13.3.1 Історичний аспект

В усі часи людські вчинки у будь-якій сфері життєдіяльності оцінювалися з точки зору моралі. Природно, що й до політики, політичної поведінки ми з повним правом можемо підходити з моральними мірками. Це право перетворюється на обов'язок з огляду на те, що політика є діяльністю із завоювання, утримання й використання влади, отже, пов'язана так чи інакше з примусом, який сам по собі є злом, але за певних умов він об'єктивно необхідний і морально виправданий. Коли, за яких умов застосування примусу в політиці є виправданим, наскільки сама політика є моральною, чи правомірне взагалі застосування до сфери політики категорій етики і моральних цінностей — ці та подібні питання виникли давно, і в історії політичної думки на них давали досить неоднозначні відповіді.

Спочатку політичні явища і процеси розглядалися у зв'язку з усім комплексом суспільних явищ. Традиція, яка йде від Сократа, Платона та Арістотеля, розглядає політику і мораль як єдине ціле, спрямоване на досягнення суспіль­ного блага, справедливості. Так, приділяючи особливу увагу проблемі морального обґрунтування політики і законів, Сократ убачав основу благополуччя держави в непорушності законів, у підпорядкуванні громадян законам. Арістотель вважав, що державним благом є справедливість, тобто те, що слугує спільній користі.

Християнська традиція також виходить з єдності полі­тики і моралі, проте розділяє відповідальність за них, покладаючи її відповідно на світського правителя — монарха і духовного — папу.

Уперше чітко сформулював проблему співвідношення політики й моралі і протиставив їх одна одній Н. Макіавеллі. Він вважав, що головною метою правителя має бути благо держави, яке вимагає постійного зміцнення його влади. Однак досягнення цієї мети виключно високоморальними засобами в недосконалому суспільстві неможливе. Людина, яка на кожному кроці керувалася б лише принципами добра, мала б пропасти серед людей, які керуються іншими прин­ципами.

Оскільки блага держави, зміцнення влади неможливо досягти лише високоморальними засобами, то правитель має діяти, незважаючи на жодні моральні міркування. Н. Макіавеллі вважав цілком прийнятними в політиці жорстокість, лицемірство, фізичне знищення політичних суперників тощо. Правитель інколи може дозволити собі бути чесним — усе залежить від того, що саме в даний момент корисніше для держави. Отже, головним принципом дій правителя під кутом зору моралі є цілковита безпринципність, але з полі­тичного кута зору відсутність етичних міркувань у вчинках правителя обертається для нього збереженням влади й державної цілісності, а тому є найкращим політичним принципом.

Макіавеллівське розуміння співвідношення політики і моралі в подальшому неодноразово зазнавало критики від учених, письменників та й самих політиків. Щоправда, вона не завжди була справедливою, бо Н. Макіавеллі не розводив політику і мораль на всі часи і всі випадки життя. Обґрунтовуючи свої погляди, він виходив з моральної недосконалості тогочасного суспільства, необхідності засто­сування будь-яких засобів передусім для об'єднання роздрібнених на той час італійських держав. Мислитель стверджував, що немає ідеального державного ладу поза часом і простором, є лише лад, адекватний ситуації; немає незмінно досконалих і незмінно поганих методів управління людьми, є лише методи, які відповідають або не відповідають ситуації.

Принципово відмінне від макіавеллівського вирішення проблеми співвідношення політики і моралі дала етика І. Канта, особливо формулювання ним категоричного імпе­ративу, яким має керуватися кожна людина за будь-яких обставин. Згідно з цим імперативом, тобто загальним моральним законом, до будь-якої людини потрібно ставитись як до мети, а не як до засобу. Ця вимога згодом була поширена й на політико-правову сферу. Поступово у свідо­мості політиків, учених та ідеологів народилось розуміння нерозривного зв'язку між політикою і мораллю, який, однак, не означав їх повного злиття, як це було в давньогрецькій політичній філософії.