1. Хто з давньо-грецьких філософів вчив, що мета держави — загальне благо її громадян

1. Аристотель 2. Платон 3. Геракліт 4. Зенон 5. Т. Мор

2. Дж. Локк визначив державу як:

1. Керування безліччю сімейств і тим, що «є загальним у них усіх, здійснюване суверенною владою згідно праву».

2. Справа, надбання народу, «з'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права й спільністю інтересів».

3. Соціальний інститут, що втілює й відправляє функцію публічної (політичної) влади.

4. Угода більшості проти меншостей, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх.

3. I. Кант визначив, що природне право як:

1. Вище природне право держави за допомогою договіру.

2. Результат війни й перемоги.

3. Ідеальна норма людських відносин і одночасно загальний закон, що випливає з незмінного порядку природи й всьому всесвіту.

4. Має своїм джерелом очевидні апріорні принципи.

5. Сукупність принципів, правил, прав, цінностей, продиктованих природою людини і тим самим як би незалежних від конкретних соціальних умов і держави.

ТЕМА 3. ІНДИВІД (ОСОБИСТІСТЬ) ЯК СУБ'ЄКТ І ОБ'ЄКТ ПОЛІТИКИ

1.Особистість як первинний суб'єкт і об'єкт політики

Розвиток представницької демократії зумовив поступове перенесення акценту з проблем масової участі громадян у політичних процесах (перша половина ХХ ст.) на проблеми участі в політиці на особистісному, індивідуальному рівнях. Для пояснення рівня участі особистості в політиці існує три категорії – «людина», «індивід», «особа». В залежності від контексту, названі категорії пояснюють одне й теж саме явище – індивідуальну участь особистості в соціально-політичному житті суспільства. Людина розуміється в політиці як система, що являє собою єдність фізичного, духовного, соціального, культурного, економічного світу певного політичного простору. Фізично людина мешкаючи на певному середовищі репрезентує цінності, ментальність, психічну свідомість певного буття з його специфічними закономірностями.

Індивід – це окрема істота, персоніфікований член суспільства з власними мотивами політичної участі, соціально-політичними настановами. Індивід, який розглядається через його специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь родових і всезагальних характеристик, – це індивідуальність. Нарешті, кожен індивід є членом якогось суспільства і більш-менш постійно перебуває на конкретній, державне оформленій території, тому є, з одного боку, громадянином певної держави, а з другого – членом тією чи іншою мірою відокремленого від держави громадянського суспільства.

Особистість – це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціальне зумовленими рисами. Це стійка система соціальне значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Як особистість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення, розуміння своїх соціальних функцій, усвідомлення себе як суб’єкта історичного процесу. Наука не може дійти до вивчення кожної окремої людини, індивіда, вона оперує загальними поняттями. В аналізі місця и ролі людини в системі політичних відносин таким найбільш прийнятним поняттям є поняття «особа» («особистість»). Це поняття надає змогу розглядати людину як члена тих чи інших соціальних і політичних спільностей, суб’єкта політичних відносин, політики.

Людина, особистість – первинний суб’єкт політики - має можливість брати участь у політичному житті, впливати на владу. Діапазон ставлення людини до політики досить широкий – від свідомого схваленя до стихійного заперечення. Політична активність особистості, участь у політичному житті, суспільна зрілість багато в чому залежать від якості політичної соціалізації, розвитку та удосконалення політичної культури суспільства. Засвоюючи знання про політику, набуваючи досвід політичної діяльності, людина стає громадянином – свідомим учасником політичного процесу.

Багато видатних учених різних історичних епох висловлювали власну думку про роль особистості в політиці, необхідність участі людини як первинного суб’єкта в політичному житті суспільства. Софісти (Протагор, Горгій, Фрасімаг) у VІ-V ст. до н.е. вперше заклали підвалини людського виміру в політиці й поставили людину, особистість як первинний суб’єкт політики в центр політичних процесів. “Людина – є міра всіх речей”, - стверджував Протагор.

Учений епохи Відродження М.Падуанський у творі “Захисник миру” обґрунтував ідею народного суверенітету, згідно з якою народ – джерело та носій державної влади (суверен), і кожний громадянин володіє природним правом брати участь у політиці. Засновник політичної науки Н.Макіавеллі у своїх працях “Державець” і “Роздуми на першу декаду Тіта Лівія” підкреслював, що участь людини в політичному житті залежить від двох чинників: від долі (“fortuna”) й від енергії, волі, інтелекту людини (“virtu”). Таким чином, Н.Макіавеллі, підкреслюючи важливу роль особистості в політиці, націлював кожну людину на активну, творчу участь у політичних процесах.

У сучасній політології проблеми особистості як основного суб’єкта політики отримали новий імпульс. Такі вчені як М.Херманн, Ф.Грінстайн запропонували концепцію, що формулює значення особистісного чинника в політичному процесі. На думку Ф.Грінстайна, роль особистості в політичному процесі тим більша, чим сприятливіше середовище до сприйняття пропозицій, чим вищі позиції людини в політичній системі, і чим яскравіше сила Его того чи іншого політика. За Ф.Грінстайном роль особистості значно зростає, коли, по-перше, з’являються абсолютно нові політичні обставини, що не мають аналогів у минулому; по-друге, в складній і суперечливій ситуації з великою кількістю невизначеностей; по-третє, в ситуації, коли потрібно робити вибір між протилежними силами, які пропонують різні політичні рішення.

Первинний суб’єкт та об’єкт політики – людина, індивід, особистість. А вже як продовження можна розглядати такі суб’єкти та об’єкти політичних процесів, як соціальні та етнонаціональні спільноти, політичні партії та громадські рухи й організації, політичні еліти та держава. Процес руху людської цивілізації до особистості як первинного суб’єкта політики досить складний і багатоетапний. Для кожної форми спільноти, починаючи з нижчої і завершаючи вищою, існували свої первинні суб’єкти політики. У родоплемінних спільнотах – глави сімей, родів; в етноплемінних спільнотах – вожді племен, воєначальники; у феодальному суспільстві – князі, бояри, воєначальники, глави общин, ієрархи церкви; у буржуазному суспільстві – соціальні та етнонаціональні спільноти, класові партії та їх вожді; в соціалістичному суспільстві – вожді, комуністичні партії; і лише в громадянському суспільстві особистість (громадянин) стає справжнім первинним суб’єктом політики.

Поняття “суб’єкт” у будь-яких видах діяльності означає того, хто є основою, виступає носієм предметно-практичної та пізнавальної діяльності, джерелом активності, спрямованої на досягнення певної мети, реалізацію інтересів, задоволення потреб. Отже, суб’єкт – це активний учасник політичного процесу. Поняття “об’єкт” означає предмет, на який спрямована пізнавальна та предметно-практична діяльність суб’єкта. Причому об’єкт не може існувати й бути об’єктом без суб’єкта, а без об’єкта немає суб’єкта, бо суб’єкт відкриває для себе об’єкт. Об’єкт – це індивід або група індивідів, на які впливає суб’єкт політики.

Між суб’єктом і об’єктом існує діалектичний зв’язок. Тією ж мірою, якою суб’єкт визначає об’єкт, об’єкт формує відповідний суб’єкт у процесі суб’єктно-об’єктних відносин. Суб’єкти одночасно є і об’єктами, тому що вони не можуть діяти як абсолютно незалежна сила: приймаючи політичні рішення, провадячи політичну практику, вони зазнають впливу інших політичних сил, стаючи об’єктами політики. Класифікація суб’єктів та об’єктів політики:

- особистість – це первинний суб’єкт та об’єкт політики, бо з людини починається політичний інтерес і на людину, зрештою, він спрямовується;

- соціальна спільнота – це основний суб’єкт і об’єкт політики: політика не може не здійснюватися в інтересах великих груп суспільства;

- етнічна спільнота – це суб’єкт та об’єкт політики, пронизаний ідеєю національної самосвідомості, який виявляється тією чи іншою мірою (суб’єкт) і який допускається чи придушується владою (об’єкт);

- політична партія – політизований, колективний суб’єкт та об’єкт політики, що має власну платформу й, так чи інакше, бере участь у політичних процесах.

- громадський рух – це динамічний, неформальний суб’єкт та об’єкт політики, що виникає і виявляється як відображення потреб суспільства або окремих його частин.

- громадська організація – це стійкий, чітко оформлений суб’єкт та об’єкт політики, що бере участь у політичних процесах на засадах самодіяльності.

- політична еліта та політичні лідери – це персоніфіковані, видатні суб’єкти політики, які суттєво впливають на політичні процеси.

- держава – офіційно визначений суб’єкт та об’єкт політики.