1. Культура україни в соціально-історичному вимірі

Ситуація, що склалася, не має прецедентів: генеза культурних цінностей в країнах, що стають на шлях демократії, не переривалася навіть в періоди радикальних соціальних перетворень. Старі звичаї, закони не руйнувалися, а витіснялися на периферію соціального життя в тій мірі, що позбавлялися актуальності під напором нового, і Перехід до соціально-політичних реалій минав відносно безболісно. Досвід демократичних країн Україною не затребуваний. Факт руйнування більшості культурних цінностей стався! Але проголошений курс на створення демократичного суспільства ставить мету заповнення культурного вакууму, що утворився. Безсумнівне досягнення процесу суспільного поновлення, що захопив Україну, полягає в розкріпаченні і визволенні духу, в зверненні до менталітету. Йдеться про дух як носія людського сенсу, незримо визначальною течією подій і навіть характером епохи, здатного дати відповіді на злободенні питання: від чого відходить суспільство і куди йде, чому так ускладнюється життя, як тільки ледь-ледь стає вільніше? Жити в посттоталітарному суспільстві набагато складніше і трудніше, аніж в умовах тоталітарного придушення духовності. Нова духовна ситуація зв'язана з болісним переживанням зв'язку епох, коли суспільство, люди починають немовби ще раз навчатися самостійно мислити і говорити те, що думають, висловлювати свою і терпляче вислуховувати чужу думку, з труднощами звикають до різномислення і багатоликості суспільства. Доводиться звільнятися від гнітючого почуття незатребуваності особи, розуму, волі, якими раніше розпоряджалися всі, кому не лінь. Таку епоху (а така епоха, на жаль, не унікальна!) Олександр Герцен визначав як епоху линяння: процес поновлення іде нерозривно з процесом гниття, і що візьме верх — невідомо.

Культурне відставання — інтервал між тимчасовими зупинками розвитку різноманітних сфер або елементів культури в той або інший період. Одним з варіантів ідеї культурного відставання є концепція Уільяма Огборна, який вважав, що «різноманітні частини сучасної культури змінюються не з однаковою швидкістю: одні частини змінюються значно швидше інших, а зважаючи на те, що існують кореляція і взаємозалежність частин, швидкі зміни в одній частині сучасної культури вимагають пристосування через зміни різноманітних кореляційних частин культури». Соціолог В'ячеслав Ліпинський гадав, що матеріальна культура розвивається відносно швидше, аніж нематеріальна. Відомий політичний діяч Володимир Винниченко, історик і політичний діяч Михайло Грушевський, політичні діячі сучасності Мирослав Попович, Володимир Яворівський та інші бачать основні причини культурного відставання, по-перше, в малій кількості винаходів і нематеріальній (адаптивній) культурі; по-друге, в перешкодах адаптивним змінам; по-третє, в опосередкованості контакту між нематеріальною і матеріальною культурою, у зв'язку нематеріальної культури з іншими елементами культури; по-четверте, в опорі адаптації, що викликається оцінками соціальної верстви, соціальної спільності, її орієнтаціями тощо.

Теорія культурного відставання, розвинена Уільямом Огборіюм, зустріла критику з боку багатьох американських соціологів, які показали неправомірність протиставлення матеріальної і нематеріальної культури, і розкрили притаманне теорії технологічне визначення. Концепція культурного відставання є один з аспектів складного процесу соціальної дезорганізації і соціальної зміни. Спроби політологів і соціологів України в сучасних умовах в чистому вигляді перенести теорію Уільяма Огборпа па ґрунт соціокультурпих змій не принесли бажаних результатів. Ті зміни, що відбуваються в сфері культури України, зумовлені різноманітними соціально-иолітичпими та економічними процесами в житті суспільства. Головне в культурі — процес сходження в єдиний центр різноманітних тенденцій. Культура сприймається як загерметизовапі організми. Використовуючи величезний історико-культурпий матеріал в Україні, Мирослав Попович констатує наявність різноманітних, принципово несумірних культур. В сучасних умовах традиційні для політичної соціології проблеми — суттєвість культури, зв'язок культури і цивілізації, співвідносний природи і культури тощо. Обговорюється в сучасних умовах роль національних традицій в передачі сукупного духовного досвіду впливу культури на соціальпо-історичиий процес. Визначаючи суть культури, змін, що відбуваються в пій, соціологи і політологи України ототожнюють її з сукупністю норм, цінностей та ідеалів, що виконують функцію соціальної орієнтації в суспільстві.

Ситуація, в якій виявилася Україна, не унікальна, а якщо це так (а це так!), то звертатися до досвіду минулого більш природно, аніж нехтувати ним. Для духовної ситуації в Україні притаманне становище збентеження, роздвоєності. Минуле присутнє в об'єктивних розумових формах, на що щохвилини наштовхуються і особистість, і суспільство. І тут справа не в зміні ціннісних орієнтацій, не в розплаті по рахунках з минулим, зі старим мисленням, а суть — в спроможності і готовності (або неспроможності і неготовності) особистості усвідомити «сенс існування». В сучасних умовах на кін поставлене щось більше, аніж вибір шляхів .економічного і політичного розвитку, — сама спроможність жити життям вільної людини. Заклики журналістів жити за канонами «здорового сенсу» і «природних потреб» не можна вважати ані здоровими, ані природними, хоча і висловлюють почуття людини, яка дозволяє проводити над собою перманентні (безперервні) соціальні експерименти.

В сучасних умовах знаходять втілення теорії загальної рівності. Основна ідея теорій — необхідність підпорядкування особистості державі, мотивується потребами управління в умовах науково-технічної революції, зміцнення стабільності політичної системи та усунення конфліктів, що виникають внаслідок соціальної нерівності, а також розподілу праці між елітою, привілейованими верствами, які професійно займаються політикою, та іншими громадянами суспільства тощо. Належати до соціуму, ототожнювати себе зі своєю нацією, певною соціальною спільністю, політичною партією, організацією — психологічна людська потреба, що зумовлює політичну активність особи. Часто-густо людина втягується в політику з тим, щоб стати саме часткою спільності. Це позбавляє від самотності, дає відчути силу і спроможність впливати на хід політичних процесів. Соціолог Валерій Щегорцев відзначає, що політична соціалізація — це своєрідний вступ людини в соціально-політичне середовище, залучення її до системи функціональних політичних орієнтацій, традицій, навиків і явищ, внаслідок чого формуються політична свідомість і політична культура особистості.

Соціальна зумовленість втягпеиня особистості в політику допускає розмежування політичних і пеполітичних факторів у процесі політичної соціалізації особи. Характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути, політичні партії і політичні рухи, об'єднання — ось основні політичні фактори процесу політичної соціалізації особи. Сім'я, школа та інші навчальні заклади, робота, культура, мистецтво, література, засоби масової інформації, національні звичаї і традиції та ін. — все це пеполітичпі фактори соціалізації особистості. Але розмежування па політичні і пеполітичпі фактори соціалізації особи має відносний характер. Адже розподіл політичних і неполітичпих факторів процесу політичної соціалізації відбувається в кожному конкретному випадку і зовсім не обов'язково наявність того або іншого фактора.

Візьмемо засоби масової інформації. Це не просто засоби, що інформують і роз'ясняють масам події, явища, політику, мають у тоталітарному суспільстві виступати колективним організатором, пропагандистом, агітатором, органом політичної партії тощо. Адже сам-то процес інформування має зовсім особливий характер. Справа в тому, що існуючий в тій або іншій країні тип політичного режиму багато в чому відіграє визначальну роль серед факторів політичної соціалізації. Звичайно ж, соціальне середовище має найважливіший вплив на процес включення людини в політику, але не мджна забувати й про роль людської індивідуальності. Інакше з'ясувати, чому в подібних соціальних умовах формуються різні за політичною свідомістю, політичною культурою, формами і засобами політичної участі особистості, виявиться принципово неможливим. Великим спрощенням виявилося б визначення політичної соціалізації як односпрямо-ваного процесу дії політичних і неполітичних факторів на конкретну людину, коли їй відводиться суто пасивна роль об'єкту впливу з боку соціального середовища, політичної системи, політичного режиму тощо. Тут треба враховувати не тільки вплив на конкретного індивіда, але й відповідь на його реакцію, зворотний імпульс. Участь особи в реалізації владних політичних відносин або протидія їх здійсненню і є політична участь. По-перше, основні форми політичної участі особи: читання періодичних видань та ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення в державні і адміністративні органи, а також в редакції газет, журналів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого становища, критикою помилок і прорахунків органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспільні інтереси. По-друге, участь особи в діяльності, спрямованій на підтримку існуючої політичної системи і структури або проти неї, участь в діяльності політичних партій і суспільних об'єднань, рухів і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча, організаційна, участь у виробництві, розподілі, рядова, в ролі лідера тощо). По-третє, участь у виробництві і розповсюдженні політичної інформації. По-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до революційних дій. В соціології і політології немає єдиної думки про критерії виділення різноманітних форм політичної активності. Всі форми участі в політичному житті суспільства визначають ставлення людини, особи до політики, існуючої політичної системи, структури тощо. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі має важливе значення. З точки зору конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації в тій або іншій країні (в Україні, Білорусії, Росії, Східній Європі та ін.). В актуалізації внутріособис-того рівня процесу входження людини в політику тощо. Практика показує, що активна участь громадян в управлінні в значній мірі результат соціальних перетворень, економічного розвитку і підвищення добробуту, культури населення.

Сучасна політична апатія викликана різними причинами: втратою соціальної перспективи, соціальних ідеалів, зневір'я в будь-які владні структури, психологічною втомою від нескінченного потоку політичної демагогії, необдуманих обіцянок і відверто цинічній неправді. Сучасна політична апатія — це прагнення людини до самовідгороджения від політики, але це ще не автономія індивіда, що відображається в відособленні від політичного процесу. Зіткнення протилежних тенденцій посилює стихійність сучасного політичного процесу. Спостерігається різке зростання стихійної політичної поведінки людей (стихійність масових суспільних рухів, страйків, мітингів, пікетів тощо). Переважають емоції, а не раціональність. В стихійній політичній поведінці відображається масова соціально-психологічпа реакція на поглиблення суспільної кризи, кризи культури, на політичну нестабільність, втрату довір'я до влади тощо.

Заниження мірки людської суті, суттєвої визначеності особи — головна перешкода на шляху здобуття свободи духу, почуття, гідності. Традиції родової общини, перенесені в теорію і практику соціалізму, закріпили аморфне становище особи, коли існування кожного зв'язувалося з безпосередніми міжіндивідуальними контактами до розчинення окремих осіб в єдиному суспільному організмі. Усвідомлення повної залежності від суспільного організму формує рабську психологію: все — це сила, а я — нуль. Урахування традицій культури при аналізі політичних стосунків означає визнання, що політичні відносини визначаються не тільки існуючим співвідношенням сил, але також нагромадженими в ході історичного процесу і в межах культури уявленнями про світ, цінностями, що передаються, зразками поведінки. Політика — частина культури. В Україні процес політично^-го реформування суспільства зв'язаний з проявом певних цінностей і певних зразків поведінки. Розглядаючи політику з такої точки зору, можна враховувати не тільки актуальні інтереси і діючі сили, але й функціонуючу в минулому культуру суспільства, її культурні цінності. Точніше, інтереси і сили в сучасних умовах стають зрозумілими при локалізації їх в зумовленій історією дійсності світу культури. Погляд на політичну діяльність і політику через призму культури дозволяє реальніше зрозуміти: яка влада, в якій ступені, коли і для кого є цінністю, а також які взаємовідносини між різноманітними цінностями: між владою і власністю; владою і престижем; владою і релігійною святістю; владою і мораллю. Різнорідність культур в часі та просторі дасть можливість усвідомити, чому деякі політичні системи, відповідні одним умовам, зазнавали поразки в інших умовах, чому ті ж самі дії ставлення до одного народу дадуть очікуваний ефект, а у ставленні до іншого — приводять до невдач. Відмінність культур — це відмінність засобів сприймання дійсності, способів її оцінки і, як наслідок, методів дій. Первісна тяга до безпосереднього злиття з іншими, зведена до одного з основоположних принципів суспільного життя, не може формувати нічого іншого, як тільки первісний засіб суспільного буття. Особиста незалежність, що досягається на основі приватної власності, необмежено активізує і фізичні, і моральні, і духовні потенції індивіда, порушуючи перед ним питання і свого існування, і існування інших. Людське буття стає об'єктом рефлексії, воно набуває змістожиттєвих орієнтирів. Чи вистачить у людей рішучості, волі вирватися з полону колективістських оцінок? Прагнення індивіда відділитися від маси, звернути увагу на своє Я, змагатися з іншими, собі подібними, не тільки не погрожує основам соціального буття, але й стає рушійною силою суспільного прогресу. Тоталітарне минуле (хотілося б надіятись, що тоталітарне — це вже минуле) переконливо довело, що людину не можна переплавити в горнилі революційних бурь. Участь у революційному перетворенні світу облагороджує не кожного: більшість, яка пройшла через смугу революційних потрясінь, не тільки не стала чистіше, добріше, а озлобилася, перестала поважати честь і гідність інших людей. Через гіперболізацію колективістського початку, джерела постраждали і страждають морально, духовно і індивіди, і суспільство. Не можна цінувати працю, не уміючи цінувати конкретного трудівника-індивіда. Недооцінка конкретного трудівника-індивіда викликає депрофесіоналізацію і втрату, що прогресує якості праці. Суспільство, що не спроможне оцінити гідність особи, не спроможне створити ефективну організацію виробництва, розвивати основи соціального буття. Головний урок історії полягає в тому, що без нових принципів духовного зв'язку між громадянами будь-які штучні механізми, що сформувалися соціальні прискорення суспільного прогресу перетворюються в механізми спочатку гальмування, а згодом і руйнування демократичних основ. Духовне становище суспільства — це певний критерій оцінки перспектив його розвитку. Якщо хочемо реальної демократії, треба повернутися обличчям до культури взаємовідносин між людьми, між особистістю та державою. Правову державу можуть побудувати тільки культурны, моральні, законослухняні громадяни.

Революційно-руйнівний пафос, що знаходить виправдання в кінці 80-х — на початку 90-х років, не породив конструктивно-творчих тенденцій в суспільстві. Деструктивний підхід до існуючого набирає нові обороти і вже відкрито погрожує зруйнувати все «до основини». Виникають два питання: чи вистачить Україні сил на її буття «потім»? І на якому культурному фундаменті будується це «потім»?

Революція 1917 року звершилась в суспільстві з традиційною культурою, що відповідала аграрній цивілізації, де індивід споконвіку включении в колективні структури: сім'ю, сільську общину, церковну парафію. Солідарність і взаємна відповідальність — найістотніші характеристики особи, навіть якщо особа стає членом злочинної шайки або підпільної організації революціонерів. В післяреволюційний період тип відносин аграрного суспільства не зруйновано, а лише модифіковано. Комуністична фразеологія наклалася на традиційні структури і відносини аграрної цивілізації, що примусово зверталися до створення індустріальної економіки тоталітарного суспільства, що не допускає вільного підприємництва ані в якій формі. Підприємництво складає окрему рису індустріальної цивілізації. Адже право па приватну власність історично припускало й свободу підприємництва, а також право на вільну працю (вибір виду діяльності, розпорядження робочою силою, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри оплати праці тощо). Культурні права покликані гарантувати духовний розвиток людини. В індустріальній цивілізації розклад цілого на частини звеличується як універсальний принцип не тільки пізнання, але й буття. Людство складається з суверенних індивідів — це, скоріше, основне відкриття індустріальної цивілізації, що й покладене в основу її культури. Культура, в міру того, як споруджувався її будівля, водночас відтісняла па периферію суспільного життя традиційну культуру колективізму, що знеособлює індивіда. Але «атомизація» суспільства перетворилася на ностальгію втраченою колективністю. Ключ до багатьох соціальних драм не тільки в економічних змінах, але й в тих явищах духовно-культурного життя, що зв'язані зі зміною соціальних орієнтирів і людської психології. Один з фундаторів етології Конрад Лоренц попереджає: «Доки форми соціальної поведінки, виниклі філогенетично, закладені в добро або в зло, в людський спадковий апарат, порушення традиції може призвести до того, що всі культурні норми соціальної поведінки згаснуть, як полум'я свічки». Культура стародавньоукраїнського етносу повністю належить аграрній цивілізації. Буквальне відродження стародавньої української культури неможливо. Суверенна національна держава потребує національної культури. На відмінність від етнічної приналежності, яку не вибирають і що не складає особистої заслуги, приналежність до нації вимагає індивідуальних зусиль і свідомого вибору. Утворення нації безпосередньо зв'язане з ринковою економікою, коли на зміну локальним об'єднанням людей, які ведуть традиційно замкнутий спосіб життя, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, що об'єднуються результатами власної праці. Отже, нації виникають в результаті «атомізації» етносу й заміни кровпо-спорідпених патріархальних відносин па відносини економічні і політичні. Нація пе заперечує етносу, а перетворює його шляхом відособлення індивідів, які втрачають «природні» зв'язки. Нація можлива як об'єднання людей на основі їх економічної, політичної і духовної самостійності. Тому шлях до національного життя — це шлях становлення сучасної цивілізації, з її вільною ринковою економікою, правовою державою і міською культурою. Піднесення національної самосвідомості в Україні вимагає уважного ставлення до національного питання. Очевидно, що нація ставиться до окремого індивіда як реальна соціально-культурна основа, завдяки якій людина почуває себе продовжувачем генерацій і сподівається на продовження існування загальних ознак (мови, культури тощо) в майбутньому. Людський рід — це не тільки загальнотеоретичне поняття, це спільність людей, що набуває на окремих етапах історичного розвитку й національні риси. Залучення індивіда до роду як засіб досягнення родового безсмертя також має національний характер. Дещо іншою стає проблема повноти реалізації людської суттєвості. її трапсцепдитуваппя є не абстрактне продовження буття людини в якійсь безликій спільності людей, а втілення в національно оформленому співтоваристві. Втрата національної перспективи тяжко переживається людьми, тому що зникає й особиста перспектива існування. Аналогічна й втрата зв'язків з минулим своєї нації, свого етносу, забуття національних форм культури також негативно впливають па особистість, яка не може далі розпредмечувати соціально-культурний шар буття, що передається в національній спадщині. Специфіка становлення національної української культури полягає в тому, що культура прагне з самого початку уникнути і утилітарпо-побутової, і безпосередньо дидактичної функціональності. Утилітарно побутова функціональність української культури в найбільш концентрованому вигляді знаходить відображення в фольклорі, тоді як дидактична функціональність культури прагне до втілення в моральпо-духовпих, філософських і релігійних цінностях. Перетинання таких векторів національної культури, що перебувають в стадії становлення, визначає й менталітет особи, і менталітет суспільства.

Поняття менталітет склалося на початку XX ст. у руслі західноєвропейської культурної традиції і спочатку використовувалося як одна з характеристик раціональних основ духовного життя суспільства. Поняття менталітет свідчило про відмінність характеру і джерел мислення, що існували в громадянському суспільстві, у порівнянні з основами власне політичних переконань. Згодом, поряд з внутрішнім ускладненням змісту поняття менталітет стало застосовуватися для характеристики складу мислення соціальної спільності, груш* не тільки в національній, релігійній та інших пеполітичпих сферах життя, але й в політиці. В залежності від менталітету, що склався, соціальна спільність - клас, народ, нація та інші володіють певною сприйнятливістю до і'ого або іншого типу ідеології, культурних норм, політичних вимог тощо. Менталітет має спроможність виявляти відносно автономний вплив на політичну поведінку суб'єктів.

Менталітет — форма соціально-культурного закріплення людської суб'єктивності, що відображає залежність свідомості окремої особи від форм суспільної свідомості і суспільного буття. Констатація самобутньої української національної культури ставить проблему порівняльного аналізу ЇЇ з іншими культурами і пошуку загальних першоджерел. На такому шляху досягається не просто розуміння об'єктивного змісту культури, але й конструювання індивідом свого бачення культурного життя. Об'єктивні факти стають індивідуальними формами свідомості, а їх інтерпретація створює канал переходу об'єктивного сенсу в людську суб'єктивність. А це і є процес духовного засвоєння дійсності. Культурна спадщина приходить з глибші буття і свідомості в період загальної соціальної кризи. З такого моменту мислення починає причепливо аналізувати існуючу культуру, оцінювати її однозначно негативно і захоплюватися її минулими формами. Звідси бере початок гасло повернення до джерел етнічної культури, аніж розривається зв'язок часів і знецінюється соціокультурпий процес. До того ж самобутність культури оцінюється з позицій її споконвічної незалежності від інших культур. Історія свідчить, що культура України, розташованої па шляхах світової торгівлі, формується, орієнтуючись і па культуру Заходу, і па культуру Сходу, її «вписапість» в контекст світової культури безсумнівна: показником освіченості вважалося знання трьох мов. Тільки з XVII сторіччя починає культивуватися ідея малоціппості українського народу і української культури. З подолання ідеї малоцінності української культури і починається становлення українського національного менталітету. Несприйняття і засудження більшістю громадян України минулого досвіду повністю виправдане. Радикально налаштована українська молодь звинувачує старші генерації принаймні в появі обставин, що викликали, но-нерше, неспроможність попереднього глибокого осмислення дійсності перед тим, як її перетворювати; по-друге, неспроможність сприймати свою та чужу діяльність через призму загальнолюдської моральності. В сучасних умовах громадяни України відкривають для себе той менталітет, що попередні генерації людей закріпили в «вічних» книгах людства (Біблії, Корані, Бхагават-гіті, Унапішаді, Тринітакі тощо). Саме тут виявляються джерела того менталітету, що складає базу сучасного людства. Духовне багатство вічних книг, що відображають єдину світоглядну настанову: прогрес людського роду визначається не боротьбою між людьми, а результатами боротьби між плоттю і душею самодіяльної особистості. Еволюція людського розуму (і, насамперед, практичного розуму — моральності) і людської чуттєвості, власне, і складає глибинний зміст соціального філогенезу, тобто історичного родового розвитку людства, походження народу.

Природно, поворот до основ менталітету не гладкий і небезболіс-ний. Внутрішні суперечності менталітету сучасності полягають в тому, що розчарування в соціальних і змістожиттєвих ідеалах ще не приводить до утвердження думки, що насильство і жорстокість вже вичерпані як універсальний засіб прощання історії зі своїм минулим. Характерні риси портрету особи зводять національне в ранг сутнісно-го самовизначення менталітету України. Людина, яка не знає свого національного коріння, водночас є й сентиментальна і героїчна, що видає себе за знавця народних традицій, готова розчинитися в етносі і постійно боротися за національні цінності. Контакти між носіями такого типу менталітету приводять до їх взаємного збагачування, але їх етнографізм, що абсолютизувався (етнографія — наука, що вивчає культурні і типові особливості народів світу) складає постійну загрозу соціальній стабільності. В масовому менталітеті сучасного українського суспільства визначаються, по-перше, зміни основних оксіологічних параметрів при оцінці суспільного і індивідуального життя. Щастя не в постійних перемогах над собою подібними, а в приборкуванні тваринних інстинктів і тих соціальних схильностей, що розмивають межі між біологічним і соціальним. По-друге, відмова від психології жертовності — де є готовність жертвувати собою, там виникає спокуса зробити жертвами й інших. Проповідь жертовності — знецінювання сучасності, відмова їй в високому сенсі і нескороминучої значимості. По-третє, реабілітація цінностей повсякденного життя — адже з них складається вічність, створюється основа менталітету. Сучасний політичний менталітет — це менталітет високоморальної особистості. Історія підтвердила, що моральні цінності, що виправдують будь-які форми насильства навіть в ім'я досягнення псевдовисокої мети, не мають майбутнього. Більш того, такі моральні, а фактично безпутні, цінності володіють спроможністю, за законами зворотного зв'язку, виносити суспільству, що дотримується їх, свій історичний вирок: руйнування духовної структури суспільства. Формування національного менталітету здебільшого здійснюється в системі освіти. Але в сучасних умовах система освіти в Україні будується на відомому принципі: навчатися, навчатися і навчатися. Той, хто навчається в такій системі освіти знаходиться в положенні посудини, що заповнюється різноманітними знаннями. Реалізація в недалекому минулому форм і методів трудової школи, що склалася, привела до появи численного шару фахівців, здатних вирішувати інженерні завдання, але не здатних мислити загальнолюдськими категоріями. Випускаючи дипломованих фахівців, Україна не без їх допомоги руйнувала екологічну рівновагу в природі, з одного боку, і здійснювала руйнування культури та моральності, — з іншого. Освіта втратила самоцінність як процес духовного збагачування, становлення і вдосконалення особистості і вироблення її моральних позицій. Перш ніж в суспільстві перестала бути цінністю людина взагалі, цінністю перестала бути освічена людина, здатна переживати, відповідати за наслідки своїх вчинків,- відрізняти добро від зла. В процесі демократизації суспільного життя в Україні розгортається процес формування національної свідомості і самосвідомості. Національна самосвідомість — рівень уявлень, що характеризує засвоєння людьми, які належать до тієї або іншої національної (Цільності, ідеалів, культурних норм, традицій, побутових стереотипів, а також розуміння ними інтересів і становища соціально-етнічної спільності, групи в суспільстві. Національна самосвідомість формується на рівні національної спільності та ЇЇ окремих верств і груп громадян. У окремих людей національна самосвідомість, як правило, формується в міру визнання ними унікальності й незалежності національних цінностей для ідентифікації і адаптації до суспільних умов. На рівні нації національна самосвідомість формується на такій стадії еволюції духовного життя нації, коли відбувається виділення соціокультурної спільності як специфічної групи, що володіє певним статусом і засобами його соціального захисту. Національна самосвідомість найчастіше висловлена в ідеології, а також в найхарактерніших рисах національного менталітету. Порушення процесу становлення національної самосвідомості зв'язане з деформацією механізмів культурної наступності в еволюції нації, порушенням соціальної мобільності, що належать до неї осіб і може супроводжуватися сплесками національного егоїзму, агресивністю у ставленні до інокультурних національних спільностей та їх політичних інститутів.

Не набравша ще сили національна культура іюсттоталітарної України досить крихка, щоб протистояти деструктивним процесам, що приводять до відкочування від вже досягнутого рівня, до появи шарів соціально-культурного люмпенства. Жодні політичні і економічні реформи не виведуть країну в світ сучасної цивілізації, якщо не зміцняться традиції національної культури, якщо їх адаптація не передує іншим соціальним перетворенням. Розглядаючи роль культури в суспільстві, відомий німецький політолог Макс Вебер підкреслює, що культурні цінності для будь-якого соціуму, що формується, мають найголовніше значення. Адже індивід — посій певної культури, певної системи цінностей. Це дозволяє йому свідомо займати певну позицію у ставленні до світу і наповнювати її особливим сенсом, що йде від людей, від людської ціннісної позиції, а не від об'єктивного світу. Політичне реформування українського суспільства ґрунтовно деформує національну культуру. Це зв'язано з тим, що економічні, соціальні і політичні реформи є справою держави, тобто «спускаються» згори. Тому-то в суспільстві відчувається глухий опір реформам. Політика реформування, руйнування основ тоталітаризму не може не зустрічати перешкод: не можна виключати оцінки її маргінальними шарами І суспільства як абсолютного зла. Та й держава здебільшого перебуває під впли- і вом економічного монізму: припускається, що всі найгостріші проблеми соці- і ального буття перехідного періоду будуть «зніматися» слідом за рішенням еко- ] помічних проблем, а економічне процвітання України забезпечить розквіт її національної культури. Такий підхід до культури не придає їй самостійного! статусу, а розглядається як похідна від економічних реалій. Історичний досвід показує: суспільство ніколи не досягає економічної стабілізації, якщо інтереси людей обмежуються матеріальною 1 сферою і орієнтуються на еталони високорозвинених країн. У найб- І лижче десятиріччя Україні не наздогнати економічно розвинені краї-1 ми, а тому споживацька свідомість вітчизняного обивателя приречена зазнавати почуттів невдоволеності, заздрості й комплексу] неповноцінності. Спроби запозичення західних цінностей і зразків приводять до найнегативніших наслідків. Позбавлені внутрішньої ініціативи, люди швидко вироджуються в люмпенів соціокультур-ного типу, що чекають подачок з боку і постійно приміряють на себе чужі зразки. І чим сильніше соціальна диференціація і майнове розшарування громадян, тим більш національна культура перестає бути інтегруючим фактором, набуваючи зовнішні риси транснаціональної культури. Політичні і економічні реформи, що проводяться в Україні, замість очікуваного «середнього класу» поки що породжують нових пролетарів як соціокультурних відщепенців. На думку Арнольда Тойнбі, істинна ознака пролетаря — не бідність і не низьке походження, а постійне почуття невдоволеності всім навколишнім, що підігрівається відсутністю законного місця, що успадкувалось у суспільстві й відторгненням від своєї общини. Тому сучасна економічна розруха і люмпенізація населення — явище не соціально-економічне, а соціокультурне. Персонаж повісті Михайла Булгакова «Собаче серце», професор Преображенський, економічну розруху пояснює розрухою в головах людей. В основі сучасної економічної кризи лежать не стільки економічні причини, скільки спровоковане відторгнення самодіяльного населення від власної культури. Українське відродження — це, насамперед, підвищення рівня свідомості й життя нації на базі інвентаризації культурних і духовних цінностей, відновлення історичної пам'яті, національних зв'язків, формування своєї інтелектуальної еліти (інтелектуальних і духовних лідерів), якісні зміни в сфері науки, релігії, творення, мистецтва, управління.