Історичні форми соціальної стратифікації

стани класи

- система розшарування, де - система розшарування, де

соціальне становище людини чи соціальне становище людини чи

групи залежить від їх ставлення групи визначається рівнем дохо-

до влади чи суб'єкта верховної ду, ставленням до власності на

влади. засоби виробництва, рівнем

освіти і можливостями індивіда

на ринку праці.

л юдей

рабство касти

- система розшарування, основана - система розшарування, основана

на належності індивіда до етно- на належності людини до закритої

національної і територіальної соціально - професійної групи,

спільності (роду, племені, громади). включеної в ієрархію суспільного

Це крайня форма нерівності, де поділу праці. Особливістю кастової

одні індивіди належать іншим як системи стратифікації є її тісний

власність. зв'язок з релігією (брахманізмом

та індуїзмом).

До цього переліку можна додати ще й корпоративну систему, що, на думку Е. Дюркгейма, повинна прийти на зміну класовій.

На сьогодні у соціальній науці домінує багатомірний підхід до вивчення соціальної стратифікації. Кожна соціальна група виділяється серед населення на основі агрегування (об'єднання) значного числа ознак, що можуть бути притаманні конкретним людям різною мірою й у різних сполученнях. Відомий англійський вчений Гідденс, наприклад, поділяє все населення сучасних індустріальних західних країн на вищий, середній і робітничий клас. Відсутність градації «нижчий клас» пояснюється тим, що більшість не хоче відносити себе до цього класу, тоді як до робітничого класу відносять себе без вагань [Гідденс]. Тут ми зіштовхуємося з проблемою співвідношення двох способів соціального структурування:

о б'єктивного (суспільне становище людей) і

суб'єктивного (ідентифікація людей з цим становищем).

Соціальна ідентифікація (від лат. identicus — тотожний) являє собою процес ототожнення людини з певною статусною групою й одночасно дистанціювання від інших. Перші спроби американських соціологів вивчити стратифікацію населення США з допомогою на основі «чистої» трирівневої моделі (вищий-середній-нижчий клас), привели до абсурдного результату: 80% опитаних віднесли себе до середнього класу [Гідденс]. При вивченні стратифікації необхідно сполучити об'єктивний і суб'єктивний методи: аналіз соціальних позицій і аналіз соціальної ідентифікації.

Серед теорій соціальної стратифікації заслуговують на увагу насамперед класичні теорії К. Маркса і М. Вебера.

Маркс вважав класами реально існуючі групи людей з антагоністичними інтересами. Основу розподілу людей на такі групи він вбачав у поділі людської діяльності на роботу і управління в умовах панування приватної форми присвоєння результатів праці. В усіх суспільствах, що існували в історії, Маркс виділяв дві протиборчі групи: вільних (рабовласників) і рабів, поміщиків і кріпаків, буржуа (власників підприємств) і пролетарів (найманих робітників). На його думку, класова система – це система домінування одних людей над іншими, що дозволяє експлуатувати чужу неоплачену працю, тобто перетворювати у свою приватну власність блага, створені іншими людьми. Усяке поліпшення умов життя одного класу можливе тільки за рахунок погіршення умов життя іншого. Це служить причиною невпинної класової боротьби, апогеєм (вищою точкою) якої стають революції. Останні закріплюють перемогу більш прогресивного класу і змінюють політичну систему суспільства. Так буде доти, поки приватний спосіб присвоєння благ, що породжує класові протилежності, не буде замінений суспільним, при якому ці протилежності зникнуть. Основою класової нерівності в Маркса служать такі об'єктивні умови виробництва матеріальних благ, при яких одні люди можуть збагачуватися за рахунок інших. Тому, з погляду марксизму, при вивченні соціальної стратифікації необхідно в першу чергу враховувати такі характеристики, як місце в системі виробництва, відношення до засобів виробництва, рід занять, роль в управлінні виробництвом, джерела і рівень доходів.

Теорія стратифікації Вебера грунтується на врахуванні не тільки об'єктивних (економічний інтерес), але й суб'єктивних (престиж і влада) факторів. Якщо на основі економічного інтересу люди поділяються на класи, то в залежності від престижності зайнятих соціальних позицій вони структуруються на статусні групи (професійні, кваліфікаційні, освітні), а ставлення до влади - на партії. Причому ці два види стратифікації можуть не збігатися. Наприклад, у сучасній Україні найбільш престижні професії юристів і економістів, хоча за рівнем доходів їх випереджають працівники торгівлі. А 40 років тому в нас найбільш престижною була професія інженера, хоча за рівнем реальних доходів на першому місці були номенклатурні працівники партійного і державного апарату. Тут основним структуруючим фактором є ставлення людей до об'єктивно існуючих у суспільстві соціальних розходжень, які визначались тоді близькістю чи віддаленістю до влади.

Партії являють собою угруповання людей, мобілізованих для боротьби за владу. Вони виникають не тільки на класовій, але й на професійній, етнічній, релігійній основі і можуть включати представників різних класів і статусних груп, об'єднаних спільними політичними інтересами. Партії посідають певні позиції одна щодо одної, так само як і статусні групи. Вступ у ту чи іншу партію чи вихід з неї – результат добровільного рішення індивіда на основі суб'єктивної оцінки ним політичних розходжень, що існують у суспільстві через нерівний доступ людей до державної влади.

Доповнення об'єктивних параметрів соціальної стратифікації суб'єктивними є особливістю веберівського підходу, що сприяв виробленню зараз загальноприйнятого уявлення про багатомірність соціального простору. Особливу роль у формуванні цього підходу відіграли праці російського, (а з 1930 р. — американського) соціолога Пітірима Сорокіна.

П.А.Сорокін (1889—1968) розробив систему, що складається з безлічі ознак, володіння якими викликає групування подібних стосовно цих ознак індивідів. Він структурував людей на такі найважливіші групи: 1) расову, 2) статеву, 3) вікову, 4) сімейну, 5) державну, 6) мовну, 7) професійну, 8) майнову, 9) правову, 10) територіальну, 11) релігійну, 12) партійну, 13) психоідеологічну. Елементарною групою П.А. Сорокін називав «реальну, а не вигадану сукупність осіб, об'єднаних в єдине взаємодіюче ціле якоюсь однією ознакою, достатньо ясною і не зводиться до інших ознак». Групи, об'єднані в єдине ціле на підставі з допомогою декількох ознак, він називав кумулятивними. Такі групи можна виділяти на основі інтегральних критеріїв, наприклад професійно-партійно-расових й інших комбінацій перерахованих вище елементарних соціальних ознак. Клас, з цього погляду, являє собою різновид кумулятивної соціальної групи, об'єднаної на такими елементарними ознаками, як майнова, професійна, правова. Нація також відноситься до кумулятивних груп. Його підхід надає широкі можливості структурування населення з метою виділення внутрішньо однорідних «сукупностей осіб» і має велике значення для вивчення механізмів соціальної обумовленості політичної поведінки людей. Сорокін ввів у науковий обіг багато понять, що використовуються соціологами і політологами: «соціальний простір», “політичний простір”, «соціальна дистанція», «соціальна позиція», “політична стратифікація” й ін.

Оригінальну теорію стратифікації розробив сучасний французький політолог П’єр Бурдьє. Він визначає клас як «сукупність агентів, що займають подібну позицію» у соціальному просторі – багатомірному ансамблі автономних полів (економічного, політичного, соціального культурного), де здійснюється взаємодія цих агентів. Поля, у свою чергу, утворюються відповідними видами капіталів. «Окремі види капіталу... є владою, що визначає шанси на виграш у даному полі (дійсно, кожному полю... відповідає особливий вид капіталу, що має ходіння в даному полі як влада чи ставка в грі)». Бурдьє виділяє економічний, політичний, соціальний, культурний капітал. Специфічні сполучення цих капіталів утворюють певні позиції в соціальному просторі, що можуть займати різні соціальні агенти (індивідуальні і колективні).

Таким чином, соціальна позиція конкретного агента в цьому просторі може визначатися за його позиціями у різних полях. Кожна така позиція характеризується набором диспозицій (від лат. dispono — розміщаю, розташовую). Диспозиції характеризують взаєморозміщення позицій, тобто їхнє відношення одна до одної. Стосовно конкретного соціального агента диспозиція означає його схильність (тяжіння) до певного типу сприйняття й оцінки інших позицій, а також до відповідного типу поведінки. Сукупність властивих соціальному агенту диспозицій Бурдьє називає габітусом. Габітус визначає відношення до зайнятої в певний момент позиції і, тим самим, вироблення позиції стосовно соціального світу. Він являє собою результат засвоєння чи «узвичаєння» (від франц. habitude - звичка, навичка, звичай) соціальним агентом певної позиції в процесі його соціалізації. У цьому плані габітус можна назвати інкорпорованим (включеним у структуру агента) класом [Бурдьє].

Габітус — це властивий кожному класу особливий принцип конструювання соціального простору, що відрізняє його від інших класів. Можна стверджувати, що клас формується завдяки утворенню габітусу – зближенню схем сприйняття, оцінки і дії в різних соціальних агентів, що займають подібну позицію в соціальному просторі на основі схожих умов життя. Далі, габітус сприяє перетворенню сукупності соціальних агентів з потенційного в реальний клас. Для того, щоб близькі за умовами життя агенти змогли утворити реальний клас, вони повинні не просто зайняти відповідну позицію, але й мобілізуватися для боротьби за свої групові інтереси на підставі визначеної стратегії колективної поведінки. Мобілізація групи людей, що об'єктивно займають визначену позицію в соціальному просторі, залежить від ступеня їхньої ідентифікації з цією позицією.

Теоретично сконструйований (можливий) клас не можна ототожнювати з реально існуючим класом. Для з'ясування реальної стратифікації населення необхідно вивчити не тільки сукупність соціальних умов, що об'єктивно детермінують класову структуру, але й сукупність соціальних практик агентів, що суб'єктивно конструюють цю структуру. Недостатньо побудувати теоретичну (що претендує на об'єктивність) класифікацію діючих соціальних агентів, потрібно зіставити її з класифікацією, що самі агенти роблять безперервно в їхньому буденному існуванні, за допомогою чого вони прагнуть змінити свою позицію в об'єктивній класифікації [Бурдьє].

Підхід П. Бурдьє дозволяє відтворити в теорії ту єдність об'єктивного і суб'єктивного, котра існує в соціальній дійсності. На відміну від інших теорій соціальної стратифікації, що протиставляють ці фактори структурування населення, теорія Бурдьє розкриває механізм їхньої взаємодоповнюваності.