11.3. Сутність і різновиди авторитаризму

Одним із різновидів недемократичних режимів є авторитаризм (від лат. autoritas - влада). З тоталітаризмом авторитарні режими поєднує автократичний, необмежений законами характер влади. Разом з тим, тоталітаризм і авторитаризм відрізняються різним ступенем тиску на демократичні свободи, ступенем жорсткості державного контролю над політичним, соціально-економічним і духовним життям суспільства, місцем і роллю армії і каральних органів при здійсненні влади.

Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв у тому, що влада зосереджена в руках єдиного лідера, чи визначеної групи, а більшість громадян або відсторонені від процесу прийняття рішень, або їхня участь украй мінімізована. З погляду розподілу влади, для авторитаризму характерним є домінування виконавчої гілки влади над законодавчою й судовою, котрі в основному служать для легітимації даного способу правління.

У теорії політичних режимів авторитаризм визначається як проміжний між тоталітаризмом і демократією. Це виражається в тому, що між економічною й політичною системами немає внутрішньої логіки. Політична сфера даного режиму багато в чому схожа з тоталітарною, тоді як економічна система базується на приватній власності, підприємництві, конкуренції, тобто відкрита ринкова економіка регулюється закритою політичною системою. Звідси й обмежене втручання держави в економіку. Як правило, контролюються в основному галузі й підприємства загальнонаціонального рівня. Фактично непідконтрольними державі залишаються багато інститутів громадського суспільства: сімейно-побутова сфера, почасти культура, свобода релігійних відправлень. Такі явища спостерігалися в Радянському Союзі в період непу, Південній Кореї, Чилі при Піночеті, Сінгапурі, Малайзії, тощо. Очевидно, до даного типу режиму є сенс віднести і сучасний Китай, для якого характерна жорстка централізація і безальтернативність існуючої політичної влади, що визначає і регулює макроекономічний рівень, у той час як дрібний і середній бізнес ефективно працюють на горизонтальних відносинах, тобто свободі економічного вибору й рівності.

Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом самопризначення, чи антилегітимно, шляхом воєнних путчів і переворотів. Для цього режиму не характерний владний тотальний контроль над суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадське суспільство не повністю поглинається державою. Формально можуть існувати представницькі інститути, проводитися вибори. При цьому діяльність опозиції не може виходити за позначені межі, що загрожують основам режиму. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу практично відсутня. Для авторитарних режимів характерна пасивна несвобода особистості. Громадяни не мають права брати участь в опозиційних рухах, але можуть не демонструвати підтримку режиму: досить, щоб вони відкрито проти нього не виступали. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, не намагаються політизувати населення, чи виправдати свої дії високими прагненнями. Правляча еліта готова терпіти інакомислячих, поки вони не становлять критичної маси і не торкаються основ режиму.

Хоча політична влада спирається на силу, значною мірою вона торкається традиційних способів управління, використовуючи, як правило, тактику виборчого, а не масового терору. Таким чином, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб управління, при якому влада правлячої еліти необмежена законом і непідконтрольна громадянам, що відсторонені від процесу прийняття рішень.

Авторитарні режими дуже поширені і достатньо різноманітні.

Серед них можна виділити такі різновиди: військово-бюрократичні, партійні, національні, режими особистої влади.

Військово-бюрократичні диктатури встановлюються в результаті воєнних переворотів. З приходом до влади воєнних, політична діяльність партій, організацій, значно обмежується чи взагалі забороняється. Прикладом є Греція при правлінні “чорних полковників”, Чилі в період правління воєнної хунти і т.д.

Авторитаризм партійного типу реалізується через монополізацію політичної влади певною партією, чи добре організованою й згуртованою командою, задачі якої складаються в подоланні кризових явищ у суспільстві, чи недопущенні громадянської війни. Як правило, такий вид режиму формується в країнах, де спостерігається певна рівновага достатньо різновекторних політичних і соціальних сил (країни Східної Європи після війни, Білорусія).

Для національного різновиду авторитаризму обов'язковою умовою є домінування представників однієї етнічної групи у владних структурах і витиснення інонаціональних представників. Необов'язково щоб дана етнічна спільність становила більшість населення. Такий різновид характерний для тих країн, де родоплемінні відносини досить сильні і впливають на всі інші – політичні, громадські, соціальні, тощо (пострадянські республіки Азії).

Специфікою режиму особистої влади є прихована чи явна персоналізація не тільки влади, але і її інститутів. Як правило, даний різновид авторитаризму, реалізується через духовного лідера нації, країни (Махатма Ганді, Аятола Хоменеї, султанати та ін.), чи політичного, як, наприклад, Шарль де Голль у Франції в 1959-1969 роках. Залежно від цілей володарювання й особистості правителя, такий вид влади міг і успішно вирішував виниклі проблеми в суспільстві, але міг і трансформуватися в диктатуру ( Баррє в Сомалі, Дювальє в Гаїті, Амін в Уганді, Сомоса в Нікарагуа).

Авторитарний режим правління може стати ефективним способом руйнації тоталітарних структур, проведення політичних і економічних реформ, поступового створення дієздатних демократичних інститутів. Це відбувається за умови, коли авторитарна влада усвідомлює часовий і перехідний характер своєї влади, орієнтується на демократичні реформи. Адже однією з переваг демократії є можливість змінювати й виправляти помилки без кровопролиття, через консенсус. Сильна влада не обов'язково повинна бути авторитарною, вона повинна бути авторитетною і діяти в межах конституційно визначених демократичних норм.

Авторитарні режими забезпечили успішний розвиток своїх суспільств тільки в тих країнах, де важливу роль відіграють і інші джерела (багатовікова традиція поваги до влади, певний тип політичної культури, конкуренція еліт, тощо), в інших випадках неконтрольована влада розоряла народи й держави.