режими, фашизм знищив усі демократичні свободи та інститути. Відбулась мілітаризація усіх сфер суспільного життя, а контроль над суспільством здійснювався не лише з допомогою державних структур, а й партійних воєнізованих формувань. Державне й партійне насильство стало нормою життя. Воно виявилось у переслідуванні та фізичному знищенні інакомислячих, а в роки Другої світової війни — у створенні гітлерівських таборів смерті, геноциді, масових злочинах проти люд­ськості.

Фашизм відіграв вирішальну роль у розв'язанні Другої світової війни, в якій зазнав нищівної воєнної і морально-політичної поразки. Та ця поразка не поклала край фа­шизму. Невдовзі по закінченні війни в деяких західних державах — ФРН, Італії, США, Великобританії, Франції — він почав відроджуватися вже як неофашизм. Неофашизм проповідує ті самі ідеологічні й політичні погляди, що й фашизм, спирається на ту ж соціальну базу — верстви, витіснені ходом суспільного розвитку на обочину життя, маргиналів. Саме вони легко сприймають екстремістські заклики неофашистів і поповнюють лави їхніх організацій.