14.1.2 Сучасні концепції політичних еліт

Знання про політичну еліту істотно поглиблює ознайомлення з її різнома­нітними концепціями, так чи інакше пов’язаними з двома зазначеними підходами.

Концепції еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавеліііспіської школи в розумінні політичних еліт, основні теоретичні положення якої полягають у такому. Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділу на привілейовану владарюючу творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість. Такий поділ закономірно випливає з природи людини й суспільства. Еліта наділена особливими соціальними, психологічними, інтелектуаль­ними, моральними та іншими рисами. Приналежність до неї пов'язана передусім з природними задатками, освітою і вихованням.

Еліта є більш або менш згуртованою групою, об'єднаною не тільки спільністю професійного статусу й соціального становища, а й елітарною самосвідомістю, сприйняттям себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством. Маси більш чи менш широко визнають право еліти на політичне керівництво, що означає її легітимність.

За відносної згуртованості в середовищі еліти точиться постійна боротьба між різними її типами: старою і новою елітою, елітою і контрелітою, «левами» і «лисами» тощо. Формування і зміна еліт відбуваються в ході боротьби за владу. Та за всіх змін еліт їхні відносини з рештою суспільства, як відносини панування й підкорення, залиша­ються незмінними.

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед них становлять засновані па ціннісному підході кон­цепції демократичного елітизму, або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основополож­ники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс роз­в'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демо­кратії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правлін­ня народу неможлива й недоцільна, американський еконо­міст Йозеф Шумпетер (1883—1950) запропонував створити нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б ґрунтувалася на визнанні того, що демократичний метод — «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців»⁹³. Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну — «правління, схвалене народом».

На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизон­тальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію (від грецьк. poly — багато і arche — влада).

Існують численні критерії для виокремлення контролю­ючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них — першорядної ваги). Перший критерій — альтимет­ричний (від лаг. altus — висота і грецьк. mctreo — вимірюю; альтиметр - висотомір): контролююча група є такою тому, що розташовується (за вертикальним розрізом будови суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює той, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився. Другий критерій -— мерітократичний (від лат. те-rilus — гідний і грецьк. kratos — влада; мерітократія — влада найбільш гідних, заслужених): критерій заслуги. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує па це.

Критерій заслуги, пов'язуваний з ціннісними параметрами еліти, вважає Дж. Сарторі, створює ціннісну опору для представницької демократії. Потрібно відновити паретівське розуміння еліт як кращих, тому що в антиелітистів слово «еліта» набуло негативного відтінку. З цією метою Дж. Сарторі запропонував референтну теорію еліт і два стислих взаємодоповнюючих визначення демократії: «демократія повинна являти собою (а) селективну (засновану на вибор­ності, відборі, підборі) поліархію і (б) поліархію за основою достоїнств (заслуг)»⁹⁴.

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій запе­речують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визна­чається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп — етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших — формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності й водночас активно впливає на розвиток групи.

За допомогою різноманітних демократичних засобів (виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюють еліти. Таким чином обмежується або й зовсім упереджується дія відкритого Р. Міхельсом «залізного закону олігархічних тенденцій» і забезпечується утримання еліт під впливом мас. Відмінності між елітою і масою досить умовні. Вони ґрунтуються головним чином на неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У демо­кратичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті здібності, знання, активність тощо.

У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпоро­шена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а групи інтересів. До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну й політичну конкуренцію в суспільстві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітар­ної групи.

Очевидно, що концепції множинності еліт мають за мету пом'якшити сприйняття жорсткості поділу суспільства на еліту і маси, його антидемократизм. Однак вони багато в чому ідеалізують дійсність, затушовуючи питання про те, хто ж є, так би мовити, господарем у державі. Існує принципова відмінність між впливом у суспільстві політичної еліти, який ґрунтується на правових нормах і силі державного примусу й пов'язаний з розподілом ресурсів і цінностей, і, скажімо, інтелектуальної еліти, яка користується засобами ідейного впливу й залежить від політичної еліти. Крім тою, й різноманітних привілеїв найбільше має саме політична еліта, бо встановлює їх вона сама для себе. Дещо від неї перепадає представникам інших еліт, зокрема економічній та інтелек­туальній, які матеріально та ідейно забезпечують її пану­вання.

Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і особливо індивідуальній свідомості. Пов'язано це з тим, що людині важко дається сприйняття еліти поза нею самою, але імпонує усвідомлення власної належності до еліти. Цим пояснюється, зокрема, те, що про свою належність до еліти суспільства нерідко заявляють функціонери численних молодіжних і жіночих громадських організацій, керівники та активісти невеликих політичних партій, журналісти, викла­дачі вищої школи, науковці, бізнесмени тощо. Є навіть «еліта робітничого класу», «хліборобська еліта», «студентська еліта» й ін. Однак ці претензії на елітарність перебувають поза межами теорії політичних еліт і політології в цілому.

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Раита Міллса (1916— 1962). Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових пози­цій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспіль­ствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

Систему політичної влади у США Р. Міллс подавав як піраміду, що складається з трьох рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично безправного населення. Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхній рівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не допускає решту населення до визначення реальної політики. Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів досить обмежені.

Стрижневими інститутами сучасного американського суспільства Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну виконавчу владу та армію. Відповідно владарюючу еліту він не обмежував політичною елітою, яка безпосередньо прий­має найважливіші державні рішення, а включав до неї також керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелек­туалів, які їх підтримують.

Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча еліта у Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована група. Ця згуртованість зумовлюється спільною заінтересо­ваністю її представників у збереженні свого привілейованого становища, стабільності наявної суспільної системи, а також близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв'язками. Між елітою і масами існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти до еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії. Однак на це у них дуже мало реальних шансів.

Неважко здогадатися, що в західній політології ліволіберальна концепція еліти піддається гострій критиці, особливо стосовно тверджень про закритість владарюючої еліти, наяв­ність у її середовищі особистих і родинних зв'язків, безпо­середнє входження до неї керівників великих корпорацій тощо. Однак саме тут зазначена концепція чи не найбільшою мірою відповідає дійсності, бо навіть у найдемократичнішому суспільстві політична еліта залишається відносно замкнутою і найбільш привілейованою панівною групою, підтримуваною бізнесом.

Хоча марксизм заперечує правомірність самого поняття політичної еліти, стверджуючи про політичне панування економічно домінуючого класу, опосередковано він містить своєрідну концепцію політичної еліти, яка в політології дістала назву партократичної. Йдеться про авангардну партію робітничого класу. Згідно з ленінським вченням про партію нового типу ця партія покликана очолити робітничий клас у його боротьбі за перемогу соціалістичної революції і побудову соціалізму й комунізму.

Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль політичної партії, є те, що вона виступає носієм революцій­ної — комуністичної ідеології. Саме озброєність цією «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством. Ще однією ознакою партії нового типу є походження її членів із неімущих верств суспільства, передусім із середо­вища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-селянське походження виступає найважливішою умовою здатності до сприйняття комуністичної ідеології.

Політичне керівництво суспільством з боку авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер — охоп­лює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових питань, виховання людини тощо. Для здійснення такого керівництва партія мусить бути тісно згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада концентрується в руках вищого керівництва.

Партократична концепція еліти була реально втілена в соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами заперечення соціальної нерівності й будь-якої елітарності, всеосяжний характер партійного керівництва, зрощення партійного і державного апарату на практиці призвели до формування в цих країнах комуністичної партійно-держав­ної еліти, яка монопольно зосередила в своїх руках усю повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські, ідеологічні ресурси, створила для себе цілу систему соціаль­них пільг і привілеїв.

Одним із перших на це звернув увагу югославський політичний діяч і політолог Мілован Джілас (1911 — 1995). У своїй праці «Новий клас» (1957) він обгрунтував концепцію правлячої партійної бюрократії як нового класу, який сформувався в СРСР та інших країнах соціалізму. Цей клас складається з тих, хто наділений монополією адміністратив­ної влади і користується особливими привілеями та економічними перевагами. Витоки нового класу кореняться у партії особливого, більшовицького типу. Його могутність спирається на феномен колективної власності, що полягає в монополії партійної бюрократії на розподіл національного доходу, регламентування доходів населення, визначення напрямів господарського розвитку та розпорядження націо­налізованим майном. У зв'язку з цим М. Джілас увів поняття «партійна держава», суть якої полягає в особливому виді полі­тичного напування, коли влада фактично незаконно скон­центрована в руках партійних комітетів і таємної поліції.