2. Політологія як наука і навчальний предмет

Виникнення політології як науки – процес довготривалий і мав певні стадії. К.Дойч відмітив, що кожна суспільна наука, зокрема і політологія, проходить три стадії розвитку: філософську, емпіричну і стадію ревізії емпіричного стану. Ця ідея уявляється досить плідною.

Політична наука у своїй початковій, філософсько-етичній формі виникла в результаті раціоналізації і концептуалізації політичних поглядів за часів Конфуція, Платона і Арістотеля (V-III ст. до н.е.) та пройшла у своєму розвитку ряд етапів. Сучасного вигляду політологія набула в другій половині ХІХ ст. в зв’язку з появою і розповсюдженням біхевіористських (bihevior - поведінка), емпіричних методів дослідження. Приблизно в цей же період йде становлення політичної науки як самостійної академічної дисципліни. В 1857 р. в Колумбійському коледжі США було створено кафедру “Історія і політична наука”. У 1880 р. в цьому ж коледжі було організовано першу школу політичної науки.

Паралельно відбувався процес перетворення політології в самостійну наукову й навчальну дисципліну і в Європі. Великий внесок у становлення сучасної політології зробили такі європейські вчені, як М.Вебер, Р.Міхельс, Г.Моска, В.Парето, А.Токвіль, а також К.Маркс і Ф.Енгельс.

На початку ХХ ст. процес виділення політології в самостійну академічну дисципліну в основному завершився. Активізація й інтеграція політичних досліджень сприяли створенню в 1948 р. під егідою ЮНЕСКО Міжнародної Асоціації політичної науки, яка продовжує свою діяльність і в наш час.

В СРСР – фактично до самого моменту розпаду держави - на політологію було накладено ідеологічне табу. Вона трактувалась подібно до генетики як псевдонаука, буржуазна наука. Лише в 1990 році політологія набула офіційного визнання.

На сучасному етапі українська політологія зосереджує основну увагу на дослідженні процесів розвитку держави, пошуку відповідей на внутрішні і зовнішні загрози незалежності і цілісності країни, вдосконалення політичної системи України, партійного представництва, оновлення політичних інститутів і політичних еліт, розвитку політичної культури і громадянського суспільства.

Такою є стисла історія виникнення й розвитку політології як науки.

Що ж вивчає політологія? Що є предметом її дослідження?

Із цього приводу існують різні - хоч і не взаємовиключні - точки зору.

Перша група визначень виходить із того, що політологія є лише однією з наук про політику, яких існує багато. Визначення терміна “політичні науки” сформулював у середині ХХ ст. американський вчений Гарольд Лассуел. Політичні науки – це інтегральне поняття, яке об’єднує весь спектр інтелектуальних досліджень сфери політичного. Воно охоплює політичну соціологію і політичну психологію, політичну філософію і політичну антропологію (лат. antropos – людина), політичну географію і політологію.

Друга група авторів фактично ототожнює політологію і політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику. Як синоніми їх розглядає відомий французький учений М.Дюверже.

Ці підходи мають як сильні, так і слабкі сторони. Усунути недоліки двох окреслених підходів на предмет політології дозволяє третя точка зору. Вона розглядає політологію як загальну, інтегральну науку про політику в усіх її проявах, зараховуючи до її складу всі політичні дисципліни. Цю позицію відстоює авторитетний політолог Дж.Сарторі. На його переконання, політична наука в своїй основі є цілісною і водночас внутрішньо диференційованою. У такому розумінні правомірно розглядати окремі політичні науки як специфічні частини єдиної політичної науки.

Таким чином, узагальнюючи сказане, зазначимо, що політологія – це наука про політику і її відносини із суспільством. Деталізуючи предмет політології, нерідко перераховують найважливіші її складові, серед яких, зокрема, такі:

• політичні інститути, насамперед держава й партії;

• політична свідомість і культура;

• суб’єкти політики – окремі особи, зацікавлені групи, політичні еліти та лідери;

• внутрішньодержавні й міжнародні політичні відносини;

• політичний процес як динамічна характеристика політики.

Таким чином, предметом політології є закономірності структури, функцій, розвитку політичного життя в усіх його проявах. Політологія ж як раціональне відображення політичного життя - це система знань про цілі, завдання, рушійні сили й зміст політичних процесів, про діяльність людей, партій, об’єднань, держав у сфері політичних відносин.

Трактування змісту предмета політології залежить від дослідницького підходу та від наукових методів аналізу політики. Найбільш важливі загальні методи дослідження сфери політичного.

• Інституційний акцентує увагу на взаємодії політичних інститутів: права, держави, політичних партій, рухів.

• Історичний - на політичних явищах і процесах у часі й просторі, на змінах політичних норм, відносин, інститутів у контексті зв’язку минулого, сучасного і майбутнього.

• Соціологічний - на залежності політики від суспільства, соціальних факторів: соціальної структури, соціальних груп, ідеології, культури.

• Біхевіористський (поведінковий) - на особистісному вимірі політики, поведінки окремих людей і груп, базуючись на емпіричній інформації.

• Структурно-функціональний- на політиці як сфері зі складною структурою, на аналізі елементів структури політичної сфери і специфічних функцій кожного елемента.

• Системний - на цілісності політики як саморегулятивного організму й характері її відносин із зовнішнім середовищем, на аналізі характеру обміну ресурсами та інформацією між політикою й іншими сферами, способів розподілу ресурсів інститутами влади.

• Порівняльнийметод - на зіставленні однотипних політичних явищ.

Іншу групу засобів пізнання в політології становлять методи емпіричних досліджень, за допомогою яких накопичується первинна інформація про політичні факти. Ці методи не є специфічно політологічними і в основному запозичені з прикладної соціології, математики, кібернетики тощо. Це:

• використання статистики, насамперед електоральної, тобто участі громадян у виборах;

• аналіз документів;

• анкетні опитування;

• теорія ігор (особливо продуктивна, коли потрібно прийняти рішення);

• безпосередні спостереження за реальними політичними подіями або за подіями в умовах експериментальної ситуації.

Увесь різноманітний дослідницький арсенал сучасної політичної науки підпорядкований одній меті – отримання достовірного знання, об’єктивних даних про політичні процеси і їх розвиток.

Нині як у кожній окремій науці, так і у структурі політології в цілому чітко виокремлюються два рівні знань – теоретичний та прикладний, або емпіричний. Вони включають і вивчення політики як специфічної сфери суспільного життя з притаманними їй суперечностями, закономірностями, і вивчення політики як реального зіткнення вольових устремлінь державних інститутів, партій, рухів, лідерів та інших суб’єктів.

Теоретична політологія є вищою формою спеціалізованого наукового відображення політики. Специфіка науково-теоретичного пізнання світу політики полягає в раціонально-критичному осмисленні політичної дійсності і створенні такої картини політики, яка описувала б і пояснювала це явище в цілому. Це форма абстрактного мислення, за допомогою якої людина вибудовує у своїй свідомості уявлення про зовнішні і внутрішні зв’язки політики на основі узагальнення і систематизації не індивідуального, а універсального досвіду. Як внутрішня форма науки теорія прагне передусім побудувати певну логічну модель політики. Теорія може побудувати безліч моделей (описову, нормативну, типологічну, прогностичну й т.д.).

Виходячи з існування необмеженої кількості трактувань політики, теорія може навіть “відриватися” від дійсності, створювати умоглядні образи, суб’єктивістські картини політики, що втрачають будь-який змістовний зв’язок із реальністю. Механізмом, який стоїть на заваді такій можливості, виступає наукова верифікація (співвіднесення теоретичних оцінок із практикою). Таким чином, теорія урізноманітнює уявлення про політику, наука надає її схемам переконливості й достовірності, відсікаючи бездоказові трактування.

Прикладна політологія вивчає безпосередні прояви політичної поведінки людей, а також політичні сценарії та політичні технології. Основні сфери застосування прикладної політології:

• Розробка програм у сферах, що мають практичну значимість для держави: охорони здоров’я, соціальна, національна, оборонна політика;

• Визначення шляхів запобігання чи розв’язання конфліктів і досягнення необхідного суспільного консенсусу;

• Проведення виборчих кампаній, створення іміджу, застосування виборчих технологій;

• Ведення переговорів, технологія «торгу», визначення прийомів і способів взаємодії сторін;

• Вироблення і прийняття політичних рішень.

Політична наука виконує ряд функцій, пов’язаних як з вивченням політики, так і з практичною діяльністю у сфері публічної влади.

Функції політичної науки:

• Дескриптивна – всебічний і повний опис світуполітики.

• Оціночна – винесення суджень про прийнятність чи неприйнятність чогось в політиці з позицій суб’єкта.

• Порівняльна– зіставлення різних політичних явищ перед формулюванням висновків і оцінок.

• Прогностична – вироблення знання, яке передбачає можливі наслідки політичних дій і процесів.

• Перетворювальна – формування знань, які мають практичне значення для раціоналізації суспільно-політичного життя.

• Соціалізації– формування політичної свідомості у громадян.

Слід зауважити, що реальна вагомість кожної з перелічених основних функцій політичної науки може бути різною в конкретному суспільстві і державі. Це залежить головним чином від розвиненості самої науки і від ставлення влади до неї.

Політологія як наука відрізняється від політології як навчальної дисципліни. Остання є частиною масиву знань політологічної науки. Її завдання - дати громадянину в доступний формі необхідний мінімум наукових знань, які б стали основою його політичної освіти й свідомого вибору власної поведінки в суспільно-політичному житті.

Основні висновки.

• Поняття “політика” багатогранне і багатовимірне. Політику трактують як діяльність держави, як прагнення до участі в реалізації влади чи до здійснення впливу на розподіл влади, як конкуренцію інтересів, як публічне протистояння груп, як мистецтво досягати компромісів і згоди, як реалізований владою розподіл цінностей. Усі ці визначення відображають різні сторони реального світу політики.

• Виокремлюють три основні аспекти прояву політики: як сфери суспільного життя, як різновиду активності соціальних суб’єктів, як типу соціальних відносин.

• Основними функціями політики є владно-регулятивна, ціннісно-регулятивна, комунікативна, інтегративна. Основними видами політики є внутрішня, зовнішня, світова.

• Слід усвідомлювати, що в цивілізованому суспільстві повинні існувати допустимі межі для політики, які оберігали б нас від надмірного її тиску.

• Політична думка має тривалу історії формування, проте процес виокремлення політології в самостійну академічну дисципліну в основному завершився лише на початку ХХ ст.

• Переконливою є точка зору, яка розглядає політологію як загальну, інтегральну науку про політику в усіх її проявах, включаючи до її складу всі політичні дисципліни.

• Політологія є наукою, яка раціонально відображає політичного життя через систему знань про цілі, завдання, рушійні сили та зміст політичних процесів, про діяльність людей, партій, об’єднань, держав у сфері політичних відносин.

• Методи політології як науки: інституційний, історичний, соціологічний, біхевіористський, структурно-функціональний, системний, порівняльний.

• У структурі політології виокремлюються два рівні знань – теоретичний та прикладний.