2. Особливості модернізаційного процесу в Україні

У виокремлених політичною наукою двох типах модернізації - органічному і неорганічному - Україна відтворює другий тип, який грунтується не на внутрішніх резервах соціуму (як країни Західної Європи й Північної Америки), а на вирішальному впливі зовнішніх чинників і, як наслідок, нерівномі­рності змін в економіці, політиці, культурі, суспільних відносинах. Уже з ХVІІ-ХVІІІ ст. зовнішні імпульси набувають специфічного змісту, коли початкова їх західноєвропейськість деформується Росією, яка від Петра І орієнтується на модель навздогінної модернізації особливого зразка за специфічних умов:

- домінантної ролі держави у її ініціюванні та здійсненні на всіх стадіях регулярної відтворюваності так заного "самодержавного синдрому";

- штучного виведення з модернізаційного процесу політичної сфери, засад існуючого політичного устрою;

- часткової архаїзації та деградації суспільства, модернізація якого постійно підмінюється модернізацією держави, її військово-індустріальної потуги, бюрократичного апарату, репресивних органів і т.ін.;

- імітаційності, переважаючої видимості, а не реальної залученості соціуму до процесу реформування, коли ні за структурою, ні за домінуючими настроями він, загалом, не готовий до нав'язуваних радикальних змін тощо.

Наслідком для України стала нерозвинутість цивілізованих форм взаємодії держави й суспільства з одного боку та еліти і народу - з іншого, збережена радянсько-бюрократичною модернізацією (контрмодернізацією за А.Туреном). Створена ж у СРСР досить широка верства науково-культурної інтелігенції через специфіку рекрутування та ротації кадрів і тотальне домінування компартійних структур не мала змоги перетворитися на еліту політичну, не викристалізувавшись як демократична і за короткий період перебудови. Тому українській незалежності не передувала масштабна революція свідомості. Більшість суспільства чекала не так повалення радянської системи, як її вдосконалення, і лише незначна його частина, що становила національно-демократичну опозицію, пропагувала ідею суверенітету та державності. Отже, зі спричиненою насамперед зовнішніми обставинами реальною можливістю втілення останньої слабко пов''язувалися зусилля внутрішніх модернізаційних сил - надто розрізнених і позбавлених спільної стратегії подальшого розвитку, концептуального світобачення, системи нових політичних, економічних, соціокультурних орієнтирів, які б унаочнили необхідність перетворень для еліти та суспільства. Ситуацію також ускладнював історичний поділ України на "схід" та "захід", зашкоджуючи формування загальнонаціональної ідеології реформування.

Зазначені обставини стали підставою для відтворення згаданої вище "стежки залежності" та впровадження консервативної версії модернізації як проекту самозбереження деідеологізованої і прагматичної старої номенклатури. Після здобуття незалежності виникла швидкоплинна (серпень - грудень 1991 р.) ситуація часткового збігу її інтересів із прагненнями національно-демократичної опозиції, яка відтворилася в синтезі етатизму для утримання влади й розбудови української державності і спричинила небачену доти й після солідарність різних політичних сил. Вона, однак, не вилилася у розробку вивіреної та узгодженої стратегії формування нових суспільних відносин у різних сферах, одним з очевидних наслідків чого стала перманентна економічна криза. Спад виробництва 90-х років перевершив найпесимістичніші прогнози і призвів до втрати майже вдвічі більшого економічного потенціалу, ніж за роки Другої світової війни - 59,2%. Понад 82% населення, кількість якого скоротилася на більш ніж 4 млн. осіб, опинилися за межею бідності, реальна заробітна плата зменшилася в 3,82 рази, пенсії - у 4 рази. Відбулася різка поляризація прибутків, відношення яких у 10% найбагатших до такої ж кількості найбідніших склало 30:1, тимчасом як у Європі не перевищує 7:1. Зрозуміло, що така ситуація не сприяла розвитку інститутів громадянського суспільства. Більш того, посилилася деморалізація і зневіра останнього в державній незалежності та демократії, було втрачено позитивні очікування щодо результатів реформ і довіра до їх ініціаторів.

Отже, найбільшим прорахунком влади в Україні стала нездатність чи небажання забезпечити економічні передумови політичної модернізації. Стримувалася також інституціалізація демократичних форм і процедур як створення легітимних політичних інститутів (структур влади, конституції, партій, системи виборів і т.ін.), спроможне, на думку З.Бжезинського, уможливити стабілізацію політичного режиму на початкових етапах реформування та політичну консолідацію і стійке економічне зростання - на наступних. У цьому значенні характерною особливістю становлення посткомуністичної владно-державної моделі, що значною мірою зумовлювалася міцністю попередніх етатистських традицій, стала поява й подальше гіпертрофічне посилення інституту президентства, який теоретично сприяє зміцненню виконавчої влади та поліпшенню умов для реалізації економічних реформ, однак обов'язково урівноважуючись розвитком самоврядних потенцій населення і політичною структуризацією громадянського суспільства як ініціюючого модернізаційні імпульси "знизу".

У випадку ж несформованості правового поля, браку політичних та економічних передумов для демократичної інституалізації посилюються авторитарні тенденції в політичній системі, яку перший президент Болгарії Желю Желєв влучно визначив "закостенінням посттоталітаризму". У сучасній Україні вона дуже нагадує радянську, коли дві структури, що обираються - Президент і Верховна Рада - формують виконавчу владу, але не відповідають за її діяльність і не мають конструктивного впливу один на одного, який спонукав би до ефективнішої співпраці. У такій ситуації уряд за відсутності власної політичної бази не зацікавлений у розробці та реалізації стратегічних програм (жодна із задекларованих не була втілена за роки перетворень) і переважно орієнтується на тактично-кланові інтереси, оскільки будь-коли може бути відправлений у відставку з кон'юнктурних міркувань. Доля ж соціуму й держави фактично ставиться в залежність від фігури президента, наближених до нього політичних структур, управлінської бюрократії та олігархічних груп.

В свою чергу, зволікання із запровадженням ефективних принципів місцевого самоврядування за збереження існуючої надцентралізації влади призводить до консервації спотвореної моделі "місцевої демократії" та авторитарного домінування державних адміністрацій усіх рівнів. Цьому сприяє сформована владна вертикаль, яка разом із існуючою системою рекрутування керівної еліти спрямована скоріше на збереження багатьох рис неономенклатурної, аніж демократичної. Фактична неможливість громадського впливу на адміністрації шляхом виборів посилює особисті амбіції наділених владою офіційних осіб, які намагаються підпорядкувати своєму контролю всі форми суспільного життя, що зрештою сприяє корупції, безвідповідальності та загальному ослабленню державного механізму.

Недорозвинуте громадянське суспільство й відображення його стану - слабкі політичні партії - здебільшого виявляються неспроможними впливати на державні владні інститути, стримувати посилення клановості в процесах політичної модернізації. Їх місце посідає "партія влади" як специфічна сила, що діє старими, переважно нелегітимними, успадкованими від радянських часів засобами й містить у собі стару та нову номенклатуру, яка здатна ефективно маргіналізувати своїх опонентів попри підтримку населення, мінімізуючи їх можливості в прийнятті управлінських рішень. Виникає своєрідне замкнене коло: збідніле й атомізоване суспільство - звуженість середнього класу - повільна інституалізація громадянськості - невпливові політичні партії - неконсолідована партійна система - слабкість структур законодавчої і виконавчої влади. Позбавляючи соціум впливу на процес ротації керівних кадрів у виконавчій владі і фактично нехтуючи політичною легітимацією, система костеніє, стає неспринятливою щодо альтернативних варіантів розвитку, породжуючи стагнаційну стабільність і консервуючи симбіоз старих авторитарних пережитків із псевдодемократичними процедурами. Певне пожвавлення в ній викликають лише надзвичайні внутрішні і, особливо, зовнішні чинники, скажімо такі як зближення Росії з НАТО та ЄС, прискорений рух до СОТ, що спонукали до аналогічних кроків і Україну. Деклароване ж самооновлення системи в напрямку її демократизації, дебюрократизації, відкритості для суспільства, як правило, лише вуалює прагнення самономінованої еліти зберегти монополію на владу й мало підтверджується у політичній практиці. Ці фактори поряд зі станом соціуму та особливостями його політичної культури посилюють сумніви щодо можливості реального втілення демократичної моделі.

Можна погодитися з висновком Г.Зеленько про досить умовний поки що характер модернізації в нашій державі, де навіть попри економічне зростання останніх років зберігаються дуже низькі темпи покращення рівня життя, зрушень і перетворень у соціальній сфері, а, отже, політика не виконує своє основне завдання - забезпечити умови для поступального розвитку економічної та соціокультурної підсистем. Тому Україна насамперед потребує створення необхідної для цього суспільноорієнтованої політичної моделі, яка б подолала очевидні проблеми нинішньої - слабкість конкуренції, дис­пропорційність владних впливів, порушення прав, корупцію тощо - з метою органічного поєднання стабільності і динамічності, здатності до оновлення.

Підстави для цього можна створити в рамках конституційної реформи, що здійснюється останнім часом; але позитивні зміни можливі в тому разі, коли збережені та нові правила дійсно набудуть статусу загальнообов'язкових і стануть не лише формою, але й змістом повсякденної практики держави й суспільства. Крім того, у ході їх напрацювання необхідне врахування думок, позицій, цінностей різних груп і прошарків суспільства, що висловлюються та обговорюються вільно, без тиску й примусу. Адже лише усвідомлена підтримка політичної модернізації знизу надає їй характеру незворотності, збільшуючи шанси зміцнення демократії і, відповідно, повноправного входження України до спільноти демократичних держав, а, отже, ефективного реагування на виклики постсучасності та необхідність посісти належне місце в глобалізованому світі.