logo search
politologiya_ucheb

4.3. Сутність, основні теорії, функції і характерні риси політичних еліт.

Починаючи з XVII ст., термін “еліта” використовувався на позначення товарів вищого ґатунку, а потім був перенесений у сферу громадського життя для виділення груп “кращих” людей – вищої знаті, духовенства, військових, тобто для позначення вищих соціальних груп у системах соціальної ієрархії. У перекладі з французької elite – краще, відбірне, обране. Вперше у науковий обіг поняття “еліта” було введено вченим Сорелєм на початку ХХ ст.

Ідеї політичного елітизму виникли в глибоку давнину. Ще під час розкладу родового устрою з’являються погляди, що розділяють суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд.

До проблеми еліт зверталися найвидатніші мислителі Давнього світу: Платон, Аристотель, Конфуцій, Макіавеллі, Ніцше. І лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виникли перші сучасні, класичні концепції еліт, що їх обґрунтували Гаетано Моска, Вільфрадо Парето і Роберт Міхельс.

Відомий італійський соціолог і політолог Моска у своїх роботах “Правлячий клас” і “Засади політичної науки” зробив спробу довести неминучий поділ будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним становищем і роллю групи, а також проаналізував проблему політичної еліти та її специфічних якостей. Він вважав, що найважливішим критерієм входження до неї є здатність до управління іншими людьми, тобто організаторські здібності, а також матеріальна, моральна й інтелектуальна перевага, що виділяє еліту з іншої частини суспільства.

Незалежно від Москі приблизно в той самий час до теорії політичних еліт звернувся В. Парето. Він, як і Моска, виходив з того, що світом у всі часи правила і повинна правити обрана меншість – еліта, наділена особливими якостями: психологічними (уродженими) і соціальними (набутими внаслідок виховання й освіти).

Сукупність індивідів, чия діяльність у тій чи іншій сфері відрізняється ефективністю, високими результатами, і складає еліту. Вона, вважав Парето, поділяється на правлячу, що прямо чи опосередковано бере участь в управлінні, і неправлячу – контреліту. Правляча еліта внутрішньо згуртована і бореться за збереження свого панування. Розвиток суспільства відбувається за допомогою періодичної зміни еліт.

Розвиваючи свою концепцію, Парето прийшов до висновку, що зміна, циркуляція еліт відбувається як у “вертикальному”, так і в “горизонтальному” напрямках. Вертикальна циркуляція еліт характерна переважно для переломних епох у житті тієї чи іншої країни, вона відбувається революційним шляхом і кардинально змінює всі сфери життя суспільства.

Горизонтальна циркуляція, характерна передусім для стабільного політичного розвитку, відбувається еволюційним, мирним шляхом и кардинально не змінює підвалини життя суспільства.

Великий внесок у розвиток теорії еліт зробив Р. Міхельс. Він дослідив соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, і зробив висновок, що сама організація суспільства вимагає елітарності і закономірно відтворює її.

Подальшого розвитку проблема елітизму отримала у таких сучасних політичних теоріях.

Ціннісні концепції еліт мають ряд загальних установок: еліта – найбільш цінний елемент суспільства, наділений винятковими здібностями у найбільш важливих для держави сферах діяльності; панівне становище еліт відповідає інтересам усього населення; формування еліти – наслідок природного відбору суспільством найбільш цінних представників; елітарність – закономірний результат розвитку можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії.

Загальні для теорій демократичного елітизму такі положення: керівна група не лише наділена певними якостями, але й може виконувати функцію захисту демократичних цінностей (свободи особистості, слова, друку тощо).

Концепції плюралізму еліт передбачають: визнання існування багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежується тією чи іншою сферою діяльності; перебування еліт під впливом мас; наявність демократичної конкуренції еліт; умовність різниці між елітою і масами в аспекті широких можливостей доступу до лідерства.

Ліволіберальні концепції еліт базуються на таких загальних рисах: критика елітарності суспільства з демократичних позицій; структурно-функціональний підхід до еліти; наявність глибоких розбіжностей між елітою й масами; складність структури панівної еліти.

Люди по-різному виявляють активність у політичному житті суспільства. Одні-більш активні, інші – менше. (див. рис. 1). Тих, хто бере найактивнішу участь, називають політично активною частиною населення. У середньому для індустріально розвинутих країн частка політично активного населення складає близько третини дорослих мешканців. Вони, як правило, є членами політичних партій, часто виступають на зборах, беруть участь у політичних заходах і складають групи підтримки тих чи інших політичних лідерів. Інша частина населення зазвичай активної участі в політиці не бере.

У свою чергу, політично активна частина населення країни певним чином структурована. Вона не становить собою безформної маси, а ніби обертається довкола якогось організуючого центру. Цим центром є політична еліта.

Усе населення країни