Умовно права людини поділяють на:

• особисті (громадянські): право на життя, свободу, особиста недоторканість, недоторканість житла, свобода пересування, вибору місця проживання;

• політичні: рівність усіх перед законом, право на громадянство, свободу думки, совісті, релігії та переконань, право на створення різних спілок та асоціацій, право громадян на участь у виборах та управління державою;

• соціально-економічні: право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення та освіту.

Діяльність правової держави повинна будуватися відповідно прав людини та обмежуватися ними. Контроль за дотриманням прав людини повинен забезпечуватися як органами державної влади, так і міжнародними організаціями (Комісія та Комітет ООН з прав людини, ОБСЄ, міжнародними правозахисними організаціями і т. ін.). Міжнародні акти, ратифіковані державою (“Загальна декларація прав людини” 1948 р., “Міжнародний пакт про права людини” 1966 р. та ін.), можуть діяти як внутрішнє право. Однак, якщо громадянин вичерпав усі можливості захисту особових прав усередині країни, він може звертатися до міжнародних організацій. Відповідно доі ступеня забезпеченості гарантій прав людини, сучасні держави поділяються на вільні, частково вільні та невільні. Країни СНД можна віднести до категорії частково вільних, тобто правові гарантії оголошені, однак немає механізмів і результатів їх реалізації.