13.2.3 Основні форми політичної участі. Референдум

Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінституціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяль­ності, для абсолютної більшості громадян є вибори і рефе­рендуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної участі, як референдум.

За способом організації та проведення референдум близь­кий до виборів. У політичній практиці сучасних держав референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідом­лено) — це всенародне волевиявлення (голосування чи опиту­вання) з важливого державного або суспільного питання.

На загальнонаціональний референдум виносяться ті пи­тання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.

Різновидом референдуму є плебісцит (від лат. plebs — простий народ і scitum — рішення, постанова) — опиту­вання населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.

Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше — як всена­родне голосування, яке проводить держава з найважливіших питань.

Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питан­ня. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.

Проте оцінка референдуму як інституту прямої демокра­тії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко виступає засобом політичного маніпулювання й досягнення правлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень.

По-перше, референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані резуль­тати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення про референдум не приймається, а ініціюванню референ­думу знизу чиняться всілякі перешкоди.

По-друге, парламент, президент чи уряд, виносячи на референдум те чи інше питання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливості наперед визна­чити бажану для них відповідь. Учасники референдуму не вносять змін до пропонованого законопроекту, а мають лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване рішення, вибравши один з двох можливих варіантів відповіді: «так» або «ні».

По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитися, наприклад як результати опитування, що не мають юридич­них наслідків, можуть зовсім не братися до уваги або інтерпретуватися протилежним чином.

По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референ­думу), рішення з найважливіших питань, які мають довго­тривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, а нерідко і для долі держави в цілому, на референдумі приймається за ситуативного, моментного стану громадської думки, яка формується і змінюється значною мірою під впливом тимчасових чинників: окремих політичних подій, пропаганди, агітації тощо. Громадська думка може швидко змінитись, результати референдуму вже не будуть відповіда­ти настроям більшої частини суспільства, проте зберігати­муть свою силу.

По-п'яте, на референдумі рішення з того чи іншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками. Це стосується, наприклад, вибору форми державного правління або державного устрою. Щодо переваг і недоліків кожної з цих форм і доцільності їх впровадження в тій чи іншій конкретній країні навіть фахівці не можуть дійти однозначної думки, а на референ­думі вибирати ту чи іншу форму доводиться масам.

По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою референдуму меншість суспільства нерідко нав'язує свою волю його більшості. Оскільки референдум вважається таким, що відбувся, за умови участі в ньому простої біль­шості населення, яке має право голосу, то можлива ситуація, коли рішення на референдумі приймається меншістю населення. Наприклад, у референдумі щодо прийняття нині чинної Конституції Росії взяли участь 54 відсотки виборців, з яких проголосували «за» 58 відсотків. А це означає, що Основний Закон країни прийняла менш як третина всіх виборців.

Для того щоб референдум повніше відбивав волевиявлен­ня народу, потрібно, щоб остаточно прийнятим вважалось таке рішення, яке підтримала кваліфікована більшість (дві третини) населення, що взяло участь у голосуванні. Але навіть у тому разі, коли рішення на референдумі прийма­ється більшістю населення, в суспільстві завжди залишається меншість з протилежними інтересами, які вона може відстоювати різними засобами. А це означає, що референдум може призвести до соціального й політичного протистояння в суспільстві.

Отже, референдум не можна розглядати як ідеальний інструмент народовладдя. Відомі численні випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичні і навіть трагічні для долі держави рішення. Тим паче рефе­рендум не повинен бути кон'юнктурним засобом політичної боротьби і проводитись часто з будь-яких питань.