logo
politologiya_ucheb

9.3.Легітимність політичної влади.

Проблема легітимності прямо повязана з третьою опозицією -"панування-підкорення", яка постає центральною ланкою структури владних взаємин, відтворюючи та підтримуючи порядок у суспільстві. На думку М.Вебера, "панування" - вужчее, ніж "влада", поняття, що передбачає відносини, за яких наказ із боку одних людей зустріне покору, тобто визнання та виконання, інших згідно з домінуючими в даній культурі цінностями і стереотипами. Останні відтворюються в "ідеальних типах" панування - традиційному, легальному та харизматичному, які в реальному житті переплітаються з певною перевагою одного з них, легітимуючись людьми, як соціально значущий і необхідний спосіб взаємодії. Термін «легітимність», походить від латинского legitimus, що означає відповідний до закону "Влада означає будь-яку мож­ливість здійснювати всередині конкретних соціальних відносин власну волю навіть усупереч опорові, незалежно від того, на чому така можливість грунтується".

М.Вебер вживав його для того, щоб відрізняти владу, яка відповідає формальним законам, юридичним нормам права, тобто законна (легальна) від тієї, яка є дійсно значущою для людей, що і знаходить вияв в їх поведінці щодо неї. Легітимність, таким чином, постає як позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання за нею права управляти і згоди громадян їй підпорядковуватися. Зазначимо, що державна влада не може спиратися лише на силу тих, кто керує. Цьому повинна передувати ще й згода коритися їй. Саме орієнтація на суспільну думку відбивається у визначенні легітимності американського політолога С.М.Ліпсета, який характеризує її як здатність системи породжувати і підтримувати у людей впевненість у тому, що існуючі політичні інститути є найбільш прийнятними для них. Схвалення існуючого порядку постає наслідком свідоцтва його узгодженості з пануючим у суспільстві баченням образу правомірного, справедливого політичного ладу.

Як свідчить аналіз політичних відносин, які виникають у різних країнах і на різних історичних етапах, існує достатньо відмінне підгрунтя легітимації, що дає можливість виокремити типи легітимності. Класичною вважається класифікація М.Вебера, який виділяє відповідні пануванню типи легітимності: традиційний, харизматичний, легальний (раціонально-правовий). Традиційне панування виправдовується авторитетом звичаїв, освячених одвічною значущістю та звичною орієнтацією на їх дотримання; харизматичне грунтується на авторитеті особистості, що наділяється унікальними якостями; легальне базується на визнанні раціонально створених правил, які регулюють відносини управління та підпорядкування.

В цій класифікації, однак, відсутнє чітке розрізнення поміж двома об'єктами легітимації: 1) влади осіб, що складають правлячу групу; 2) політичного режиму та інститутів політичної системи. Воно обгрунтовується американським політологом Д.Істоном, який визначає три джерела підтримки влади: головні ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі у зв'язку з позитивною оцінкою особистісних рис людей, які її репрезентують. Указаним джерелам відповідають три типи легітимності владних інститутів: ідеологічна (спирається на цінності і принципи, що сповідує влада), структурна (витікає з впевненості в цінності інститутів політичної влади і норм режиму) і особистісна ( знаходить вираження у моральному схваленні осіб, які виконують власні ролі в межах інститутів влади). У стабільних політичних системах, як правило, ці різновиди легітимності взаємопосилюють один одного.

Сучасну типологію легітимності пропонує англійський вчений Д.Хелд. Виділяючи сім її типів : 1) згода під загрозою насильства; 2) легітимність як традиція; 3) згода внаслідок апатії; 4) прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі); 5) інструментальна згода (тому що режим може послуговуватись інструментом реалізації ідеї загального добробуту); 6) нормативна згода; 7) ідеальна нормативна згода,- він лише два останні розглядає як індикатори справжньої легітимності. Разом з тим дослідник підкреслює, що нормативна та ідеальна нормативна згода зустрічаються надзвичайно рідко, а ідеальна згода- швидше продукт уяви, ніж реальний стан суспільства. Тому найтиповішою, на його думку, є комбінація різних варіантів легітимності.

Кожне із вказаних типів відтворює багатогранність процесу легітимації, коли на різних історичних етапах можуть поєднуватися різні її складові. Проте для демократичного суспільства домінуючими, навіть за умови невизнання окремих законів, виступають упевненість в моральній цінності інститутів влади та ідеалів, норм, принципів політичного режиму, системи в цілому, тоді як в умовах перехідного суспільства переважними можуть стати традиційна, ідеологічна та особистісна легітимація.

Досить часто легітимність плутають з легальністю (законністю). Однак, якщо легальність означає дію влади в межах нею ж встановлених норм, то легітимність – це її відповідність існуючій у суспільстві системі цінностей і пріоритетів, що робить владу прийнятною для людей, уможливлює згоду підкорятися їй. Законна влада, тобто така, що відповідає нормам права, може бути нелегітимною або відчувати дефіцит легітимації, якщо її дії виходять за межі суспільної злагоди. Останнє відчутне в умовах зміни політичної системи.