1. Як за типологією Дж. Сарторі можна охарактеризувати партійну систему України:

1. Авторитарна 2. Багатопартійна 3. Атомізована 4. Однопартійна 5. Плюралістична

2. В якій країні існує партійна система з партією-гегемоном?

1. Польща 2. Україна 3. США 4. Мексика. 5. Швеція

3.Хто є автором теорії груп-інтересів?

1. М. Дюверже 2. А. Бентлі 3. Дж. Сарторі 4. В. Ленін 5. К. Маркс

Тема 9. ВЛАДНИЙ ВИМІР ПОЛІТИКИ

1. Сутність влади

Велика кількість авторитетних політологів, найбільш відомими з яких є М.Вебер, Г.Ласвел, Р.Дал, М.Дюверже, цілком виправдано визначають політику через категорію влади. Але що вона уявляє з себе? Відповіді на ці запитання численні і різні. Її французький дослідник Мішель Крозьє вважає, що таємниця влади не розкрита, вона подібна до тхора, про якого всі знають, що він десь утік, але якого ніхто не бачив. Інший автор – Бернар-Анрі Леві – оцінює її як «радикальне зло».

Справді, це поняття відображає комплексне явище, що вможливлює безліч його потрактувань. Влада, зокрема, здавна вбачається обов'язковою функцією будь-якої спільноти, необхідною для керівництва її членами і налагоджування колективної діяльності, передумовою та джерелом управління. Останнє виступає як процес реалізації влади у взаєминах між людьми, групами в суспільстві, державами, які, проте, характеризуються не простою взаємозалежністю, а через відносини командування й підпорядкування. Якщо є перше, то обов'язкова наявністьі другого.

Влада також визначається як реальна здатність здійснення волі, нав'язування її іншим або як вольові соціальні відносини, характер яких зумовлений домінуванням однієї зі сторін взаємодії. Головними засобами здійснення влади звичайно називають примус і переконання, але їх діапазон значно ширший – тут і прийняття рішень, контроль, співробітництво тощо.

Засадничими стосовно розподілу засобів дії є інтереси. Якщо у керуючого та підлеглого вони збігаються, бодай у го­ловному, то переважатиме переконан­ня, а за їх відмінності – примус. Останній може виявлятися у фі­зичній та духовній (ідеологічній) формах з їх впливом на тіло або свідомість людей і постає як нав'язування принципів та ідеалів, що відповідають характерним особливостям владників і реалізація яких сприяє здійсненню їх волі.

Ще однією версією тлумачення влади є її характеристика як організованої єдності дій і усталеного порядку у суспільних відносинах. Фактично, йдеться про інституціалізацію, перетворення влади на організовану установу, процес з певною структурою взаємин. Стосунково-вольова її навантаженість тут доповнюється су­ворим упорядкуванням, сфор­мованою структурою політичних інституцій. Головною функцією останніх є заборона на соціально неприпустимі дії. Відносини владників та підлеглих зберігаються, а добровільне підпорядкування останніх активізується, зокрема, таким психологічним механізмом як система владних символів.

Зауважимо, що різні аспекти зазначених підходів до пояснення влади відображені, скажімо, вже в працях Н. Макіавелі, котрий зафік­сував нерозривний зв'язок двох типів влади: ірраціонально-стихійної та організовуючо-впорядковуючої. Більш масштабною й різноманітною є її концептуалізація в сучасній політичній науці, що не завадило М.Фуко заперечувати наявність теорії влади як основи глобального політичного аналізу, в зв'язку з чим, на його думку, усі реальні владні прояви досі залишаються чимось загадковим, непізнаним і навіть демонічним.

Серед поширених нині напрямків варто згадати бігейвіоралізм (від behaviour – поведінка), у межах якого владу розуміють як особливий тип поведінки, що грунтується на можливості її зміни у інших людей. Один з його засновників – американець Б.Скінер стверджував, що людина – пасивний об'єкт, не спроможний бути ініціатором будь-чого. Здатність підпорядковуватися контролеві закладена в ній біологічно, а тому потрібно непомітно справляти належний вплив на індивідів, змінюючи в бажаному напрямі їх поведінку.

Іншою популярною версією потрактування влади є телеологічна (телеологія – вчення про мету й доцільність), що характеризує її як досягнення певних цілей, передбачених результатів. Згідно з визначенням Т.Парсонса влада – це здатність виконувати обов'язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовувати ресурси суспільства для досягнення поставленої мети. Вчений прирівнює владу до грошей, стверджуючи, що вона є елементом, який перебуває в обігу, її постійно обмінюють, переміщують; символом, що не має безпосередньої корисності і наділений лише міновою вартістю, тобто обмінюється на щось реально цінне з точки зору спільноти (наприклад, на законослухняність). З наведених тез випливає, що не тільки влада – товар, а й політичні відносини загалом – ринок влади.

Прихильники такого тлумачення – так звані реляціоністи (від relation – відносини) – Р.Дал, Д.Френч, П.Блау – уявляють останній як єдино можливу форму раціональної організації людських прагнень влади, оскільки тут і тільки тут панує активна конкуренція, що демонструє ділову компетентність, підприємливість, намагання про­сунутися в суспільній ієрархії нагору, силу волі. Вони, однак, не замовчують те, що ринок влади, як і будь-який інший ринок, не вільний від розгулу пристрастей, пороків, демагогії тощо.

Третій напрям розгляду сутності влади – інструменталістський, який тлумачить її як спосіб контролю та використання певних інструментів (ресурсів). Ними, згідно з У.Роджерсом, можуть бути соціальний статус носія влади, харизма, оволодіння політичними інститутами, ЗМІ тощо, тоді як О. Тофлер виділяє силу, багатство й знання. Останнє він вважає найефективнішим інструментом влади наприкінці XX ст., оскільки саме воно дає владу найвищої якості, є її першоосновою. З іншого боку, знання-інформація можуть перетворюватися на об'єкт політичної маніпуляції, що і пояснює сенс боротьби в сучасному суспільстві за контроль над ними.

Наведені тлумачення за усього їх розмаїття фіксують владу як дію (взаємодію) щодо когось або для чогось. Значна кількість політологів схильна в зв'язку з цим визнавати визна­чення М. Вебера: «Влада означає будь-яку можливість здійснювати всередині конкретних соціальних відносин власну волю навіть усупереч опорові, незалежно від того, на чому така можливість грунтується».

Продовжуючи цю традицію, Р.Дал пропонує наступну формулу: дехто Х володіє владою над деяким У остільки, оскільки, по-перше, Х тим чи іншим чином може змусити У зробити щось, що, по-друге, відповідає інтересам Х і що, по-третє, сам У інакше не став би робити.