logo
вступ до полит 2014

1. Хто запропонував концепцію народного суверенітету:

1.Ш.Монтеск̕є 2. Ж.Ж.Руссо 3. М.Вебер 4. Ф.Гегель

2.Хто являється автором «Поліархічної» моделі демократії:

1. Й.Шумпетер, 2. К.Пейтман, 3. Р.Даль

3. Приведіть у відповідність авторів і теоретичні моделі демократії:

1.Модель демократичної участі А.)М.Вебер, Й.Шумпетер, Е.Даунс

2.Колективістська модель демократії Б) К. Пейтман, Н.Боббіо, К.Макферсон

3.Элітарна модель демократії В) Ж.Ж. Руссо, Дж. Ст. Мілль, А.Лінкольн

Тема 13. ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ

1. Теорії модернізації

В основі феномену модернізації лежить ідея висхідного, прогресивного руху людства від традиційності до сучасності (модерну), головною закономірністю якого є постійназміна, ускладнення політичних, економічних і культурних структур і їх функцій відповідно до потреб ра­ціонального та ефективного функціонування суспільства. Таке його розуміння набуло визнання серед вчених, породжуючи, разом з тим, безліч модифікацій, що втілилися в комплекс міждисциплінарних наукових ідей, об'єднаних понят­тям «теорія модернізації». Відповідний погляд сформувався на початку 50-х рр. ХХ ст. для характеристики становища країн третього світу (недавніх колоній і напівколоній) та визначення їх подальших перспектив у вигляді кон­цепцій економічного зростання і структурного функціоналізму, об'єднаних логікою однолінійності - однорезультатності політичного поступу (У.Ростоу, С.Ліпсет, В.Мур та ін.).

Згідно з першим підходом, традицій­ні (доіндустріальні) суспільства Азії, Африки й частково Латинської Америки оцінювались як економічно відста­лі, як такі, що потребують механізмів стійкого розвитку, технологічного прогресу для вирів­нювання із розвинутими країна­ми та подальшого автоматичного впровадження політичних інститутів і цінностей за­хідного зразка. Проте через деякий час з’явилися підстави для сумніву щодо здатності економічного зростання бути єдиним кри­терієм модернізаційного процесу, а, отже, доцільності пропонованих моделей його здійснення, реалізація яких практично ніде не дала очікуваних наслідків. Критики підкреслювали тимчасовість і анклавність (терито­ріальну обмеженість) ефекту від їх практичного впрова­дження, незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслід­ків модернізації тощо.

Прихильники структурно-функціональної теорії розглядали політичну модернізацію як взаємодію між процесом диференціації, імперативами рівності та інтеграційною, адаптивною і творчою можливостями політичної системи.

Панівною тенденцією еволюції сучасного суспільства вони вважали диференціацію, пов'язувану зі зростанням і розподілом спеціалізації ролей та функцій у політичній системі, ускладненням їх структури й підвищенням взаємозалежності, підсиленням адаптованості системи до навколишнього (суспільного) середовища. Передбачалося, що викликаючи розмежування адміністративно-управлінських і політичних структур, вказаний процес також підвищує ефективність політичної організації.

Імператив рівності включає у себе ознаки ліберальної демократії:

Впливаючи одна на одну, диференціація і рівність постають як джерела якісно нових можливостей - зростання переліку державних функцій, посилення політичної інтеграції у системі, зростання ефективності прийнятих політичних та адміністративних рішень, ширше залучення громадян до політичного процесу тощо - як наслідку політичної модернізації. Однак у наведеній схемі формування сучасної політичної системи відсутнє пояснення механізму гальмування нових відносин та інститутів, їх деструктивної неузгодженості із цінностями незахідних культур. Це спонукало дослідників політичної модернізації до переорієнтації теорії на аналіз специфічних умов перехідних суспільств, а, отже, обгрунтування нелінійності розвитку з можливістю різних його результатів. Домінантою для них стала проблема політичної стабільності як передумови соціально-економічного прогресу, фактори якої визначалися у двох напрямках - консервативному й ліберальному.

«Консерватори» (С.Гантінгтон, Х.Лінц) дійшли висновку, що надто високі темпи економічного розвитку та соціальних змін, випереджуючи інституціоналізацію структур і механізмів, необхідних для забезпечення балансу інтересів різних груп соціуму, породжують хаос і нестабільність. Тому головне завдання - прискорений розвиток здатних пристосуватися до нових обставин політичних інститутів, який грунтується не на їх демократичності, а на міцності та організованості. Отже, консерватори підкреслюють, що для успішної модернізації потрібний жорсткий авторитарний режим, здатний акумулювати ресурси, забезпечити розвиток ринку й національну єдність. Умови цього процесу:

Ця концепція стала основою для численних авторитарно-елітарних програм політичної модернізації, реалізованих у Чилі, Південній Кореї, Тайвані тощо. Однак загалом консервативне заперечення значення демократизації зробило можливою загрозу свавілля еліт і встановлення диктаторських режимів, на що вказували прихильники ліберальної орієнтації (Р.Даль, Г.Алмонд, Л.Пай). Сутність політичної модернізації вони вбачали у формуванні відкритої політичної системи шляхом інтенсифікації соціальної мобільності та інтеграції населення в політичну спільноту, а умовою її успішності вважали забезпечення стабільності та порядку (за допомогою діалогу громадян і еліти) і мобілізації мас. На їх думку, головним критерієм, від якого залежить характер і динаміка модернізації, є ступінь залученості населення до системи політичного представництва й відкрита конкуренція вільних еліт. Від співвідношення цих обов'язкових форм політичної гри залежать варіанти розвитку суспільства і системи влади, коли:

Відповідно передбачалась можливість різних траєкторій зміни політичної системи з ймовірними періодами її деградації і навіть розпаду.

Об'єднуючим началом для консервативного та ліберального підходів є погляд на модернізацію не як відтворення спонтанності, а як на процес, ініціаторами й провідниками якого виступають насамперед політичні еліти, що здійснюють відповідну політику подолання традиції і руху до сучасності. Подальша ж еволюція теорії з кінця 80-х рр. базувалася на поширенні ідеї розвитку не всупереч, а з використанням традицій, панівних у суспільстві відносин і соціокультурних цінностей, залежності від них факторів технологічного прогресу, впровадження "західних" інститутів і норм тощо.

Ця ідея стала основою концепції «модернізації в обхід модерніті» (А.Турен, Ш.Ейзенштадт), де принцип універсалізму суспільно-політичного поступу в цілому не тільки заперечується, а й поєднується з партикуляризмом, а в їх органічному синтезі вбачається запорука успіху модернізації. Остання розглядається як процес саморозвитку, спричинений не лише діяльністю політичних еліт, а і, перш за все, впливом об'єктивних обставин і поведінкою звичайних людей. Обстоюється необхідність врахування поряд з економіч­ними (людські та природні ресурси, нагромадження, технології тощо) позаекономічних чинників розвитку - геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін., а, отже подолання євроцентризму й визнання як самоцінних китайської, ісламської та індуїстсько-буддійської «квазіцивілізацій», цивілізаційної куль­тури окремих соціумів. Учені все частіше заперечують доцільність механічного перене­сення західних моделей розвитку на інші регіони світу, вказуючи на масштабність феноменів «контр модернізації» як альтернативи незахідного зразка, і «анти модернізації» - активної протидії вестернізаторському «осучасненню».

Зростає визнання ролі в модернізаційному процесі історично різних структур та інститутів, насамперед держави, які розглядаються як такі, що:

При цьому вважається, що здатність акторів усвідомити свої цілі визначається інституціональним контекстом, у якому вони діють.

Опрацьовується також концепція постмодернізації як процесу, що охоплюєпереорієнтацію інфраструктури модерних (індустріальних) суспільств на розвиток їх інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей, екологізацію і природозберігаючі технології, розширення сфери індивідуальної свободи людини й можливостей її власного вибору, вільного від тиску традицій, середовища, місця проживання. У цій концепції особливо наголошується на тому, що саме культура якнайповніше визначає досвід індивіда, не обмежуючись жодною зовнішньою реальністю. Модернізація вже не постає кінцевою подією в історії людства і соціальні перетворення розвиваються сьогодні в напрямку відмови від акцентів на економічній ефективності, бюрократизації структур влади й науковому раціоналізмі, постаючи етапом у переході до гуманнішого суспільства, багатоманітності, самостійності та самореалізації особистості.

Отже, осучаснена теорія, пройшовши непростий шлях, орієнтується на розгляд модернізаційного процесу як націленості держави та суспільства на якісні перетворення, які поєднують творення універсаль­них політичних структур, інститутів, цінностей зі збереженням життєздатних тради­цій.