1.2. Політологія як наука і навчальний предмет

Виникнення політології як науки – процес довготривалий і має певні стадії. К.Дойч відмітив, що кожна суспільна наука, зокрема і політологія, проходить нібито три ступені розвитку: філософську, емпіричну і стадію ревізії емпіричного стану. Ця ідея видається досить плідною. Політична наука в своїй початковій, філософсько-етичній формі виникає в результаті раціоналізації і концептуалізації політичних поглядів за часів Конфуція, Платона і Арістотеля (V-III ст. до н.е.) та проходить в своєму розвитку ряд етапів. Сучасного вигляду політологія набуває в другій половині ХІХ ст. у зв’язку з появою і розповсюдженням біхевіористських (bihevior - поведінка), емпіричних методів дослідження. Приблизно в цей же період йде становлення політичної науки як самостійної академічної дисципліни. У 1857 р. у Колумбійському коледжі США створюється кафедра “Історія і політична наука”. У 1880 р. в цьому ж коледжі організується перша школа політичної науки. Паралельно йде процес перетворення політології в самостійну наукову і навчальну дисципліну в Європі. Великий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені як М.Вебер, Р.Міхельс, Г.Моска, В.Парето, А.Токвіль, а також К.Маркс і Ф.Єнгельс.

На початку ХХ ст. процес виділення політології в самостійну академічну дисципліну в основному завершився. Активізація й інтеграція політичних досліджень сприяли створенню в 1948 р. під егідою ЮНЕСКО Міжнародної Асоціації політичної науки, яка продовжує діяти й донині.

Ідеї європейських дослідників лягли в основу політичних концепцій українських вчених і були трансформовані ними на український грунт, що дозволяє стверджувати про існування української політології як науки. Теоретики української політичної науки, творчість яких становить її методологічну основу, були професійними істориками, юристами і соціологами. Відсутність української державності змушувала їх обгрунтовувати з історичної точки зору невід’ємність прав українського народу на свою державність і на цій основі виводити свої політичні концепції. Дореволюційний етап, найвідомішими представниками якого були М.Костомаров, В.Антонович, М.Драгоманов, М.Грушевський, - це етап становлення української політології. Його характерною ознакою було домінування народницької ідеології над державницькою. Міжвоєнний етап української політології, найбагатший у теоретичному відношенні, дав різноманітні наукові концепції української державності. Українські політологи міжвоєнної доби – В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський та інші – політологічні дослідження вели головним чином в еміграції, а до початку 30-х років і в Україні. Після другої світової війни теоретичні проблеми української політології в історико-політичному аспекті досліджували професори Б.Крупницький, І. Лисяк-Рудницький, Я.Пеленський та інші.

В СРСР майже до самого розпаду на політології лежало ідеологічне табу. Вона трактувалась як псевдонаука, буржуазна наука, подібно до генетики. Лише в 1990 р. політологія набула офіційного визнання. Сучасний, новітній етап української політології зосереджений на дослідженні процесів державотворення і формування політичної системи України, партійно-політичного структурування, функціонування політичних інститутів і політичних еліт, політичної культури і громадянського суспільства.

Такою є стисла історія виникнення і розвитку політології.

Що ж вивчає політологія? Який предмет її дослідження?

З цього приводу існують різні, хоча й не взаємовиключні точки зору. Перша група визначень виходить з того, що політологія становить собою лише одну з наук про політику, яких є багато. Термін “політичні науки” визначив у середині ХХ ст. американський вчений Гарольд Лассуел. Політичні науки – це інтегральне поняття, яке об’єднує весь спектр інтелектуальних досліджень сфери політичного. Він включає політичну соціологію і політичну психологію, політичну філософію і політичну антропологію (лат. antropos – людина), політичну географію і політологію.

Друга група авторів фактично ототожнює політологію і політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику. Як синоніми їх розглядає відомий французький вчений М.Дюверже.

Ці підходи мають як свої сильні, так і слабкі сторони. Уникнути слабкостей двох окреслених підходів на предмет політології дозволяє третя точка зору.

Вона розглядає політологію як загальну, інтегральну науку про політику в усіх її проявах, включаючи в неї всі політичні дисципліни. Цю позицію відстоює авторитетний політолог Дж.Сарторі. Виходячи з неї, політична наука в своїй основі єдина і одночасно внутрішньо диференційована. У такому сенсі правомірно говорити про окремі політичні науки як специфічні частини єдиної політичної науки.

Таким чином, узагальнюючи зазначимо, що політологія становить собою науку про політику і її відносини з суспільством. Деталізуючи предмет політології, нерідко перераховують найважливіші його складові, до яких відносять

• політичні інститути, перш за все державу і партії;

• політичну свідомість і культуру;

• суб’єкти політики – особа, зацікавлені групи, політичні еліти та лідери;

• внутрішньодержавні і міжнародні політичні відносини;

• політичний процес як динамічну характеристику політики.

В іншому варіанті параметри предмета політичної науки мають чотири виміри:

• нормативні ідеї (програми, декларації, інструкції, правові та інші норми);

• відносини влади і політичного панування;

• суб’єктивні установки;

• інститути.

Таким чином, предметом політології є закономірності структури, функцій, розвитку політичного життя в усіх його проявах. Політологія ж, як раціональне відображення політичного життя, є системою знань про цілі, завдання, рушійні сили і зміст політичних процесів, про діяльність людей, партій, об’єднань, держав у сфері політичних відносин.

Трактування змісту предмета політології залежить від дослідницького підходу та від наукових методів аналізу політики. Найбільш важливі загальні методи дослідження сфери політичного подані в таблиці.

Іншу групу засобів пізнання в політології становлять методи емпіричних досліджень, з допомогою яких отримується первинна інформація про політичні факти. Ці методи не є специфічно політологічними і в основному запозичені нею з прикладної соціології, математики, кібернетики тощо. До них належать:

• використання статистики, перш за все електоральної, тобто участі громадян у виборах;

• аналіз документів;

• анкетні опитування;

• теорія ігор (особливо продуктивна при прийнятті рішень);

• спостереження безпосередньо реальних політичних подій або в умовах експериментальної ситуації.

Весь різноманітний дослідницький арсенал сучасної політичної науки підпорядкований одній меті – отримання достовірного знання, об’єктивних даних про політичні процеси і їх розвиток.

Нині як у кожній науці, так і у структурі політології чітко виокремлюються два рівні знань – теоретичний та прикладний, емпіричний.